Українська історіографія як галузь наукового дослідження (1914 - 1923)

Перші десятиліття XX ст. характеризу­ються ускладненням форм самосвідомості історичної науки: окремі, епізодичні історіографічні розвідки поступово перетво­рюються на самостійну галузь дослідження. У науковий обіг впроваджуються терміни «малоруська історіографія», «історія малоруської історіографії», «історія історичних вивчень». Зрос­тає ідейний рівень робіт історіографічного характеру.

У перші десятиліття нового століття до вдосконалення форм зовнішньої рефлексії історичної науки в Україні спричинили­ся зрушення в масовій історичній свідомості в українському суспільстві після революційних подій 1905-1907 рр. та першої світової війни. Саме у цей період на зміну початковій формі на­ціоналізму як активної національної свідомості (патріотиз­му) надходить нова форма - ідеологія самостійництва. У струк­турах історичної свідомості формула самостійництва означала сприйняття українства як певної спільноти, ствердження ідеї єдності усіх українських земель в географічному, політичному, етнографічному та мовному аспектах.

Суттєві зміни відбувалися і в науковій сфері українського суспільства. Справа в тому, що за часів першої світової війни прискорюються процеси духовної інтеграції українського Схо­ду і Заходу, консолідації творчих сил інтелектуальної еліти ук­раїнської нації, історичної науки, яка перетворюється на цілісний організм, стає самодостатньою. Активна творча нау­кова діяльність М. Грушевського у Львові та Києві, характер його наукових інтересів, сама постать ученого уособлювали цілісність українського наукового етносу, ідеал інтелектуальної єдності наукових сил східних та західних українських земель.

Процес кристалізації історіографічних досліджень в окрему галузь дослідження пов’язаний із визначенням предмета істо­ріографічних вивчень, розвитком термінологічних засобів, ство­ренням перших схем українського історіографічного процесу. Одна з перших таких схем належала М. Грушевському в його відомому нарисі «Развитие украинских изучений в XIX в. й раскрытие в них основных вопросов украиноведения», що відкривав двотомне енциклопедичне видання «Украинский народ в «то прошлом й настоящем», видане в Петрограді 1914 р.

У контексті світогляду М. Грушевського історичні вивчення (історична думка, історіографія) сприймаються як ідеологічне ядро українознавства, в історії якого дослідження розрізняє такі ета­пи: 1) літописний, 2) ХУІ-ХУІІ ст., 3) XVIII ст. - початок наукового українознавства, 4) XIX ст. Давня Русь, вважає вчений, залишила нам цінний доробок, головним чином, у галузі історіографії. За й раком інших пам’яток літописи були універсальним географіч­ним, етнографічним та юридичним джерелом. Київське літопи­сання, на думку Грушевського, мало «переважно політичний ха­рактер» і стало безпосереднім попередником пізнішої українсь­кої історіографії. Воно мало за мету оповідання про долю усієї Київської держави, обіймаючи, окрім українських, й інші землі.

Якнайповніше і винятково на українському ґрунті стоїть галицько-волинське літописання, з огляду на те, що політичні обрії Галицько-Волинської держави не виходили за межі Західної України. Якщо у галицько-волинських літописах зустрічаються лише короткі екскурси з історії Польщі, Литви та Угорщини, то через століття місцеве літописання розглядало саме українське життя як прояв «провінціалізму» литовської чи польської держави.

Особливу увагу Грушевський приділяє XVI - XVII ст. У зв’язку з пожвавленням політичного і культурного життя в українських ігіуілях XVI ст. Грушевський визнає, з одного боку, існування саме літописів української історії (т. зв. Львівський літопис), з іншого - поширення в українському літописанні польської чи литовської „загальнодержавної” точки зору, як у Густинському літописі. Окрім того, виникає ідея «єдності руського народу», про що свідчить Синопсис, «один з найзаплутаніших творів, що не завадило йому стати найпопулярнішим історичним посібником»¹.

Г/п/шевский М.С. Развитие украинских изучений в XIX в. й раскрьітие в ' п \ основньїх вопросов украиноведения// Украинский народ в его прошлом й част оящем. - СПб., 1914. - Т. І. - С.

