Сусід по номеру

Василеві Фокіну щастило на сусідів по номерах у готе­лях. Зазвичай ними виявлялися статечні терплячі люди, яким можна вилити вистраждану душу, і вони підтакува­тимуть та співчуватимуть. Іноді траплялися й такі оригіна­ли, котрі навіть наважувалися давати поради. Тому Ва­силь, коли йому пропонували окремі номери, завжди про­сив номер із сусідом. Адміністратор, певна річ, ішов йому назустріч.

От і цим разом адміністраторка сказала Василеві:

— Хороший сусід у вас буде в триста сорок другому. Но­мер, правда, поганенький, тісний, зате з вікон видно стару фортецю. Красиво…

— Гаразд. Поговоримо з сусідом, — мрійно мовив Василь.

— Ну, говорити, либонь, будете в основному ви, — попередила адміністраторка. — Сусід ваш — людина мовчазна. Але від балакучого сусіда не відмовляється. Він уже давненько в нас мешкає. Понад місяць. Троє сусідів змінилося. І все страх які балакучі. Ви будете четвертим. А він мов­чить і кожного з такою увагою слухає, що в них — сльози на очах.

— А він не глухонімий? — уточнив Василь.

— Виключено, — запевнила дама. — Сама з ним розмов­ляла. Він ще дякував за сусідів. Як це він висловився див­но? “Благодатний людський матеріал…”

— Матеріал? — нехороша підозра ворухнулася у Ва­силя.

— Ну, сусіди. Так говорять учені — “людський мате­ріал”.

— А він теє… не письменник? — сполошився Василь. — А то згодом так тебе розмалює — сам себе не впізнаєш.

— Щодо цього не тривожтеся, — поспішила заспокоїти його адміністраторка. — Він біолог, здається, фізіолог, мож­на зараз уточнити…

— Біолог мене влаштовує, — підбадьорився Василь, ду­маючи: “І за життя пофілософствуємо, і на болячки свої поскаржуся. Головне — виговоритися на якусь місячину вперед. Де ж іще, як не у відрядженні?”

Ліфт підняв його на третій поверх. Чергова люб’язно по­вела Василя аж до номера. Василь тихенько постукав. За дверима почулося приглушене:

— Ввійдіть.

Василь увійшов у передпокій, поставив свій показний портфель до шафи.

Із спальні вийшов сусід. Він сподобався Василеві з пер­шого погляду. Нічим він не виділявся, трохи вищий за Ва­силя, приблизно з метр вісімдесят, темне волосся гладенько зачесане обабіч бездоганного проділу. Він усміхався зичли­во, білозубо, очі дивилися уважно і дружньо, немов гово­рили: давай, приятелю, поговоримо. Василю навіть здалося, що він уже десь бачив цього чоловіка, але де саме — згада­ти не міг.

— Давайте знайомитися, — запропонував Василь, про­стягаючи руку, і за старою звичкою назвав себе, місто, з якого прибув, і професію.

— Дуже приємно, — відповів сусід. — Мене звуть Юрієм.

Коли він думав, що від Василя можна відбутися такими скупими біографічними даними, то явно помилявся.

— А звідки ви приїхали? — негайно запитав Василь. — Я визначив би, що з середньої смуги. З Курська, наприклад, або з Калуги.

— З Орла, — відказав Юрій і всміхнувся ще чарівніше. — Ви майже вгадали.

— Куди ж ви прибули, в яку установу? — вів далі Ва­силь. — Ото було б здорово, якби в Об’єднаний медичний Центр.

— Чому “здорово”? — поцікавився сусід.

— Так і мене туди відряджено, по ремонту апаратури. Наш завод недавно освоїв випуск деякої медичної техніки:. Новітньої…

Він загадково підморгнув і помовчав кілька секунд у на­дії почути запитання. Прождавши даремно, додав:

— Про неї ще й в газетах не було…

Ще через секунду:

— Всі мене розпитують про це, а я — ні мур-мур…

Нарешті Василь вирішив, що й так уже виявив досить витримки, і випалив:

— А вам розкажу, хочете? Ви мені симпатичні.

