О. П. Оглоблин – історик України

Народився в місті Києві. Навчався у третій Київській гімназії, де викладав історію Вас. Гр. Ляскоронський, учень Антоновича. Будучи гімназистом, Оглоблин вивчав історію Сіверщини – землі звідки походили його батьки – нащадки українських козаків і шляхтичів. Потім навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету, де слухав лекції і відвідував семінари М. В. Довнар-Запольського (історія Литовсько-Руської держави), Ю. А. Кулаховського (історія Візантії), С. Т. Голубєва (історія Української Церкви), Г. Г. Павлуцького (історія Українського мистецтва), В. О. Пархоменка (історія Київської Русі) та ін.).

Після закінчення у 1919 році університету О. П. розпочав педагогічну діяльність в школах Києва, де викладав історію та українознавство. У 1920 р. Оглоблин обраний професором Київського Археологічного Інституту на кафедру історії економічного побуту України. З наступного року – працював на кафедрі історії України у Київському Вищому ІНО ім. Драгоманова (так називався Київський університет).

У 1925 р. з’явилися два томи праці з історії української фабрики: 1) «Мануфактура в Гетьманщине» і 2) «Предкапиталистическая фабрика». Історик вперше поставив і розв’язав проблему «економічної самостійності» Гетьманщини. За ці праці Оглоблину було присвоєно науковий ступінь доктора історії української культури. Історик отримав наукове визнання.

З 1926 року О. П. Оглоблин працював в УАН при кафедрі академіка Д. І. Багалія, а згодом очолив Комісію соціально-економічної історії України. О. П. працював в архівах Києва, Харкова, Чернігова, Дніпропетровська, Житомира, Москви, Ленінграду та інших міст. В результаті цієї роботи з’явилася низка монографій з економічної та політичної історії України ХVII-ХIХ ст. («Транзитний торг України в першій половині ХIХ ст.» (1927); «Одеське порто-франко» (1928); «Польський капітал і український ринок за першої половини ХIХ ст.» (1929) та ін.).

У 1937-1941 рр. Оглоблин займає посаду старшого наукового співробітника і завідувача віділом капіталізму Інституту історії АН УСРР.

Після II світової війни працює на Заході; спочатку в Німеччині, потім в США (з 1951 р.) Був головою Українського Історичного Товариства (з 1965р.), Президентом УВАН (1970-1974 рр. – 2 терміни). Загалом проф. О. П. Оглоблин опублікував 300 наукових праць і понад 300 статей в Енциклопедії Українознавства.

Історик переконливо показав представника ідеї українсько-польського порозуміння і автономії «Великого Князівства Руського» у складі Речі Посполитої Адама Киселя – воєводи Київського. Оглоблин зіставляє (порівнює) Киселя і Хмельницького;

Професор Оглоблин вперше вказав на існування двовладдя на початку Хмельниччини. З одного боку існувала влада гетьмана і козацької старшини, а, з другого – київського митрополита з духівництвом та українською православною шляхтою. Свідченням влади митрополита Олександр Петрович вважав Зборівську угоду 1649 року. Кінець двовладдя настав, на думку історика, після 1651 р., коли митрополит привітав польських переможців у Києві. Хмельницький закріплює владу за провідною козацькою верствою;

Розглянув формування ідеї гетьманської влади. По мірі зміцнення влади наголошувався її монархічний принцип і божествене походження; підкреслено момент необмеженості влади гетьмана в уяві самого Хмельницького і його оточення. Принцип виборності залишався як друга сторона державної свідомості козацтва;

Хмельницький зображений як багатогранна людина. На відміну від Грушевського, який у Переяславському договорі 1654 р. бачив політичну незрілість і станову обмеженість Хмельницького, Оглоблин так категорично не висловлюється; він звертає увагу на те, що українська сторона виявила особливу турботу за конкретний політичний зміст, за забезпечення державного статусу України; Досліджуючи «Історію русів» (укр. вид. 1956 р. у Нью-Йорці), з’ясував де і коли був написаний твір, дав зібраний портрет автора твору (Новгород-Сіверщина; між 1802 і 1805 рр.). Отже, досліджуючи історію України на еміграції, Оглоблин головну увагу приділив політичному, культурному і соціально-економічному аспектам історії ХVII-ХIХ ст. Історик показав себе продовжувачем держвницької школи в українській історіографії.

