Образ водної стихії в «Сонячних кларнетах» П.Тичини

Наприкінці 1918 р. виходить перша книга Тичини – «Сонячні кларнети». «Кожний вірш збірки – то відбиток складного, глибинного психічного життя, духовного горіння й оновлення, де кожний порив, порух душі – відкриття чогось нового в собі і в навколишньому, де нерухомість, застій сприймаються як фальш, як дисонанс, де все пливе і змінюється. Такої потужної динаміки, діалектики душі в українські поезії ще не було» [45, с.4].

Збірка «Сонячні кларнети» вражає тонким відчуттям природи, розумінням світу, Бога, сприйняттям різних відтінків людських почуттів: горя, печалі, болю, туги, радості, любові, розчарування, безнадії, щастя, захоплення, здивування. Незмінно присутнім у його творчості залишався народнопісенний струмінь, фольклорна зрозумілість і повнота образу, українська міфологічна втаємниченість та символічна глибина.

Для української поезії поч. ХХ ст., затиснутої в рамки сонетів та октав, котрі вироджувалися в неприховану імітацію, хоч досить самовпевнено називаючи себе неокласицизмом, темперамент і експресія Тичиних рядків були справжньою революцією.

О. Губар пише: «Збірка «Сонячні кларнети» засвідчила прихід великого таланту, ніжного лірика з оригінальним поетичним голосом. Більшість її віршів присвячені темі природи, кохання. Сміливіше заговорив поет тепер про події громадського життя. Образ «сонячних кларнетів» – це не тільки символ краси вічноюної, сповненої барв і музики природи, а й втілення прагнень автора до всього сонячного, радісного, життєдайного, овіяного молодістю» [46, с.15].

«Сонячні кларнети» Тичини знають далеко за межами нашої країни. Болгарський письменник Людмил Стоянов писав: «Його словесна музикальність пройнята пісенною формою, мовою народної пісні, яка розмовляє безпосередньо на почуття, на увагу. Його музична словесна сила оживлетворює дійсність, як пісня ластівки оживлетворює природу. Музичний ритм в цій поезії поєднуються із словесним переплетінням звуків музики, що й допомагає пісенному характеру народної української мови» [47, с.274-275].

На думку М. Дмитренка, «води – це один з найдавніших символів українського фольклору, який навіть увійшов у підсвідомість людей образом Праматері всього живого, яка пронизала золотим стовпом (світовим деревом), зродила світ і є кров’ю землі, всеплодющою силою» [48, с. 57-78]. Недаремно, функції крові приписуюють воді і навпаки. У книзі «Українська міфологія» йдеться про те, що зберігаючи пам’ять про первісну хаотичну воду й поєднуючи її уявленнями про світ померлих як антисвіт, предки надали річкам і воді взагалі властивості бути посередником між живими і мертвими і в той же час можливості передбачати майбутнє, бо вода є причетною до вічності [49, с. 67 ]. Вода і є рубежем між життям та смертю, між двома станами людини: до шлюбу і після. І що найголовніше, вода символізує силу дівчини і жінки – земних відображень Води-Праматері, господині Всесвіту.

Образ-ідея води в усіх його багатогранних виявах і перевтіленнях знаходить подальший розвиток і реалізацію у близьких словах – поняття «криниця», «джерело», «фонтан», «річка», «море», «озеро», «океан», «дощ», «сльоза», «сніг» і под.

Основні компоненти символічного значення слова вода – «життя», «час», «життєдайність», «очищення», «чистота», «здоров’я», «молодість», «забуття», «небуття», «смерть», «журба».

Водна стихія із властивою їй мінливістю, неспокоєм, величністю – один із улюблених художніх образів, що органічно входить у тканину як поетичних, так і прозових творів, його реалізації в умовах художнього тексту незліченні.

Звернемо увагу на семантику та функціональне навантаження образів, що відповідають сфері водної стихії у збірці «Сонячні кларнети». Образ води, як стихії знаходить різні варіації вираження.

У Тичини збірка розпочинається віршем «Не Зевс, не пан», в якому поет звертається до образу ріки:

Прокинувсь я – і я вже ти:

Надо мною, підо мною

Горять світи, біжать світи

Музичною рікою.

