Історичні погляди та праці С. Томашівського

Народився 9 січня 1875р. в с. Купновичі Рудківського повіту (нині Самбірського району Львівської області). Один з учнів і послідовників М. Грушевського. Закінчив Самбірську гімназію і Львівський університет. У 1912—1914 рр. — доцент Львівського університету. У1913—1914 рр. — в. о. голови НТШ у Львові.
У1919—1920 рр. — керівник делегації ЗУНР на Паризькій мирній конференції. З 1928 р. — доцент Краківського університету. Головні свої дослідження історичного, політологічного характеру написав в еміграції. Працював у Берліні в Українському науковому інституті. З часом С. Томашівський відійшов від народницьких поглядів свого вчителя і приєднався до державницького напряму української політології та історіографії.
Належав до його консервативного крила. Історію української державності розробляв на основі історичних екскурсів, доводячи необхідність монархічного ладу в Україні. Обстоював позиції клерикальної форми правління. Свою концепцію будував на дослідженнях історії монархічних традицій Галицько-Волинської держави. З позицій державницької ідеології подав синтез історії княжої доби.
Був прибічником гіпотези вченого Петербурзького університету М. Присьолкова, вважав, що перша ієрархія в Україні-Русі та перше духівництво прибули не з Візантії, а з Болгарії, з Охріду, де існував незалежний від Візантії патріархат. С. Томашівський твердив, що прийняття християнства у його східній формі виключило Україну з числа повноцінних членів європейської спільноти.
Був членом Української національної ради, утвореної в грудні 1919 р. в Кам’янці-Подільському У 20—30-х роках XX ст. працював у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, членом якого був з 90-х років XIX ст. Написав історію Галичини (у 2 т.). 1915 р. опублікував німецькою мовою нарис «Світово-політичне значення Галичини» та український варіант «Галичина. Політико-історичний нарис з приводу світової війни». До найвідоміших праць ученого належать: «Укр історія старовини і середні р»(1915, «Ватиканські матеріали до історії України. Донесення римських нунціїв про Україну. 1648—1657» (1919), «Київська козаччина», «Народні рухи в Галицькій Русі 1648 р.» (1898), «Із записок каролінців», «Листи Петра Великого до Адама Снявського», «Причинки до історії Мазепинщини» (всі три 1909), «Один момент під Зборовом» (1914),

70. Д. І. Дорошенко – дослідник української історії та історіографії. Дмитро Іванович Дорошенко народився у м. Вільні у родині військового ветеринара. З-пiд пера Д.І.Дорошенка (1882-1951), одного з фундаторiв та вiдомих представникiв державницького напрямку, вийшло понад 1000 праць. Достатньо пригадати лише його "Огляд української iсторiографiї" (Прага, 1923) та "Нарис iсторiї України" (Варшава, 1932-1933), в яких вiн вперше дав науковi огляди української iсторiографiї та iсторiї з точки зору державницької i якi забезпечують їх автору стале мiсце в розвитку української iсторичної думки. У творчiй спадщинi Д.Дорошенка виняткове мiсце посiдають праці, присвяченi "розвитку на Українi наукової працi над дослiдженням минулого життя рiдного краю". Розглянути витоки iсторiографiчних зацiкавлень Д.Дорошенка, його шлях до української iсторiографiї важливо не тiльки для повнiшого i глибшого розумiння творчостi iсторика, генезис його суспільно-політичних та наукових поглядів у державницькому на-прямку, а й взагалi для наукового узагальнення процесу розвитку працi над дослідженням iсторiї української iсторичної науки. У 1904 р. Дмитро Іванович започаткував свою наукову діяльність – виходить його перша наукова праця "Указатель источников для ознакомления с Южной Русью"Покажчик містив 25 розділів і 722 позиції. Третина бібліографії (головним чином, зарубіжної) була вилучена цензурою. Запропонована Д.Дорошенком схема періодизації історії України складалася з таких періодів: архео-логічний; княжий; литовсько-польський (Козаччина); московський (Руїна, Гетьманщина); Запоріжжя; середині XVIII – 60-ті рр. XIX ст.; новітня доба.Політичні погляди Д.Дорошенка у цей час взагалі можна схарактеризувати як народницько-демократичні, що відбилося і на його історичних зацікавленнях. Зокрема, це бачимо у підвищеному інтересі Д.Дорошенка до по-статей українських “істориків-народників”, історії українського народу та інших "бездержавних народів"Отже, розглянувши ранню біографію Дмитра Івановича Дорошенка (1882–1909), можна виділити такі її ета-пи: 1)1882-1899 рр. – формування зацікавлення українською історією та культурою, здобуття початкової освіти; 2)1899-1904 рр. – участь в українському русі, започаткування громадсько-політичної та літературно-наукової діяльності, 1899 р. – перша публікація, 1904 р. – перша наукова публікація з галузі бібліографії; 3)1904-1909 рр. – активна громадсько-політична діяльність, формування світогляду та поглядів на українське життя, культуру, науку, освіту, поширення тематики наукових дослідів, 1907 р. – перша наукова публікація в галузі історіографії.В 1921–1951 — професор кафедри історії Українського Вільного Університету у Відні, Празі і Мюнхені. Дмитро Дорошенко очолював Український Науковий Інститут у Берліні (1926–1931), Українську Вільну Академію Наук (1945–1951). За визначенням Олександра Оглоблина, Дмитро Дорошенко був першим українським істориком, який дав науковий огляд історії України як процесу розвитку української державності.Автор близько 1 тис. праць з історії України, історії культури і церкви в Україні.

