Занепад УАН і переоцінка цінностей- нові підходи

Упадок М. Яворського був злою ознакою на майбутнє. Ослаблена встряванням М. Яворського і інших комуністів, Академія На­ук стояла перед новими, ще тяжчими іспитами. Процес проти "Спілки Визволення України", що відбувся весною 1930 р. в Харкові, сильно зачепив академічні кола. Засуджено було на довгорічну в'язницю таких членів Академії як С. Єфремова і М. Слабченка і таких співробітників Академії як О. Гермайзе, В. Ганцова, А. Ніковського й інших. Рівночасно йшла й радикальна "чистка" ака­демічного персоналу. Реорганізовано було і саму Академію /1930/ історично-філологічний відділ було ліквідовано і залишалося тільки два відділи: фізико-технічний, якому тепер було дано назву "природничо-технічного" і соціяльно-економічний, до якого прилучено було решту комісій і секцій колишнього історично-філологічного відділу. Історична секція взагалі перестала існувати. Восени, 1930 р. припинив овій вихід і редагований М. Грушевським журнал “Україна”. Разом з цими розгромами почалася і гостра кампанія проти М. Грушевського. Його школа була примушена до мовчанки. Весною 1931 р. Київ став ареною "палких" "громадських" дискусій /а скорше обвинувачувань/ науки та ідеології М. Грушевського. Одна частина його прихильників скапітулювала; інші розбіглися або були покарані і заслані. Врешті й самого М. Грушевського було заслано в Москву.Перша половина 30-х років у житті Академії та інших нау­кових організацій України були життям без направляючої руки М.. Грушевського. Академія вступила в добу довгих експериментів но­вого соціалістичного будування: чергова мода вимагала від неї участи в соціялістичнім змаганні з російською Академією Наук, яку саме було підвищено до ролі Союзної Академії, і білоруською. Академія перебрала шефство над цілим Донецьким басейном. З членів і співробітників Академії формувалися так звані бриґади науковців і т. д.У цих обставинах історичний дослід був засуджений на без­діяльність і мовчанку. Більшість До цього часу діяльних істори­ків - несподівано зникла: чимало було заарештовано, заслано, розстріляно, чимало тікало поза кордон совєтської України чи куди-будь, боючися репресій. Наступали часи, коли працівники Академії примушені були складати сповіді, каятися, доводити свою вірність марксистській ідеології і своє вміння користатися марксистською методою. Вичищено було Академію так ґрунтовно, що навіть не було кому продовжувати академічну працю. У 1932 р. наказано було ще раз видати журнал "Україна", що перестав був виходити за браком людей, але статті, що тут появилися, стояли на дуже низькому рівні. Були це здебільшого каяття молодшої генерації та досить наївні "критичні" /це був дуже примітивний, критицизм/ напади свіжих прозолітів марксизму проти так званої буржуазії або дрібнобуржуазної схеми М.Грушевського, М. Василенка, М. Слабченка, Д. Багалія і т.д. Наказаний згори напад поведено було з двох боків: проти псевдомарксизму. засланого на північ М. Яворського /"Яворщина"/ і його співідеологів та проти буржуазних і дрібнобуржуазних істориків. Журнал "Україна" після виходу кількох чисел знову перестав виходити.Переслідування українства досягло в 1933 р. найвищого пунк­ту. Шеф українського ГПУ, Балицький, формулював свою працю на знищення українського народу як таку, що направлена була проти селянсько-антикомуністичних елементів /куркулі/ і проти головних центрів українського націоналізму. Навіть старий большевик М. Скрипник, один з комуністичних провідників в Україні, прия­тель Леніна, мусів покінчити своє життя самогубством /1933/. П.Постишев, якого прислано було спеціяльно з центру для погрому всього українського, став диктатором України. Наступила ера штучного голоду на селі і кривавих репресій у цілій країні 17-й з’їзд комуністичної партії Совєтського Союзу /1934/ тільки вже санкціонував той погром, що його учинила совєтська адміністра­ція в Україні. Основною небезпекою часу Сталін оголосив укра­їнський націоналізм. Вперше так ясно і виразно був проклямований антиукраїнський курс.Зміну політичного курсу відчула на собі і Академія Наук. Зовнішнім виявом цього було переіменування її з Всеукраїнської Академії Наук в Академію Наук Української Соціялістичної Совєтської Республіки. Супроти ранішим тенденціям до технізації і спеціялізації школи / в формі ІНО і т. д., які особливо плекали в совєтській Україні/, тепер було наказано заснувати державні уні­верситети /навіть з окремими історичним факультетами/ не тільки в Ленінграді і Москві, але й у Києві і Харкові.Нова реформа чекала Академію. Щоби ще ближче зв'язати Академію з практикою соціалістичного будівництва і мати змогу вико­ристати її наукові сили для нових завдань у рамках державної плянової комісії і окремих, комісаріатів, було Академію розпоряджен­ням Всеукраїнського Центрального Виконавчого

