Організація української вищої освіти

Думка про заснування своїх власних шкіл, які б паралізували шкідливі впливи латинських та протестантських шкіл на нашу молодь, здійснюється в останній чверті XVI ст. як поодинокими особами, так і цілими організаціями православними, відомими під назвою братств. З поодиноких осіб у справі утворення шкіл уславився князь Костянтин Костянтинович Острозький, що заснував кілька шкіл на Волині, а з його шкіл найбільш відома Острозька академія. Багатий та впливовий наш магнат, князь Острозький, в 1580 р. в своєму місті Острозі заснував школу по типу високих шкіл, що проіснувала до смерті свого фундатора (1608), скупчила коло себе визначні наукові сили, дала освіту значній кількості православної молоді і підготувала чимало визначних діячів наших. Виклади відбувалися, як і книги писалися, в церковнослов’янській мові, до якої додавалося багато суто українських слів,: а також нерідко польські, грецькі й латинські. З мов тут викладалися особливо церковнослов’янська та грецька, бо на тих мовах були Св. Письмо та православна богословська література. На польську та латинську мову звертали менше уваги. Викладалися тут і філософія, і богослов’я, потрібні для виховання молоді в православному напрямі. Крім того, викладалися тут і математика з астрономією. Князь Острозький давав у своїй академії пристановище не тільки православним професорам, але й тим іновірцям, що їх за протестанські погляди звільняли з латинських шкіл. Захарія Копистенський у своїй «Палінодії» каже, що в Острозькій академії «знаходилися й славні доктори, добре вивчені в мовах грецькій та латинській, знаходилися й математики й астрологи (астрономи) превиборні, а між ними і славний математик, філософ і астролог Ян Лятос (з Краківського університету), що новий календар зганьбив і письменно друком довів, що він не вільний від помилок». Взагалі Острозька академія залишила по собі значний слід в історії української науки та українського культурного життя, осередком якого вона була в кінці XVI й на початку XVII ст. Найголовнішим пам’ятником наукової праці Острозької академії (чи інакше — «грецької школи», чи ще інакше — «училища греко-словенського») було видання повної слов’янської Біблії в 1581 р., текст якої, з невеликими змінами в XVIII ст., і досі вживається у православних слов’янських церквах. Саме ж видання цієї Біблії, зроблене надзвичайно художньо, ще й зараз є предметом дослідження з боку богословського, історично-філологічного, художнього та ін. Найбільше над її виданням попрацював Герасим Смотрицький, визначний богослов і філолог свого часу; він же був і ректором Академії. Крім нього, можна ще згадати Василя Острозького, якогось анонімного Клірика Острозького, Христофора Філалета (Бронського), Мелетія Смотрицького (сина Герасимового), що залишили по собі глибокий слід в українській богословській та полемічній літературі і твори яких мають велике історичне значення. В Острозькій школі були вчителями й греки, як, наприклад, Кирило Лукаріc (пізніше — патріарх царгородський, повішений турками в 1638 р.) та архімандрит Hикифор, що самі вчилися на Заході в різних університетах. Даючи освіту нашій молоді, Острозька академія разом із тим була зразком для інших шкіл. Так, в 1588 р. єпископ Феодосій Лозовський зі своїм клірисом (каштулою) заснував у Володимирі греко-слов’янську школу і для викладів у ній грецької мови взяв з Острога двох бакалярів. Острозька школа зникла тому, що спадкоємці К. Острозького були вже католиками й не могли підтримати тої школи, що ставила своїм завданням боротися з латинством і унією.

Крім Академії, князь Острозький заснував ще школи: в Турові — 1572 р., Володимирі Волинському — 1577 р., Слуцьку — 1580 р., Дермані. Ці школи теж мали завданням своїм зміцнювати православ’я й перешкоджати денаціоналізації нашого народу.