Звичайно, його запитання було чисто риторичним. Юрій це зрозумів і промовчав.

Через п’ятнадцять хвилин він узнав не тільки наймену­вання апаратури, але також її короткі характеристики. Йому довелось би вислухати ще чимало різноманітних відомостей, якби він не здогадався вчасно повідомити Василя, що поки що нікуди не збирається йти, а значить, той може спочат­ку вмитися.

Василь викопав його пораду по-своєму: він приймав душ 1 водночас, напружуючи голос, аби заглушити плюскіт води, розповідав далі.

Він вийшов з душу посвіжілим і просвітлілим, бо не мар­нував часу, а втаємничив сусіда у свої виробничі та родин­ні стосунки, перейшов із ним “на ти” і вже викладав де­які подробиці.

— Начальник мій, Артем Сидорович, людина незворуш­но-мудра, — мовив він, акуратно промокаючи мохнатим руш­ником крапельки вологи на худих плечах. — Дає він мені такі вказівки. Ти, каже, Василю, головне — не супереч за­мовникові. Скаржаться, приміром, хворі, що операційний стіл погано повертається, ти відказуй: все правильно, точ­но примітили, молодці, довіку вдячні будемо за критичні за­уваження і дефекти постараємось усунути,— і тут же до­давай: зате ж бо апаратура “серце–легені” вдалася на славу, і підключається дуже зручно, і працює без перебоїв. А якщо заперечать, мовляв, “серце — легені” збиваються з ритму, ти знову ж не супереч. Так, мовляв, і так, є ще, звичайно, недоліки, але зате нирки функціонують краще, ніж природні…

— Еге ж, і настрій у хворих одразу різко змінюється, — докинув сусід так, що Василь миттю підняв голову, спо­діваючись побачити глузливу посмішку на обличчі Юрія.

Посмішки не було. Сусідове обличчя зоставалося уваж­ним і зосередженим. Це дещо збило Василя з пантелику. Про всяк випадок він вирішив підіграти сусідові:

— Хворий і померти ладен, аби тільки фільтри штучної нирки працювали безперебійно.

Він гадав, що почує бодай легенький смішок Юрія, але у відповідь пролупало:

— А фільтри з багатошарового синтезола? Шість на ві­сім?

— Так, — розгублено відповів Василь, дивуючись тому, що його сусід знає характеристики фільтрів найновішої конструкції. — Та хіба справа в цьому? Я про хворих кажу.

— Що ж, стан хворих вельми цікавий. Значить, вони ро­зуміють значення науки для людства.

Юрієві брови зійшлися на переніссі в одну суцільну лі­нію. В очах світилися глибокі роздуми.

“Ото грає! Справжній артист!” — захоплено подумав Василь і підхопив:

— Правильно зауважив. Заради торжества науки вони так і пнуться самопожертвуватися. Лікарів благають: “Візь­міть мене для досліду, нехай для науки користь буде від моєї хвороби…”

— Он як? — з непідробним здивуванням промовив Юрій. Потім кинув швидкий косий погляд на Василя, від якого йому стало незатишно, і додав: — Ну що ж, цього и варто було чекати, люди змінюються, з’являються нові риси ха­рактеру. Недарма сказано: “Людина — це звучить гордо!”

Василеві тепер було не до жартів, обпалила думка: “Бо­жевільний? І я з ним тут наодинці”.

Зробилося жарко. Дрібно затремтіли руки. Та, на щастя, пригадалися слова адміністраторки про те, що сусіди Юрія були задоволені. “А коли вона сказала це навмисне? Якщо вона змовилася з божевільним? Неймовірно. Адже неймовір­но й зустріти божевільного в готелі. Недарма Едіта Геліївна твердила: “Твій язик, зятьку, проти годинникової стрілки працює, життя тобі вкорочує”. Як у воду дивилася! Вона завжди так. Уже як видасть прогноз, то неодмінно справ­диться. Але що робити зараз? Треба думати швидше. А по­ки що вдавати, що нічого не запідозрив.

