Світові валютно-фінансові системи

Валюту і гроші часом уявляють як ідентичні поняття, хоча всередині країни частіше використовується термін "гроші", а термін "валюта" — зовні.

Перетворюючись у валюту, гроші приймають на себе додаткову функцію — стають товаром, продаються і купуються, мають ціну в грошових одиницях іншої країни. Звідси випливає, що валюта як грошовий товар повинна мати не тільки внутрішнє, а й міжнародне визнання.

Світова валютна система — це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю. Це сукупність способів, інструментів і міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий оборот у межах світового господарства.

Світова валютна система включає ряд конструктивних елементів: світовий грошовий товар, валютний курс, валютні ринки та міжнародні валютно-фінансові організації.

Світова валютна система базується на функціональних формах світових грошей – це гроші, які обслуговують міжнародні економічні, політичні та культурні відносини, а грошова операція, завдяки якій у певній країні можна придбати платіжні засоби, що є дійсними і можуть бути використані за кордоном, є вже операцією валютною.

Через світову валютну систему здійснюється перелив економічних ресурсів з однієї країни в іншу або ж цей процес блокується, розширюється чи звужується ступінь національної самостійності країни, а також переміщуються економічні труднощі (інфляція, безробіття) з одних країн до інших.

Першою в історії світовою валютною системою була система, що спиралась на єдині правила обігу золотого грошового товару і відома під назвою системи золотого стандарту. Юридично була оформлена міждержавною угодою на Паризькій конференції в 1867 році, що визначало золото єдиною формою світових грошей. За місцем оформлення угоди система отримала назву Паризька валютна система.

Різновиди золотого стандарту:

- золотомонетний стандарт діяв до початку ХХ ст., при ньому банками здійснювалося вільне карбування золотих монет;

- золотозливковий стандарт діяв з початку ХХ ст. до 1922 р. початку першої світової війни, золото застосовувалося лише в міжнародних розрахунках;

Друга світова валютна система – золотовалютний (золотодевізний) стандарт, відомий ще як Генуезький (з 1922 р.), при якому поряд із золотом у розрахунках використовувалися і валюти країн, що входять у систему золотого стандарту. Світова криза 1929 – 1933 рр. охопила світову валютну систему і спричинила трансформацію світової системи грошово-валютних відносин.

Третя валютна система була оформлена на Міжнародній валютно-фінансовій конференції ООН, що проходила з 1 по 22 липня 1944 р. у м.Бреттон-Вудс (США), тут були засновані МВФ і МБРР. Бреттон-Вудська валютна система базувалась на принципах:

- установлено тверді обмінні курси валют країн-учасниць до курсу ведучої валюти;

- курс ведучої валюти фіксований до золота;

- центральні банки підтримують стабільний курс своєї валюти стосовно ведучої валюти за допомогою валютних інтервенцій;

- зміни курсів валют здійснюються за допомогою ревальвацій і девальвацій;

- організаційною ланкою системи є МВФ і МБРР. МВФ надає кредити в іноземній валюті для покриття дефіциту платіжних балансів з метою підтримки нестабільних валют.

Було затверджено доларовий стандарт – США володіли 70% від усього світового запасу золота. Долар став єдиною валютою конвертовану в золото: співвідношення 35 дол. За 1 тройську унцію золота (31,1035г.).

Створення міжнародних платіжних засобів СПЗ – спеціальних прав запозичення, а також відмова США від вільного розміну доларів на золото для нерезидентів.

МВФ визначав вартість СПЗ на основі середньозваженої величини ринкового курсу «валютного кошика» п’яти провідних валют світу: долар США, марка Німеччини, Японська єна, фунт стерлінгів, французький франк.

Сучасна, четверта Кінгстонська валютна система була обговорена на конференції МВФ у Кінгстоні (Ямайка) у січні 1976 р.

По класифікації МВФ країна може вибирати такі режими валютних курсів: фіксований, що плаває чи змішаний. Для Ямайської валютної системи характерно сильне коливання валютного курсу для долара США. Це коливання є причиною багатьох валютних криз. У відповідь на нестабільність Ямайської валютної системи країни Європейського Економічного Співтовариства створили власну міжнародну (регіональну) валютну систему – Європейську валютну систему.

