Українська РСР в ООН у 50-і роки

Український народ завжди виступав поборником миру і міжнародно­го співробітництва, але тривалий час був практично ізольований від зовнішнього світу. Лише з другої половини 50-х рр. з’явилася можли­вість відкрити його для себе і самим стати більш відкритими для інших країн. Саме цьому й сприяло заснування в 1957 р. Постійного представ­ництва УРСР при ООН. Постійними Представниками України при ООН були: П.Удовиченко (1958-61); Л.Кизя (1961-64); С.Шевченко (1964-68); М.Поляничко (1968-73); В.Мартиненко (1973-79); В.Кравець (1979-85); Г.Удовенко (1985-92); В.Батюк (1992-94); А.Зленко (1994-97); В.Єльченко (1997-2001). З 2001 – В.Кучинський.

Та відразу подолати атмосферу недовіри й непри­язні, що нагромадилася протягом десятиліть, було надто важко. До того ж союзна дипломатія неодноразово спритно використовувала укра­їнську делегацію для осягнення власних цілей при вирішенні кризових явищ міжнародного життя. Так, у жовтні 1950 р. через Україну на ГА ООН було винесено про­ект резолюції щодо негайного припинення війни в Кореї. Щоб дезорієн­тувати світову громадськість, відповідальність за її розв’язання по­кладалася на „американських імперіалістів”. Через 6 років представник УРСР в ООН В.Сапожников різко виступив проти відрядження до Угорщини спостерігачів цієї авторитетної міжнародної організації, вбачаючи в цьому втручання імперіалістичних країн у внутрішні справи суверенної держави. І це говорилося в умовах, коли Угорщина була повністю оку­пована радянськими військами.

Тому досить непереконливим для світового співтовариства прозву­чав виступ глави делегації УРСР на XII сесії ГА ООН міністра закор­донних справ Л.Паламарчука (жовтень 1957 р.). Від імені українського народу він заявив, що для послаблення міжнародної напруженості слід насамперед радикально розв’язувати проблеми роззброєння, повністю заборонити атомну і водневу зброю, припинити її виробництво, істотно скоротити ЗС, озброєння, військові бюджети держав, ліквідувати всі іноземні військові бази на чужих територіях. А ще на V сесії ГА в 1950 р. делегація УРСР спільно з представниками СРСР, БРСР, Польщі та Чехословаччини запропонувала визнати несумісним із совістю та че­стю народів і з членством у ООН застосування ядерної зброї.

В Комісії ООН з прав людини українській делегації доводилось брати участь у розробці таких міжнародних документів, виконання кот­рих у самій Україні за умов тоталітарного режиму було неможливим. За­пропоновані представниками УРСР гуманістичні принципи - цін­ність людської особистості, право народів на самовизначення, право вибору мови спілкування, - були лицемірством, бо брутально порушува­лися в Україні.

Фактично залишаючись на становищі колонії радянської імперії, Україна стала одним з ініціаторів прийняття на ХV сесії ГА ООН у 1960 р. „Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам”. Ще з 1953 р. УРСР стала учасником Програми розвитку ООН, хоча матеріальне забезпечення її населення було ненабагато кращим, ніж у країнах, яким допомагали. Однак немає підстав піддавати сумні­ву щирість заяв українського представника в ООН з приводу потрійної агресії проти Єгипту в 1956 р., загострення ситуації навколо Сирії в 1957-1958 рр. та ін.

„Суть тогочасних українських потуг в ООН, - згадував Віктор Батюк - мабуть, найліпше виклав у свій час перед членами республікан­ської делегації МЗС УРСР Лука Паламарчук: іншого за змістом, ніж де­легація Союзу, ми говорити і обстоювати не можемо, то треба те ж са­ме викладати, принаймні, дохідливіше і переконливіше”.

Траплялися і курйози: наприкінці 50-х рр. українською делегацією в ООН було внесено пропозицію щодо проведення Міжнародного року охо­рони здоров’я. Але на той час внаслідок „холодної війни” як СРСР, так і УРСР вибули з Всесвітньої організації охорони здоров’я.

Однак, у цілому представництво УРСР у міжнародних організаціях протягом 50-х рр. помітно розширилося: якщо в 1950 р. вона була чле­ном 20 міжнародних організацій та їх органів, то у 1951-1958 рр. при­єдналася ще до 16.