Цікаві спостереження Грушевського щодо історичної ідео­логії українського народу. Козацька доба стала не тільки «но­вим вихідним пунктом української історіографії», але й «новою добою української історії». У зв’язку з розбіжностями в істо­ричній долі Східної та Західної України, розірваної між Польською та Московською державами, поняття «єдності українського народу та української території» поступається ідеї «козакоруського народу», який ототожнюється з козацькою східною частиною України. «Малоросійська батьківщина» ук­раїнських авторів (Східної України) XVIII ст. майже не вихо­дить за межі Гетьманщини. Пам’ять про колишній зв’язок з західними українськими землями дедалі втрачається.

Іншу особливість історичної свідомості українського народу Грушевський шукає на «ґрунті філологічному». З XVI ст., періоду культурного розколу та релігійної боротьби, виходячи з практики церковно-релігійної проповіді, в освічених колах українського су­спільства виникає і підтримується інтерес до народної стихії, на­родної мови, словесності. Історія рідної мови – дуже складна, вона зазнала впливів народної мови та «староруської слов’янщини», польсько-українського жаргону, офіційної російської мови. Все це загалом упосліджувало ідею обробки народної мови, яка носилась в умах багатьох українських авторів XVII – XVIII ст.

Внаслідок того, що поняття української народності не встиг­ло викристалізуватися протягом XVII - XVIII ст., підсумовує Грушевський, в свідомості українського суспільства так і не вко­ренилася ідея вивчення України, її народу як певної цілісності, окремої спільноти.

Втім, XVIII ст. дало наступним поколінням цінний досвід у га­лузі українознавства. Перш за все Грушевський характеризує передумови, що живили в українському суспільстві інтерес до ук­раїнознавчих питань. Майже столітнє автономне існування Ук­раїни залишило незатертий слід у напрямі мислення громадян­ства Східної України. Зросійщена його частина під новою оболон­кою «шляхетного російського дворянства» та великоруської куль­тури виявляла певний «малоросійський патріотизм», який так дратував речників російського централізму (читай: шовінізму).

Прямим наслідком цього патріотизму стає, на думку Гру­шевського, прагнення освічених кіл українського суспільства до збирання та дослідження старого українського побуту, при­реченого, як їм тоді здавалося, на поглинення новими форма­ми імперського життя.

Далі інтерес до минулого України підтримувався «українсь­кими патріотами» при обґрунтуванні їхніх політичних і класо­вих прагнень та потреб. Не випадково, зазначає Грушевський, скасування гетьманства у 1764 р. співпало з розвитком «історико-антикварної літератури», яка була присвячена історії та побуту України. Втім, лише невелика частина цієї літератури була и і дома, решта залишалася в автографах та нечисленних списках. З друкованих праць Грушевський називає розвідки Г. Міллера, В. Рубана, О. Безбородька, Г. Калиновського, про­граму Ф. Туманського, деякі топографічні описи, «Географіч­ний словник» Щекатова, академічне «Описание народов, оби­равших в России» Г. Георгі, деякі пам’ятки, опубліковані на сторінках «Российского магазина» (літопис Граб’янки), «Записки Малороссии» Я. Марковича. У рукописах тривалий час зберігалися праці П. Симоновського, С. Лукомського, О. Рігельмана, а також талановита анонімна «Історія Русів», яка була введена до наукового вжитку у другому десятилітті XIX ст.

Цікаві спостереження Грушевського щодо проблем мови в антикварних студіях XVIII ст. Інтерес до мови та письменства спочатку не йшов далі збирання цікавих українських слів та укладання словників ідіом, які поступово переходили до слов­ників реалій. Любов до української мови виявлялась у пошу­ках творів рідною мовою. Один з ентузіастів цього руху О. Ло-Гиісевич ставив українських авторів XVIII ст. поряд з Плавтом чи Мольєром, якщо не вище. У цілому українознавство XVIII ст., І.І Грушевським, мало антикварний характер і було спрямоване на проблеми народної мови та поезії¹.