Нині в рамках Кінгстонської угоди намітилась тенденція переходу від доларового стандарту до багатовалютного, який включає поряд із доларом США німецьку марку, японську єну, англійський фунт стерлінгів, швейцарський франк, що безумовно означає посилення конкурентної боротьби між трьома світовими валютно-фінансовими центрами: США, Західною Європою і Японією.

4. Регіональні валютно-фінансові угруповання – тести!!!

У період світової економічної кризи 1929—1933 pp. із крахом золотодевізного стандарту єдина світова валютна система перестала існувати. Вона розпалася на валютні блоки – це угруповання країн на основі валютно-економічного домінування держав, що очолюють цей блок, шляхом прикріплення до їхньої валюти валют країн-учасниць блоку. Вони офіційно не оформлювалися певними угодами, а утворювалися стихійно на основі вже сформованих відносин політичної, економічної та фінансової залежності слабких країн, що розвиваються, від могутніх капіталістичних держав. Валютних блоків сформувалося три: стерлінговий, доларовий та золотий.

Створення валютних блоків пов'язано з дією таких факторів:

1. торговельні фактори (країна, що очолює блок, виступає головним торговельним партнером інших країн, які його утворюють. Ця країна закуповує значну частину товарів і послуг, що експортуються іншими країнами, які входять до блоку, і являє собою значний і, як правило, стабільний зовнішній ринок);

2. фінансові фактори (більшість країн-членів блоку мають довгострокову заборгованість або перед країною, яка очолює блок, або взаємну заборгованість, або зовнішню — перед третіми країнами. Ця заборгованість погашалася у валюті країни-гегемона – керівника блоку);

3. економічні фактори (країни, що очолюють той чи інший блок, найбільш індустріально розвинуті);

4. політичні фактори (вони складалися історично і традиційно міцно зв'язували країни — учасниці валютного блоку).

Стерлінговий валютний блок виник після відміни золотого стандарту у Великій Британії в 1931 р. До його складу ввійшли країни Британської імперії, а також держави, які були економічно тісно пов'язані з Великою Британією (Єгипет, Ірак, Португалія, Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія, Греція та Іран). Входження до валютного блоку, очолюваного Великою Британією, передбачало, що валюти залежних країн прикріплювались до валюти країни, яка очолювала блок — фунта стерлінгів. Курс цих валют ставився в залежність від фунта стерлінгів, а їх курс відносно інших валют встановлювався відповідно до курсу фунта стерлінгів щодо тих валют; взаємні розрахунки між учасниками блоку велись переважно у фунтах стерлінгів, а їхні валютні резерви зберігалися в Банку Англії і використовувались як для взаємних розрахунків, так і для розрахунків із третіми країнами.

Доларовий валютний блок було створено в 1933 р. після відміни золотого стандарту в США. До нього ввійшли економічно залежні від США країни Латинської Америки та Канада. У валютному блоці не здійснювався валютний контроль з боку країни, яка його очолювала. Країни доларового блоку лише підтримували певні співвідношення між доларом США і власними валютами та зберігали переважну частину своїх валютних резервів у банках США, через які здійснювались розрахунки як між самими країнами — членами блоку, так і з третіми державами.

Золотий блок утворили у червні 1933 р. країни, які намагалися будь-що зберегти вільне функціонування золотого стандарту на основі незмінного золотого вмісту національних валют. До нього ввійшли держави, які навіть в умовах важкого кризового і післякризового періоду продовжували дотримуватися золотого стандарту: Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а потім Італія і Польща. Безпосередній вплив на тривалість існування цього блоку справив факт, що країни — учасниці золотого блоку не могли успішно конкурувати з Великою Британією та США. А вирішальне значення для долі блоку мали економічні інтереси країн, які були майже несумісними. Зрештою всі країни золотого блоку змушені були відмінити вільний обмін банкнот на золото, і в 1936 р. цей блок остаточно розпався.

Крім стерлінгового, доларового та золотого блоків під час Другої світової війни Німеччина та Японія — створили кожна свій валютний блок, куди ввійшли окуповані ними країни, як правило, у примусовому порядку з метою додаткового їх пограбування.

Пізніше на основі валютних блоків утворилися валютні зони.

Валютні зони порівняно з валютними блоками є більш високою формою регіональних валютних об'єднань, які утворилися на базі валютних блоків. Це валютні угруповання країн, що сформувалися під час Другої світової війни і після її закінчення, з метою проведення узгодженої політики у сфері міжнародних валютних відносин.

