Школи на Австрійській Україні в XIX СТ

Після прилучення до Австрії Галичини в 1772 р. і Буковини в 1775 р. ці українські землі довго не могли користуватися для розвою українського шкільництва ні лібералізмом такого імператора, як Йосиф II, що хотів розвинути українську школу, ні можливостями, що було оголошено в конституційному укладі Австрійської держави.

Ще Марія Тереза в 1774 році відкрила для українців у Відні духовну семінарію при церкві св. Варвари («Barbareum»), що існувала близько 10 років. Йосиф II заснував духовну семінарію у Львові 1783 р., а в наступному році — 1784 — університет у Львові з чотирма відділами й шестикласову академічну гімназію. Викладовою мовою мала б бути мова українська, але ми вже знаємо, як до того поставилися самі українці. В семінарії українську мову зовсім було витіснено з ужитку латинською та польською мовами. Навіть в церковних проповідях уніатське духовенство виключно вживало польську мову. В університеті професори, які ніби трималися «руської мови», викладали такою мішаниною церковнослов’янщини, московської та української мови, що їх важко було розуміти; і справді, мова польська була в тих обставинах зрозумілішою, ніж те язичіє. В році 1805 університет зі Львова було перенесено до Крако- < ва. Тільки в 1817 році імператор Франц І відновив у Львові університет, та й то на довгий час без медичного факультету. Тому і називався Львівський університет «Universitas Franciscea».

Національна свідомість у шкільній справі трохи піднеслася, коли на митрополичій кафедрі у Львові в 1817 р. осів Михайло Левицький, що шкільний реферат доручив ученому крилошанинові з Перемишля Іванові Могильницькому. Ці церковні достойники звернули пильну увагу на народні школи, що саме тоді в Галичині заводили, і досягли того, що цісарським рішенням з 1818 р. постановлено, щоби в народних школах українські діти вчилися релігії українською мовою та щоб і вся наука відбувалася по-українськи в школах, де є українські діти; де ж мішана молодь (руського і латинського обряду), там мала наука відбуватися попольськи, але українські діти мали вчитися української мови. Вправді, розпорядку цього не виконувано докладно, тому наші власті церковні звернули також бачність на засновування парафіяльних шкіл, у котрих молодь училася читати (на церковних книжках) і писати (кирилицею, бо зі скорописом ознайомив українців аж пізніше Йосиф Левицький у своїй граматиці, виданій в 1834 р. «(Барвінський О. Історія української літератури. Львів, 1921. Ч. 2. С. 64 — 66). Але поза народними школами полонізація по школах для інтелігенції зайшла так далеко, що в 1834 р. було справжньою подією, коли Маркіян Шашкевич у семінарськім музеї в присутності духовних властей і запрошених гостей виголосив «Слово до питомців» не латиною і не польською мовою, а по-українськи. В 1835 році Шашкевич, Устиянович і Величковський виступили вперше у львівських церквах з проповідями у рідній мові. Це було перше пробудження й піднесення української національної свідомості в Галичині в 30-х роках XIX ст. у зв’язку з діяльністю славної трійці ініціаторів народного руху в Галичині — Шашкевича, Головацького та Вагилевича. Тоді ж вихованець духовної семінарії у Львові Рудольф Мох з товаришами таємно від семінарійної влади виставляв українські діалоги, а в 1842 році, як змінився ректор семінарії, то й одверто дали виставу в українській мові.

Наближався 1848 рік, рік «весни народів», коли революційна хвиля, що сколихнула всіма народами Західної і Центральної Європи, не могла не знайти відгомону й в Галичині. Заснована тоді Головна Руська Рада звернулася з петицією до цісаря Фердинанда, у відповідь на яку «наспіло рішення, що в усіх народних школах у громадах з чисто або переважно українським населенням буде наука подавана українською мовою; що на Львівськім університеті буде основана кафедра української мови й літератури, щоби молодіж могла основно вчитися рідної мови. До того ж часу, поки не буде учителів, приспособлених до навчання українською мовою, мала німецька мова бути викладовою, тільки науку української мови признано предметом обов’язковим для всіх учеників Східної Галичини» (Барвінський О. Вказ. праця. С. 87).