XIX ст. в історіографічному огляді Грушевського посідає цен­тральне місце. Перша половина століття означала рішучий підхід від антикварності до культу народності під впливом німецького романтизму, через російську історіографію та західнослов’янське оточення. Те, що раніше було об’єктом родинного вшанування, дістає нову цінність. Справа в тому, що сіра українська маса, що була позбавлена літератури, обробленої правилами граматики, стає власником етнографічних скарбів, цінніших за «гучні твори штучної літератури». Збирання етно­графічних матеріалів, здебільшого фольклорних, стає «природнім інтересом у сфері українознавства». Українська етнографія, за словами Грушевського, стає «бойовою наукою надов­го, мало не на все XIX ст.»². Чільне місце в етнографічних розшуках посідає піснетворчість українського народу, про що свідчать рукописні та друковані збірки українських пісень

І'ІЧ/Іиевский М.С. Развитие украинских изучений в XIX в. ираскрьипие в "•повних вопросов украиноведения// Украинский народ в его прошлом и Іа< тпящем. -СПб., 1914.-Т.І.-С.9. І'ч.м само. - С. 15. 56

З.Доленги-Ходаковського, М. Максимовича, М. Цертелєва, І. Срезневського, Пл. Лукашевича, В. Залеського, М. Бодянсь-кого, А. Метлинського, М. Гоголя. Нечисленні були записи ук­раїнських казок, прислів’їв, переказів, більшість яких залиша­лася у рукописах (збірки Носенка, Смотрицького, Бодянського). Виняток становлять «Украинские народньїе предания» П. Куліша.

Поряд з етнографічними студіями тривали історичні дослі­ди, що продовжували традицію XVIII ст. - висвітлення зовніш­ньої історії козацтва від часів Хмельницького та Гетьманщи­ни. Поняття «малоросійської історії», вказує Грушевський, ото­тожнювалось з історією козацтва. Це означало, що досліджен­ня Давньої Русі велося поза її межами, під «маркою російської історії», з династичної точки зору. Литовсько-польський період сприймався як «прелюдія до історії козацтва». Історію козацт­ва висвітлювали як аматори, так і знавці, які здобули спеціаль­ну підготовку: А.Чепа, Д. Ломиковський, М. та Д. Бантиш-Каменські, М. Берлинський, О. Мартос, М. Маркевич, М. Гоголь та ін. Проте лише Д. Бантиш-Каменському та М. Маркевичу пощастило видати «Повні історії Малоросії».

Не обійшов увагою Грушевський і початок археографічної діяльності на просторі українознавства, пов'язаний з працями митрополита Євгенія Болховітінова, київської археографічної комісії (Максимович, Куліш), М. Бодянського (23 кн. ЧОИДР). З ідеологічної точки зору важливі прийоми історіографічних спостережень Грушевського. Так, розвиток історичних дослід­жень він розглядає у тісному зв’язку із суспільно-політичною думкою та громадсько-політичними рухами. Епоха Кирило-Мефодіївського товариства оцінювалась ним як «кульмінацій­ний пункт у розвитку політичної та громадської української самосвідомості». Саме в цей час з'являються перші соціальні проекти та програми українства. У підавстрійських українсь­ких землях «весна народів» 1848 р. вперше надала політичне буття місцевій українській народності, яка стала на «українські національні позиції» і з натхненням вітала «перспективи на­ціонального самовизначення». Промоторами цього громадсько­го руху в східних та західних українських землях були видатні українські літератори, вчені, «представники українських вив­чень» у різних галузях. Цей політичний злам не міг не відбити­ся на стані українознавства, його напрямках та характері¹.

^; Грушевский М.С. Развшпие украинских изучений в XIX в. й раскрьітие в них основних вопросов украиноведения // Украинский народ в его прошлом й настоящем. - СПб., 1914.- Т. І. -С.21.

Розвиток «українських вивчень» у другій половині XIX ст. ґрушевський пов'язує з іменами М. Костомарова, П. Куліша, І і. Антоновича, О. Лазаревського, які «з різних точок зору, з неоднаковим запасом знань і таланту, але сильно із успіхом просували історичну науку щодо пізнання минулого українського народу, його історичного процесу». До того ж Грушевський використовує і такий історіографічний прийом, як вивчення історичної думки у зв'язку з науковими інституціями. Йдеться про діяльність київської археографічної комісії, часопис «Основа», полеміку М. Максимовича з М. Погодіним «про полянських великорусів», а також М. Максимовича з М. Костомаровим і В. Антоновичем, про етнографічно-статистичну експедицію П. Чубинського і Південно-Західний відділ Російського Геогра­фічного товариства, який, незважаючи на «офіційну оболонку», скупчував навколо себе все, що було живого та цікавого у тодішньому українському суспільстві. Діяльність останнього з видат­них істориків другої половини XIX ст. О. Лазаревського Грушевсь­кий пов'язував з редакційним гуртком «Киевской стариньї».