Намагаючись, аби голос лунав спокійніше, Василь мовив У тон.

— Ці якості в людей довго виховували…

— І виховали нарешті!

Брови Юрія підстрибнули вгору, кожна зламалася по­середині, майже під гострим кутом. Тепер вони здавалися наклеєними, як у блазня.

“Він жартує, розігрує”, — з полегкістю подумав Василь і сказав:

— Здорово це у тебе виходить!

— Що?

— Ну, жарти. І не втямиш, чи ти серйозно, чи шуткуєш.

— Блазень біжить попереду короля, жарти — попереду істини.

— Розігруєш?

— А ти як думаєш?

Знову неприємно засмоктало під ложечкою від пронизливого погляду.

—Та що ж тут думати. Ти ж не будеш поважно гово­рити все це…

— Не буду, — погодився Юрій і усміхнувся. Але усміш­ка в нього тепер була неприродною, немовби він щойно зга­дав про неї і накинув на обличчя поквапно, аби тільки при­крити його голизну. Він мовив:

— А втім, ніхто не знає, який жарт кожен врешті-решт приховує. Ти ж, по суті, не знаєш, що думають хворі, не так уже часто ти їх спостерігав.

— І не так уже рідко! — заграла впертість у Василеві. — Коли апаратуру перевіряєш, бува, підслухаєш їхні розмови з лікарями. Та й сам, коли захворієш… А ти часто хворів?

Запитання вирвалося само собою, випадково. Але на Юрія воно справило несподіване враження. Обличчя миттю скам’яніло, мов у статуї, зате очі заблискали нестерпно і ніби злилися в одну сталеву смужку.

— Стараюся не хворіти, — відповів Юрій тоном, що ви­ключав подальше розпитування.

“Напевно, викликав у нього неприємні спогади, — поду­мав Василь. — Можливо, він серйозно хворий і приїхав до медцентру лікуватися, а я необачно бовкнув…” Він розу­мів, що належало перевести розмову на іншу тему, але за­мість цього сказав:

— Коли в тебе що болить, то я запросто можу влашту­вати лікування в медцентрі. В один момент, без тяганини…

Сказав — і злякався: як відреагує сусід? Однак той не­сподівано усміхнувся:

— Жалібника з тебе не вийде, хіба що брат-жалібник. Надто ретельничаєш. А от у медцентрі ми з тобою зустрі­немося. Разом хворих спостерігатимемо. Там і досперечаємось.

— Коли? — зрадів Василь.

— Хоч сьогодні. Можеш видати мене за свого помічника.

— Гаразд! — вигукнув Василь. — Мені якраз треба в хі­рургічний відділ!

…На території медцентру автобус привіз їх до багатопо­верхових корпусів хірургічного відділу. В нижніх поверхах містилися службові приміщення та склади запчастин: різних органів для пересадок, кісток, кісткового мозку; у верх­ніх — їдальні, палати, операційні.

Хворі щойно закінчили снідати й виходили з їдалень гру­дами, жваво перемовляючись. Василь помітив, що Юрій прислухається до їхніх розмов, і на його обличчі просту­пає здивування. Він навіть промовив, не дивлячись па Ва­силя:

— Всі вони клопочуться тільки своїми хворобами.

Тон у нього був багатозначний, наче він зробив від­криття. Це розсмішило Василя, і він відгукнувся:

— У кого що болить, той про те і гомонить.

— Це ти придумав?

— Дивак. Старовинне прислів’я.

— Що значить старовинне? Скільки йому років?

Василь був переконаний, що Юрій жартує. І він відпо­вів жартома:

— П’ять тисяч вісімсот сорок один. Досить?

— Виходить, за п’ять тисяч вісімсот сорок один рік лю­ди анітрохи не змінилися?

