Школи у Гетьманщині та на Слобожанщині

На Лівобережній Україні, що як автономна країна з 1667 р. входила до складу Московської держави, якийсь час, поки автономія зберігала свою силу, пишно розвивалася наша традиційна культура. Між школами головне місце належало Києво-Могилянській школі, що існувала на старих, так би мовити, могилянських засадах. Митрополити київські зоставалися її патронами й найвищими керівниками, дбали про її матеріальне та наукове становище. З митрополитів того часу особливу горливість до школи виявив Рафаїл Заборовський (1731 — 1747); він поновив її будинок, а в цілях підвищення рівня наукового посилав кращих студентів до німецьких університетів для підготовки до професорської діяльності. Серед них були такі особи, як Симон Тодорський, Георгій Щербацький, Давид Нащинський, Варлаам Ляшевський та інші. Такі особи переносили до Академії нові методи та напрями в науці (так, Георгій Щербацький почав викладати філософію за Пургоцієм, прихильником Декартової філософії). Рафаїл Заборовський настільки дбав про Академію, що вдячні сучасники називали її Києво-Могиляно-Заборовською. Кількість студентів в цій школі була досить значна. Так, в 1715 році всіх слухачів було 1100; приблизно таку саму кількість бачимо на протязі цілого XVIII ст., і тільки в деякі роки вона опускалася до 600 — 800 слухачів. Серед спудеїв Академії можна було знайти молодь з усіх українських земель — від Коломиї та Перемишля до берегів Дінця, а разом з тим і представників усіх станів українського громадянства, причому студентів походження світського було значно більше, ніж духовного (в 1744 р., наприклад, духовного походження було 380, а світського 722). Тільки наприкінці XVIII ст., коли заходами Катерини II стани нашого громадянства було перетворено в московські «сословія», з різко зазначеними правами та обмеженнями кожного з них, Київська академія наповнюється вже переважно дітьми духовного походження, світські були в меншості. Так, в 1799 р. духовних було 554, світських — 344; в 1800 р. — перших 500, других 217; в 1811 — перших 1029 і других 129. Всі визначні діячі українські в XVIII ст. виходили з Київської академії, а багато з них займали визначне становище в російській адміністрації (як-от міністри часів Катерини II Ан. Безбородько та Завадовський). Кадри російського вищого духовенства від 1700 до 1762 р. складалися тільки з українців, учнів Київської академії.

Науки в Академії викладалися ті самі, що їх впровадив Петро Могила, викладовою мовою була латинська. Математика та мови — старослов’янська, грецька й німецька — викладалися не завжди. Трималася й польська мова, а в другій половині XVIII ст, запроваджено було французьку й російську мову. Незважаючи на латинську викладову мову, слухачі Академії не відривалися від свого національного грунту, а, навпаки, завжди були зв’язані з українськими народними масами. Українська народна мова поступово вводилася в академічну літературу, особливо в драматичні твори. Цілий ряд професорів піїтики (Митрофан Довгалевський, Георгій Кониський, Георгій Щербацький) залишили власні твори в формі трагедій або трагікомедій, де, за прикладом Плавта, не цуралися «простонародної» мови, а вживали її поруч із тогочасною книжною мовою, завдяки чому зустрічаємо в їх творах значні уступи в чисто народній українській мові. Серед учнів Академії було чимало поетів, що писали вірші чисто народною мовою (як священик Некрашевич), знаходилися й перекладачі на мову українську класичних авторів, як Опанас Лобисевич, що перекладав Вергілія. Своєю літературною діяльністю професура Академії підготовила грунт й дала початок українському письменству XIX ст., генетично сполученому з книжним нашим письменством XVII та XVIII ст. Взагалі культурно-історичне значення Київської академії для українського народу надзвичайне, і недарма вона з кінця XIX ст. стає предметом інтенсивного історичного дослідження цілого ряду осіб (акад. М. Петров, С. Голубєв, Хв. Титов, Ів. Малишевський, Д. Вишневський, В. Серебренников та інші); та до цього часу досліджено, та й то далеко неповно, з огляду на брак документів, лише зовнішню історію Академії. Що ж до внутрішнього боку, власне, до її чисто наукової діяльності, то в цьому відношенні зроблено ще небагато. Старі академічні підручники та рукописні курси XVII — XVIII ст., що збереглися до наших часів у Києві та інших містах України й Московщини, ще чекають своїх дослідувачів.

