Недоля школи на Російській Україні у XIX СТ

З початком XIX ст. традиційні школи наші зникають. Зріст кріпацтва спричиняється до знищення сільських шкіл. Уряд російський намагається заводити свої, урядові школи з одноманітною організацією, однаковими програмами та вимогами в напрямі омосковлення української людності. Та заходи його не мали особливого успіху. Утворене в 1802 р. Міністерство народної освіти поділило українську територію на Харківську та Київську шкільні округи (Волинь було зараховано до округи Віленської); в 1805 р. відкрито університет у Харкові, в 1817 р. в Одесі — Рішельєвський ліцей, в губернських містах — гімназії (для хлопців), а в деяких містах — т. зв. «уЂздныя училища»; поруч із ними існували духовні семінарії та духовні училища. В цих школах помічається виразний «сословний» характер: у гімназіях училися діти дворянські, в семінаріях — діти духовенства, в «уЂздных училищах» — діти міщанства. Початкові школи називаються тепер приходськими, призначаються для елементарної освіти селянства й виникають поволі та в. обмеженій кількості. В 1820-х роках у деяких місцевостях, як, наприклад, на Київщині, виникають ланкастерські школи. За часів Миколи І засновано в Ніжині ліцей кн. Безбородька в 1828 р., а в Києві — Університет св. Володимира в 1834 р.; відкрито було з пару нових гімназій (в Немирові та Ніжині) та повітових шкіл. «Сословний» характер освіти виступає ще дужче. 1838 р. в Києві відкрито дівочий інститут (для дворянських дочок), а потім — у Харкові, Полтаві, Одесі. Для дворянських же дітей відкриваються з 1840 р. т. зв. кадетські корпуси (військові школи) в Києві, Полтаві, Єлисаветграді. Наскільки слабко розвивалася в першій половині XIX ст. шкільна освіта, можна бачити з ось таких урядових даних за 1856 рік:

Невдала для Росії Кримська війна (1853 — 56 рр.) та скасування в 1861 р. кріпацтва викликають помітний зріст середніх і особливо нижчих шкіл, за справу яких береться вже й громадянство. В 1860 р. відкривається в Києві дівоча гімназія; за Києвом ідуть і інші міста. В Києві, Полтаві, Чернігові та інших осередках постають недільні школи, часом навіть з українською викладовою мовою. На Київщині, Чернігівщині та інших місцевостях єпархіальна влада енергійно заводить початкові парафіяльні школи. Так, на Чернігівці щині в 1863 р. їх було вже 848, а в них 17 076 учнів.

Та найбільш інтенсивну в цьому напрямі роботу провадити засноване в 1865 р. на Лівобережній і Степовій Україні земське самоврядування («земство»). Воно засновує початкові школи, підтримує їх матеріально, для забезпечення їх кадрами вчителів відкриває учительські семінарії (з трьохлітнім курсом). Тепер же бачимо приклади відкриття середніх технічно-професійних та ремісничих шкіл. В 1900 р. на території України вже існує вісім високих шкіл: Духовна академія, три університети (Київ, Харків, Одеса), Історично-філологічний інститут в Ніжині (в 1875 р. перетворений з ліцею), політехнікум у Києві, технологічний та ветеринарний інститути у Харкові. Існувало до 50 класичних гімназій, десятків два реальних шкіл, кілька десятків дівочих гімназій, десять духовних семінарій і значна кількість початкових шкіл. Все-таки освітня справа стояла далеко незадовільно, особливо щодо початкової осві- • ти. Офіційні дані та періодична преса часто констатували сумний факт слабкого розвитку початкової освіти. В 1875 р. міністерство освіти констатувало, що в цілій Росії учнів початкових шкіл у двадцять разів менше, ніж слід було б бути. Щодо української території, то в Київській шкільній окрузі ці учні творили 0,8 % (до всього населення), в Одеській — 1,4 %, в Харківській — 1,2 %. Ще в 1902 р. в Київській шкільній окрузі два мільйони дітей шкільного віку залишалося без елементарної шкільної освіти, а це дорівнює 83 % всіх дітей шкільного віку. Це пояснюється тим, що на Київщині, Волині та Поділлі (що входили до складу Київської округи) не було земств, а тому не було й земських шкіл, були ж тільки міністерські, взагалі нечисленні, та головним чином церковні парафіяльні школи, які з 1884 р. придбали спеціальну організацію. В 1900 р. таких шкіл на Волині було 1442, а в них 59 374 учня, на Київщині — 1812 шкіл з 103 641 учнем і на Поділлі — 2045 шкіл та 95 583 учня. Зазначеної кількості шкіл далеко не вистачало для всіх дітей шкільного віку. Лише в 1909 — 12 рр. було розроблено план проведення загальної початкової освіти, розрахований на десять літ, і перед світовою війною приступлено було до його здійснення. Та далеко небездоганно стояла шкільна справа і в земських місцевостях. Так, 1900 р. в Борзенському повіті на Чернігівщині на 153 022 душі населення було 57 початкових шкіл з 5643 учнями, поза школою залишалося 3835 дітей.