Головні праці Дмитра Дорошенка:«Нарис історії України» (Том 1, Том 2 1932–1933),«Історія України 1917-23» (ч. І-2, 1930, 1932),«Огляд української історіографії» (1923),«Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу» (1940),монографії про Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша, Володимира Антоновича, гетьмана Петра Дорошенка та інших.Визначне місце в українській публіцистиці займають книги спогадів Дорошенка «Мої спогади про давно минуле. 1901–1914 роки» (1949), «Мої спогади про недавнє минуле. 1914–1920 роки» (1923–1924)

71. Умови та розвиток історичних досліджень в Радянській Україні – 20-ті роки. Курс більшовиків на відлучення «старих буржуазних спеціалістів», у т. ч. й істориків, від науково-педагогічної роботи, їх перевірка на лояльність до радянської влади призвели до збільшення числа науковців, які були змушені емігрувати за кордон або втратили роботу взагалі. В еміграції опинилися М. Грушевський, Д. Дорошенко, І. Огієнко, В. Винниченко, В. Біднов та ін..Національно-свідома частина української інтелігенції, у т. ч. й чимало істориків, опинилися в опозиції до утворення Союзу РСР, насильницької політики більшовиків, що послужило виправданням репресивно-каральних заходів влади -арештів, політичних показових судилищ. Одним з перших з них став процес над учасниками «Київської організації «Центру дій» (липень 1923), по якому проходило 18 осіб, зокрема ряд членів і співробітників ВУАН: М. Василенко, П. Смирнов, Б. Язловський, Л. Чолганський та ін. їх звинувачували у шпигунстві на користь Франції та Польщі, у зв'язках з еміграцією, у «буржуазній пропаганді».У боротьбі проти «старої інтелігенції та інакомислячих», для переслідування істориків режим використав так звану «шахтинську справу», яка супроводжувалася масовими арештами і репресіями спеціалістів за звинуваченнями в шкідництві та контрреволюційній діяльності.Уже з 1921 р. були згорнуті дослідження з історії церкви, що їх проводили Ф. Міщенко, К. Харлампович та ін. Емігрували за кордон такі провідні історики церкви, як В. Біднов, О. Лотоцький та ін. Натомість всіляко заохочувалися публікації антирелігійного спрямування. І все ж під натиском антибільшовицького повстанського руху, опору української інтелігенції Москва була змушена змінити тактику в царині національної політики, вдатися до «українізації», що була різновидом курсу на «коренізацію» (1923). Вона офіційно декларувалася як сприяння розвиткові культури і мов корінних національностей, залучення їх до будівництва соціалізму. Насправді головна мета політики «українізації» полягала в тому, щоб добитися підтримки з боку мас, особливо селянства, ослабити його спротив режиму, перехопити ініціативу національної інтелігенції.Водночас, у Києві продовжували діяти УАН та УНТ, але під тиском більшовицького режиму в червні 1921 р. в адміні-стративному порядку вони були об'єднані у Всеукраїнську академію наук, яка проголошувалася найвищою державною науковою установою. До неї було включено також Історичне товариство Нестора Літописця. Хоч президентом ВУАН після від'їзду В. Вернадського було обрано М. Василенка, наркомат освіти не затвердив його. У 1922 р. президентами обиралисяО. Левицький, а потім В. Липський, однак більшість учених не хотіли коритися партійному диктату. Своєю працею вони намагалися зберегти і примножити традиції української істо-ричної науки, українознавства загалом. Ці зусилля наштовхувалися на адміністративне втручання в діяльність Академії з боку функціонерів Раднаркому та ЦК КП(б)У, на групівщину в самій Академії, на запровадження цензури.У структурі ВУАН продовжував функціонувати Історико-, філологічний відділ (керівник Д. Багалій), у рамках якоп стала формуватися кафедра української історії з секціями методології, філософії, історії, археології, історії давнього, литовського, козацького періодів, Гетьманщини, Нового часу, історії революції, історії Росії. До керівництва секціями планувалося залучити М. Василенка, О. Покровського, О. Гілярова, М. Біляшівського, В. Пархоменка, О. Грушевського, В. Романовського, О. Термайзе, О. Оглоблина, П. Смирнова та ін. Однак зреалізувати цей план не вдалося, оскільки багатьом з цих істориків були висловлені політичне недовір'я, звинувачення у співпраці з Центральною Радою, урядами П. Скоропадського та Директорії.У 1921-1922 pp. почали функціонувати Інститут червоної професури, Український інститут марксизму-ленінізму, Комуністичний університет ім. Артема, став виходити «Літопис революції» як орган Істпарту. В 1928 р. тут було засноване Українське товариства істориків-марксистів. У Статуті Товариства істориків-марксистів як першочергове завдання ставилася розробка марксистської методології історії, ознайомлення мас з досягненнями марксистів у галузі історії. Історик розглядався як ідеологічний «боєць партії», «пропагандист її політики», марксизм закладався в основу професійної підготовки науковців. Усі ці інституції, їхні кадри мали стати ідеологічним знаряддям партії більшовиків.