Слово-поняття річка вживається на позначення швидкоплинності, минучості всього сущого. Річка – символ мінливості, плинності, самого життя.

«Музична ріка» – образ, який часто використовують літературознавці, кваліфікуючи стиль поета, даючи означення манері письма у збірці «Сонячні кларнети». Музична ріка – це не щось матеріальне, а реальне поняття- образ, а, наймовірніше, метафоричний символ-знак руху космосу і поетового інтелекту та пізнання, адже це світи у русі, бо горять, оформлюються в музичну ріку.

Похідним образом по відношенню до ріки (води, котра безперервно рухається) є образ потоку, вжитий у поезії «Арфами, арфами»:

Стану я, гляну я –

скрізь поточки як дзвіночки, жайворон

як золотий

З переливами:

Йде весна

Запашна,

Квітами-перлами…

Для Тичини ріка – це якесь величне і містичне явище, що наділене надзвичайними силами. Це, ніби віддзеркалення нас самих. Це стан людської душі, що перебуває у вічному пошуку. Читаючи його вірші, відчувається настрій радісно-тривожного чекання чогось великого і світлого.

Розглянемо використання поетом образу-символу моря як вираження ідеї безмежності, свободи, стихійності. Очевидно для України, яка лише в своїх південних кордонах омивається морем, це образ скоріше книжно-літературний, романтично-піднесений, аніж життєвий, зумовлений геопсихічними чинниками. А це в свою чергу дало поштовх для власне поетичного, образно-символічного зображення. Для Тичини море – безмежне, величне, але водночас – і грізне, неспокійне. «Арфами, арфами...»:

Думами, думами –

Наче море кораблями, переповнилась блакить

Ніжнотонними:

Буде бій

Вогневий

Сміх буде, плач буде

Перламутровий...

Море у П.Тичини діє як жива істота, що хвилюється, переживає. «Цвіт в моєму серці...»:

Ходять – світять зорі,

Плинуть хвилі в морі –

В ритмах на верхів’я!

Образ моря далекого, омріяного, часом навіть ніким не баченого, але від того не менш привабливого нерідко з’являється у Тичини для того, щоб створити почуття піднесеності, простору, безмежності. «Дума про трьох вітрів»:

Ой за горами, за високими,

Там за морями та за глибокими,

Ще й за шляхами несходимими -

Рано-пораненько Ясне Сонечко сходило.

«На стрімчастих скелях»:

На стрімчастих скелях,

Де орли та хмари,

Над могутнім морем,

В осяйній блакиті –

Гей

Там

Розцвітали грози!

Розцвітали грози...

Море – носій волелюбства, стихійного протесту. Це ідея непереможності, величі. Загалом створюється образ-символ чогось сильного, волелюбного, гнівного, але справедливого, нескореного.

«Колискова»:

Засни, дитинко, засни! Хай бризнуть сни квітками!

Прийми під захист, Боже, тих, чий шлях прославсь морями!

Співай, стара, лий серце біль в пісні безкраї, чулі

Про море те, що блискотить при місяцю: ой люлі...

Як підеш ти на корабель – тоді вже погулят1и!

Колиску зробить вітер з хвиль і буде колисати.

Як підеш ти на корабель – тоді вже погуляти!

Колиску зробить вітер з хвиль і буде колисати.

В твоїй душі хвилює спів, безмежний спів, як море,

Синам на втіху любу, а матерям на горе.

У фьордах батенька твого зла хвиля поховала!

В той час родився, синку, ти – і я не заридала.

Бо ми вас родимо, – глум! – а глибина поглине!

Гей, хто бретонцем уродився – той моряком загине.

З морем порівнюється доля, у творі звучить історія смерті батька дитини, для якої тепер звучить колискова: саме у цій поезії образ води набуває рис стихії.

Образ моря пов’язаний з образом хвиль – неспокійних, грайливих, нестримних, мінливих. Вони викликають відчуття невпевненості, нещирості, часом грізної сили, небезпеки.

Тичина звертається і до образу озера, що теж втілює у собі велич, могутність, силу. Це щось безкрає, безмежне, неосяжне.

«Закучерявилися хмари»:

Одбивсь в озерах настрій сонця.

Снує про давнє дим...

