Римське право та політика

Усю історію Стародавнього Риму прий­нято поділяти на три етапи: • царський (754 - 510 рр. до н. е.); • республіканський (509 - 28 рр. до н. е.); • імператорський (27 р. до н. е. - 476 р. н. е.). Давньоримська політична наука розвивалася під впливом давньо­грецьких концепцій, вчень Сократа, Аристотеля, стоїків, Полібія та ін. Відомий римський державний діяч, оратор, мислитель Марк Тулій Цицерон увійшов в історію політичної думки працями «Про державу», «Про закон», «Про обов'язки». Державу Цицерон визначав як справу, над­бання усього народу. Наголошував, що «народ – не будь-яке об'єднан­ня людей, зібраних разом якимось чином, а об'єднання людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права та спільністю інтересів». Головною причи­ною походження держави є вроджена потреба людей жити разом та не­обхідність охорони власності. Ділив держави на монархію (царську владу), аристократію (владу оптиматів), демократію (народну владу), причому вказував, що у природі існує круго­обіг цих форм. Ідеалом вважав змішану форму. Цицеронові належить першість у закладенні основ міжнародного права; він сформулював принцип необхідності дотримання зобов'язань за міжна­родними договорами. Війну характеризував як вимушений акт, при­пустимий тільки у випадку безуспішності мирних переговорів. Війни поділяв на справедливі (насамперед, оборонні) та несправедливі. Одним із найвідоміших представників римського стоїцизму був Луцій Анней Сенека. Він відстоював ідею духовної свободи усіх людей незалеж­но від їх місця у суспільстві. Не заперечуючи проти рабства як суспільно-політичного інституту, Сенека, проте, відстоював людську гідність раба і закликав до гуманного ставлення до рабів. Був схильний до про­повіді космополітизму, індивідуалістичної етики, морального самовдос­коналення.