72. Повернення М. С. Грушевського та розгортання ним наукової праці в Україні. Грушевського не покидав план повернутися в Україну, аби завершити CBoю заповітну мрію - багатотомну «Історію України-Руси». Не вдаючись у деталі мотивів повернення історика і задумів партійно-державних органів УСРР, зазначимо лише, що з боку історика це був свідомий крок, зумовлений внутрішньою потребою, ностальгією за рідною землею. Натомість партійно-урядові кола УСРР мали свої політико-ідеологічні плани: а) вилучення М. Грушевського з табору української еміграції, підрив наукового осередку в діаспорі зсередини; б) прискорення переходу національної інтелігенції на бік радянської влади; в) використання авторитету вченого у справі зміни керівництва ВУАН. Отже, тактика більшовиків щодо повернення М. Грушевського була лицемірною і кон'юнктурно-ідеологічною, вона зумовлювалась не турботою про розвиток історичної науки, а радше бажанням скомпрометувати її визначного метра.Ще у грудні 1923 p. M. Грушевського було обрано заочно академіком ВУАН по кафедрі історії українського народу, а в березні 1924 р. він прибув до Києва і одразу поринув у велику науково-організаційн і дослідницьку роботу. Його план полягав у тому, щоб створити єдиний координаційний центр, можливо окремий інститут історичної науки, і об'єднати зусилля представників різних напрямів, течій і наукових шкіл для проведення фундаментальних історичних досліджень. Реалізацію цього плану він почав із заснування науково-дослідної кафедри історії України.Не випадково, що після смерті В. Іконникова М. Грушевський особисто очолив Археографічну комісію ВУАН, яка поставила за мету оприлюднити Зведений корпус документальних та інших джерел з різних розділів української історії. З цією метою були розгорнуті археографічні експедиції і розвідки в Україні, Москві, Ленінграді, Варшаві, Кракові, Берліні, Львові та інших містах. Це дозволило започаткувати серійні видання «Пам'ятники українського письменства», «Український архів», «Український археографічний збірник», опублікувати ряд тематичних документальних видань, унікальних збірок української народної пісенної творчості.За короткий час М. Грушевський сформував цілу корпорацію істориків, що складалася з 18 наукових установ і об'єднувала більше сотні співробітників. Він докладав багато зусиль, аби створити Український історичний інститут, Інститут досліджень пережитків примітивної культури і народної творчості України, намагався перевести Український соціологічний інститут з Відня до Києва. І все ж центральне місце учений відводив завершенню головної праці життя - багатотомної «Історії України-Руси». На традиціях НТШ і наукової школи у Львові, УНТ в Києві М. Грушевський сформував Київську історичну школу на базі Науково-дослідної кафедри історії України. Серед вихованців цієї школи були такі талановиті історики, як О. Баранович, К. Грушевська, М. Ткаченко, С. Шамрай, В. Юркевич та ін. У рамках цієї школи виховувалися фахівці не тільки з історії України, а й з соціології, етнографії і фольклору. М. Грушевський