Погляди М.С.Грушевського щодо розвитку української, російської, білоруської культур

Грушевський розглядає українську історію в її органічній цілості від початку історичного життя російських племен до нашого часу. Творцем цієї історії є український народ, що являє собою, на думку Грушевського, живу національну індивідуальність, незважаючи на розходження окремих груп, що входять до його складу.

Читаючи щорічний курс лекцій у Львівському університеті, молодий учений одночасно зважився створити ніким до того не написану узагальнюючу Історію України - Русі (українською мовою, тому 1-10, в 13 кн., 1896-1936). У цьому творі, узагальнивши результати досліджень попередників, використовуючи дані археології, етнографії й філології, великий документальний матеріал з архівів, учений доводив, що предки українців - це древні племена антів, першою самостійною українською державою була Київська Русь. На відміну від більшості представників російської науки, спадкоємицею Київської Русі Грушевський вважав не Володимиро-Суздальську, а Галицько-Волинську землю, що поступово втрачала незалежність й інкорпорувалася сусідніми державами - Литвою, Польщею, Угорщиною. Велике князівство Литовське, на його думку, було таким же рівнозначним центром об'єднання давньоруських земель, як і Москва. Однак у міру покатоличення й полонізації князівства протиріччя між литовцями й православними східними слов'янами (білорусами й українцями) підсилилися, і останні переорієнтувалися на Московську Русь. Втративши самостійність і будучи в складі Мови Посполитої і Московської Русі, українці, вважав Грушевський, були або просто пасивним об'єктом керування, або ж перебували в опозиції до влади. Єдиним змістом їхньої історії тепер залишаються культурні й економічні процеси. Антиросійські й антипольські виступи українців учений описував співчутливо, хоча й був далекий від ідеалізації вождів цих виступів.

Грушевський прагне завжди підкреслити значення й вплив етнографічного елемента не тільки українського, але литовського, білоруського та ін. Сутність суспільних поглядів його зводиться до того, що "гарантія вільного національного, економічного й культурного розвитку українське суспільство може знайти лише в автономії, що обіймає всю українську територію, тобто місцевості з переважним українським населенням Росії... З виділенням національної території й наданням їй широкого самоврядування, національність перетворюється з бойового кличу, із предмета боротьби, що паралізує утворення економічних і культурних відносин, у щось самостійне... Для українських народностей все інше, крім національної автономії, не може бути нічим більшим, як перехідними формами, етапами в русі українських народностей до можливості самовизначення".