Так, у 1954 р. СРСР, а разом з ним і УРСР та БРСР стали членами Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО) та Міжнародної організації праці, котрі Й.Сталіним вважалися ідеологічно шкідливими. А вже в 1961 р. ХVІ сесія ГА ООН з ініціативи делегації УРСР ухвалила резолюцію, якою було доручено ЮНЕСКО розробити пропозиції з проведення всесвітньої кампанії за загальну письменність. За участю делегації УРСР в ЮНЕСКО були підготовлені рішення про мирне використання ядерної енергії, про заборону пропа­ганди війни засобами масової інформації, про захист культурних цінно­стей у разі збройного конфлікту, про роль і значення регіональних та національних культур у системі світової культури. У міжнародному масштабі відмічалися ювілеї Т.Шевченка, Л.Українки, І.Франка, М.Ко­цюбинського, Є.Патона та інших діячів культури і науки України.

Набагато складніше доводилося працювати представникам України в МОП, де вони брали участь у чотирьох комітетах. Їм треба було ви­ступати з питань про умови праці в металургії, на вугільних шахтах та в будівництві, тобто в тих галузях народного господарства, в яких у самій республіці умови праці трудівників залишалися надзвичайно важкими. Подібна ситуація склалася і в Міжнародному агентстві з ато­мної енергії, де УРСР бере участь з 1957 р. (Нью-Йоркська конферен­ція, 2.ІV). Представники республіки домагалися в ній заборони ядерної зброї, використання атомної енергії виключно в мирних цілях, у той час як СРСР продовжував здійснювати свою програму вдосконалення зброї масового знищення.

Все ж з ініціативи УРСР Генеральна конференція МОП ухвалила ре­золюції „Про усунення дискримінації за ознаками статі в питаннях за­робітної платні” (1956), „Про участь МОТ у проведенні міжнародного року охорони здоров’я” (1959). З 1956 р. УРСР брала участь у роботі Економічної комісії ООН для Європи (ств. в 1947 р.) - в комітетах з сільського господарства, ву­гілля, чорної металургії, газу і житлового питання, електроенергії.

4. Участь Української РСР у діяльності ООН, її органів та міжнаро­дних організацій системи ООН у 60-і - середині 80-х рр. ХХ ст.

Міжнародне становище на початку 60-х - у середині 80-х рр. ХХ ст. хара­ктеризувалося то наростаючим, то зрідка затухаючим протиборством двох протилежних суспільно-політичних систем. Представники України в різ­них міжнародних організаціях змушені були, виходячи з хибного розу­міння вищих державних інтересів, підтримувати конфронтаційні акції та кроки союзного зовнішньополітичного відомства.

Як приклад можна навести заяву уряду УРСР „Україна не буде опла­чувати дії агресорів” від 25 лютого 1964 р. з приводу меморандуму уряду США про фінансову кризу ООН, адресованого XIX сесії ГА. В ньому гово­рилося, що всі країни - члени ООН зобов’язані брати участь у покрит­ті витрат по операціях ООН у Конго і на Близькому Сході, а щодо тих країн, які відмовляються брати участь у цих витратах, слід вжи­ти ст. 19 Статуту ООН, яка передбачає позбавлення права голосу в ГА. Застосувавши догматичне трактування Статуту ООН (операції були про­ведені в обхід РБ через ГА), уряд УРСР кваліфікував дії „блакитних шоломів” як такі, що „спрямовані на придушення національно-визвольного руху”, відмовився їх фінансувати й натомість запропонував перекласти тягар витрат на Бельгію, Велику Британію, Ізраїль та Францію.

Під час загальної дискусії на XXII сесії ГА 3.10.1967 р. міністр закордонних справ УРСР Д.Білоколос голослівно звинувачував уряд ФРН у реваншизмі й ставив під сумнів її „нову східну політику”. „Факти переконливо свідчать про те, - без тіні сумніву заявляв український міністр, - що в усьому своєму реальному змісті політика ФРН залишається такою ж, якою вона була досі: політикою реваншу, мілітаризму, невизнання реального ста­новища в Європі, посягання на територію інших держав і народів, у т. ч. на територію НДР”.