— А навіщо їм змінюватися? — правив своє тим же то­ном Василь. — Адже ти сам говорив: “Людина — це зву­чить гордо!”

— Так. Але тільки людською мовою.

— Що ти хочеш цим сказати?

— І “амеба” звучало б гордо амебною мовою.

Василь не знав, як продовжувати розмову, і поцікавив­ся:

— А як ти вважаєш, про що хворі мали б говорити?

— Ну, припустімо, про вивчення атмосфери Землі, про успіхи хімії полімерів… Особливо — про потоки ліо.

— Ніколи не чув про такі потоки, — сказав до краю спантеличений Василь.

— Їх відкрив я! — гордо мовив Юрій.

— Що ж це за потоки?

— Вони утворюються внаслідок взаємодії людини з єди­ним полем.

— Про них уже було в пресі?

— Ні.

— То яким же чином хворі можуть говорити про те, чо­го не знають?

— Адже вони хочуть вилікуватися.

“Все-таки він божевільний, — сполошився Василь. — Іноді, правда, поводиться, як нормальний. Таж саме така по­ведінка характерна для божевільних. Здається, це назива­ється “нестійкість психіки”. Треба буде сказати про нього кому-небудь з лікарів. Нехай перевірять”.

У цей час назустріч їм трапилися дві жінки. Молода під­тримувала стару. Обличчя старої поборознили глибокі зморшки, очі запали. Худі, тонкі руки висіли вздовж тулу­ба, бовтаючись, як батоги. У порівнянні з нею молода жінка являла яскравий контраст. Зухвалі, з іскринками сміху очі, ямочки на щоках, повні губи. І йшла вона — виступала, стримуючи свою молоду силу. Так і здавалося: коли б не стара поруч, помчала вона б стрімкою пружною ходою, гор­довито несучи своє струнке тіло.

Василь ледве відірвав погляд од неї, ще раз мигцем гля­нув на стару і мимоволі подумав: “Цій бідоласі вже недов­го залишилось. А колись же була такою самою, як ота… На­віть повірити важко…”

І негайно, заперечуючи його думкам, озвався Юрій:

— Обидві вони однаково мертві.

Холодні мурашки поповзли у Василя по спині, вирва­лось:

— Чому?

Та відразу ж він спохопився і подумки вилаяв себе: “Не встрявай у суперечку!”

— Пусті життя.

Слова впали важко, мов каміння, яке збиралися прив’язати до чиїхось ший. І хоч Василь мовчав, Юрій продовжив:

— Коефіцієнт ліо в обох вагається поблизу нуля.

Він не звернув уваги на Василя, думав про щось своє І вдивлявся в коридор. Раптово вигукнув із захватом:

— А ось іде жива людина, зовсім жива!

По коридору в крокуючому кріслі, керованому біостру­мами, їхав паралітик. До його голови підходили численні Проводи від маніпуляторів крісла.

Юрій ступив назустріч паралітикові, простягнув руку:

— Здрастуй!

— Здрастуй! — відгукнувся репродуктор крісла, і рука-маніпулятор обережно потиснула руку Юрія.

— Ти можеш одужати. Знаєш про це? — запитав Юрій.

— Вірю в це.

— Чого ти хочеш більше за все?

“Ну, це ясно навіть божевільному”, — подумав Василь і почув відповідь з репродуктора:

— Завершити почате дослідження.

— В якій галузі?

— Походження життя.

— Теоретична праця чи експерименти з протогеном? Коацервати, асиметричний синтез?

“Звідки йому відоме все це? — подивувався Василь. — Він і в медичній літературі тямить, і в художній літературі начитаний… Просто-таки ходяча енциклопедія…”

— І перше, і друге, і третє, — відповів паралітик Юрію, водночас ніби відповідаючи на Василеві думки.

— І якщо ти його завершиш… — мовив Юрій напівзапитально і зробив паузу.