Об'єднання багатьох країн, які відрізняються рівнем економічного розвитку в спільне валютне угруповання було зумовлено існуючими тісними економічними зв'язками і певною політичною залежністю, що історично склалися між більшістю країн і державою-гегемоном. Країни, що очолюють валютні зони, як правило, використовують їх у своїх інтересах, одержуючи вільний доступ на ринки збуту і до джерел сировини країн, що входять у зону. Зовнішня торгівля цих країн також підкорена інтересам країни-гегемона, що призводить до нееквівалентного обміну в їхніх торговельних взаємовідносинах. Наявність валютної зони полегшує експорт капіталу і країни, яка її очолює, в інші країни зони, а золоті й валютні резерви, які сконцентровані в банках країни — лідера зони, також використовуються в інтересах останньої.

Після Другої світової війни утворилося шість основних валютних зон:

1. британського фунта стерлінгів;

2. долара США;

3. французького франка;

4. португальського ескудо;

5. іспанської песети;

6. голландського гульдена.

Найбільшими валютними зонами є стерлінгова, доларова та зона франка.

Стерлінгова валютна зона утворилася на базі валютного блоку на початку Другої світової війни.

Країни-члени стерлінгової зони зобов'язувалися забезпечувати не тільки взаємний валютний контроль, а й аналогічні спільні заходи такого контролю щодо третіх країн, які не входили до зони.

Центр повинен був зберігати достатньо валютних резервів для забезпечення платіжних зобов'язань всіх країн валютної зони щодо зовнішнього світу.

До складу стерлінгової валютної зони входять головним чином країни-члени Британської Співдружності Націй та деякі інші держави, які мають досить тісні торговельні, економічні, валютно-фінансові та політичні відносини, що складалися історично протягом століть: Ірландська Республіка, Ісландія, Йорданія, Єгипет та ін.

Велика Британія, щоб зберегти зону, останнім часом нерідко йде на певні поступки країнам-учасницям у напрямку лібералізації, надаючи їм фінансову допомогу, пільговий режим при реалізації товарів на англійському ринку, деякі переваги при здійсненні операцій на лондонському валютному ринку.

Стерлінгова валютна зона юридично не має централізованого керівного органу і формально вся її діяльність здійснюється автономними валютними органами кожного учасника, однак рекомендації англійського казначейства відіграють важливу роль у координації валютної політики зони в цілому.

Стерлінгова валютна зона є найбільшим серед подібних регіональних валютних угруповань країн світу.

Доларова валютна зона утворилася на початку Другої світової війни на базі доларового валютного блоку. До її складу входять країни Північної, Центральної і Південної Америки. Доларова зона — це регіональне валютне угруповання країн, грошові системи і зовнішні розрахунки яких орієнтуються на долар США. Вона не має офіційної юридичної основи у вигляді спеціальних міждержавних угод. Її економічною основою виступає американський капітал.

Зовнішня торгівля країн доларової зони орієнтується в основному на американський ринок. Основна маса капіталів, вкладених в економіку країн-учасниць зони, також належить США, що забезпечує цій країні значний вплив на всі країни, що є членами цього регіонального валютного угруповання.

Валютна зона французького франка, виникла на базі колишніх французьких колоніальних володінь у 1945 р. Між країнами-членами зони було досягнуто угоди про заснування її як добровільного об'єднання країн-учасниць. Було створено Валютний комітет для координації валютної і кредитної політики у цій валютній зоні. Згодом Валютний комітет зони франка було замінено секретаріатом, який є дослідним підрозділом Французького банку. Для розгляду питань, які становлять спільний інтерес, та з метою зближення позицій країн зони, систематично – два рази на рік, зустрічаються міністри фінансів відповідних країн.

Специфічною рисою валютної зони французького франка є існування трьох підгруп держав, що входять до неї.

До першої підгрупи входять французькі департаменти метрополії, чотири французькі заморські департаменти і заморські території. Всі ці регіони перебувають під валютним суверенітетом Французької Республіки.

Другу підгрупу утворюють африканські держави і Мадагаскар.

До третьої підгрупи входять Марокко, Алжир і Туніс.

У валютній зоні франка, як і в інших регіональних валютних угрупованнях, взаємні відносини валютного співробітництва невіддільні від інших форм зовнішньоекономічних зв'язків:

Серед інших валютних зон зона французького франка виявилась найбільш стабільною та життєздатною й успішно функціонує донині.