Ще більше значення, ніж засновані князем Острозьким школи, мали ті наші школи, що їх заснували православні братства. Іменем братств називалися міські організації, що десь із XI — XII ст. виникали при поодиноких церквах наших і ставили своїм завданням підтримку та забезпечення своєї церкви, взаємне єднання парафіян та підтримку тих, що потребували матеріальної допомоги. В XVI ст., коли протестантизм у різних його видах, а з початком католицької реакції й латинство, почали наступ на православну церкву, братства наші ставлять своїм завданням оберігати православну віру та свою народність від неправославних визнань та винародовлення Русі. Для того вони заводять школи для виховання дітей в дусі своєї православної віри та руської народності. В цьому відношенні перед ведуть наші міста, які користувалися самоврядуванням (Магдебурським правом) і в XVI ст. досягли високого економічного, а почасти й культурного розвитку. Найраніше таку поважну діяльність розпочало Успенське братство у Львові, що об’єднало коло себе не тільки православних міщан львівських, а й з околишніх міст; в 1586 р. воно заснувало школу, для зміцнення, якої воно здобуло благословення константинопольського патріарха Ієремії II як найвищої духовної особи для православної Київської митрополії (себто земель українських і білоруських). Завданням братської школи у Львові було релігійне та моральне підвищення нашого суспільства через належне виховання молоді. Діти мають учитися «страху Божіему и обычаям встидливим младенческим — яко мають быти в церкви против Богу, дома против родичем своим и инде иним цноту и стыд заховывати, посполите против всЂм покору и уваженье». З огляду на це й учителі повинні бути людьми моральними та побожними, щоб ніхто з них не був «пособитель ереси, но благочестію поспЂшитель». Наука в школі повинна бути приступна для всіх дітей «всякого стану: убогим за прости Бога, а багатим за ровним датком». У львівській школі вчили читати, писати, а потім граматику, риторику, діалектику, музику, Св. Євангеліє та книги Апостольські і, крім того, в часи пообідні, — пасхалію, арифметику, церковний снів. Звертали особливу увагу на слов’янську та грецьку мови, по-грецькому говорили й писали. Згодом заведено було, в інтересах практичних, ще мови латинську й польську. На території Польсько-Литовської держави в XVI ст. існувало чимало протестантських шкіл (Вільно, Раків, Дубно, Любартів, Хмільник та інші), а від 1565 р. і католицько-єзуїтські школи (Браунсберг, Вільно, Пултуськ, Ярослав, Замостя, Люблін, Полоцьк, Рига, Дорпат, Несвіж). І в протестантських, і в латинських школах програма була однакова; в них вчили граматику латинську й грецьку, риторику, піїтику, діалектику, трохи математики, а ще менше природознавства. Головну увагу звертали на класичних авторів, їх читали, коментували, заучували, за їх прикладом писали прозою та віршами як по-латинському, так і по-грецькому. Коли порівняємо програму цих шкіл з тим, що викладалося в Львівській братській школі, то побачимо, що різниця між ними була невелика: у Львові звертали багато уваги на свою рідну літературну мову — церковнослов’янську та грецьку. Завдяки своїй школі Львів став на деякий час культурним осередком українсько-білоруських земель, Львівське братство вело перед в духовному житті православного населення та його боротьбі з латинством та унією, а львівська школа стала зразком для інших братських шкіл. Так, за її зразком у 1587 р. засновано братську школу у Вільно, а потім до кінця XVI ст. ще школи в Бересті, Рогатині, Перемишлі. В міру того як зростала для православ’я небезпека з боку Риму, виникали нові братства, а заодно з тим і братські школи, що знаходили собі живу підтримку серед всіх станів православного населення. В першій половиш XVII ст. виникають школи в Стрятині, Києві (в 1615 р.), Луцьку, Кременці та в інших містах. Всі вони за зразок брали школу львівську, тільки в залежності від місцевих моральних і матеріальних умов не завжди могли додержуватися плану та тих розмірів навчання, які бачимо в школі львівській. Через те що в братських школах надавалося особливого значення грецькій мові, панував нібито грецький напрям, то згадані братські школи часто називаються грецькими школами, хоч ці школи в дійсності ставили справу досить широко і, студіюючи православне богослов’я, нерідко звертали увагу, в цілях боротьби з католицизмом, і на латинських богословів, починаючи від Фоми Аквінського. У всякому разі вони не мали тої вузькості й нетерпимості до своїх противників, які пробують приписувати братським школам деякі пізніші дослідники. Для задоволення своїх потреб школи видавали різні підручники. Вчителі цих шкіл писали й наукові книги філологічного, історичного й полемічно-богословського та богословського змісту. Школи та релігійна боротьба кінця XVI ст. викликали сильний національно-культурний рух на Україні, наслідки якого виявляються в політичних подіях XVII ст.

