У кабінеті № 143

Ліфт опустив Юрія та його супутників на кілька повер­хів нижче. Вони пройшли до круглого вестибюля, від якого радіусами розходилися коридори. Кілька секунд Юрій стояв у нерішучості, перш ніж обрати один з коридорів.

“Недавно тут чи ж неуважливий?” — подумав старик, слідкуючи крадькома за “професором”, як він подумки на­зивав Юрія.

“Професор” заглянув в один кабінет, другий… І в першо­му, і в другому були люди, і Юрій повів супутників далі. Старик здивувався: “Невже він не пам’ятає свого кабіне­ту?” Та він ні про що не питав, звикнувши довіряти ліка­рям. Вільним виявився тільки п’ятий по черзі кабінет. Юрій впустив туди своїх супутників, потім увійшов сам і зачинив двері. Зняв з вішалки чийсь халат. Він виявився йому ма­лим, і це не сховалося від очей старика.

— Давно вона хворіє? — запитав Юрій, кладучи руку на голову дівчинки.

— Давно, дуже давно, можна сказати, від дня народжен­ня. Ми не могли зрозуміти, чому вона так погано засинає, чому багато плаче, скаржиться на постійні головні болі. А згодом вона почала накульгувати на праву ногу… Півроку внучка лежала в генетичному центрі. Її опромінювали, во­на випила дев’ять флаконів ампи — нічого не допомогло. Кажуть, необхідна комбінована операція. Та ризик великий. Я цікавився статистикою. Лише у двадцяти семи із ста хво­рих настає стійке одужання.

— Хто вам це сказав? — недобре спитав Юрій.

Його рука обережно пестила голівку дівчинки, пальці ледь здригалися, вивчаючи волосся й шкіру. Дівчинка стоя­ла від усього відчужена, заворожена його дотиками. її очі потьмяніли, вії опустилися, мов крильцята втомленого ме­телика.

— Ви б зажадали її картку, — прохально сказав ста­рик. — Там усі результати аналізів.

— Мені вони непотрібні, — відказав Юрій. — Відпові­дайте на мої запитання.

— Будь ласка, будь ласка, — з готовністю промовив збен­тежений старик.

— Ви її дід?

— Прадід. Дід…

— Не треба нічого розповідати. Відповідайте “так”, “ні”. Ясно?

— Так.

— У дитинстві захоплювалась малюванням?

— Не… не пам’ятаю.

— Музикою?

— Не тільки в дитинстві.

— Я ж попередив: лише “так” або “ні”.

— Пробачте…

— Числа запам’ятовувала погано?

— Так.

Зовсім спантеличений старик не знав, що й гадати про запитання “професора”.

— Ви її прадід по материнській лінії? — це було напівзапитання-напівствердження.

— Так.

— Ім’я її матері починається на літеру “о”?

— Так.

— Батько — геолог?

— Так.

“Звідки він усе це знає?” — думав старик.

— У вашій родині більше гуманітаріїв?

— Так.

— У родині батька — представники точних наук?

— Так.

Юрій не давав старикові передихнути.

— Ви художник?

— Так.

— Малювати почали в юності? Раптово, мовби з на­тхнення?

— Так.

— Схильність до кубічних форм?

— Так.

— Улюблена геометрична фігура — нерівнобедрепий три­кутник?

— Так.

— Ви кохали без взаємності?

У старика було таке відчуття, наче його роздягають до­гола. Він навіть щільніше запнув куртку.

— Так. Але…

— Без “але”. Ви чуйно реагуєте на зміну тиску. Головні болі?

— Так.

— І вона теж?

— Мабуть, так.

— Як ви гадаєте, чи успішно завершиться експедиція “Океан-300?”

— Я не думав про це…

— Так чи ні?

— Якщо експедицію добре підготували…

— Так чи ні?

— Так.

— А тепер мовчіть.

Неприродно вигнувшись, Юрій знизу заглянув у обличчя дівчинки, і надалі промацуючи її голову.

— У тебе багато подруг? — запитав він.

— Так. Оля, Ліна, Тося… — почала перераховувати дів­чинка.

— Ти не любиш цукерок?

— Еге ж, — сказала дівчинка, — не люблю.

— А любиш грати в м’яч?

— Ще б пак! Тільки мені не можна довго.

— Можна.

— Ви дозволяєте? Прадусю, чуєш?

— Вона швидко втомлюється… — пояснив прадід.

— Зараз я запитаю її, — мовив Юрій тоном, що виключав заперечення. — Це ти сама надумала називати прадідуся прадусею?

— А хто ж іще?

— А прадуся тобі не допомагає вигадувати слова?

— Іноді, коли не зайнятий.

— Ти не хочеш, щоб я зробив тобі боляче?

— Так, не хочу! — вигукнула дівчинка, і в її очах з’яви­лися сльози.

— Пробачте, професоре, — занепокоєно втрутився ста­рик. — Її не можна хвилювати. Може початися приступ. У її картці записано, що…

— Мене не цікавить її картка, — відказав Юрій, і рап­том на його обличчі, мов сонячний зайчик, промайнула за­доволена усмішка. — Зате мені вдалося встановити, що у вашій родині частіше кажуть “так”, аніж “ні”, і що при­ступи в неї починаються зненацька. Так?

— Так, — старик готовий був крізь землю провалитися, допит видався йому тортурами.

— А в політиці ви завжди вболіваєте за тих, хто вияв­ляється слабкішим?

— Але яке це має відношення?

— Мені краще знати.

Нетерплячий рух бровами, і старик забурмотів:

— Даруйте, професоре, я розгубився. Ви говорите так, наче знаєте про мене все…

Його слова не справили жодного враження на “професо­ра”. Юрій запитував далі.

— Ви не любите риби?

— Так, не люблю.

— А ти, — до дівчинки, — любиш чай більше, ніж моло­ко?

— Молока я взагалі не люблю.

Юрій різко повернувся, підійшов до пульта керування приладами. Рвучко висмикнув проводи із гнізд — ті, що йшли до апаратів ультразвукового масажу, іонтофорезу, квар­цу, До магнітних барабанів,— і почав з’єднувати їх по-своє­му, так, що вони утворили петлю. Затим він підкликав дів­чинку і, перш ніж старик устиг заперечити, наклав їй пет­лю на голову.

Дівчинка судорожно відкрила рот, мовби хотіла крикнути і не могла…