Українська історіографія кінця 50-х - початку 80-х років XX століття: у пошуках власної ідентифікації

1950-ті - початок 1980-х років — це до­сить строката в ідейному і політичному вимірах доба у соціаль­ному та інтелектуальному житті України. Час неначе стиску­вався у пружину, щоб міцно розпрямитися наприкінці століття. Протягом історично короткого часу змінили одна одну доба «хрущовської відлиги», період застою, епоха перебудови. У такій динамічній соціокультурній ситуації суттєво змінюються функції та роль історичної науки. Розвиток її також відбувається хвилеподібно — то ідейне пожвавлення, то застій, то стагнація, то Ідейна криза, то «історіографічна» революція.

Особливе місце в системі радянської історичної науки посідає історіографія. Саме у 1950 - 1970-ті роки відбувається остаточ­не ідейно-організаційне оформлення української історіографії як спеціальної дисципліни. Десятиліття після XX з'їзду партії - це доба «першого інтелектуального ренесансу» (А. Гуревич), який охопив досить широкі кола радянської творчої та науко­вої інтелігенції. В усіх галузях вітчизняної гуманітаристики відчувалось прагнення подолати ідеологічний догматизм, вий­ти на більш вільний і широкий методологічний простір, що­правда, в межах марксистської парадигми. Серед радянських українських істориків посилювався, звичайно, інтерес до істо­ріографічної проблематики, методологічної рефлексії історич­ної науки. Основною ознакою історіографічних досліджень тієї доби стає нахил до самовизначення історіографії як наукової дисципліни, її предмета, завдань, методів тощо.

Згодом «ренесансний» імпульс трансформується в «інерцію» доби застою. Не випадково, що саме в цей період історіографія набуває статусу спеціальної дисципліни. Оформлення цієї до­сить елітарної структури радянської історичної науки відбива­ло її кризове становище. Виконуючи функції методологічного проводу в системі історичної науки, історіографія мала надати їй інтелектуальної чинності, наукового авторитету у внутріш­ньому та зовнішньому науковому співтоваристві. Виникає і свій «історіографічний істеблішмент» - поважні вчені, теоретики, методологи, недосяжні для звичайної маси істориків. У період застою історіографія виконувала і специфічну функцію крити­ки «буржуазних фальсифікацій» вітчизняної історії. 1960-1970-ті роки - це пік у розвитку дисципліни історіографії, що пов'яза­но з її організаційною розбудовою, кадровим поповненням, на­копиченням ідейного багажу, методів і техніки історіографіч­ного аналізу.

У період перебудови історіографія виконувала здебільшого ідеологічні функції. Виступала засобом спростовування ра­дянських міфів, визнаних авторитетів, зведення політичних та ідеологічних рахунків, реанімацією застарілих націоналістич­них догм, сервілізмом, плазуванням перед західною українсь­кою історіографією. Більшість радянських істориків, здавало­ся, були неготові до сприйняття нового в науці, осягнення до­робку світової історичної думки. Запанували відкритий нігілізм, войовничий провінціалізм мислення, тенденція до десцієнтизації науки. Історіографічні дослідження в цей період мають спрощений, популяризаторський характер.

Відомо, що до часів перебудови українська історична наука була поділена на дві гілки: радянську та зарубіжну. Цікаво, що історики в діаспорі провідну роль визнавали за історичною на­укою в Україні. Ще на початку 1960-х років О. Оглоблин заува­жував, що українська історична наука - «одна і єдина», а ук­раїнські історики тут і там - «брати по науці», більше того, «ук­раїнська еміграційна історіографія - це невід'ємна частина цілої української історії, головний осередок якої, з природи ре­чей, може бути лише в Україні»¹.

Важливим є й наступне зауваження О. Оглоблина про тісний зв'язок цілей і завдань закордонної і вітчизняної історичної науки. Якщо в Україні спостерігався занепад «історичної праці», то відповідно зростала роль зарубіжних досліджень українсь­кої історії. Саме така ситуація виникла після розгрому україн­ської культури та науки на початку 1930-х років, коли «украї­нську історичну науку репрезентували Галичина і еміграція». Так було і після другої світової війни, коли «внаслідок відомого паралічу української історичної науки на батьківщині, репре­зентація української історіографії в світі фактично припала на долю еміграції». Разом з тим, якщо після смерті Сталіна та Пе­реяславських роковин відбувалось «нове піднесення історичної науки в Україні», що тривало близько 10 років, то «еміграційна історіографія мусила обмежити сферу своєї діяльності й специ­фікувати свої цілі і завдання». Стан історичної науки в Україні у 1970-х роках О.Оглоблин оцінював дуже песимістично: це згортання наукових планів та інституцій, заміна монографій як актів індивідуальної творчості на колективні праці, усуван­ня кваліфікованих істориків, збіднення та знецінення науко­вої спадщини. «Наслідком цього руїнницького процесу украї­нська історична наука на батьківщині перестала існувати», констатував О. Оглоблин у г978 р. У такій ситуації ідейний провід перебирала на себе історична наука в діаспорі: «Не до­повнювати, не виправляти совєтську історіографію - ні! Віднині нашим - українським історикам у вільному світі - головним завданням і обов'язком буде творити, підносячи на вищий ща­бель українську історичну науку, й гідно репрезентувати її пе­ред широким і вільним світом».