Пролунала відповідь:

— Стане відомо ще про одну можливість зародження життя. Та й усе. А от як узнати, котра з них здійснилася на Землі? Дорого я дав би за це…

Василь відзначив, що ці двоє, як видно, розуміють одне одного з півслова; що паралітика не дивує безцеремонність запитань.

— Я міг би допомогти тобі? — запитав Юрій.

— Спробуй. Звернись у мій інститут за два місяці. До того часу мене обіцяють виписати, і я зможу допомогти тобі.

Рука-маніпулятор простягла візитну картку. Юрій обережно взяв її, ще раз потиснув пластмасові пальці-захвати і побажав хворому:

— Якнайшвидшого тобі одужання. Ми ще допоможемо один одному.

— До зустрічі.

Сумніви обсідали Василя. Хто ж його сусід? Божевіль­ний? То чому він так одразу, раз-два, знайшов спільну мову з оцим паралітиком?

Бідна патлата Василева голова тріщала від суперечливих думок, які зштовхувалися в ній, немов більярдні кульки. А може, для орієнтації запитати спочатку про таємничі потоки ліо?

Юрій дивився кудись повз нього, і Василь уже подумав, що той не розчув запитання. Однак виявилося, він просто роздумував над відповіддю.

— Якщо я видам тобі характеристики потоків, ти все од­но без підготовки нічого не зрозумієш, і я виглядатиму, як ідіот, — уголос міркував він, щадячи співрозмовника. — Ко­ли тобі сказати, що при взаємодії з єдиним полем виникають імпульси, що змінюють людину, і людина стає не такою, якою була раніше, ти не повіриш…

Спробуй-но спочатку відповісти на просте запитання: які радощі ти знав у своєму житті?

— Перерахувати, чи що? — ображено запитав Василь. — Витратимо багато часу… — Проте, боячись, що йому не да­дуть договорити, почав: — Ну, по-перше, я і в дитинстві за­хоплювався футболом… І домагався, між іншим, деяких успі­хів!

— Ти й зараз в гарній спортивній формі, — сказав Юрій. — Ти — ого-го! Тілом і душею молодий.

— По-друге, в мене закохалася чудова дівчина, — бадьо­ро продовжував Василь. — Премію отримав на олімпіаді. І по службі немало їх перепадало… Взагалі по службі я про­сувався швидко…

— А чому ти називаєш роботу службою?

Василь глянув на Юрія і затнувся. Тільки тепер він по­мітив, які у нього очі.

— Тобі смішно?

— Трішечки, — відповів Юрій, — я сміюся над собою. Знаєш, про що я зараз подумав? Мабуть, якщо перевірити пам’ять багатьох людей, вона виявиться захаращеною, як сміттєпровід.

— Це й називається ціною пам’яті? — з викликом за­питав Василь.

— Вірніше, ціною життя, — Юрій вже не посміхався. — Не розумію, чому ти не почав з інших радощів: гарні речі, комфортна квартира, власний транспорт.

— Все це також необхідно для щастя, — вперто хитнув головою Василь.

— Ти мені розповідав про свою тещу… Чи погодився б жити так, як вона?

— Вона — дурна міщанка, — відрубав Василь. — Щастя борсучихи — якомога більше натягти до своєї нори…

— Отже, ти не бажаєш борсукового щастя? — пустотли­во запитав Юрій. — А хіба кожен не бажає жити з принци­пу: не гірше за інших?

— А що в цьому поганого? — відказав Василь. — Вреш­ті-решт усі люди рівні!

— Рівні, заспокойся, рівні, тільки перед законом — це було записано ще у стародавній декларації. Але я читав у книжках, що одна людина шукає щастя в тому, щоб одяга­тися не гірше за іншого, а друга буде щасливою, якщо взнає те, чого ще не знають інші. І при цьому ризикує життям. Як же їх зрівняти? А може, в книжках говорять неправду?