89. Н. Д. Полонська-Василенко – дослідниця історії України. НАТАЛЯ ДМИТРІВНА ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО (31. 01. 1884 - 8. 06. 1973)Народилася в родині офіцера (дівоче прізвище – Меньшова). Початкову освіту отримала у семикласній Фундукліївській Маріїнській жіночій гімназії, яку закінчила із срібною медаллю. У 1907 році вступила на історико-філологічне відділення Київських Вищих жіночих курсів, яке закінчила незабаром, прослухавши «повний курс наук». Після цього склала іспити за історико-філологічний факультет Київського університету Cв. Володимира і в 1913 р. отримала диплом 1-го ступеня.

Після цього викладала історію та географію у різних київських гіманзіях. Наукову роботу почала під керівництвом професора М. В. Довнар-Запольського. Здійснювала студіїї історії Давньої Русі (про «Руську Правду»), брала участь у розкопках відомого археолога В. Хвойки. Найбільшою її роботою в той час був «Культурно-исторический атлас. Пособие к русской истории». (К., 1913-1914. – Вип. 1-3 В 1914 р. Полонська їздила до Катеринослава, де працювала в архіві губернського правління, де зберігалися матеріали з історії Запорожжя та Малоросії

Наукову діяльність Н. Д. Полонської-Василенко після 1920 р. можна поділити на 2 періоди: перший – радянський, другий – в умовах окупації та еміграції. В радянський час Полонська-Василенко підготувала ряд робіт з археології: «Первобытная археология. Палеолит» (1921), «Археологія бронзового віку», «Археологія залізного віку», «Історія побуту». Вчена працювала в різних закладах у тому числі Центральному Державному Архіві Давніх Актів, у ВУАН. Під керівництвом Д. І. Багалія писала історію Запоріжжя часів «Нової Січі» та її зруйнування. Розглянула питання про роздачу земель і погляди сучасників на цей процес. Склала картотеку нових земельних власників – всього 2 500 імен. При цьому використала матеріали, що зберігалися в архівах Києва, Харкова, Москви, Ленінграду, Одеси. В Дніпропетровську нею проглянуто і проаналізовано 12 тис.справ. В результаті архівних пошуків з’вилися статті «З історії останніх часів Запоріжжя», «Ліквідація Запорізької Січі (нарис монографії)», «Історики Запоріжжя» тощо – праці з історії Південної України. У 30-ті роки Радянською владою проводився наступ на ВУАН. 1 лютого 1934 р. закрито соціально-економічний відділ, де працювала Наталя Дмитрівна. Вона звільнена з роботи. Після смерті М. П. Василенка (1935), бібліотеку і архів якого передала в бібліотеку А. Н. (2 000 одиниць зберігання), Наталія Дмитрівна отримала пенсію по інвалідності (3-я група). З 1937 р. вона повернулась до наукової роботи; займала посаду старшого наукового співробітника Інституту історії АН УРСР. У 1940 р. захистила у Москві докторську дисертацію «Очерки по истории заселения Южной Украини в середине ХVIII в. (1734-1775)». Перед німецько-радянською війною Полонська-Василенко викладала у КДУ історію України, джерелознавство. Під час окупації займала посаду директора інституту Археології, потім працювала в архіві. На запрошення Д. І. Дорошенка перебралася до Праги, де викладала в УВУ. Потім в Мюнхенський період УВУ – декан філософського факультету, (член НТШ, УВАН).Основними науковими проблемами, якими займалася Н. Д. Полонська-Василенко в еміграційний період були: Південна Україна – етапи її заселення. «Історія Русів» – дешифрація езопівської мови твору. Підсумком роботи по вивченню Запоріжжя була 2-х томна збірка «Запоріжжя ХVIII ст. та його спадщина» (Мюнхен, 1965-67). Авторка розглянула соціально-економічні та політичні процеси на півдні України у ХVIII ст.: «Нарис історії Української Церкви» – довела, що Аскольдове хрещення Русі відбулося 867 року. «Історична наука в Україні за Совєтської доби та доля істориків». «Історія України» Т. I. – 1972; Т. II. – 1976.