приділяв велику увагу історіографії, постійно наголошував на значення наукового доробку попередників з тієї чи іншої проблеми. У січні 1929 p. M. Грушевського було обрано академіком АН СРСР, а в квітні того ж року він порушив питання про створення в її складі Інституту української історії. Однак ця пропозиція залишилася без реагування, натомість розпочався широкомасштабний наступ на українську науку взагалі і на історичну зокрема, дискредитації її визначного лідера. Припинилося фінансування наукових установ, які він очолював, була ліквідована частина комісій. Арешти і процес над Спілкою визволення України (1929-1930), який перетворився на цькування, фізичне і моральне нищення національної еліти, так чи інакше торкнувся особи М. Грушевського, оскільки по ньому проходили вчені, з якими він співпрацював (С. Єфремов, М. Слабченко, В. Дурдуківський, О. Гермайзе, А. Ніковський та ін.). Невдовзі будуть арештовані його учні і аспіранти, закрито Науково-дослідну кафедру історії України (1930), розпочнеться ідеологічна боротьба з поглядами М. Грушевського, критика і шельмування його праць. У 1931 р. його було примусово вислано до Москви під приводом того, що він академік АН СРСР, і встановлено ще жорсткіший нагляд за ним, членами його сім'ї та учнями.

73. Основні центри дослідження історії України в УСРР у 20-ті роки. У 1921-1925 pp. у Львові діяли Український таємний університет (ректор В. Щурат), Українська таємна висока політехнічна школа, Богословська академія. Лекції з історії у них читали І. Крип'якевич, І. Кревецький та ін. Продовжува-ло свою діяльність Наукове товариство імені Шевченка, (голова К. Студинський), яке утримувало бібліотеку, три музеї, два дослідницькі інститути. Побачили світ нові книги багато-томника «Джерела до історії України-Руси», «Етнографічного збірника», «Студії з поля суспільних наук і статистики». Завдяки К. Студинському та М. Грушевському вдалося налагодити творчі зв'язки і співпрацю НТШ та відділів ВУАН. Представники НТШ брали участь у опрацюванні так званого харківського правопису української мови, норми якого впроваджувалися у виданнях НТШ та ВУАН.Особливо плодотворною була діяльність істориків І. Кри-п'якевича, С. Томашівського, І. Кревецького та інших вихо-ванців історичної школи М. Грушевського. Зокрема І. Кри-п'якевич створював навчальну літературу з історії України («Оповідання з історії України», «Коротка історія України для початкових шкіл», «Огляд історії України - репетиторій для вищих кляс середніх шкіл та вчительських курсів»). Він продовжував досліджувати історію українського козацтва, опублікував «Студії над державою Б. Хмельницького» (1925-1931), підтвердивши свою приналежність до державницького напряму української історіографії.У 1923 р. І. Крип'якевич опублікував «Українську історіо-графію», що була однією з перших спроб систематизації джерельних і дослідницьких матеріалів з історії України. Водночас він проводив археологічні дослідження, вивчав сфрагістичні та геральдичні пам'ятки, історію української культури.

