Школи на Правобережній Україні в XVII — XVIII СТ

Повстання Богдана Хмельницького мало велике значення й в історії школи на Україні та її культурного життя. В першу чергу було підірване соціально-економічне значення православної шляхти тим, що вона втратила свої маєтки. Чимало загинуло її в часи війни між польською державною владою та козацтвом, чимало шляхетських родин під впливом страшних подій відмовилися від православної віри й перешли на бік латинства й з гарячих оборонців старожитної батьківської віри стали її завзятими противниками. Міські братства, що завжди мали велику моральну й матеріальну підтримку з боку шляхти, втрачають цю підтримку, а через те зменшується інтенсивність їх діяльності. Разом із тим починається економічний занепад міст, міщанство поволі убожіє, а через те слабшають і братства, звужується їх діяльність, підупадають школи. «Зборовська лінія», що від 1649 р. до Андрусівської згоди 1667 р. була кордоном поміж Польщею та козацькою державою, розриває на дві частини українські землі; українське населення, що зосталося в межах Польсько-Литовської держави, значно слабне й не може вже так активно відстоювати своєї релігії та національності, як це воно робило до 1648 р., а тому унія з кожним роком зустрічає все менше й менше опору й шириться все більше та більше. Андрусівська умова, підтверджена т. зв. «вічним миром» 1686 р. між Польщею та Москвою, дає можливість унії вільно поширюватися, за підтримки латинського духовенства та шляхти, по Західній Україні до самого Дніпра. Після цього православні братства на Правобережній Україні підупадають, братські школи зникають, бо навіть найбільш впливове Львівське братство під впливом історичних обставин, після довголітньої завзятої боротьби з унією змушено було в 1708 р. перейти на бік уніатів. Православні школи зберігаються тільки по селах, бо селянство консервативніше й не відмовляється від своїх православних та національних традицій. Зате по містах ширяться школи «греків, в унії сущих», себто тих українців, що, відмовившись від православ’я, прийняли унію з Римом. Вони теж були конфесійного характеру й знаходилися в руках василіян — уніатських ченців «чина св. Василія»; вони мали організацію й програми шкіл єзуїтських, хоч останні з кінцем XVII ст. вже втрачають своє попереднє значення, а на перший план виступають школи піярські, себто школи нового ордену, заснованого в Римі 1597 р. зі спеціальним завданням виховувати молодь. На Україні школи отців scholarum piarum були у Львові, Золочеві та Межирічах. Василіянські школи появляються зараз після проголошення Берестейської унії, бо деякі православні братські (як у Бересті та Володимирі) було захоплено уніатами разом з монастирями та церквами. На протязі першої половини XVII ст. ці школи стояли недобре, були гірше православних. Були випадки (як 1616 р. в Новогродку), що кальвіністи перетягали до своїх шкіл не тільки учнів, а й учителів уніатських шкіл. Стан уніатських шкіл поліпшився тільки тоді, коли з папського розпорядження справу шкільну в унії було передано уніатським ченцям, що звичайно звалися базиліянами. В середині XVII ст. вони засновують школи на Білій Русі (Вільно, Мінськ та ін.) й на Україні; на останній в XVII ст. їх шкільна справа йшла слабко, бо православне населення вперто стояло за власну школу, а козацькі війни, під час яких козацтво нищило й уніатів, не давали василіянам зміцнювати своє положення на українських землях. Лише тоді, коли підупали православні братства, а козацтво втратило своє значення, василіяни поволі закладають свої школи, організовані за зразком єзуїтських, з учителями, що підготовлялися в єзуїтських закордонних школах. У XVIII ст. на Україні василіяни мали кілька шкіл — у Володимирі, Гощі Любарі, Шаргороді та інших місцях. Нерідко василіянам допомагали в заснуванні шкіл місцеві польські магнати. Так, Станіслав Любомирський (близько 1749 р.) в Шаргороді заснував василіянам монастир, а при ньому згадану вже школу. Ст. Потоцький на початку другої половини XVIII ст. допоміг їм заснувати школу в Умані й підтримував її. Сеймовою конституцією 1768 р. цю школу було затверджено, але ж того самого року, під час уманської різанини, гайдамаки вирізали як учителів, так і учнів тої школи.

Шкільна діяльність Василіянського ордену набирає ширших розмірів з моменту утворення в Польсько-Литовській державі Едукаційної комісії (постановою сейму 1773 — 1776 рр.) — першого в Європі міністерства народної освіти, — що провела значну реформу в шкільній справі, виробила одноманітний шкільний статут і призначила школам грошову допомогу. Едукаційна комісія використала освітні ресурси орденів Піярського та Василіянського. Саме тоді (1773 р.) було знищено орден єзуїтів. Їх школи з будинками та майном було передано василіянам (в Овручі, Житомирі, Кременці, Кам’янці-Подільському та ін.). Крім того, Едукаційна комісія заснувала для василіян і нові школи, як ось у Каневі 1786 року. Відносно василіянських шкіл треба зазначити, що вони призначалися виключно для молоді шляхетського походження й виховували молодь у латинському та польсько-національному дусі. Патріотична їх діяльність у справі виховання молоді зустрічала похвали з боку польського громадянства і навіть цілих сеймиків, особливо в 1789 та 1790 рр. Так, Луцький сеймик 1789 р. висловив бажання, щоб «велебні ксьондзи базиліани вчили руський народ» у дусі католицтва і польської народності; отже, василіянські школи ставлять завдання цілком протилежні тим, що ставили собі православні братські школи. До якої міри василіяни та взагалі уніати перейнялися протинаціональними тенденціями, видно з їх діяльності в Галичині після 1772 р., себто після прилучення Галичини до Австрії. Ліберальний Йосиф II, запроваджуючи низку реформ, заснував у Львові українську семінарію 1783 р., де богословські та філософські науки повинні були викладатись українською мовою. Але уніати не оцінили такої уваги до них уряду: замість того щоб взяти матерню мову як підвалину своєї освіти, вони бачили приниження своєї гідності в тому, що богословські та філософські науки викладалися їм не латинською мовою, як німцям і полякам; зважаючи на це, вони просили скасувати постанову про лекції українською мовою, чого, зрозуміло, легко досягли. Ті ж тенденції полонізації провадила і ліберальна для свого часу Едукаційна комісія. Складачі нового шкільного статуту, щирісенькі ідеалісти, ентузіасти, глибоко вірячі в ідеальну людину, втратили почуття простору й часу та мріяли про повітряні замки. Шкільний статут, бажаючи зробити освіту народною, національною, ігнорував інтереси двох великих народів, що входили були до Польсько-Литовської держави: білорусів та українців. Державний, спільний для всіх шкіл статут, державна допомога й контроль з боку представників уряду — візитаторів — ставили василіянські школи в цілком нове положення й надавали їм інший характер, далекий від того, що було до Едукаційної комісії протягом останніх століть, коли школи знаходилися в руках церкви.