Вода озера навіює спогади про минуле і бажання стати молодим. Отже, озерна вода, в інтерпретації поета, дорівнює за функціями живій воді.

«Цвіт в моєму серці...»:

Слухаю мелодії

Хмар, озер та вітру.

За давніми уявленнями дощ здебільшого символізував добро, щастя.

«Квітчасний луг»:

Квітчастий луг і дощик золотий.

А в долині мов акварелі, –

Примружились гаї, замислились оселі...

Ах, серце, пий!

Нині слово-образ дощ частіше вживається на позначення смутку, туги або внутрішнього спокою, примирення. Дощ навіює почуття жалю, глибокого розчарування, занепаду. Але дощ – це і вихід із кризи, розрада, подолання перешкод. Дощ передає значення оновлення, відродження, здійснення бажань, адже він вгамовує спрагу, не допускає посухи, живить посіви, забезпечує врожай.

«Хтось гладив ниви...»:

Хтось гладив ниви, все гладив ниви,

Ходив у гнів я і сіяв співи:

О, дайте грому, о, дайте зливи! –

Нехай не сохнуть злотисті гриви.

Хтось гладив ниви, так ніжно гладив...

Сльоза в українській культурі – символ невигойного горя, біди, мук, каяття, духовного очищення, радості, чистоти, дощу. У багатьох міфологічних системах сльози символізуюють запліднююче начало: із них утворююються ріки, озера, квіти. У християнстві сльози – це символ очищення та каяття.

Образ дощу може пов’язуватися із образом хмари, тоді він виступає як вияв її сили, могутності. Це гнів, тривога, гоніння.

«По блакитному степу»:

Вийшла жита жати я.

Громова хмара!

Ой не всі з війни додому –

Вороний вітер...

Хмари в поезії П.Тичини здебільшого вказують на конкретні емоційні спалахи, стани, появу нової емоції та на споглядання світу.

«Там тополі у полі...»:

Йду в простори я, чулий, тривожний

(гасне день, облітає, мов мак).

В моїм серці і бурі, і грози,

Й рокотання-ридання бандур...

Хилить вітер жито понад шляхом

(Ой там хмара похмура з півдня).

І так смутно,так сумно співає –

Тільки перепел б’є десь у дзвін...

«Закучерявилися хмари...»:

Закучерявилися хмари. Лягла в глибінь блакить...

О милий друже, – знов не дуже –

О любий брате,– розіп’яте –

Недуже серце моє, серце, мов лебідь той ячить.

Закучерявилися хмари...

Туман здавна уособлював лихо, небезпеку, загрозу. Слово-образ туман вживається на позначення туги, задуми, невідомості, невизначеності, невпевненості в чомусь. Туман несе почуття безнадії, суму, навіює невеселі думки. Туман водночас – щось невиразне, нечітке, невизначене. В чому важко розібратися. Важко знайти істину; туман може навіювати свідомо, аби відволікати від чогось важливого значущого.

У П.Тичини туман не асоціюється з осінню, він не пише про осінні тумани.

«Світає»:

Світає...

Так тихо, так ніжно, так любо у полі.

Мов свічі погаслі в клубках фіміаму,

В туман загорнувшись, далекі тополі

В душі виграють мінорную гаму.

Вже дніє поволі...

Так тихо, так любо, так ніжно у полі.

Світає...

Проміннями схід ранить ніч, мов мечами.

Хмарки золоті поспішають на битву.

Безмовні тумани тремтять над полями,

І з ним стаю я на ранню молитву:

О зглянься над нами!

За що нас Ти раниш у серце мечами?

Атмосферний образ сніг з’являється у П.Тичини надзвичайно рідко. Це пов’язано з тим, що Тичина – співець весни, оновлення природи й душі.

В збірці «Сонячні кларнети» П.Тичини представлена картина світу суб’єкта висловлювання, яка відповідає народно-поетичному уявленню. Індивідуально-поетичне і народно-поетичне зливаються в художній картині світу, яка моделюється в збірці. Принцип цього моделювання відповідає народно-поетичній традиції, що тяжіє до міфологізму, тому першорядне значення в представленій картині світу суб’єкта висловлювання надається відношенням на рівні стихій.

