І8вк 966-504-073-1

ЗМІСТ

ЧАСТИНА 1

Українська історіографія: проблеми теорії та історії

Розділ 1

Теорія та методологія історіографії

Сучасна історіографічна ситуація в Україні

Поняття історіографії

Природа історіографії, її місце у процесі історичного пізнання

Історіографія як наукова дисципліна

Історіографія як навчальна дисципліна

Методи історіографії

Понятійний апарат історіографії

Розділ 2

Історія української історіографії

Початкова стадія (к 1890 - 1914)

Українська історіографія як галузь наукового дослідження (1914 - 1923)

Українська історіографія на переломі: від окремої галузі до наукової дисципліни (п 1920 – с 1950)

Українська історіографія к 50-х – п 80-х рр. ХХ ст.: у пошуках власної ідентифікації

Українська історіографія доби другого інтелектуального ренесансу (друга половина 1980-х – 1990-ті)

ЧАСТИНА 2

Історіографічний процес в Україні ХVІІІ – початку ХХ століття

Розділ 1

Українська історична думка ХVІІІ – ХІХ ст.

Соціокультурні передумови розвитку української історіографії

Ідейно-філософські та наукові впливи Сходу і Заходу на стан духовного життя в Україні

Історичне пізнання та українознавство у ХVІІІст.

Розділ 2

Історичне письменство в Україні ХVІІІ – п ХІХ ст.

Барокова історична повість: козацькі літописи

Перші наукові розвідки в історії України

Спроба критичної історії України

Розділ 3

Антикварний напрям в українознавстві ХVІІІ ст.

Збирання матеріалів побуту та громадського устрою України

Вивчення історії та статистики України

Початок видавничої діяльності

Розділ 4

Українська історіографія ХІХ – ХХ століть у контексті національного відродження в Україні

1. Поняття „українське національне відродження”

Проблема періодизації українського національного відродження

Соціальна база українського національного відродження

Специфіка українського національного відродження

Геополітичні відмінності процесу українського національного відродження

Українська історіографія та національне відродження України

Колесник 1.1.

Українська історіографія (XVIII-початок XX століття). - К.: Генеза, 2000.-256с.

І8ВК 966-504-073-1

Підручник орієнтований на сучасну дослід­ницьку та дидактичну практику. У книзі по­дано аналіз гносеологічної природи історіо­графічного знання, понятійного апарату та методів історіографії, досить докладно розгля­нуті питання історії української історіографії. Проаналізовано основні напрями розвитку української історичної думки XVIII ст., процес формування національної історичної науки в Україні.

Підручник розрахований на студентів і ви­кладачів вищих навчальних закладів історич­ного профілю.

ВСТУП

У нинішніх умовах стану академічної історичної науки та масової історичної свідомості в Україні соціальний статус і функції української історіографії суттєво змінюються. Вона виконує не лише нау­кові, пізнавальні функції, а й дещо ширші - соціокультурні.

Насамперед українська історіографія виступає засобом витвору національної свідомості. Повернення до вжитку незаслужено забутої спадщини діячів украї­нської науки, культури та літератури, ус­відомлення історико-культурної тяглості буття українського народу - все це спри­ятиме піднесенню національної свідо­мості, створенню нової системи духовних вартостей і культурних цінностей.

Вивчення минулого історичної науки в Україні, опрацювання здобутків дорево­люційних істориків, західних дослідників української історії, а також переосмислен­ня конструктивного досвіду радянської історіографії - все це становить інтелек­туальний простір сучасної української історичної науки. Одним словом, у нових культурно-історичних і політичних реа­ліях українська історіографія стає інстру­ментом створення новітньої концепції історії України. Відомо, що М.Грушевський та його оточення відчували у своїх наукових пошуках істотний вплив ідей соціологічної школи Еміля Дюркгейма, надбання якої поряд з ідеалами школи історичного синтезу Анрі Берра стали засадничими у процесі формування антро­пологічне орієнтованої соціальної історії. Цей напрям у сучасній західній історіо­графії, репрезентований культурною та структурною антропологією, історією по­всякденності, мікроісторією, посідає чільне місце у світовій історичній науці. До речі, антропологізм (у формі етногра­фізму), сталий інтерес до соціальної та побутової історії, проблем мови, фольклору, піснетворчості, духовності українського народу становлять генетичну рису української історіографії. Втім, сучасний ідеал науковості української історіографії - це синтез попереднього творчого досвіду і новітніх ідей та методів дослідження.

Звернення до української історіографії сприятиме подолан­ню відчуття 111 ю націоналізму, комплексу меншовартості україн­ської історичної науки, усвідомленню її у контексті загально історіогрнфічного процесу з властивими їй національними оз­наками та рисами. Справа в тому, що українська історіографія пройшла складний шлях від маргінальної структури у межах російської і польської історичної науки до національної історичної науки зі своїми інституціями, кадрами, концептуально-ме­тодологічним апаратом.

Українська історіографія виконує також важливу дидактич­ну функцію. Вона сприятиме формуванню професійної культу­ри, наукового світогляду історика, стилю мислення та дослід­ницького смаку у майбутнього фахівця, вчителя, культурно-громадського діяча. Безперечно, курс української історіографії посідає одне з чільних місць у системі фахової підготовки студента-історика.