Крім Академії в Києві, Лівобережна Україна мала ще й інші школи, які засновувалися представниками церковної влади. Ці школи засновувалися за зразком київської. Так, архієпископ Лазар Баранович дбає про школу в Новгороді-Сіверському й 1689 р. переніс її до Чернігова, а один з його наступників по кафедрі Іоанн Максимович (пом. 1714) у Ї700 р. перетворив цю школу в колегіум, який і існує потім під ім’ям семінарії аж до часів революції 1917 р. Церковна реформа, проведена Петром І на Україні (як і на Московщині), а зокрема, видання «Духовного Регламенту», що вимагав від єпархіальних архієреїв заведення шкіл для підготовки кандидатів священства, спричинилися до відкриття нових шкіл на Лівобережній Україні. В 1727 р. білгородський єпископ Єпіфаній Тихорський, якому в церковному відношенні підлягала Слобідська Україна, закладає в Харкові колегіум, який нерідко називався Академією; в 1817 р. його перейменовано в семінарію. До відкриття в 1805 р. Харківського університету, зазначений колегіум служив головним освітнім центром Слобожанщини; серед його викладачів свого часу був і славний філософ український Григорій Сковорода. В 1738 р. в Переяславі заходами єпископа Арсенія Берла відкрито семінарію, що в XVII ст. стала освітнім центром Полтавщини; тут вона перебувала до 1862 р., коли її перенесено до Полтави. В цій семінарії Гр. Сковорода розпочав свою педагогічну діяльність. До перелічених шкіл треба додати ще Слов’янську семінарію, відкриту в Полтаві 1779 р., яку в 1786 р. перейменовано в Катеринославську; вона обслуговувала землі колишнього Запоріжжя; з неї вийшов Ів. Котляревський, автор перелицьованої «Енеїди». Як сказано вище, всі ці чотири школи організовано було за зразком Київської академії; в усіх них були (з незначними варіаціями) ті самі класи, що й в Академії; фара, інфима, граматика, синтаксис, піїтика, риторика, філософія та богослов’я; як видно з самих назв класів, в основі програми шкільного навчання лежала дисципліна літератури. Різні частини цієї дисципліни — як граматика, синтаксис, піїтика, риторика — були головними предметами в більшості класів. Чернігівська та Переяславська семінарії на протязі першої половини XVIII ст. не мали філософії та богослов’я, через що учні їх для придбання повної освіти мусили після риторики їхати до Києва або Харкова. Один час у Харківському колегіумі був клас малювання і мистецтва. Мови німецька та французька, як і грецька, викладалися в них не завжди. Це залежало від матеріальних засобів та присутності придатних до того людей. Кожна школа залежала від свого місцевого архієрея, який дбав про її матеріальне становище, забезпечення науковими силами та справу освіти й виховання учнів. Через те кожна семінарія мала багато свого індивідуального. Одноманітний характер їм надається тільки в самому кінці XVIII ст., коли справу шкільну бере до своїх рук російський Синод. Зрозуміло, важливим питанням для цих шкіл, як і для Київської академії, були грошові засоби, матеріальне забезпечення. Держава на них нічого не давала, і вони існували на те, що мали на місцях. Головним джерелом для їхнього утримання були монастирські маєтки (тому вони й містилися в монастирях), прибутки з яких були не завжди однакові. Тому-то відібрання земельних маєтків від українських монастирів, проведене Катериною II в 1786 p., було сильним ударом по наших школах. Правда, уряд російський призначив саме тоді певну суму на утримання кожної з перелічених шкіл, але ж ті державні кошти не могли замінити попередніх матеріальних ресурсів, і самі школи втрачають своє попереднє значення. Занепад наших старих шкіл входив у плани уряду Катерини II, що нищила автономні особливості Гетьманщини та Слобожанщини й заводила на Україні загальноросійський лад. Цариця вважала Київську академію вогнищем опозиції російському централізму, що так яскраво виявляється в наказах наших станів своїм депутатам в «Комісію для сочиненія проекта нового уложенія» 1767 — 68 рр. Вона хотіла їх просто знищити, та тільки необхідність примусила царицю переробити їх на чисто російські (спеціальні) школи для проведення тут омосковлення і поруч з ними ще завести в деяких містах (Києві, Катеринославі, Новгороді-Сіверському) «главныя народныя училища», що дорівнювалися нижчим класам пізніших гімназій. Таким чином, централістична політика Катерини II поклала кінець українській високій і середній школі, знищила її, а натомість завела російські школи для привілейованих станів (дворянства та духовенства), характеру «сословного», неприступні для ширших мас, з обмеженою кількістю учнів. З голосних балачок про заснування університетів у Батурині, Катеринославі, Києві та Новгороді-Сіверському нічого не вийшло, можливо, між іншим, і через «склонность. народа малороссійскаго к ученію», не зовсім бажану з централістичного погляду,