Від попередніх дослідників «історії малоруської історіографії» Грушевського відрізняє цілісний підхід до історіографічного процесу в усіх українських землях. В останні десятиліття XIX ст.,.І точки зору Грушевського, центром історичних студій стала Галичина. Здобутки українських учених Наддніпрянщини, че­рез несприятливі умови та урядові переслідування в Росії, зго­дом були синтезовані на галицькому ґрунті. Про це свідчить реорганізація Наукового товариства ім. Т. Шевченка, заснова­ного ще у 1870-х роках «українцями з Росії», утворення цент­рального органу українознавства - ЗНТІП, видання багатотом­ної історії українського народу Грушевського та його ж історії української літератури. У 100 томах ЗНТІП накопичені численні матеріали з політичної, культурної та соціальної історії, а також з етнології, історії літератури та фольклору. В цілому, І» українознавстві, підсумовує Грушевський, не було такої галузі, яка б не була опрацьована дослідниками східних та західних українських земель. За допомогою тих самих розумових сил у тісному союзі з НТШ почало діяти Наукове товариство у Києві, засноване у 1907 р.

Як бачимо, нарис Грушевського - це перша спроба власної рефлексії історичної науки в Україні. Звичайно, ця спроба була І це недосконалою, вузьким місцем лишалось термінологічне питання. Найчастіше дослідник вживає поняття «українознавство», під яким розуміє «вивчення минулого та сьогодення ук­раїнського народу, його ознак та особливостей, його території та всіляких умов, що мали вплив на життя та розвиток»¹. Це поняття кристалізувалося поступово, протягом XIX ст. Як рівнозначні Грушевський використовує поняття «історіогра­фія», «українськівивчення», «історичнівивчення», «українсіка національна думка».

Термінологічні розбіжності та недосконалості відбивали частковий етап формування історіографічних досліджень як спеціальної галузі в межах історичної науки. Разом з тим історіографічні спроби Грушевського явно випереджали свій час. Він цілком «історіографічно» усвідомлював мету свого нарису: на останньому за часом «фазисі українознавства» підбити підсумки попередніх вивчень та зазначити вихідні точки на­далі. Доробком Грушевського була загальна схема українсько­го історіографічного процесу в його хронологічному, тематич­ному та географічному вимірах. Це стало можливим завдяки схильності автора до соціологічних спостережень, історичного та історико-наукового синтезу. Відзначимо, що решта його су­часників залишилася далеко позаду щодо таких історіографіч­них узагальнень.

Вивчення української історіографії як спеціального предме­та починається, звісно, з її витоків. Саме в тому дусі виконаний ескіз Олександра Грушевського «З початків нової української історіографії» (1914). На відміну від попередніх авторів, які по­в'язували початок української історіографії з іменами С. Величка або Г. Полетики, О. Грушевський виводить її від «колекціо­нерів з-поміж лівобережного панства». Причини цього вбачає в поширеній практиці розшуку фамільних паперів, офіційних актів, які доводили походження більшості шляхетських родин від козацької старшини та діячів Гетьманщини, їхні нащадки мусили встановити службову чи військову кар'єру своїх предків, їхню участь у походах, військових кампаніях, шукали відзна­ки, що були надані їхнім предкам від уряду. «Такі історичні розвідки, - підкреслював О. Грушевський, - мали піднести са­мосвідомість українського панства, озброїти його в можливій боротьбі з урядом за свої права і довести, з другого боку,... ясно і переконуюче дійсні права вищої верстви українського шля­хетства на рівні з російським дворянством»².

Предметом вивчення на цьому етапі були героїчні події пері­оду козаччини, звідки вела своє походження більшість стар-

¹ Грушевский М.С. Развитие украинских изучений в XIX в. ираскрьітие в них основних вопросов украиноведения// Украинский народ в его прошлом й настоящем. - СПб., 1914.- Т. І. - С. 37.

² Грушевський О. З початків нової української історіографи// Україна. -1914.-Кн.2.-С.58.

