Втеча самозванця

Василь Фокін тріумфував. Усе життя він мріяв опини­тися в гущі таких подій. І зараз він жалкував лише про од­не: дружина й теща не побачать, як він сидить у кабіні міліцейського автомобіля поруч із майже легендарним пол­ковником Тарновим. А за їхньою машиною мчать іще дві — із спритними й безстрашними хлопцями-оперативниками.

І подумати лишень, що весь цей загін веде він, Василь, рятівник! Що їх чекає попереду? Які події — аж дух зав­мирає! — відбудуться за його безпосередньої участі?! І хоч, одверто кажучи, Василеві страшнувато, зате вже тепер йому до кінця днів вистачить розповідей про те, що іншим і не снилося. Роззявивши роти, слухатимуть вони його та не­стерпно заздритимуть.

Щойно машини в’їхали на територію медцентру, полков­ник Тарнов радіотелефоном передав розпорядження. Бійці оперзагону оточили головний будинок, перекрили входи й виходи. Декілька співробітників услід за полковником уві­йшли в самий будинок і зайняли там пости. Тільки троє з них разом з Тарновим та Василем піднялися ліфтом до ка­бінету директора.

Секретарка негайно впустила їх у простору кімнату, сті­ни якої суціль складалися з телевізійних екранів. Худий чоловік із стомленим обличчям підвівся назустріч їм з-за стола-пульта. Він нагадував кволого засмиканого хлопчика, котрому не дають перепочити. Широким помахом руки, що видавав у ньому директора, він запросив їх сідати.

— Я вже поінформований, товариші, і зараз ми звідси будемо стежити за перебігом операції.

Він звернувся до полковника:

— Присувайтесь, будь ласка, ближче, надіньте ось цей шолом, і ви зможете керувати діями своїх колег у будь-якому куточку будинку.

Василь напружено спостерігав за екранами телевізорів. Він бачив, як оперативники та медперсонал прочісували бу­динок, оглядаючи палати, кабінети, коридори.

— Ось він! — тріумфуюче вигукнув Василь, показуючи на екран.

Він побачив, як Юрій без помітних зусиль розкидав навсібіч оперативників і кинувся до дверей. Тут дорогу йому заступив дебелий санітар. Юрій простягнув руку, торкнув­ся його плеча, і той почав осідати, намагався за щось ухо­питися і впав.

На другому екрані було видно коридор. Ось з’явився Юрій, пробіг кілька метрів, підвів голову, побачив угорі вузьке вікно, схоже на бійницю старовинної фортеці. Під­стрибнув, потім, звиваючись усім тілом, ніби ящірка, про­повз по стіні, вповз у вікно і щез.

— Туди! — гукнув полковник, скидаючи шолом.

— Це на вісімнадцятому, я вас проведу!

Директор кинувся до дверей першим, за ним — решта. Василь старався не відставати.

Коли ліфт привіз їх на вісімнадцятий поверх, там уже перебувало понад десяток оперативників. До стіни була при­ставлена вузька драбинка. По ній до вікна спритно спи­нався лейтенант.

— Ну, що там? — нетерпляче запитав полковник.

— Він зник, — розгублено відповів лейтенант, виглядаю­чи у вікно.

Тарнов з незвичайною для його років моторністю теж ви­ліз на драбинку, заглянув у вікно. Крізь ажурні грати фільт­ра вдалині виднілася шпичаста стіна лісу на ясно-червоно­му прузі неба. Останнє проміння надвечірнього сонця, мов­би мечі прожекторів, висвітлювало обрій.

Полковник опитав усі пости, з яких було видно вікно. Молоденький старшина з кругловидим кирпатим обличчям повідомив, що бачив якийсь апарат, котрий здався йому ви­ступом стіни.

— Який він був, цей апарат? — спитав Тарнов.

— Він змінювався. Спочатку нагадував просто якийсь куб. Тому я подумав, що це виступ. А коли він уже відо­кремився від стіни, у нього з’явилися невеликі крила. Мені здалося, що від нього від’єдналася якась деталь і впала на землю.

Полковник наказав оперативникам ретельно оглянути двір. Невдовзі йому принесли пластмасову пластинку з от­ворами для кріплення. В центрі пластинки вдалося розібрати цифру 8. Полковник доручив своєму помічникові з’ясува­ти, на якому апараті могла застосовуватися така деталь.

У цей час до нього привели старика та дівчинку, яку лі­кував лікар-самозванець. Незважаючи на пережитий пере­ляк, старик тримався з гідністю.

— Вам не здався лікар дивним? — поцікавився полков­ник.

— Дивним — це ще м’яко сказано, — долаючи задишку, промовив старик.

“А я що казав! — захотілося вигукнути Василеві. Він за­махав руками, стараючись звернути на себе увагу полков­ника, але той зробив досадливий жест, і Василь ображено насупився. “Якби не я… — думав він. — А подяка? І так завжди…”

— У чому виявлялась його дивність? — запитував далі полковник.

— У кожному слові, кожному жесті, особливо у методах лікування. Я хотів перешкодити йому, але не встиг.

Полковник кинув багатозначний погляд на директора, і той нахилився до мікрофона, щось сказав:

— І дуже добре, що не встиг, — вів далі старик. — Адже найдивніше в тому, що він вилікував її.

— Чому ви так гадаєте?

— У неї відразу зник головний біль. А головне — вона більше не кульгає…

До них підійшло зразу кілька лікарів, викликаних дирек­тором. Вони забрали дівчинку з собою.

— Піднімемося до мене, — запропонував директор. — Скоро нам стануть відомі результати його лікування. — Він скептично похитав головою. — Останнім часом мені щось не віриться в лікарів-чарівників і у миттєве виліковування. А може, я просто старію?

В директорському кабінеті їм довелося прождати близько півтори години. Декілька разів директор по селектору ква­пив лікарів. Нарешті один з них узагальнив думку колег і розвів руками:

— Неймовірно, але дівчинка одужала. Ми провели ге­нетичний аналіз, порівняли з генокартами…

У нього були широко розплющені, вражені очі.

— Припустімо, помилилися в діагнозі. Проте я сам скла­дав першу генокарту. Кілька разів перевіряв на машині. Ні, Це неможливо. Такого не буває. А старик стверджує, що дів­чинку лікували за допомогою наших апаратів у кабінеті сто сорок три. Зайдіть туди, подивіться самі…

Директор глянув на полковника Тарнова, і вони водно­час підвелися, прямуючи до дверей. Услід, заклопотано наморщивши лоба і не чекаючи на запрошення, пішов Василь.

У кабінеті № 143 на них чекали лікарі та інженери. Де­які з них оглядали прилади і про щось перемовлялися. їх­ньої уваги не відвернула навіть поява директора й полков­ника міліції. Директорові навіть довелося нагадати, що він жде висновку. Та люди в білих халатах знову й знову по­верталися до апаратів та переплетіння проводів.

— Ну що ви скажете, Вадиме Архиповичу? — не втерпів директор.

Високий кістлявий чоловік про щось напружено мірку­вав. Його широкі плечі зіщулилися на мить, аби, розпрямив­шись, видатися ще ширшими.

— Таке враження, що апарати сполучав божевільний…