Просвітництво в Україні

XVIII ст. у Західній Європі одержало назву епохи Просвітництва. Однією з найважл и віших характеристик філософії Просвітництва є раціоналізм. Уже в XVII ст. домінуючою тезою була думка про "розумність" світу. У вченні Декарта термін "раціоналізм" вживався д л я характерист и ки гносеологічн и х та логіко-методологічніїх настанов, у т в ердження того, що головним інструментом пізна н ня є розум. Найбільш важливою рисою Просвітництва є поворот до людини, прагнення засобом розумних настанов позбавити людей страждань, встановити рівність, справедливість, свободу, братерство тощо. Але людина та людські спільності розуміються не з точки зору справді гуманістичного (особистісного) змісту, а з позицій “вузькотехнологічних” (управлінських, виробничих) засад.

Українські мислителі, сучасники формування цієї течії, були знайомі з її основними ідеями, підтримували їх в межах, можливих для тодішньої російської дійсності, яка визначала й буття України. Якщо врахувати те, що професори Києво-Могилянської академії та її вихованці несли в східнослов'янський світ і в Росію науку, освіту, то правомірно говорити про українське просвітництво, розвиток якого досить помітний до другої половини XVIII ст. І хоча в Росії з підозрою ставилися до українців, їх устремлінь на ниві культури та освіти, називали "ляшенками", "черкассишками", однак не могли обійтися без них, бо вони були більш тямущими у просвітньо-культурних справах, ніж зацвілі в упертому неуцтві вищі стани московської держави. їх негативне ставлення до науки та освіти досить натуралістично зобразив у своїх сатирах А. Кантемір, якого Т. Прокопович благословив на викриття цього ґанджу тодішнього російського суспільства. Тому багато було біля Петра І "черкассишек", вихованців Києво-Могилянської академії. Петро І цінував українців як виконавців, працівників, але не любив свободолюбивої України, ставши її катом.