Складовою дидактичного процесу є проблема підручника. Ні для кого не є таємницею той факт, що в існуючих підручниках з історіографії української, російської чи західноєвропейської при­кро малий обсяг припадає на з’ясування саме теоретичних про­блем історії історичної науки. Річ у тому, що питання гносеологіч­ної природи, часу виникнення історіографічного знання немож­ливо розв’язати засобами самої історіографії. У такій ситуації до­речно звернутися до так званого «міждисциплінарного космосу», загальнометодологічного арсеналу. Викладаючи курс історіо­графії варто також висвітлити процес збагачення та вдосконален­ня понятійного апарату і методів історіографічного дослідження.

Найскладнішою, як свідчить практика викладання, є пробле­ма концептуального обґрунтування курсу української історіо­графії. Даний курс пронизують дві провідні концептуальні ідеї.

Теза перша: наукові форми української історіографії вини­кають у XVIII ст., що співпадало із становленням нового кла­сичного типу науки. Виникнення та розвиток наукових форм української історіографії цієї доби в Лівобережній Україні відбу­валися у вигляді проблемної історіографії як складової части­ни загальноросійської історичної науки. Саме таке уявлення переважало у свідомості представників освічених кіл українсь­кого суспільства XVIII ст. – аматорів та збирачів рідної старо­вини. Відомий антикварій, знавець історичних пам’яток і дже­рел Андріан Чепа, який може гідно репрезентувати згадану генерацію, висловив думку про необхідність створення повної Історії України-„Малоросії” як „славнозвісної гілки російської історії”¹.

Теза друга: для усвідомлення процесу перетворення украї­нської історіографії з проблемної російської на національну істо­ричну науку слід розглядати її у тісному зв’язку з таким соціо-культурним феноменом, як національне відродження в Україні кінця XVIII - початку XIX ст. Взаємодія української історіо­графії з національним відродженням в Україні постає як вирішальний чинник перетворення її на самостійну структуру, окремішну від російської, польської чи німецької історичної на­уки. Отже, категорія українського національного відродження виконує важливу методологічну функцію у вивченні феномена української історіографії: дає уявлення про соціокультурне тло, інтелектуальні передумови та зовнішні обставини розвитку істо­ричної науки і водночас виступає засобом усвідомлення цих явищ духовного життя українського народу.

Наступний крок у поєднанні та організації теоретичного та концептуального матеріалу курсу - це нестандартний погляд на проблему підручника з історіографії. Кожна нова доба вису­ває свої вимоги до навчальної літератури, насамперед, до підручників з історії та історіографії. В умовах збільшення об­сягу знань, щільності інформації, а звідси неможливості утис­нути ці знання у вузькі межі вузівських програм та навчаль­них планів, виникають принципово нові дидактичні ідеї та кон­цепції. Одна з них - ідея „рефлексивного згортання” курсів, І гідно з якою значний багаж конкретних знань має бути переведений в інформативно-довідкову літературу: словники, ен­циклопедії, довідники, покажчики².

З позицій концепції „рефлексивного згортання” курсів вар­то подивитися на предмет, що вивчається, ніби „збоку”, тобто розкрити історію його генези та вивчення, з’ясувати провідні ідеї, концепції, схеми, визначити методи дослідження, механізм і головні тенденції розвитку, проаналізувати соціокультурні, мксіологічні, джерелознавчі аспекти його опрацювання.

Ось чому зараз так гостро стоїть проблема підручника з ук­раїнської історіографії. До речі, чим більшою буде кількість підручників, допоміжної літератури - посібників, хрестоматій, методичних рекомендацій, спеціальних досліджень з історіо-

'Іа.шревский А. Прежние изьіскатели малорусской стариньї // Киевская • ширина. - 1884. - № 12.- С. 356.

()бразование в конце XX века (материальї «круглого стола») // Вопросьі Фч.чософии. - 1992. - №9. - С. 3-21. 8

графії, тим сприятливішими стануть умови її всебічного вив­чення, глибокого усвідомлення.

Підручник нового типу на відміну від традиційних має бути „відкритим”, тобто давати не лише певну систему знань з пред­мета, але й по можливості показувати як саме ці знання були здобуті, ставити питання, формулювати проблеми, ідеї дослід­ницького характеру, одним словом, виховувати творче ставлен­ня студентів до предмета, що вивчається. Щодо форми викла­ду, підбору матеріалів для підручника такого типу також мож­ливі творчі пошуки, певні ремінісценції, засвоєння попередньо­го досвіду та новітніх підходів. „Ефектом Карамзіна” слід на­звати розподіл матеріалів підручника на основний текст та до­даткові матеріали. Сучасний підручник з української історіо­графії може містити три блоки інформації.

Перший - теоретико-методологічний - передбачає визна­чення змісту історіографії, її предмета, гносеологічної приро­ди, функцій та місця у процесі історичного пізнання, міжпред-метні зв’язки з іншими галузями гуманітарного знання. В ньо­му варто розглянути понятійний апарат та методи історіогра­фічного дослідження, роль самого курсу української історіо­графії у підготовці студента-історика. До цього ж блоку нале­жать свідчення з історії історіографії, етапи формування україн­ської історіографії як окремої історичної дисципліни.

Другий блок матеріалів підручника з української історіо­графії слід визначити як концептуальний. У ньому мова піде про процес виникнення і розвитку наукових форм української історіографії, соціокультурні та внутрішні передумови цих про­цесів. Мають бути розглянуті ідейні витоки української історич­ної думки, філософські та наукові впливи її на розвиток, а та­кож механізм зміни історичних ідей і концепцій, діяльність представників окремих напрямів та шкіл, конкретних істориків.

Нарешті, третій - довідково-інформативний блок містить біобібліографічний словник українських істориків, тематичні бібліографічні покажчики, перелік імен, термінів та умовних скорочень.