79. Умови розвитку історичної науки на західноукраїнських землях та на еміграції (1919-1939 рр.). Внаслідок поразки визвольних змагань у 1917-1920 роки, завдання утворення самостійної, суверенної, соборної України виконано не було. Більша частина України – УСРР – входила до складу СРСР, який утворився у 1922 році. Політика українізації, що проводилася з 1923 року, ставила за мету привернути місцеве населення до “справи соціалістичного будівництва”. З цією метою розширювалася сфера використання української мови, розвивалась культура і освіта. За таких обставин розвивалось українознавство і, зокрема, українська історіографія до початку 30-х років. Згортання українізації, формування тоталітарної держави, розмах маховика репресій – процеси, які розгорталися в Радянській Україні майже одночасно. Західноукраїнські землі опинилися у складі трьох держав – Польщі, Чехословаччини і Румунії. Умови розвитку української історичної науки в Галичині були складними. Однак незважаючи на важкі матеріальні обставини та політичні обмеження, історики продовжували роботу, розпочату в попередній період. Галичани були об’єднані навколо НТШ та його “Записок” і розгорнули велику науково-дослідну і видавничу роботу. У 20-30-ті роки там працювали І.Крип’якевич, М.Кордуба, Ст.Томашівський, В.Герасимчук, І.Кривецький, Б.Барвінський, Мик.Чубатий, Мик.Андрусяк та ін. Наслідком поразки визвольних змагань була політична еміграція з України. Вигнанцями ставали діячі українських урядів, а також ті, хто х підтримував – солдати, офіцери, урядовці, інтелігенція. Спочатку кількість емігрантів сягала 100 тисяч, однак після стабілізації ситуації в Галичині і повернення туди галичан, чисельність вигнанців складала 40-50 тис. чоловік. Еміграція була строкатою. На формування установ, які займалися науково-історичними дослідами, мали вплив ідейно-політичні погляди емігрантів. Наукова українська еміграція зосереджувалася у Відні, Варшаві, Берліні, Парижі. З 1921 року центром української наукової еміграції стала Чехословаччина. Це зумовлювалося заснуванням і переміщенням з Відня українських наукових установ та матеріальною підтримкою української науки (наукових установ) з боку президента ЧРС Томаша Масарика.

80. М. С. Грушевський та Український соціологічний інститут. У.С.І. заснований наприкінці 1919 року, став першим українським науковим закладом на еміграції. Його фундатором був М.С.Грушевський. У.С.І. став основним місцем діяльності вченого на протязі еміграційного періоду його життя.Соціологічний інститут утворився при фінансовій підтримці “Дніпросоюзу” – найбільшого союзу кооперативів в Україні. Програма діяльності У.С.І., крім іншого, передбачала проведення наукових досліджень української політичної та загальної історії, а також поширення наукових знань серед громадськості. Грушевський бачив інститут автономним, незалежним закладом, який водночас був би ані опозиційним антирадянським центром, ані апологетичною установою більшовицького уряду за кордоном. При створенні У.С.І. знов проявився науково-організаційний талант М.С.Грушевського. Він зумів залучити до роботи історика, політолога, ідеолога українського монархізму В.Липинського; юриста, політолога, д-ра філософії Вол.Старосольського; історика і мистецтвознавця Д.Антоновича та ряд інших наукових та громадсько-політичних діячів. Діяльність інституту зосереджувалася в основному на видавничій і лекторській роботі. Вийшли друком монографії М.Грушевського “Початки громадянства (генетична соціологія)” та “З починів українського соціалістичного руху. Михайло Драгоманов та Женевський соціалістичний гурток” (Зб-к матеріалів); В.Липинського “Україна на переломі” тощо. Загалом під егідою У.С.І. було видано 13 книг, що стали вагомим внеском у розвиток української науки.Наприкінці 1922 р. видавнича діяльність інституту стала згортатись за барком коштів. З від’їздом М.С.Грушевського і втратою керівника і організатора У.С.І. припинив своє існування.