Але й цього разу українці не скористалися можливостями, які їм відкривав притиснений революційним рухом австрійський уряд. Хоч Головна Руська Рада у Львові прорекламувала «український нарід самостійним між слов’янськими племенами», але потрібної твердості на цій позиції не виявила. Сам член славної колись трійці Яків Головацький, іменований у Львівському університеті професором української мови, повернув у табір москвофілів, «об’єдинителів» і рішуче висловився за «язик, котрий нас із шістьдесятю міліонами вяже». Москвофільство і прагнення до об’єднання з «шістьдесятю міліонами» російського народу, очевидно, не прийшлося до смаку у Відні, а поляки цим скористалися, щоб порозумітися з австрійським урядом і приспати спогади про свої революційні виступи з 1848 року. Це їм вповні вдалося, бо українці через москвофільство негодні були використати своєї вірності Австрії з тих же часів. Намісник Галичини граф А. Галуховський зробив навіть спробу завести для українців урядово латинський правопис, переслідуючи, очевидно, мету полонізації, але перед урядом виставляючи конечність покласти в правописі різницю між русинами й москалями. З Відня в 1859 році прислали навіть високого урядовця — чеха Іречека, що виробив правила латинського правопису для української мови, але, зустрівши великий супротив, ціла ця справа перепала. Той же Іречек пробував реформувати кирилицю, щоб вона відрізнялася від російського правопису, і цю реформу комісія за участю Головацького та інших українців прийняла, але й з того також нічого не вийшло.

Нова хвиля москвофільства в шістдесятих роках дала змогу польській шляхті на все закріпити свій союз з австрійським урядом, і українці зосталися в Австрії упослідженими і мусили пізніше до організації української школи братися з власної приватної ініціативи. В цім напрямі велике значення мало засноване у 1868 році товариство «Просвіта», що в короткому часі дістало право друкувати підручники українською мовою. Це товариство видало близько 800 освітніх книжечок у кількості більше як 4 мільйони примірників і відкрило кілька фахових шкіл. Ще більше на полі власне шкільництва в Галичині зробило товариство педагогічне «Рідна школа».

В кінці вісімдесятих років було зроблено спробу угоди вже не з австрійським урядом, а місцевим польським; поляки, що старалися систематично не допускати в Галичині українського шкільництва, зобов’язувалися збільшити число українських кафедр у Львівському університеті, а також збільшити число українських гімназій та різних шкіл, за політичну підтримку, яку українці мусили за те давати польській краєвій владі. Зрозуміло, це вже було далеко гірше, ніж безпосередня приязнь центрального австрійського уряду; але коли ті можливості свого часу не було використано, то це зоставалося єдиним шляхом реальної політики в шкільній справі. І справді, внаслідок цієї згоди, як її називали в Галичині, «нової ери», було значно збільшено у Львівському університеті число українських кафедр, в тому числі дістав кафедру української історії проф. М. Грушевський, було відкрито кілька нових українських гімназій та інших шкіл. Але все-таки це купувалося такою ціною, що «нова ера» дуже непопулярною була в краї і скоро впала. Українцям тут уже нічого не лишилось, як опертися на власну ініціативу та організацію, і справою ширення українських шкіл зайнялася «Рідна школа», заснована 1881 року. Це товариство засновує і провадить приватне українське шкільництво та закладає у Львові та на провінції хлоп’ячі й дівочі бурси.

З кінцем століття загострилася в Галичині боротьба навколо заснування українського університету. Цю справу було поставлено, проте, в безнадійно невигідний спосіб, а саме: її злучили із справою боротьби за український Львів. Українці поставили питання так, що український університет має бути у Львові або ніде. Між тим боротьба за університет час од часу приймала незвичайно гострий характер. Улітку 1899 року активно на боротьбу за український університет виступила організовано сама академічна молодь. Вона скликала велике українське студентське віче з українських студентів цілої Австрії, і це віче винесло резолюцію з домаганням окремого повного українського університету у Львові. Такі віча з того часу академічна молодь скликала щороку, але це тільки викликало більшу організацію супротиву з боку поляків, що тримали Львівський університет у своїх руках і не хотіли уступати своїх позицій. Члени університетського сенату не спинилися навіть перед провокаційними виступами проти української молоді в університеті, і це привело до того, що восени 1901 календарного року всі студенти-українці покинули Львівський університет і подалися до інших австрійських університетів, особливо до Відня й Праги. Це — так звана «сецесія» 1902 року. Вона зробила велике враження і викликала співчуття до українців, що були позбавлені в Австрії високої школи. Але, крім агітаційного, іншого значення ця сецесія, зрештою, не мала, і дехто вважає, що в краї вона зробила більше шкоди, ніж користі. Молодь завдяки їй скоро вичерпала свої сили. До боротьби за університет тоді енергійніше стали наукові та культурні організації і парламентарна українська репрезентація. Років за п’ять молодь з новими силами кинулася в боротьбу за університет, але тепер провадила свою боротьбу в стінах університету і на вулицях Львова. Польські професори проти неї підняли шовіністично настроєні круги львівського польського студентства, і університет став ареною гострої боротьби, яка часами приймала трагічні форми. Так, у 1910 році під час сутички у Львівському університеті між українськими та польськими студентами був убитий український студент Адам Коцко. Цікаво, що польська влада до суду за це убивство потягла українських же студентів. Так гостро справа боротьби за український університет тяглася аж до світової війни, але жодних наслідків не дала.