Звертання до групи образів водної стихії пов’язане з бажанням передати сам процес формування певного стану суб’єкту, його переживань. Фіксація цього стану передається через прийом паралелізму з природним станом. Ці образи характеризуються внутрішньою динамікою, що дозволяє підкреслити мобільність внутрішнього стану суб’єкту.

Водні лексеми дуже рідко використовуються поетами для прямого позначення відповідних денотатів, тобто в своїй первинній номінативній функції. Як правило вони репрезентують різні сфери людського життя, тобто постають в образному, частіше всього метафоричному значенні.

Образи водної стихії функціонують як символи, значення яких пов'язане з семантикою руху, в якому поєднуються світ людини і природи. Образи-символи характеризуюються полісемантичністю, що несе широку систему значень, аж до заперечення.

Багатство їх семантичної і стилістичної реалізації дозволяє говорити про ключову роль образів водної стихії в системі художнього світоглядного бачення поетів.

Образи водної стихії вибрані не випадково. Частотність цих образів в ліриці представлених митців зумовлена не тільки широкими можливостями асоціативного використання «водних лексем», а й тією вживаністю, яка пов’язана з їх високим семантичним потенціалом.

У Тичини із образом ріки пов’язана ідея подолання перешкод. Це – символ мінливості, плинності, самого життя; це масштабне явище, для якого характерна сема невичерпності.

З’являється образ і «музичної ріки», що єднає стихії: «горить тремтить ріка, як музика» Це не щось матеріальне, а наймовірніше, метафоричний символ-знак руху космосу і поетового інтелекту та пізнання, адже це світи у русі, бо горять, оформлюються в музичну ріку.

Для Тичини образ ріки – це якесь величне і містичне явище, що наділене надзвичайними силами. Це, ніби віддзеркалення нас самих. Читаючи його вірші, відчувається настрій радісно-тривожного чекання чогось великого і світлого.

Тичина використовує образ моря, щоб виразити ідею безмежності світу, свободи, стихійності. Море у П.Тичини діє як жива істота, що хвилюється, переживає. Образ моря далекого, омріяного, часом навіть ніким не баченого, але від того не менш привабливого нерідко з’являється у Тичини для того, щоб створити почуття піднесеності і простору.

Загалом створюється образ-символ чогось сильного, гнівного, волелюбного, але справедливого, нескореного.

Водна стихія являється і потаємним другом поета, відкриваючи йому можливість «поетичної втечі» до «далеких берегів».

Не можливо уявити море без хвиль, хвилі – то душа моря.

Для Тичини образ хвилі – неспокійний, грайливий, мінливий. Вони викликають відчуття невпевненості, нещирості, часом грізної сили, небезпеки.

У Тичини образ дощу передає значення оновлення, відродження, здійснення бажань. Образ дощу пов’язаний тут із виявом сили і могутності, він символізує добро, щастя, це вихід із кризи, розрада, подолання перешкод.

Образи хмари в поезії П. Тичини здебільшого вказують на конкретні емоційні спалахи, стани, появу нової емоції та на споглядання світу.

У Тичини образ туману символізує невиразне, невизначене, в чому важко розібратися, важко знайти істину. Образ туману несе почуття безнадії, суму, навіює невеселі думки. Але у П. Тичини туман не асоціюється з осінню, він не пише про осінні тумани.

Атмосферний образ снігу з’являється у П. Тичини надзвичайно рідко. Це пов’язано з тим, що Тичина – співець весни, оновлення природи й душі.

П. Тичина звертається до образу озера, що втілює в собі велич, могутність, силу. Вода озера навіює спогади про минуле і бажання стати молодим. Отже, озерна вода в інтерпретації поета дорівнює за функціями живій воді.

У П. Тичини образ сльози символізує запліднююче начало, адже з них утворюються ріки, озера, квіти.

В ліриці П. Тичини представлена картина світу суб’єкта, яка відповідає народно-поетичному уявленню. Індивідуально-поетичне і народно-поетичне зливаються в художній картині світу,що моделюється в збірці. Принцип цього моделювання відповідає міфологічній традиції, тому першорядне значення в представленій картині світу ліричного суб’єкта надається відношенням на рівні стихій.

Образи художнього світу у Тичини відповідають віталістичному світобаченню автора, яке визначається чинником етноментальної складової.