81. Український науковий інститут у Берліні. У Берліні зосереджувалися емігранти – діячі українського уряду гетьмана П.Скоропадського. УНІ-Б був заснований берлінським “Українським товариством допомоги біженцям”, яке очолювала дружина колишнього гетьмана П.Скоропадського – О.Скоропадська. УНІ-Б функціонував з листопада 1926 року як філіал Берлінського університету Фрідріха Вільгельма. В діяльності УНІ-Б дослідники виділяють два періоди: І. 1926-1931 рр., коли Ін-т був науково-інформативною та педагогічною установою. Тоді було видано 3 томи “Записок УНІ-Б” і 2 томи “Повідомлень” німецькою мовою (AbhandlungendesUkrainischenWissenschaftlichenInstituts. Berlin, 1927, 1929, 1931). ІІ. 1931-1945 інститут перетворився на німецьку державну установу. Керівництво УНІ-Б здійснювала спільна німецько-українська кураторія. З німецького боку до неї входив, зокрема, генерал-лейтенант Гренер – колишній командуючий окупаційними військами в Україні. З українського боку – Д.І.Дорошенко – Директор інституту, О.Скоропис-Йолтуховський, проф. І.Мірчук. Першими дійсними членами інституту були: В.Липинський, І.Мірчук, В.Залозецький. Метою інституту, згідно з статутом, було сприяти розвиткові і поглибленню досліджень життя українського народу в минулому і сучасному, а також допомагати культурній співпраці, налагодженню стосунків між українськими та західноєвропейськими вченими. Спочатку в інституті діяло 4 кафедри: української історії (зав. Д.Дорошенко) української державності (В.Липинський), релігійних відносин (І.Мірчук), історії матеріальної культури (ВюЗАлозецький).

З приходом фашистів до влади, як зазначає В.Потульницький, УНІ-Б стає рупором політики Гітлера в “східноєвропейському питанні”. Разом з тим досліджувалися питання історії України: Д.Дорошенко – історіографічні проблеми; Б.Крупницький – діяльність Мазепи, Орлика; Д.Олянчин – добу Хмельниччини; М.Антонович – козаччину XVI-XVII ст. Отже, в міжвоєнний період в Галичині та на еміграції діяли наукові установи, які об’єднали науковців-дослідників історії України. Ними були створені серйозні наукові праці, виховано нові кадри фахівців з історії краю.