Не краще, ніж у Галичині, шкільна справа стояла і в 1775 році в прилученій до Австрії Буковині. Зразу після прилучення Буковини до Австрії імператор Йосиф II дав наказ закладати школи, але ці. школи були німецькі і корисні були тільки для жидівського населення. У 1786 році Буковину було прилучено до Галичини і вона поділяла долю шкільної політики, спільну з Галичиною. В народних школах Буковини, що підпала під догляд латинської консисторії, почали, крім німецької та подекуди румунської, заводити ще й польську мову. Мови ж української в школах Буковини не було зовсім. У 1849 році Буковину від Галичини відділено, і вона робила окрему провінцію, але шкільна справа там від того не покращала. Дещо в шкільній справі поліпшало після державного шкільного закону 1868 року, коли управа школами перейшла до Ради Шкільної Краєвої в Чернівцях. Тоді більше відкривано шкіл, народних шкіл, а як заснували у Чернівцях учительську семінарію, то появилися в більшому числі і підготовлені учительські сили. В 1875 році засновано у Чернівцях університет з німецькою викладовою мовою. В 1884 р. у цьому університеті дістав кафедру української мови та літератури з правом викладати по-українськи молодий тоді доцент Степан Смаль-Стоцький. Українське нижче й середнє шкільництво на Буковині стало нормально розвиватися, коли С. Смаль-Стоцький став на чолі українського руху на Буковині, а спеціально шкільною справою зайнявся Омелян Попович (1856 — 1930) як референт українського шкільництва у Шкільній Краєвій Раді, а пізніше інспектор краєвих українських шкіл. Університетської справи в Буковині не порушувано.

Найгірше українська шкільна справа стояла на Закарпатті, яке ввійшло до складу Угорщини. Тут вищої освіти зовсім не було, середня освіта вся велася по-мадярськи, і навіть в нижчих сільських школах заводили мадярську мову, оскільки вживалося підручників [дуже мало] в українській мові, та й то друкованих латиною з мадярським правописом.

Беднов В. Документы, относящиеся к истории Екатеринославской Духовной Семинарии. Екатеринослав, 1912.

Вишневский Д. Киевская Духовная Академия в первой половине XVIII в. // Труды КДА. 1902 — 1903.

Голубинский Е. История Русской Церкви. М., 1904. Т. 1.

Голубев С. История Киевской Духовной Академии. К., 1886.

Грушевський М. Історія України — Руси. Львів, 1905 — 1907. Т. III, V — VI.

Крыловский А. Львовское ставропигиальное братство. К., 1904.

Пархоменко В. Очерк истории Переяславско-Бориспольской епархии. Полтава, 1908.

Петров Н. Киевская Духовная Академия во второй половине XVII в. // Труды КДА. 1895.

Савич О. Нариси з історії культурних рухів на Україні та Білій Русі. К., 1930.

Серебренников В. Киевская Академия c половины XVIII в. до ея преобразования в 1819 г. // Труды КДА. 1896 — 1897.

Стеллецкий Н. Харьковский коллегиум до преобразования его в 1817 г. // Вера и Разум. 1895. № 11 — 23.

Тітов Хв. Вища освіта на Україні кінця XVI — початку XIX ст. К., 1924.

Харлампович К. Западно-русския православныя школы конца XVI — начала XVII в. Казань, 1898.

С тепан СІРОПОЛКО