Братські школи, як і взагалі братський рух на наших землях, появляються в наших містах, їх творцями є міщани. Але ж їм в цьому відношенні енергійно допомагає православна шляхта, що підтримує їх і правно, й матеріально. З міст освітній рух іде й на села, незважаючи на те, що селянство наше в правному та соціальному відношенні було обмежене, знаходилося в стані «підданства», кріпацтва щодо шляхти. І серед селян виникали братства з їх шпиталями та школами, де духовенство, власне дяки, вчили дітей. Чужинці, що відвідували в XVII ст. українські землі, звертають увагу на таке явище. Так, Павло Алеппський, що відвідав Україну в 1654 р., свідчить, що в наших селах всі діти вчаться в школах, навіть сироти, яких утримують у, шпиталях, а письменних людей багато не тільки серед чоловіків, а й серед сільського жіноцтва. І це мало місце саме тоді, коли на Московщині, за свідоцтвом Котошихіна, навіть серед вищої верстви — боярства — траплялися люди цілком неписьменні, хоч вони й засідали в Боярській думі, в найвищій установі, що вирішувала державні справи.

Серед всіх братських шкіл найбільше значення мала школа Київська, що заснована Богоявленським братством в 1615 р. Львівська школа коло того часу, завдяки історичним обставинам, які переживала Польсько-Литовська держава за Жигимонта III, потроху втрачає своє значення та впливи, а її місце займає школа Київська, чому сприяють віддалення Києва від державних центрів, зріст козацтва, що взяло цю школу під свою оборону, та завзяття місцевих діячів, головним чином митрополитів Іова Борецького та Петра Могили. Спочатку вона теж була «школою грецькою», такою, як і всі інші братські школи, але в 1632 р. вона перетворилася в колегію, придбала інший характер, що наблизив її щодо організації та навчання до єзуїтських шкіл. Зробив це Петро Могила, що був саме тоді архімандритом Києво-Печерського монастиря. Цей славний діяч український, син молдавського воєводи Симеона, особливо дбав про нашу школу. Тодішні обставини показували, що греко-слов’янський характер братських шкіл не дає можливості нашій інтелігенції засвоювати всі наукові цінності, що знаходилися в західноєвропейському письменстві, яке тоді користувалося виключно латинською мовою. В порівнянні з багатою наукою в латинській мові греки XVI — XVII ст. стояли далеко позаду, а через те й нашим ученим доводилося звертатися до латинської науки, до латинських шкіл, серед яких єзуїтські в XVII ст. вважалися найкращими. Крім того, єзуїтські школи ліпше підготовляли своїх учнів до практичного, громадського життя, до державної служби, бо давали глибше знання латинської мови, що скрізь панувала тоді в Польщі. Організована на єзуїтський зразок православна школа, на думку Петра Могили, могла дати ліпшу зброю для захисту православної церкви від католиків та уніатів. Тому-то він і заклав восени 1631 р. у Києво-Печерському монастирі школу, де викладовою мовою стала латинська, впроваджено було й програми єзуїтських шкіл. Таке новаторство викликало сильне обурення проти печерського архімандрита серед членів Богоявленського братства, київського міщанства та українського козацтва. Чуже походження Петра Могили та родинні зв’язки з польськими магнатами викликали підозріння до нього з боку православних, і тому вони й були сильно роздратовані проти Могили. Один із сучасників і співробітників Петра Могили — Сильвестр Косів — свідчить, що народна юрба збиралася не один раз рознести києво-печерську школу, а учителів кинути в Дніпро — «начинити ними дніпровських осетрів». І тільки авторитет та тактовне поводження сміливого архімандрита рятували школу від такої сумної долі. Петро Могила знайшов спосіб помиритися з противниками його школи: він запропонував свою школу злити з братською, з тим що остання буде реформована за зразком його школи, а він сам буде протектором братської школи. Братство прийняло пропозицію Могили, і восени 1632 р. школи злилися. З цього моменту Київська братська школа стала латинською (не за духом і напрямом, а за мовою лише) й зветься колегією, а по смерті Петра Могили, на протязі XVII ст. — Києво-Могилянською колегією, бо знаменитий протектор її не тільки організував її, а й забезпечив її правне становище, здобувши 1635 р. привілей короля Владислава IV і, головне, матеріальне, надавши Богоявленському монастирю, що утримував цю школу, декілька маєтків, завдяки чому колегія могла існувати на протязі двох століть. З 1633 р. Петро Могила стає київським митрополитом, і це дає йому ще більшу можливість дбати про свою школу. Він забезпечував її добрими професорами, яких для підготовки посилав у різні західноєвропейські університети, дбав про помешкання й утримання школи та учнів-студентів чи, інакше, спудеїв. Школа була поставлена дуже добре, кількість учнів зростала. Щоб поширити шкільну справу, митрополит Петро Могила заснував філії своєї школи поза Києвом. Першу таку філію він заложив у Вінниці, у Вознееенському монастирі. В 1638 р. багата власниця містечка Гощі на Волині Раїна Соломорецька заснувала там чоловічий Свято-Михайлівський монастир і забезпечила його з тим, щоб у монастирі була православна школа. Скористувавшися тим, Могила переніс сюди школу з Вінниці, і вона тут існувала мало не до кінця XVII ст., не дивлячись на воєнні завірюхи та татарські напади на Гощу.

