Силует злочинця

У кабінеті посутеніло. Штори на вікнах — напівзапнуті. Нечутно працювали кондиціонери, і лише інколи в апара­тах, розташованих у стінах, щось тихо клацало.

Полковник поглядав то на вогники, що спалахували на електрифікованій карті району, то на чоловіка, який сидів перед ним, і намагався погодити щойно отримані відомості з тими, які нагромаджувалися протягом останнього місяця. Переполох у бібліотеці, викрадення пробірок, автомобільна аварія, лікар-самозванець… Чи існує між усім цим зв’язок? А чи спорідненість дивних фактів лише позірна? Можливо, їх пов’язує лише позірна незвичайність?

Він провів найретельніший аналіз, на нього протягом двох днів працював шостий відділ міського обчислювально­го центру. І все ж полковник не прийшов до твердого ви­сновку. Забагато було сумнівів. Він закликав на допомогу класичні запитання слідчих: кому це потрібно? Кому це ви­гідно? — і заплутувався дедалі більше. Бо коли щось, крім незвичайності, і об’єднувало факти, то це повна безглуздість того, що відбувалося.

Олександр Миколайович тихенько кашлянув, аби при­вернути увагу полковника. Тарнов підвів на нього погляд, тріпнув головою, зганяючи оціпеніння, повертаючись із мандрівок своєї думки.

— Отже, ви гадаєте, що роботами хтось керував? — за­питав полковник.

— Майже певен цього, — відповів Олександр Миколайо­вич. — А хіба ті факти, з якими ви мене познайомили, не стверджують те ж саме?

— Ну що ж, у такому разі спробуємо змалювати бодай силует злочинця, — запропонував полковник. — Чим харак­терні його дії? По-перше, він виніс із енцефальєра виро­щуваний вами штучний супермозок. По-друге, захопив ла­бораторних роботів. По-третє, він у найнезвичайніший спо­сіб сполучив проводи приладів і таким же чином підключив телекамеру, щоб стежити за вами. Навіщо йому знадобився супермозок і роботи? Він дослідник? Зауважимо, що вже на даному етапі уловлюється один істотний штрих — при­єднання телекамери вказує на оригінальне інженерне мис­лення. А от щодо моральних норм…

— А вилікування дівчинки… — почав Олександр Мико­лайович, та полковник урвав його:

— Отож-бо й воно, вилікування дівчинки. Що це — по­рив гуманіста чи допитливість експериментатора?

— Цікава думка. А чи не вивчає він… — Олександр Ми­колайович замислився.

Тарнов дивився на його моложаве обличчя — майже без зморщок, з квадратним підборіддям боксера, і думав, що та­кі старішають одразу, в один день. Він так і не діждався, поки Олександр Миколайович закінчить фразу, і делікатно нагадав:

— Ви хотіли висловити припущення, що він вивчає…

— Кого, а не що… Людину… — пробурмотів учений і зно­ву заглибився в свої думки.

Полковник підвищив голос настільки, щоб увірватися в роздуми Олександра Миколайовича.

— Отже, ми підійшли до вельми важливого моменту. Швейцар інституту еспериментальної генетики стверджує, ніби в день викрадення бачив мужчину, чиї прикмети збі­гаються з прикметами такого собі Юрія Юрійовича Степанова, про котрого нас повідомив громадянин Фокін. Навіщо злочинцю знадобилися культури мікробів? Що він може зробити з ними? Які експерименти провести? І наскільки вони можуть бути небезпечні?

— І навіть жахливі, — промовив Олександр Миколайович.

— Ви запідозрили кого-небудь?

— У книгах пишуть: “Сяйнула думка”. Одначе настіль­ки неймовірна, що в неї важко повірити. Але ж білкова за­вись та всі заготовки амінокислот виявилися використани­ми… — бубонів Олександр Миколайович.

Очі вченого втупилися кудись поза спину полковника. Тарнов мимохіть озирнувся, побачив стіну з рядами сигнальних віконець і подумки посміявся з себе.

Різко, аж обидва здригнулися, пролунав телефонний Дзвінок. Полковник узяв трубку. Вислухавши повідомлення, з полегкістю зітхнув. Піднявся, обсмикнув піджак і сказав ученому:

— Виявлено незвичайний літальний апарат. У мене є підстави підозрювати, що це саме той, на якому відлетів з медцентру вже згаданий мною Юрій Юрійович, лікар-самозванець. Апарат оточений міліцейськими вертольотами. Його змусили приземлитися. Якщо не заперечуєте, їдьмо зі мною.

Олександр Миколайович відгукнувся на запрошення з таким запалом, що полковник зупинив його вже біля самих дверей.

— Заждіть!

Він дістав із сейфа пластмасову пластинку і простягнув ученому:

— Чи не знайома вам ця деталь?

Олександр Миколайович оглянув пластинку: поряд з виразною цифрою 8 виднілися напівзітерті рештки літер. Учений упевнено сказав:

— Це частина нагрудного щитка лабораторного робота. Звідки вона у вас?

— Упала з літального апарата, на якому Юрій Юрійо­вич утік з медцентру.