74. Науково – історичні праці М. С. Слабченка. Народився 21 липня 1882 р. в передмісті Одеси. З 1919 р. був доцентом, з 1920 р. — професором кафедри історії Одеського університету та створеного на його основі Інституту народної освіти. У 1926 р. очолював Одеську науково-дослідну секцію історії України. Був головою Товариства краєзнавців, членом Одеського наукового товариства при ВУАН. З 1922 р. — магістр, з 1928 р. — доктор історії, з 1929 р. — дійсний член Всеукраїнської академії наук.

За дослідження з соціально-економічної та адміністративно-юридичної історії Запорожжя отримав премії Наркомату освіти УСРР (1926) і Всеукраїнського комітету сприяння вченим (1927). Був засновником і керівником одеського осередку українознавства, виховував нову генерацію істориків, економістів та літературознавців, розпочав формування школи істориків України.

Автор близько 200 друкованих наукових праць (серед них 12 монографій), шести підручників для вищих навчальних закладів, низки публіцистичних і художніх творів. Наукові праці М. Слабченка присвячені соціально-економічній та юридичній історії Гетьманщини («Малорусский полк в административном отношении: Историко-юридический очерк», 1909; «Хазяйство Гетьманщини в XVII—XVIII вв.», т. 1—4, 1922—1925; «Запорожжя (Соціально-правова організація Січі Запорозької)», 1927; «Паланкова організація запорозьких вольностей», 1929). Автор одного з перших у вітчизняній історіографії синтетичного дослі­дження з історії України XIX ст. («Матеріали до економічно- соціальної історії України XIX ст.», т. 1—2, X., 1925—1927).Іван Огієнко запрошує його професором у Кам’янець-Подільський – там відкрито український університет. Але Слабченко не може туди вибратися: його заарештували, північні табори,Ярославський політізолятор, пересильні пункти в Кемі, Соловки.У 1922 р. припинило існування Одеське товариство історії і старожитностей, що виникло ще в 1839 р. Замість нього у серпні1923 р. була створена Одеська комісія краєзнавства, яка об’єднувала дослідників Північного Причорномор’я. Працюючи досить плідно в Одеському університеті, де створив свою власну школу істориків, одночасно М.Є. Слабченко очолював соціально-історичну секцію комісії до її ліквідації в 1931 р. У 1926 р. він активно працював також в Одеській крайовій комісії охорони пам’яток культури.2А затим знову арешт, слідство, суд, північні табори. У так званому Саватіївському ізоляторі, що був у скиті й церкві святого Саватія на великому Соловецькому острові, неподалік “Секирної” гори,він і відбув свій кількарічний термін.Наприкінці 1936 р. звільнився з Соловків. Проте і в Одесі, і вКиєві його ніхто не хотів навіть приймати, йому відмовили в роботів університетах, інших закладах і установах. Перебивався різнимизаняттями, проживаючи з кінця 1940 р. у м. Первомайську. З 1948 р.він вже на педагогічній роботі (завідувач міськвно Вжело, зрештою,наважився на це), працює вчителем іноземної мови у первомайських загальноосвітніх школах.

75. Науково-історичні праці М. І. Яворського. Народився в селі Корчмин в Галичині. Вивчав право у Львівському й Віденському університетах.За Першої світової війни був старшиною австрійської армії, згодом сотником УГА.1919 року лишився в Києві, згодом переїхав до Харкова, де 1920 року вступив до КП(б)У і став офіційним історіографом марксистської історичної школи, протегованої радянською владою.У 1920-х роках у Харкові Яворський деякий час завідував управлінням Укрнауки, згодом очолював історичний відділ Українського інституту марксизму, а деякий час весь інститут. Співпрацював з Миколою Скрипником. Рівночасно викладав історію України у вузах Харкова.5 вересня 1929 року харківська преса оприлюднила допис М. І. Яворського «Про мої помилки в концепції історії України». [1] Після цього «каяття» Яворського обрано дійсним членом ВУАН. Відтоді він працював у Києві, бувши членом президії І Відділу (Історико-філологічного) ВУАН, його секретарем і фактичним керівником, бо голова цього відділу Дмитро Багалій перебував у Харкові. Але вже 1929 року його оскаржено в «націоналістичному ухилі» й усунено з історичного відділу Інституту марксизму, у лютому 1930 року виключено з партії й зі складу ВУАН. Незабаром заарештовано і 1931 року заслано на Соловецькі острови, де він, за офіційними даними, 1937 року помер. Але за сучасними досліженнями, був розстріляний разом з іншими в'язнями Соловецького табору особливого призначення[1].Наукова діяльністьЯворський — перший український історик, що пробував укладати історію України за «марксистсько-матеріалістичним законом». Без відповідної фахової практики й достатньої документації його твори позначені ідеологічними маніпуляціями історичних фактів.Серед творів Яворського відомі насамперед популярні підручники:«Нарис історії України», т. І (до кінця литовської доби, 1923), т. II (до упадку Гетьманщини, 1924);«Коротка історія України» (1927), що охоплювала події до 1920;«Історія України в стислому нарисі» (три видання 1928 — 1929).Згідно з ідеологічним унапрямленням, Яворський опрацював розвідки про революційні рухи в Україні:«История революционного движения на Украине» (1922),