90. Б. Д. Крупницький – історик України. Борис Дмитрович Крупницький (24. 07. 1894-5. 06. 1956)Народився в с. Медведівці Чигиринського повіту на Київщині. Навчався в Черкаській гімназії, після чого вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Cв. Володимира.. На еміграції спочатку працював чорноробом, сільськогосподарським робітником. Однак у 1926 році, у віці 32 роки, поступив до Берлінського університету і, одночасно, в Українському Науковому Інституті слухав лекції професорів Д. І. Дорошенка та І. І. Мірчука, відвідував семінари В. К. Липинського. По закінченню навчання Б. Крупницький був запрошений на посаду асистента в той же Берлінський університет. Після цього історик працював в УНІ-Б, УВУ в Празі, в Варшавському Українському Науковому Інституті. Був членом НТШ, УВАН (спочатку заступником Голови Історичної Секції, а після виїзду Голови – Д. І. Дорошенка до Канади – Головою Історичної Секції УВАН). З 1948 року Крупницький був важко хворим і проживав в селі Гіммельпфортені, недалеко біля Мюнхену, де й помер. Наукова діяльність. Незважаючи на те, що Крупницький почав відносно пізно (з 1931 р.)друкувати свої праці, він, на думку Н. Д. Полонської-Василенко, «належить до видатних істориків України» і його перу належить понад 120 друкованих праць. Спочатку історик займався мазепіаною, потім звернувся до Хмельниччини, і, наприкінці, написав монографію про Д. Апостола. Хмельниччиною історик став займатися у зв’язку із її 300-літтям. Він підготував численні журнальні та газетні статті, редагував збірник «В 300-ліття Хмельниччини». На відміну від М. Грушевського, який застерігаючи від ідеалізації Б. Хмельницького, Крупницький високо оцінював особу гетьмана: головну увагу звертав на його політичну діяльність, на створення Української Незалежної Держави. В протилежність М. С. Грушевському він вважав, що Хмельницький вів дуже вдало закордонну політику.

У розвідці «Богдан Хмельницький і советська історіографія» історик вказує на зміну в напрямі радянської історіографії 30-х років: висуното нову тезу про провідну роль «великого російського народу; Б. Хм., якого оцінювали як «зрадника і заклятого ворога повставшого українського селянства», стали оцінювати позитивно: головна ідея – «возз’єднання України та Москви» і історична місія Хмельницького – довести до возз’єднання; саме «возз’єднання» перетворилося на «благодійництво» Москви, тоді як раніше оцінювалося як «менше зло». Епосі Мазепи загалом присвячено 40 праць Крупницького (монографія «Гетьман Пилип Орлик. 1672-1742 рр. Огляд його політичної діяльності». «Мазепа в світлі німецької літератури його часу». «Мазепа і совєтська історіографія». Велика монографія «Hetman Mazepa und seine Zeit», «Карл ХІІ в старій і новій шведській історіографії», «Мазепа в світлі шведської історіографії» тощо. Для роботи з шведськими джерелами спеціально вивчив мову.)

Мазепа розцінювався як «український державний муж», і «центральною ідеею його діяльности» була «оборона прав і свобод України».

· Крупницький відкинув «психологічну методу» в оцінці Мазепи і показав його діяльність не лише як результат характеру (так оцінювали його М. Костомаров, М. Грушевський, Ф. Уманець), але й як наслідок обставин.

· Вказуючи на оцінку Мазепи радянською історіографією, історик зазначив, що цей гетьман категорично не підходив до нової лінії московсько-совєтської політики Крупницький вказував, що радянська історіографія в ставленні до Мазепи зробила крок назад, до першої половини Х1Х ст., коли називали гетьмана «зрадником» і «заздрісником» і цим пояснювали його дії.

У монографії про Данила Апостола (1948) Крупницький розглянув питання його походження. Пов’язав діяльність Апостола з розповіддю про попередників – Мазепу і Скоропадського діяльність Апостола показав на широкому тлі соціальних, економічних та культурних відносин; Крупницький показав об’єктивний образ історичного діяча, вказавши на його помилки, хиби правління, негативні риси характеру, але як історик-державник, він надзвичайно високо цінував те, що гетьман «належав до рішучих автономістів-державників України «і те, що автономія трималася в другій половині ХVIII ст. – немала заслуга Апостола. Збірник «Основні проблеми історії України» містив статті історіософічного характеру.