— Правду, — знехотя проказав Василь і роздратовано на­гадав. — Ти говорив про потоки ліо. Сподіваюсь, вони як об’єктивне явище природи доступні всім?

— Либонь, ні, — заперечив Юрій, з жалем дивлячись на Василя. — Ані на Землі, ні будь-де в іншому місці.

— В іншому місці? Де ж саме?

Василь пильно глянув на Юрія. Йому здалося, що сусід збентежився. Он воно що. Невже влучив у ціль? Здогадка сяйнула в патлатій голові, і спина та руки Василя вкрили­ся гусячою шкірою. “Здається, я розкусив його, — подумав він. — Пришелець! Це багато чого з’ясовує. Ось чому він з такою готовністю всіх вислуховує! Йому потрібна інформа­ція про Землю, про людину. Навіщо? І чому він не заявить про себе офіційно, не звернеться до уряду? А що як він збирає інформацію, аби його одноплеменці могли безперешкод­но уярмити нас або перебити? Можливо, вони шукають пла­нету для переселення…”

Страхітливі відомості, почерпнуті з прочитаних книжок, ще роз’ятрювали думку Василя, та він уже знав, у чому по­лягає його обов’язок. Він скрізь супроводжуватиме пришельця, мов тінь. Він постарається остаточно переконатися в своїх підозріннях і врятує людство від поневолення. Він стане найуславленішим землянином, і тоді дехто пожалкує, що обрав не того…

Швидкою дріботливою ходою, потираючи довгі руки і про щось розмовляючи сам із собою, коридором ішов висо­кий кістлявий чоловік, схожий на сушену воблу. Декілька разів він озирався, повертаючись усім тулубом, здригаючись. Втягуючи в плечі голову з круглими тьмяними очима, пет­ляв коридором, притискуючись до стін. Побачивши Юрія та Василя, чоловік-вобла благально глянув на них і поклав палець на уста. Василь одразу зрозумів, що перед ним па­цієнт із психіатричного відділу, і потягнув сусіда за рукав. Але Юрій вирвав руку, кивнув у відповідь хворому і пома­нив його до себе.

— Стережіться, вони стежать за мною, — зашепотів хво­рий, підходячи впритул до них.

Василь ладен був зірватися з місця й бігти подалі від нового знайомця. Всі попередні побоювання разом спалах­нули в голові.

— Не бійся. Ми переможемо їх! — урочисто пообіцяв Юрій хворому.

— Хіба це можливо? — хворий зачаровано дивився на несподіваного рятівника.

— Цілком, — запевнив його Юрій. — Ми знищимо їх на­завжди за допомогою новітньої зброї гаммафоніда.

Хворий захоплено і віддано подивився на нього і пові­домив:

— Вони вже давно стежать за мною. Відтоді, як Оріон перемістився до Південного Хреста.

— Знаю, — на повному серйозі відказав Юрій.

— Вони летять на кораблі, кружляють, — продовжував хворий. — Хочуть захопити Землю. Тільки я один знаю про них. Вони змовились мене знищити.

Його обличчям пройшли корчі. Він ухопив Юрія за ви­логу халата:

— Чекайте тут. А я вигляну…

Він повернувся, зробив кілька поквапливих кроків і завмер, утупившись у стелю.

— Ходімо звідси, — прошепотів Василь Юрію. — Хіба ти не зрозумів, що він ненормальний?

— А що таке норма? — так само пошепки відповів йому Юрій. — Коли мозок захищається від хвороби, він намагаєть­ся надолужити втрату в одній якості перевагою в іншій…

Хворий знову підійшов до них, підвівшись навшпиньки. Він нахилився до Юрія, майже припав до нього і почав розповідати, як уперше виявив, що за ним стежать.

— Коли ти почув їхні голоси? — зацікавився Юрій.

— Ввечері, ввечері, коли звірі йдуть на водопій, — відпо­вів хворий, переступаючи з ноги на ногу.

— І довго це триває?

— Не зрозумів.

— Скільки часу минуло від того вечора?