Всі школи на Україні, від вищих до нижчих, були чисто московськими. Викладовою мовою була російська, користуватися рідною мовою не тільки не дозволялося, а навіть заборонялося. Мало того, школа була чужою для нашого народу не тільки мовою, але й самим навчанням. В читанках та підручниках говорилося виключно про «русскій», себто московсько-великоруський народ, про його господарське життя, звичаї, історію, мистецтво, про народ же український, про його минуле та звичаї й господарські відносини ніколи не згадувалося. В школі дитина потрапляла в далеку від неї духовну атмосферу, в чужий для неї світ; нічого свого рідного вона не бачила й не чула. Звідси порівняно слабкий розвій дитини в школі, невисокий ступінь знання й часті рецидиви безграмотності. Представники нашого громадянства добре розуміли негативні риси школи на Україні й ще з 1860 р. робили спроби впровадження в школу української мови як мови викладової. Коли постали недільні школи, то були приклади викладів українською мовою. Тоді ж появляються перші шкільні підручники нашою мовою: «Буквар южнорусскій» Т. Шевченка (1861 р.), арифметичні збірники Степовика, Кониського та інших. 1862 p. M. Костомаров широко ставить справу видання українських шкільних підручників. Урядові заборони поклали кінець таким заходам. В зв’язку з ростом шкільної справи в земських губерніях різні земства домагаються права зробити українську мову викладовою. Приклади таких домагань бачимо в практиці земств Херсонської та Чернігівської губерній. Так, в 1881 р. Херсонська губернська земська управа з ініціативи народних учителів, зібраних на курси, якими керував відомий педагог барон Н. А. Корф, звернулася до Міністерства освіти з петицією завести в школах українську мову. Міністр наказав Одеській шкільній окрузі намітити в порозумінні з земством ті місцевості на Херсонщині, де треба завести в школах українську мову. Події після 1 березня 1881 р. зробили таке розпорядження нереальним. Херсонське ж земство виступало з таким проханням і в 1900 р. Того ж самого року й те саме робить і Чернігівське губернське земство. І це непоодинокі приклади. Але уряд ставився неприхильно до таких справ, а рептильна преса робила часті та непристойні виступи проти української мови та її оборонців. Все ж таки думка про заведення української школи (за мовою і духом) із часом набирала все більше характеру реальності та неминучої життєвої потреби. Після 1905 р. за неї стоїть і загальна, й спеціальна педагогічна преса, її ж підтримують з’їзди народних учителів. Російська реакційна й «чорносотенна» преса веде проти неї завзяту війну, а шкільна адміністрація своїми репресіями на учительство не допускала спроб вживання в школі української мови. В 1913 р. були приклади масового звільнення учителів за симпатії до української мови. Нарешті, в 1917 році з’явилася повна можливість відкривати українські школи. Вже в березні 1917 р. в Києві було засновано першу українську гімназію. Українське село виявило тоді надзвичайний рух до заснування своїх власних шкіл. Таким чином, здійснилося те, про що мріяли в 60-х роках XIX ст. діячі українського національного відродження.