91. І. П. Крип’якевич – історик України. Народився 25 червня 1886 року у Львові у сім'ї священика. В 1904–1909 роках навчався на філософському факультеті Львівського університету. В студентські роки брав активну участь у боротьбі за український університет, займався культурно-освітньою діяльністю. 1908 року організував «Просвітній кружок», тісно співпрацював з «Просвітою». Наукову діяльність розпочав під керівництвом Михайла Грушевського, став одним з найвидатніших його учнів.Від 1905 року почав друкувати свої наукові статті у періодичному виданні Наукового Товариства ім. Т. Шевченка — «Записки НТШ» (з 1934 — редактор).1911 року захистив докторську дисертацію та тему «Козаччина і Баторієві вольності», і незабаром був обраний дійсним членом НТШ. Викладав історію в Академічній гімназії у Львові (1912–1914), згодом — в гімназіях Рогатина і Жовкви. Багато співпрацював в українських періодичних виданнях, що видавалися в Західній Україні — «Письма з Просвіти», «Молода Україна», «Літературно-Науковий Вісник» та багатьох ін., редагував журнал «Дзвіночок» (1911–1914) та «Ілюстрована Україна» (1913–1914).У 1918–1919 роках — приват-доцент Кам'янець-Подільського державного українського університету. В міжвоєнний період плідно займався науково-педагогічною роботою.У 1921–1924 роках — професор Львівського (таємного) Українського Університету (секретар сенату університету), в 1934—39 викладав історію України в Богословській Академії у Львові, тісно співпрацював з Науковим Товариством ім. Т. Шевченка (з 1920 був секретарем історичної секції, 1924 редагував «Записки НТШ», з 1934 — голова історичної секції).У 1920—1930-х роках Крип'якевич вів широку національно-громадську роботу. В 1921—22 працював у Комітеті охорони військових могил, який займався пошуком і впорядкуванням українських стрілецьких могил в Галичині, в 1923–1925 брав участь у роботі туристично-краєзнавчого товариства «Плай», співпрацював з журналом «Політика» (1925–1926). З жовтня 1939 року Крип'якевич — завідувач кафедри історії України, професор (з 1941 року) Львівського університету.У роки гітлерівської окупації працював редактором наукових видань Українського видавництва у Львові. У повоєнний час був звинувачений в «українському буржуазному націоналізмі» і зазнав переслідувань. 1946 року Крип'якевич разом із частиною львівських науковців депортований до Києва.[1] Деякий час займав посаду старшого наукового співробітника Інституту історії України АН УРСР.У травні 1948 року Крип'якевич дістав можливість повернутися до Львова. 1951 року очолив відділ Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові, в 1953–1962 роках — директор цього інституту. 18 листопада 1958 обраний дійсним членом АН УРСР. У жовтні 1961 професор Крип'якевич указом Президії ВР УРСР удостоєний почесного звання заслуженого діяча науки УРСР.Могила Івана Крип'якевича у Львові на Личаківському цвинтарі.Помер 21 квітня 1967 року у Львові, похований на Личаківському цвинтарі (поле № 59). Автор надгробка — скульптор Т. Бриж.Найважливіші історичні праці Крип'якевича присвячені періоду козаччини і Хмельниччини — «Матеріали до історії української козаччини» (1914), «Студії над державою Б.Хмельницького» (1925—31), «Богдан Хмельницький» (1954) та ін.Крип'якевич — автор багатьох праць з історіографії («Українська історіографія»; 1923), археології, сфрагістики, історії культури («Історія української культури»; 1937), численних науково-популярних нарисів з історії України («Велика історія України»; 1935), «Історія українського війська» (1936, співавтор) та підручників «Оповідання з історії України», «Коротка історія України для початкових шкіл» (1918), «Огляд історії України» репетиторій для вищих кляс середніх шкіл та вчительських курсів" (1919), «Історичні проходи по Львові» (1932)КРИП’ЯКЕВИЧ Іван Петрович (псевд.: Vialor, Іван Петренко, 25.06.1886, м. Львів – 21.04.1967, м. Львів) – історик-медієвіст, книго- і краєзнавець, фахівець в галузі сфрагістики, археології, дипломатики, нумізматики. Дійсн. чл. НТШ (1911). Акад. АН УРСР (1958). Заслужений діяч науки УРСР (1961). Учень М. С. Грушевського. 1909 закінчив філософський фак-т Львів. ун-ту. Д-р філософії (1911).