шинських родин. Дослідник, до речі, розрізняє сприйняття цієї доби народом і панством. Якщо народ в історичних піснях та чумах огортав козаччину ореолом слави, а її діячів вважав за дійсних лицарів та оборонців віри, то сучасне панство, нащадки козацької старшини, намагалися надати давній козаччині прикмети «шляхетства». Більше того, представники лівобереж­ного панства, як свідчить О. Грушевський, виводячи своє погодження від дійсно шляхетного «малоросійського козацького війська», всіляко нехтували демократичною Січчю та запорожцями, я ми, яких називали «шайкойразгульньїхудальцов».

Окрім того, О. Грушевський зумів розкрити основну лінію у розвитку української історіографії XVIII ст., ту межу, що озна­чала перехід від генеалогічних розвідок до вивчення історії місцевого краю. Доводячи давність свого роду, шукаючи звістки н старих документах, освічене панство не могло не звернути уваги на дані про колишній побут, адміністративний устрій, господарську діяльність життя городян, права та побут навколишніх монастирів. «Більшість колекціонерів, — зауважує (). Грушевський, - обмежувалась, природно, місцевою старови­ною. Історія роду з його галузями, історія найближчих міст, iv) минуле місцевих монастирів - для сього найлегше було знайти відповідні матеріали».

Характер збиральницької діяльності в Лівобережній Україні (). Грушевський розглядає на прикладі представника старшо­го покоління колекціонерів А. Стороженка. Він добре був обізнаний з місцевими старожитностями, а „служба познайомила,іншими кутками України і закинула нарешті до Варшави, де він міг поширити свої відомості з української історії”. Дослідник окреслює коло джерел, звідки А. Стороженко черпав свідчення про українське минуле. У Варшаві він мав нагоду познайомитися з різними друкованими та архівними пам'ятками. Окрім того, він постійно листувався з закордонними вченими - польськими, слов'янськими (Мацієвський), - намагався "становити наукові зв'язки зі шведськими вченими через посе­редництво Ф. Булгаріна. Особливе враження на нього справили розповіді живих свідків про останні десятиліття Січі. Ці спогади давали набагато більше, ніж сухі дані актів, захоплювали «своїм змістом та епізмом».

Зміст колекції Стороженка, як і більшості лівобережних колекціонерів,становила козацька доба, історія походження козацтва. Його метою було написати нову критичну історію українського козацтва, тим більше, що праці Д. Бантиш-Каменсь-г.ого та М. Маркевича його зовсім не задовольняли. На жаль, цієї мрії дослідника не довелося здійснитися. Втім, не маючи змоги самому використовувати багатий зібраний матеріал, Стороженко охоче ділився ним з іншими дослідниками. Матеріа­ли з його колекції використовували І. Срезневський і О. Бо-дянський. Про збірку Стороженка знали П. Куліш та Т. Шев­ченко і намірялися з нею ознайомитися¹. У цілому розвідка О. Грушевського - лише епізод, який відбивав тенденцію щодо поширення історіографічної практики серед українських істо­риків.

У часи визвольних змагань поряд з науково-дослідними з'яв­ляються науково-популярні видання з історії української історіографії. Брошура Василя Біднова «Що читати по історії України (Коротенька історіографія України)» - результат вик­ладів автора на вчительських курсах з українознавства у Кам'я-нець-Подільському університеті в 1919р. Звідси суто прагма­тичний характер цього імпровізованого навчального посібни­ка, розрахованого на широкі січительські кола, що сприймали українську історію крізь призму офіційної російської доктри­ни, а також на шкільну молодь, студентів, слухачів різних курсів. Автор не претендує на глибину і науковість, а прагне дати загальний огляд літератури з української історії. Він свідо­мо починає з характеристики систематичних праць з історії Малоросії Д. Бантиш-Каменського та М. Маркевича. Виклади В. Біднова мають характер рекомендацій: спочатку досить док­ладна довідка про автора, його наукову діяльність, далі - зміст праці, або низки праць, їхнє місце і значення в українській історіографії. Інколи він наводить вислови рецензентів з при­воду праць Грушевського (рец. Чечуліна у ЖМНП) та Аркаса (рец. В. Липинського, М. Грушевського, Ф. Красицького).

Популярність викладу - засадничий принцип Біднова. Обі­знаність з літературою з історії України є умовою формування масової національної свідомості. Звідси і розподіл матеріалів за мовним принципом на два «відділи». «В кожному відділі, - уточнює автор, - згадується тільки найголовніше, найпотрібні-ше для ознайомлення з минулим нашого краю й народу»².