Водночас, оскільки СРСР з пропагандистською метою виступав і з конструктивними ініціативами й пропозиціями щодо зміцнення миру та безпеки народів, українська делегація брала діяльну участь у їх ви­робленні й оприлюдненні. Тим більше, що на сер. 80-х р. УРСР була членом 16-ти провідних міжурядових організацій і більш як 70-ти постійних чи тимчасових їх органів.

На ХVІІІ сесії Генеральної Асамблеї (1963 р.) делегація УРСР була серед ініціаторів прийняття резолюції про нагальну необхідність припинення ядерних і термоядерних випробувань, на ХХVII сесії (1972 р.) - про незастосування сили в міжнародних відносинах і заборону навіки застосування ядерної зброї. На 35-й і 36-й сесіях (1980 і 1981 рр.) з ініціативи делегацій УРСР і НДР були прийняті резолюції про засудження фашизму і неонацизму та застосування усіма державами заходів для викорінення цих явищ, попередження їх відродження іт.п.

Крім то­го, на 36-й сесії ГА УРСР була співавтором (разом з СРСР) резолюцій про укладення договору щодо заборони розміщення в космічному просто­рі якої б то не було зброї, про засудження виробництва й розгортан­ня нейтронної зброї, про заборону розробки і виробництва нових видів 3МС та ін. Якоюсь мірою це вплинуло на обрання УРСР на 38-й сесії ГА непостійним членом РБ на 1984-1985 рр. (згідно з досягнутою в 1946 р, угодою країни Східної Європи одержали одне місце серед непостійних членів РБ).

Серед допоміжних органів ГА ООН плідною в розглядуваний період була участь УРСР у роботі Спеціального комітету ООН проти апартеїду, (утв. 1962 р. у складі 11-ти держав). В 1970 р. Україна стала членом Спецкомітету, а її постійний представник при ООН з того ж року незмінно обирався його віце-головою. Лише на 36-й і 37-й сесіях ГА делега­ція УРСР стала співавтором понад 20-ти схвалених сесіями резолюцій з пи­тань боротьби проти апартеїду. З ініціативи УРСР Спецкомітет підготу­вав у 1980 р. до 35-ї сесії ГА спеціальну доповідь про здійснення ре­золюцій ООН проти апартеїду урядами і міжурядовими організаціями. Ук­раїна однією з перших підписала і ратифікувала Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації й Міжнародну конвен­цію про припинення злочину апартеїду та покарання за нього.

В ЮНЕСКО за спільним поданням СРСР, УРСР і БРСР на сесіях Гене­ральної конференції (раз на 2 роки) було схвалено ряд важливих доку­ментів і рішень, що ознаменували собою відчутну зміну характеру цієї організації системи ООН. Серед них -Декларація про принципи міжна­родного культурного співробітництва (1966 р.), Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (1972 р.), Конвенція про заходи, спрямовані на заборону і запобігання ввозу, вивозу і передачі права власності на культурні цінності (І970 р.), Конвенція про визна­ння навчальних курсів і дипломів вищої освіти в Європі (1979 р.) та ін.

Україна брала участь у реалізації 8-ми проектів програми ЮНЕСКО „Людина і біосфера”, роботі Міжурядової океанографічної комісії (з 1962 р.), здійсненні Міжнародної програми геологічного співробітни­цтва (за 20 проектами). В 1982 р. представник УРСР був обраний до складу бюро Міжнародної асоціації по вивченню і поширенню слов’ян­ських культур, це був логічний вінець участі республіки в реалізації проекту ЮНЕСКО „Вивчення і популяризація слов'янських культур”. 28.05-1.06.1979 р. у Києві була проведена Міжнародна славістична конференція ЮНЕСКО „Сучасні слов’янські культури: розвиток, взаємодія, між­народний контекст” (понад 200 учених-славістів з 18 країн), а 6-13.09.1983 р. у Києві пройшов 9-й міжнародний з’їзд славістів, у якому взя­ли участь представники 26 держав.

Помітно активізувалася участь УРСР у роботі МОП. про що свідчить трикратне обрання її представника на пост віце-голови сесії Генераль­ної конференції - в 1963, 1972 і 1981 рр. Тричі УРСР обиралася до складу вищого виконавчого органу МОП - Адміністративної ради: в 1963-1966, 1972-1975, 1981-1984 рр., з її ініціативи були прийняті резолю­ції „Про видавничу діяльність МОП” (1965), „Про відплив кваліфікованих кадрів з країн, що розвиваються” (1968 р.) та. ін.