На чолі Києво-Могилянської колегії стояв ректор, звичайно виборний; він викладав богослов’я, хоч на підставі королівського привілею в Київській школі богослов’я викладати не можна було, а лише вільні науки до філософії включно. Помічником ректора був префект, що стежив за студентами. Через ректора та префекта митрополит правив колегією. Вона складалася з таких класів, або, як тоді казали, шкіл: фари, інфими, граматики, синтактики, піїтики, риторики, філософії та богослов’я. Останнє як окремий і сталий клас почало існувати власне з 80-х років XVII ст., до того ж часу клас богослов’я існував з деякими перервами. Слухачі філософського та богословського класів завжди утримували за собою офіційну назву студентів. Як і всі наші братські школи, Києво-Могилянська колегія, що з 1700 р. стала зватися Академією, до самого кінця XVIII ст. була школою загальноосвітньою, а не спеціальною; до неї вступала молодь всіх станів нашого громадянства, від шляхти й козацької старшини до посполитих включно. Крім українців і білорусів, сюди йшли по науку й «московити» (великоруси), румуни, болгари, серби, а почасти навіть греки й араби. Отже, ця школа була осередком освіти для всього православного світу, а за її зразком заводили в себе школи й інші православні народи, головним чином росіяни. Так, в Москві 1682 р. було засновано Слов’яно-греко-латинську академію, а в XVIII ст. більше 20 семінарій в різних містах Московщини.

Братські школи мали характер цілком конфесійний, як і всі інші школи в Польщі — католицькі та протестантські, виховували руську молодь в суворо православному, а разом з тим і національному дусі. І ці школи задовольняли православних, вчили нашу молодь, давали їй освіту не гіршу, ніж школи католицькі. Особливо таке значення мали школи, засновані Петром Могилою. Ще за життя митрополита відомий противник православ’я Касіян Сакович, що з православ’я перейшов спочатку на унію, а потім і на латинство, визнавав цінність цих шкіл. У своїй «Перспективі» він дорікає уніатам, що вони не дбають про свої школи, і робить такий закид: «Що ваші школи? Вони нічого не варті не тільки в порівнянні з латинськими, а й з школами Петра Могили — Київською та Гойською».

Про православних вже й говорить нічого — вони були задоволені своїми школами й високо цінили їх. Уже в 1687 р. львівський (ще тоді православний) єпископ Йосип Шумлянський, намовляючи підлегле йому духовенство давати шкільну освіту дітям, ставить наші школи нарівні з латинськими. «З ласки Божої, — пише він, — суть школи не тільки у Львові, Кракові, а й в Києві, що ще за держави найясніших монархів королів польських і особливо старанням блаженної пам’яті преосвященного митрополита Київського та Всеї Росії, господина отця Петра Могили пофундовані, а тепер за держави благочестивих царів і великих князів російських їх розпорядженням і скарбом наново реставровані або поновлені; єсть вони й ближче до нас — в Гойщі. Дорога зараз, після замирення християнських монархів, хвала Богу, вільна — як з Києва до нас, так і від нас до Києва. Туди, чесні отці, синів своїх для науки посилайте й коштів не жалуйте». Як бачимо з відповідних джерел, Києво-Могилянська колегія притягала до себе українську молодь з усієї України та Білої Русі на протязі XVII та XVIII ст. Вона дала шерег наших учених та письменників, підтримувала наше культурне життя, не відстаючи від західних наукових течій. Чимало наших молодих людей, як і в XVI ст., їздить за кордон до німецьких, італійських, французьких університетів для продовження там освіти. З таких осіб деякі відомі, більшість же їх залишається невідомими. До першої групи можна залучити Мелетія Смотрицького, наприклад, або значну кількість перших професорів Києво-Могилянської колегії яких Петро Могила посилав за кордон для підготовки до шкільних викладів у Києві (Іннокентія Гізеля, Лазаря Барановича та інших). Звичай їздити за кордон для студіювання в тамтешніх університетах був поширений у Польщі взагалі: їздили й католики, й протестанти, й православні.