«Революція на Україні в її головніших етапах» (1923),«Нариси з історії революційної боротьби на Україні» (т. І 1927, т. II, ч. 1 1928),«Україна в епоху капіталізму» (т. І — III, 1924 — 25).Крім того, Яворський був автором низки статей у спеціалізованих збірниках і журналах:«К истории КП(б)У» (Октябрская революция. Первое пятилетие, 1922),«Емський акт 1876 р.» («Прапор марксизму», І, 1927),«Проблема української національно-демократичної революції у 1917 p., її історичні основи та її рухові сили» («Червоний шлях», ч. 2, 4, 1927),«Сучасні течії серед української історіографії» (зб. «Криза сучасної буржуазної науки та марксизм», 1929),«Провідні думки в розвиткові іст. науки» («Прапор марксизму», І, 1929),«Современные антимарксистские течения в украинской исторической науке» («Труды первой всесоюзной конференции историков-марксистов, 28. 12. 1928 — 4. 1. 1929», т. І, 1930),«Das Ergebnis der ukrainischen Geschichteforschung in den Jahren 1917 — 1927» («Osteuropäische Forschungen», VI, 1929).В Австралії перевидано «Нарис історії України», т. І — II (Аделаїда, 1986).Праці Яворського були гостро критиковані в українській національній історіографії за тенденційність і нефаховість (Дмитро Багалій, Дмитро Дорошенко, Іван Крип'якевич, Олександр Оглоблин), а з 1929 також радянською історіографією, яка «яворщиною» прозвала «націоналістичний ухил» в історії. Яворського обвинувачено в ідеологічних помилках: «перебільшенні місця національного питання в революційній боротьбі, ідеалізації дрібнобуржуазних націоналістичних партій» та трактуванні української революції не як частини російської, а окремого витвору українського історичного процесу.

76. Наступ проти української історичної науки наприкінці 20-х на початку 30-х років. Централізація, тоталіризація та ідеологізація усіх сфер суспільного життя повною мірою торкнулися історичної науки, яка опинилася під пресом партійно-державницького контролю, розгорнулися погроми її національно-демократичного крила.У 1929 р. за ініціативою ЦК КП(б)У почалася реорганізація структур історичних осередків ВУАН, що мала за мету підірвати вплив М. Грушевського, ослабити роль керованих ним установ в історичній науці. Насамперед було ліквідовано Історичну секцію, якій належало пріоритетне місце в розвитку національної історіографії. Комісія новітньої історії України була об'єднана з комісією історії революції під загальним керівництвом М. Яворського, обраного в 1929 р. академіком ВУАН. Об'єднану комісію Лівобережної та Слобідської України очолив Д. Багалій, якого влада протиставляла М. Грушевському. Діяльність установ і комісій, які ще залишалися, корінним чином змінювалася: вони ревізували з позицій сталінізму попередні праці, теми, що розроблялися, підганялися під марксистські схеми, під методологію так званого історичного матеріалізму, рішуче витіснялися старі кадри, які розглядалися як класово-ворожі, націоналістичні елементи. До середини 1930-х pp. режиму вдалося перетворити ВУАН в інструмент свого ідеологічного впливу, у філію союзної Академії наук.