Та ж сама централістична політика Катерини II знищила й народну, нижчу школу на Лівобережній Україні. У відношенні до початкової освіти, освіти народних мас, ця політика мала ще гірші наслідки, ніж до Академії та семінарій. Додержуючись своєї історичної традиції, українське населення Лівобережжя з власної ініціативи й на власні кошти втримувало в себе школи для навчання дітей. Історичні матеріали XVIII ст. про поодинокі міста та села свідчать про існування при кожній парафіяльній церкві шпиталю для калік, немічних і безпритульних та школи, де дяки-бакаляри не тільки давали шкільну освіту дітям, але й дбали про зашкільні культурні розваги та освіту й для дорослих. У 1862 р. на сторінках місячника «Основа» Ол. Лазаревський на підставі матеріалів архіву колишньої Малоросійської колегії подав статистичні дані про кількість шкіл в кожному з семи полків Гетьманщини в 1740 — 47 рр. Ці дані такі:

Полк Ніжинський на 202 поселення мав 217 шкіл

-"- Лубенський на 247 поселень -"- 172 школи

-"- Чернігівський на 229 -"- -"- 154 школи

-"- Переяславський на 174 поселення -"- 119 шкіл

-"- Полтавський на 61 -"- -"- 98 шкіл

-"- Прилуцький на 102 -"- -"- 69 шкіл

-"- Миргородський на 84 -"- -"- 37 шкіл

Коли взяти до уваги, що до поселень, чи поселених місць, Лазаревський відносить не тільки міста, містечка та села, а й слобідки та хутори, то кількість шкіл буде досить значна, Ще більшою вона виглядатиме, коли зробити порівняння тих часів з часами пізнішими. В 1768 р. на території повітів (пізніших) Чернігівського, Городенського й Сосницького було 134 школи і одна школа припадала на 746 душ населення; в 1875 році на тій же території було тільки 52 школи, а кожна школа припадала на 6750 душ людності. І це ще добре, бо в 1860 році на цілу Чернігівську губернію припадало тільки 70 шкіл; в них було 2290 учнів, а кожна школа припадала на 17 143 душі. Російський уряд не співчував традиційним українським школам, бо вони не відповідали його централістичним завданням і не підтримував їх. Селянська наша людність, через ту ж саму Катерину II, опинилася (за винятком козаків) у кріпацькому стані, в залежності від поміщиків (якими у значній мірі стали омосковлені нащадки козацької старшини), а наслідком закріпачення свого селянство втратило волю й самодіяльність, підупадало економічно та культурно; старі його школи потрохи й помалу зникли, а нові, з російськими урядовими вимогами, прищеплювалися занадто слабо. Сам уряд засновував початкові школи тільки по т. зв. «казьонних селах», в панських же селах, яких було значно більше, ніж «казьонних», школи відкривали самі пани-поміщики, останні ж з мотивів різного характеру робили це неохоче. Зі згаданих вище 70 шкіл Чернігівської губернії на панські села- припадало лише 6 шкіл; в губернії Катеринославській у 1837 р. на панські села припадало тільки 2 школи. Та й сам уряд російський не квапився відкривати нові школи. За час від 1804 до 1820 р. в Чернігівській губернії було засновано тільки три нових урядових школи. Отже, українська людність засуджена була на темряву, на культурну відсталість, бо в першій половині XIX ст. шкіл було занадто мало та й до того вони були московськими, чужими за мовою й духом нашому народові, внаслідок чого великий відсоток укінчених школярів давав «рецидив неграмотності».