96. Характеристика наукових установ яка сьогодні займаються дослідженням української історії(1991 і дотепер). від 1991 року — АН України; від 1994 року — НАН України. Центр пам'яткознавства НАН України і УТОПІК (Центр пам'яткознавства Національної академії наук України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури) — науково-дослідна установа, діяльність якої спрямована на поглиблення теоретико-методичного рівня пам'яткознавчих студій та пам'яткоохоронної діяльності в Україні.Центр пам'яткознавства створений 23 травня 1991 року за спільною постановою № 151 Академії наук України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. Є самостійною бюджетною неприбутковою науково-дослідною установою з правами юридичної особи. Входить до складу Відділення історії, філософії та права НАН України, яке забезпечує науково-методичне керівництво дослідженнями Центру.Завдання.Головними завданнями Центру пам'яткознавства є:здійснення фундаментальних і прикладних досліджень з метою одержання нових знань у галузі пам'яткознавства та охорони культурної спадщини України;розробка проектів нормативних документів та методичних рекомендацій з питань охорони, збереження і використання пам'яток культурної спадщини.Діяльність.Діяльність Центру пам'яткознавства має широкий спектр теоретичних і практичних напрямків:Центр організовує і проводить науково-дослідні експедиції з виявлення і дослідження історико-культуних пам'яток;розробляє системні основи популяризації пам'яток, навчання і виховання населення щодо завдань збереження та відродження історико-культурного надбання України;надає науково-методичну допомогу зацікавленим міністерствам і відомствам, засобам масової інформації;Центр вивчає і узагальнює досвід діяльності установ і організацій, що здійснюють роботу у сфері охорони, використання, реставрації пам'яток історії і культури;проводить науково-методичне забезпечення організації експозицій музеїв;здійснює підготовку та видання наукових, науково-методичних і популярних видань з проблем охорони та використання культурної спадщини.Серед основних напрямів досліджень Центру пам'яткознавства:історія та теорія пам'яткознавства;об'єкти культурної спадщини, проблеми їх історії, охорони, консервації, реставрації та музеєфікації;музеєзнавство;церковне пам'яткознавство, історія церков і монастирів;некрополі України;нерухомі пам'ятки українського козацтва;топоніміка і картографія;діячі пам'яткознавства.Основні досягнення ЦентруСтановлення нового наукового напряму, що отримав офіційне визнання ВАК України — «пам'яткознавство» (шифр 17.00.08.)[1]Згуртування навколо Центру широкого кола науковців та пам'яткоохоронців для вирішення проблем охорони та популяризації культурної спадщини України.

Підготовка та видання десятків монографій, збірників наукових праць з висвітленням досліджень культурної спадщини України.

Вдосконалення діяльності та розширення мережі пам'яткоохоронних закладів, зокрема, музеїв.Завдяки участі в роботі комісій Верховної ради України по підготовці проектів Законів України щодо культурної спадщини.Центром вдосконалена класифікація видів об'єктів культурної спадщини і розширена кількість тих, що підлягають охороні.Видавнича діяльністьЦентр пам'яткознавства є засновником (співзасновником) і видавцем (співвидавцем) наступних періодичних, продовжуваних і серійних видань:збірки наукових праць:«Праці Центру пам'яткознавства» — фахове видання з історичних наук і мистецтвознавства, засноване у 1991 р., видавалось 1 раз, з 2007 р. — 2 раз на рік.«Ніжинська старовина» — фахове видання з історичних наук, засноване у 2005 р., 2 номери на рік;«Сіверщина в історії України» — фахове видання з історичних наук, засноване у 2009 р. спільно з Національним заповідником «Глухів», видається 1 раз на рік;«Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні» — видається щорічно з 1991.наукові журнали:«Питання історії науки і техніки» — фахове видання з історичних наук, видається з 2007 р. 4 рази на рік;науково-популярні журнали:«Відлуння віків» — з 2005 р. спільно з УТОПІК видається 2 рази на рік.науково-популярні газети:«Ніжинські старожитності» — з 2011 р. спільно з Ніжинським краєзнавчим музеєм імені Івана Спаського, видається 4 рази на рік.серійні видання:«Біобіліографічні покажчики» — заснований 2011 р.;«Сакральні пам'ятки України» — заснований 2011 р.Центр пам'яткознавства у 1992 р. був засновником і в 1992—2002 р. видавцем відновленого дореволюційного часопису «Київська старовина».

Націона́льна акаде́мія нау́к Украї́ни (НАН України) — вища наукова установа України з самоврядною організацією. НАНУ об'єднує дійсних членів, членів-кореспондентів та іноземних членів, а також всіх наукових працівників, що працюють у її наукових установах, здійснюючи дослідження у галузі природничих, гуманітарних, суспільних та технічних наук. На кінець 2007 року в НАН України працювало 43349 співробітників, з них 19024 — науковці[1]. Керівні органи НАН України перебувають у Києві.

Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України — науково-дослідний інститут Відділення інформатики НАН України.Науковці ЦДПІН ім Г.М. Доброва НАН України займаються фундаментальними, теоретико-методичними та прикладними дослідженнями й розробками в галузі наукознавства та історії природознавства і техніки.ЦДПІН проводить теоретичні та прикладні дослідження та розробки в галузі історії, теорії та організації науки. Основними напрямками діяльності Центру є:

Узагальнення історичного досвіду, закономірностей, тенденцій, методологічних і соціальних проблем розвитку науки України в контексті розвитку світової науки.

Історико-наукознавчий аналіз розвитку, досвіду, стану та дослідження перспектив розвитку НАН України та її ролі в суспільстві на етапі трансформації.

Розробка та вдосконалення організаційних, економічних та інформаційних механізмів формування й ефективного використання науково-технологічного та інноваційного потенціалів країни, інтеграції вітчизняної науки у європейську та світову наукові системи.Дослідження факторів трансформації наукових систем країн з перехідною економікою.

Розробка науково-технологічних та інноваційних прогнозів.

ЦДПІН виконує функції методологічної, науково-організаційної, прогнозно-аналітичної та навчально-методичної установи, яка координує дослідження з названих напрямів, що проводяться іншими науковими установами і вузами держави, надає їм науково-методичну допомогу в розвитку цих досліджень та в підготовці наукових кадрів.

Центр є базовою організацією Українського товариства істориків науки.

Центр працює в тісному контакті з міністерствами, відомствами, науковими установами, підприємствами, організаціями України.

НОВІТНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ У НАУКОВИХ ТА НАВЧАЛЬНИХ ІНСТИТУТАХ ЛЬВОВА.З 1991 року, коли Україна була проголошена незалежною, створились якісно нові умови для поступу новітньої української історіографії. Був створений Інститут сходознавства (директор - акад. О.Пріцак). Тоді ж на базі Археографічної комісії в Києві було створено Інститут української археографії (з 1995 р. - Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського, директор - чл.-кор. П.Сохань) та у Львові Інститут суспільних наук ім. І.Крип'якевича (директор - акад. Я.Ісаєвич). Оновив свою тематику і "Український історичний журнал" (голов. ред. - акад. В.Смолій). Інститут історичних досліджень Львівського державного університету ім. І. Франка. Директор — Грицак Ярослав Йосипович, доктор історичних наук, професор. Інститут історичних досліджень був створений у жовтні 1992 р. для реформування дослідження і викладання історії у Львівському університеті. Мета Інституту — поглиблення рівня наукових досліджень у галузі історичної науки та споріднених з нею наукових дисциплін. Інститут впроваджує нові методики історичних досліджень (усна історія, прозопографія, застосування математичних методів і комп’ютерної техніки), популяризує кращі здобутки класичної української та західної історичної науки; розширює міжнародні зв’язки і співпрацю з українськими та зарубіжними науковими центрами, які досліджують історію Центральної та Східної Європи. Його особливістю є поєднання академічної та викладацько-методичної діяльності. З 1996 р. Інститут регулярно видає свій науковий журнал “Україна модерна”, який має статус видання ВАКу. У журналі публікуються статті, розвідки, рецензії українських та зарубіжних вчених з історії України та Центрально-Східної Європи нової та новітньої доби.Інститут українознавства імені І.Крип’якевича НАН України – єдина в Україні академічна науково-дослідна установа, в якій спільно працюють відділи історичного, соціокультурного та літературно-мовознавчого спрямування. Така багатогранність сприяє реалізації інтердисциплінарних досліджень, полегшує залучення представників різних гуманітарних наук для вирішення актуальних комплексних проблем.В Інституті є бібліотека, архів, унікальні бази даних, в т.ч. картотеки словника української мови XIV-XVст., джерелознавчі картотеки Івана Крип’якевича та Мирона Кордуби. Експозиція та фонди археологічного музею завдяки щорічним експозиціям поповнюються цінними експонатами з пам’яток археології земель Галичини і Волині.В інституті діють Центр досліджень нац-виз.руху (В. В’ятрович), Відділ досліджень укр-пол.взаємин (М. Литвин), Відділи відповідних періодів історії України (Ф. Стеблій).В 2007 р. було завершено роботою над підготовкою та виданням тритомника присвяченого 750-річчю Львова, який є найбільшою з дотепер виданих історій міста.