82. Український науковий інститут у Варшаві. Український Науковий Інститут у Варшаві, заснований заходами екзильного уряду УНР 1930 (фактично 1928) при поль. Мін-ві віровизнань та освіти, як автономна укр. наук. установа з завданням плекати студії з різних ділянок українознавства. Дир. Інституту був О. Лотоцький (до 1938; пізніше А. Яковлів), генеральним секретарем Р. Смаль-Стоцький; чл. Інституту були переважно вчені-емігранти: К. Мацієвич, В. Садовський та ін., з галичан Б. Лепкий, до постійних наук. співр. належав Є. Ґловінський. По окупації Варшави німцями 1939 У.Н.І. у В. перестав існувати, а його бібліотека і архіви загинули.Діальність Інституту була присвячена майже винятково українознавству і виявлялася гол. у наук.-вид. справі; майже всі праці виходили українською мовою (деякі поль.). Інститут плекав гол. ті ділянки укр. науки, які не мали змоги вільно розвиватися в УССР. Він видав серію праць і джерел з історії України давнішої доби й нових часів: «Нарис історії України» Д. Дорошенка (2 тт. 1932 — 33); «Діярій гетьмана Пилипа Орлика» (за ред. Я. Токаржевського), «Гетьман Пилип Орлик» Б. Крупницького, зб. «Мазепа» (2 тт., з документами), «Укр.-моск. договори XVII — XVIII ст.» А. Яковлева та ін.; присвячені історії 19 ст.: серед ін. цраця М. Гандельсмана «Ukraińska polityka ks. Adama Czartoryskiego przed wojną krymską» й «Архів М. Драгоманова», т. І; укр.-рос. війни 1920 стосуються: праця «Зимовий похід 1920 р.» О. Доценка і зб. документів «Зимовий похід 1920 p.», упорядкована П. Шандруком. Матеріали до історії укр. нац. руху містять мемуари О. Лотоцького («Сторінки минулого», 3 тт., «У Царгороді»), 3-томник «З минулого», Л. Васілевського («Мої укр. спогади») та ін. Історії і праву Укр. Церкви присвячені праці О. Лотоцького «Укр. джерела церк. права» і «Автокефалія». Кілька праць стосуються укр. мовознавства і філології: про О. Потебню (К. Чеховича), «Карта укр. говорів з поясненнями» І. Зілинського, про сучасну літ. мову під советами (Р. СмальСтоцького) й ін. Низку студій присвячено сучасним відносинам в УССР — демографічним (зб. «Укр. людність СССР» і «Статистичні таблиці укр. населення СССР за переписом 17. 2. 1926 p.») та екон. (зб. «Сучасні проблеми економіки України», «Праця в УССР» В. Садовського та ін.). З ненаук. творів У.Н.І. видав в укр. перекладі ряд богословських книжок; для опрацювання перекладів створено окрему комісію, яку очолював гол. Автокефальної Правос. Церкви в Польщі митр. Діонісій. З 1932 Інститут почав працю над повним критичним виданням творів Т. Шевченка за ред. П. Зайцева. З запланованих 16 тт. вийшло 13 (серед ін. — переклади творів Шевченка на чужі мови). Інститут видав переклад поеми К. Міцкєвіча «Пан Тадеуш» М. Рильського.Загалом У.Н.І. видав понад 70 тт. різних публікацій (у тому ч. 54 тт. «Праць»). Це була наук. продукція більша, ніж; будь-якої ін. наук. установи на Західній Україні й на еміграції.Серед зарубіжних осередків української історіографії у міжвоєнний період особливо плодотворно працював Ук­раїнський науковий інститут у Берліні (директор Іван Мірчук з 1931 p.), в якому співробітничали 3. Кузеля, М. Антонович, Б. Крупницький, В. Кубійович та ін. Ряд цінних досліджень був опублікований у «Вістях Українського наукового інститу­ту у Берліні» (редактор 3. Кузеля).З 1930 по 1939 р. у Варшаві теж діяв Український науковий інститут (директори О. Лотоцький, А. Яковлів), який дослі­джував історію українського народу, його господарське і куль­турне життя. Д. Дорошенко опублікував у 1932-1933 pp. підручник «Нарис історії України». Цінні узагальнення були зроблені в монографічних дослідженнях О. Лотоцького «Укра­їнські джерела церковного права» (1931), А. Яковліва «Укра­їнсько-московські договори в XVII-XVIII ст.» (1934), Б. Круп-ницького «Гетьман Пилип Орлик» (1938).Продовжував підготовку істориків для дослідницької діяль­ності Український вільний університет у Празі, серед викла­дачів якого були відомі історики Д. Антонович, Д. Дорошенко, Б. Крупницький, В. Липинський, І. Мірчук, О. Лотоцький, Я. Пастернак, С. Рудницький, В. Щербаківський та ін.Діяльність осередків історичної науки і центрів українознав­ства в Західній Україні та діаспорі забезпечувала збереження і примноження національних традицій української історіо­графії у протистоянні офіційній радянській історичній думці, з якої вихолощувалося все, що засвідчувало її самобутність, насамперед національний зміст.