До групи російськомовних видань він відносить праці Д. Бантиш-Каменського та М. Маркевича - ці «перші зразки повної суцільної історії України». Згодом, відзначає Біднов, більшість істориків зреклися ідеї складання систематичних історій і задовольнялися «монографічним її обробленням». Видатними представниками цього напряму, на думку дослідни­ка, були М. Костомаров та В. Антонович. Костомарова Біднов ставить значно вище за його попередників, підкреслює такі риси його творчості, як «інтерес до широких народних джерел, кри­тично-наукове ставлення до діячів та подій минулого, надзви­чайна жвавість викладення, живе, чисто художнє уявлення минувшини». Все це поставило Костомарова, підсумував дослідник, на «почесне, першорядне місце» в українській історіог­рафії. Компліментарно оцінював Біднов і творчість Антононича, який працював виключно над дослідженням соціальних форм життя в Україні, користуючись невідомими до нього архівними документами, створив «Київську школу», до якої належало чимало видатних істориків - О. Левицький, Д. Багалій, М. Грушевський та багато інших¹. Польсько-українські відносини, шляхта, міщанство, селянство і особливо козацтво - так окреслював Біднов коло наукових зацікавлень Антоновича.

Завдяки зусиллям численних дослідників минулого, які „настільки розробили окремі періоди української історії і настільки збагатили її джерелами”, що у 90-х роках XIX ст., вважає Біднов, нову виникає думка про створення повної, систематичної Історії України. Цим вимогам відповідали популярні праці за­гального характеру О. Єфименко та М. Грушевського. «История украинского народа» (1906) О. Єфименко «була б дуже корисною для тих, хто інтересується минулим нашого наро­ду». Щоправда, видання «Очерка истории украинского народа»М. Грушевского, у зв'язку з її високою науковою вартістю 1.1 популярністю автора, значно зашкодило книжці О. Єфименко. Книга ж М. Грушевського «обов'язково потрібна для кожного мчителя, бо відсутність її нічим не може бути замінена»².

Разом з тим кількість україномовних видань з історії України значно поступалася аналогічним працям російською мовою. Цей факт дослідник пояснює політикою репресій щодо україн­ської мови, впровадженої центральним урядом на початку 60-х та середині 70-х років XIX ст. Тільки з 1905 р. «стало трохи вільніше і протягом 10 років з'явилося чимало праць з історії України, частина їх загальноприступного, популярного змісту, частина ж цілком наукового характеру». Втім, більшість украї­нських історичних книжок з відома начальства не доходила ні І" середніх та початкових шкіл, ні до народних читалень та культурно-просвітніх установ. Директори та інспектори шкіл, земські начальники, пристави та урядники - «всі вони виявляли велику енергію в переслідуванні української - «мазепинської» літератури».

Інша риса україномовної історичної літератури, яку фіксує Біднов, це її популярний «загальноприступний» характер. Ши­рокі кола українського громадянства наприкінці XIX ст. відчу­вали справжню потребу в популярній історії України. Біднов наводить такий факт, як швидке поширення книги М. Аркаса серед робітників та селян Катеринославщини, яка справляла «скрізь надзвичайно велике враження на своїх читачів», про­буджуючи в них національну свідомість. Більше того, в такій ситуації науковий характер історичних праць, на думку дослі­дника, зайвий, тому що «не науковість захоплює громадянство, а щось інше, протилежне першій»¹.

Серед популярних видань з минулого України Біднов називає книжечку Б. Грінченка «Як жив український народ» (1906), яка на­писана «елементарно, просто» і дуже потрібна для учнів початкових шкіл і для народу, серед якого вона мала «великий успіх», бо сприя­ла «пробудженню національної свідомості». Книга іншого популя­ризатора Г. Коваленка «Українська історія» (1907) - дуже цікава і приступна «для людей невисокої освіти» та дітей. Коли в Україні ви­никли власні школи (протягом 1917-1918 рр.), книжка Коваленка стала підручником в початкових школах та молодших класах гімназії. Проте, застерігав Біднов, цю книжку треба обов'язково доповнюва­ти, бо написана вона дуже схематично. Від початкових курсів україн­ської історії Біднов переходить до більш повних і докладних дослід­жень. «Історія України-Русі» М. Аркаса, якого він вважає популяри­затором, незважаючи на серйозні хиби, «корисна для учнів і взагалі людей, що не дійшли до національної свідомості».