— Кожна хвилина — мука, — простогнав хворий.

— Знаю. Але скільки хвилин пройшло? — наполягав Юрій.

— Вісімсот двадцять дві тисячі двісті сорок, — швидко промовив ненормальний. — Другий рік. Вісімсот двадцять дві тисячі двісті сорок хвилин, п’ятсот сімдесят одна доба. Ще сімнадцять діб — і мені кінець.

— Полічи, скільки це хвилин, — запропонував Юрій.

— Двадцять чотири тисячі чотириста вісімдесят, — одра­зу ж відгукнувся хворий, виструнчившись.

Юрій скоса багатозначно зиркнув на Василя і попрохав хворого:

— Витягни квадратний корінь з названого тобою числа. Відповідь пролунала негайно:

— Сто п’ятдесят шість цілих і багато тисячних. Пере­рахувати їх усі?

— Не треба. Скажи краще, де це тебе так швидко нав­чили рахувати?

— Ніде, — хворий змінив позу, заклав руки за спину.

— Як же це тобі вдається? — Юрій тихенько ліктем штовхнув у бік Василя.

— Не знаю. Ти запитуєш — я відповідаю. Ти — великий, сильний. Ти добрий… Зможеш їх перемогти?

— Звичайно. Я ж обіцяв тобі, — впевнено промовив Юрій.

Хворий несміливо усміхнувся:

— Вірю тобі.

Десь відчинили двері кухні чи їдальні, і запахи бульйо­нів та тушкованої капусти розійшлися по коридору.

— Іди в їдальню, обідай, — сказав Юрій. — Вони більше ніколи не зможуть завдати тобі зла.

Хворий випростався, випнув худі груди, зробив “під ко­зирок” і попрямував коридором у той бік, звідки долітали запахи їжі.

— Він обчислює, як машина, — збентежено прошепотів Василь, дивлячись услід хворому.

— У нього розвинулись ще й інші якості, не властиві такій нормальній людині, як ти, — відказав Юрій без тіні посмішки. — Він відчуває потоки ліо, але сприймає їх ви­кривлено, бачить шматочки іншого світу, який існує поряд і проходить крізь нас, проте не вміє розшифрувати побаче­не, боїться його. Появляються галюцинації. Та він виліку­ється від них, у цьому я допоможу йому…

Юрій і Василь піднялися ще на один поверх. Тут у на­стінних вітринах були надувні гумові слони, зайці, жира­фи, а в холах стояли маленькі столики і стільчики. Ось із палати вийшли в коридор двоє — благовидий старик та дів­чинка років п’яти з заплаканим личком. Юрій швидко пі­дійшов до них, нагнувся, склавшись навпіл, заглянув у зля­кані оченята і сказав:

— А тут показують мультфільми про Гошу й капусту.

Дівчинка недовірливо скосила на нього погляд.

— Поверхом вище, в кінозалі, — вів далі Юрій. — Ти змо­жеш давати вказівки Гоші, як поводитись. Він їх виконува­тиме. Сама побачиш.

— А так буває? — запитала дівчинка. Сльози миттю ви­сохли, личко пожвавилось, проступили ямочки.

— Ви лікар? — запитав старик Юрія, і той ствердно кивнув головою.

— Тоді, можливо, ви зумієте щось порадити нам?

— Можливо.

“Та що він робить, самозванець! — обурився Василь. — Одна неправильна порада може коштувати життя дитині. А нащо це йому потрібно? Хоче розібратися в організмі лю­дини? Що ж діяти? Як зірвати його плани?”

— Підемо до вашого кабінету? — спитав старик, який ні­чого не запідозрив.

— Ходімте.

Юрій повів старика з онучкою до ліфта. Приголомшений отаким нахабством, Василь закляк на місці. Все, що він за­раз міг зробити, це спопелити Юрія поглядом. А коли він опам’ятався і рушив услід за ними до ліфта, перед його но­сом зачинилися двері…