83. Дослідження історії України в українських навчальних установах Чехословаччини. Чехословацька республіка у міжвоєнний період була однією із найдемократичніших держав. Її президент Томаш Масарик був добре обізнаний з українським питанням і співчував національно-визвольним змаганням українців.. Україна повинна бути у федеративному чи автономному державному зв’язку з Росією для протидії пангерманізму. Сутність нації визначається силою і життєздатністю.Президентство Масарика (1918-1935). Президентство Е.Бенеша (1935-1948).окращення радянсько-чехословацьких відносин негативно позначилося на ставленні до емігрантських закладів, зокрема українських. Ініціатором утворення Українського вільного університету за зразком західноєвропейських закладів (із відповідним якісним складом викладачів, рівнем знань студентів та системою організації навчання) виступив колишній декан Львівського ун-ту професор-лінгвіст Олександр Колеса. Урочисте відкриття університету відбулося 17 січня 1921 року в Відні. До складу ради університету ввійшли провідні українські науковці і громадські діячі, письменники (Олександр Олесь). УВУ за програмою наближався до державних університетів, але підкреслював свою незалежність від різних “громадських чинників”. В одній із перших відозв Ради університету підкреслювалось: “Ціллю являється ширення вищої освіти в усіх напрямках людського знання шляхом наукових викладів та інших форм навчання при забезпеченні повної волі погляду та напрямку думання”. Фінансування УВУ здійснювали українські громадські організації: Союз українських журналістів і письменників у Відні, Українське товариство прихильників освіти у Відні, окремі громадсько-політичні і культурні діячі. Університет поділявся на два факультети: філософський (з історико-філологічним та природописно-математичним відділами) і правничий. Професорами на філософському ф-ті були: мистецтвознавець Дм.Антонович, хімік Іван Горбачовський, історик України Дм.Дорошенко, О-р Колеса, географ Ст.-н Рудницький, філолог Ст-н Смаль-Стоцький. На юридичному ф-ті працювали: фахівець міжнародного права Ст.-в Дністрянський (декан), історик українського права Ростислав Лащенко, юрист Мих.Лозинський, теорет. права Вол.Старосольський, фахівець з українського права Серг.Шелухін, статист. Федір Щербина. Першим ректо­ром було обрано Олександрара Колессу. Навчання в УВУ почалося в січні 1921 р. Однак він стикнувся із значними організаційними та фінансовими труднощами, тому вже влітку того ж року переїхав до Праги.. Отже Віденський період УВУ тривав з всього кілька місяців. Празький період охоплював 1921 - 1945 роки.Чехословаччина являла собою значний центр української еміграції, де у першій половині 1920-х рр. зосереджувалось 20-25 тис. українців. Вона була досить строкатою у соціальному та політичному відношеннях, але значну питому вагу у ній займала інтелігенція, учнівська та студентська молодь. Це було тією основною причиною, яка зумовила перенесення університету до Праги. Для проведення наукових дослідженьУ відповідності з статутом УВУ, в ньому проводилися наукові дослідження, зокрема з історії. Наукові сили були поважні – 20 професорів, 10 доцентів і 3 лектори. З 1921 по 1945 рік було захищено 132 дисертації, зокрема 95 з політичних та юридичних наук, 5 збірників і 27 окремих томів наукових праць. Д.І.Дорошенко був деканом філософського ф-ту і читав історію України. Р.Лащекно підготував “Історію українського права”, “Пам’ятки права гетьманської доби”. Було видано праці Р.Лащенка “Ідея права власності на землю на Україні” та “Лекції по історії українського права”, С.Шелухіна “Україна – назва нашої землі з найдавніших часів”, “Звідки походить Русь”, “Історично-правні підстави нашої державності”; Д.Дорошенка “З історії української політичної думки за часів світової війни” (Прага, 1936). Дослідження з історії України велися в Українській Господарській Академії в Подєбрадах. Там, зокрема, було видано ґрунтовне дослідження О-ра Мицюка “Аграрна політика 1800-1925” (У 2-х томах, Подєбради, 1925), в якому розглянуто питання і про політику Російського самодержавства в аграрному питанні на Україні у ХІХ і на поч. ХХ століття. У Подєбрадах побачила світ монографія П.Феденка “Український громадський рух на початку ХХ століття ”.