Мовознавство в Давній Індії

Найдавнішою науковою традицією є

давньоіндійська. Вона налічує 3000 років.

Прагнучи зберегти точність Вед і забезпечити їх розуміння, а також намагаючись уберегти їх мову від впливу розмовних варіантів давньоіндійської мови і здійснюючи нормалізацію санскриту - літературної мови, яка функціонувала як жива мова до V ст. до н. є., а далі використовувалася тільки в релігійній сфері, давні індуси детально вивчали мовні явища і створили оригінальну й добре розвинуту лінгвістичну науку. Давньоіндійське мовознавство першої половини IV — другої половини III ст. до н. є. досягло такого високого рівня, що вплинуло на розвиток порівняльно-історичного мовознавства в XIX ст. Найвідомішим давньоіндійським мовознавцем є ПАНІНІ (V—IV СТ. ДО Н. Є.) — один із основоположників мовознавства, автор першої граматики санскриту. Паніні трактує мову як систему, що складається з фонетичного, морфологічного, словотвірного і синтаксичного рівнів. Саме розуміння мови як системи зумовило введення ним понять фонеми та нульової морфеми. Паніні вважають і родоначальником індійської діалектології, а також першим мовознавцем, який застосував зіставний метод. Інші давньоіндійські граматисти Яска, Вараручі, Катьяяна, Патанджалі, Бхартріхарі розвивають учення Паніні. Зокрема, вони виділяють чотири частини мови: ім'я, дієслово, прийменник і частку. Слово ділять на основу і закінчення. В іменниках визначають сім відмінків

ділять на склади.