«Ілюстрована історія України» М. Гру шевського за своїм змістом і зовнішнім виглядом задовольняла широкі громадські кола і заміняла собою книгу Аркаса. Вона являла повну систе­матичну історію України в приступній формі, яку за браком інших підручників, вважав Біднов, можна рекомендувати як підручник для старших класів середніх шкіл.

Загалом авторитет Грушевського був для автора історіогра­фічного нарису незаперечним. Багатотомну «Історію України-Руси» Грушевського він називає «фундаментом, на якому буду­ватимуться нові досліди й розвідки в області української історії» і для більшої доведеності порівнює її з «Историей России» С. Соловйова. Як книга Соловйова «повинна бути настільною книгою для кожного, хто цікавиться минулим бувшої Російської імперії, настільки важна і потрібна для свідомого українця м І..І ця професора Грушевського. Тільки з чисто наукового по-• І йду труд нашого історика без всякого порівняння стоїть вище праці С.М.Соловйова» ¹. Разом з тим Біднов застерігає, що серйозна наукова праця Грушевського приступна і зрозуміла не (ля кожного читача, «бо поважні наукові речі завжди вимага­ють серйозної підготовки» і тому рекомендувати її можна „тільки тим, хто має більш-менш солідну підготовку”¹.

Впадає в око, що в історіографічних викладах Біднов не обмежуєгься роботами дослідників з Наддніпрянської України, а називає твори вчених Галичини, де україномовні видання з'явилися значно раніше, ніж у Російській Україні. На перше місце він ставить праці О. Барвінського «Історія Руси» (1884) та «Ілюстрована Історія України» (1890), які мали «виховуюче значення, бо написані просто й уміло, відповідно до потреб малосвідомого читача». Наступні роботи О. Барвінського «Історія України-Руси» та «Історії України - Руси з образками» (1904) - це здебільшого популярні видання, призначені для тих, хто не має змоги і часу читати «великих наукових книжок про минувшину». Втім, Біднов підкреслює тенденційність автора цих книжок, його «прихильність до унії та уніатських духовних осіб», через що книжки багато чого втрачають. «Українську історію» С. Томашівського (1919)Біднов репрезентує як першу частину загальної історичної праці, що обіймала лише ста-І й жинутасереднівіки, вякійу «стислій формі дається багатий зміст»². Я науково-популярних видань Біднов називає ще книгу професора М. Ростовцева «Давнє минуле нашого півдня» (переклад з російської Л. Чикаленка), написану на підставі багатого археоло­гічного матеріалу, що являє живу картину життя стародавнього 111 шчорномор'я, степових кочівників-скіфів, сарматівтощо. Особливо Біднов підкреслює заслугу перекладача, який зумів передати усе це в «надзвичайно цікавій та загальноприступній формі» ³. Закінчує свій коротенький історіографічний огляд Біднов довідкою про книгу першого ректора Кам'янець-Подільського Українського університету І. Огієнка «Українська культура, коротенька історія культурного життя українського народу» і МИ 8). Від кидаючи докори рецензентів щодо «агітаційного» характеру цієї книги, він вважає, що чиста українська мова, простий виклад, уривки зі стародруків та малюнки предметів провини роблять цю працю цікавою, яку «обов'язково треба рекомендувати кожному читачеві»^.

Урешті-решт висновок Біднова досить оптимістичний: обсяг україномовної літератури не такий малий і постійно зростає за рахунок численних наукових монографій та розвідок, розпоро­шених по різних виданнях і часописах. Як такі він згадує ЗНТШ, «Літературно-науковий вісник», «Україна»,«Дніпрові хвилі», «Рідний край», «Українська хата» тощо. Для най докладнішого знайомства з найпопулярнішою літературою дослідник відси­лає своїх читачів до різних каталогів, наприклад «Каталогу книжок для народного читання» (1908).

Таким чином, популярний нарис української історіогра­фії В. Біднова разом з історіографічними розвідками М. та О. Грушевських сприяли поширенню багатої наукової спадщини української історичної науки, популяризації історич­них та історіографічних ідей серед широкого загалу в умовах формування нової історичної свідомості українського народу.