Як це не парадоксально, в добу застою, глибокої кризи ра­дянської історичної науки завершується процес оформлення дисципліни історіографії. На українському ґрунті цей процес мав певну специфіку.

Важливим фактором інституалізації історіографії було ут­ворення низки наукових осередків та установ. При Інституті історії АН УРСР функціонував з 1963 р. відділ історіографії та джерелознавства, реорганізований 1973 р. у відділ джерело­знавства та допоміжних історичних дисциплін. У 1964 р. при Секції суспільних наук Академії наук Української РСР вини­кає Наукова рада з історії історичної науки, мета якої - органі­зація та координація історіографічних досліджень в Україні. Звичайною стає практика узгодження тем кандидатських і док­торських дисертацій в Науковій раді, яка також вела активну конференційну та публікаторську діяльність. Науковою радою з історії історичної науки було ініційоване видання щорічника «Історіографічні дослідження в Українській РСР». Протягом 1968 — 1973 рр. вийшло 6 випусків щорічника тиражем від 60 до 1600 примірників, обсяг яких коливався від 14 до 19 друко­ваних аркушів. Відповідальними редакторами випусків були члени-кореспонденти АН УРСР Ф. Шевченко, І. Гуржій та П. Калениченко¹.

Протягом 1960 — 1970-х років відбувався процес утворення ка­федр історіографічного профілю в Україні. В 1964 р. відкрита ка­федра історіографії, допоміжних дисциплін і методики в Харківсь­кому університеті. Ініціатором створення і першим її завідувачем став професор В. Астахов. У 1972 р. кафедра історіографії та дже­релознавства створена у Дніпропетровському університеті, першим завідувачем якої був професор В. Борщевський. Для піднесення ста­тусу історіографічних досліджень у Дніпропетровському універси­теті багато чого було зроблено доцентом В. Шевцовим.

У даний період формувався і кадровий склад дослідників історії історичної науки в Україні. Харківську школу репрезен­тували В. Астахов, І. Шерман, Ю. Журавський, у центрі уваги яких знаходились проблеми російської та української історіог­рафії. Дніпропетровська школа орієнтована переважно на вив­чення теоретичних проблем історії історичної науки, а також історіографії Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. Київська школа відома іменами Ф. Шевченка, В. Сар-бея, А. Санцевича, Н. Комаренко.

' Див.: Комаренко Н.В. О ежегоднике «Историографические исследования в Украинской ССР» (1968-1973)// История й историки. Историографичес-кий ежегодник 1980. -М., 1984. - С. 16-32

У1960 - 1980-ті роки відбувався процес самоствердження істо­ріографії як навчальної дисципліни. Курс історіографії історії УРСР вводився дуже обережно, майже на факультативних заса­дах як додаток до нормативного курсу «Історіографія історії СРСР». Другорядність, провінціалізм, відрубність від здобутків світової історичної науки — все це наслідки політико-ідеологічної обмеженості, інтелектуальної ізольованості, відсутності сти­лю радянської історичної науки та її національних загонів.

Практика викладання курсів історіографії у вищих навчаль­них закладах сприяла формуванню низки дидактичних образів історіографії. Найбільш поширений «персоналогічний», або «біографічний» образ, який передбачає погляд на історію на­уки як сукупність імен, творчих біографій та праць істориків. У структурах радянської історичної свідомості існував також і «репресивний» образ історіографії, згідно з яким минуле науки сприймалось як боротьба ідей, ідейних напрямів: дворянсько­го, буржуазного, революційно-демократичного¹. Саме цей об­раз домінував у свідомості радянських істориків протягом де­сятиліть. Наступний образ - «сцієнтистський», в межах якого історія історичної науки висвітлювалась як процес накопичен­ня і зміни історичних ідей, схем, концепцій, перетворення істо­ричних знань на науку. Визначальною рисою цього образу був інтерес до методологічних засад історичного пізнання².

У цей період з'являються і перші навчальні посібники з ук­раїнської історіографії М. Марченка, Л. Коваленка та з істо­ріографії історії СРСР В. Астахова, В. Шевцова³. У цілому прак­тика викладання вузівських курсів історіографії, видання на­вчальної літератури в цій галузі сприяли дисциплінарному самовизначенню історіографії, популяризації її в культурних колах і громадській свідомості через систему вищої освіти.

Затвердження дисциплінарного статусу української історіо­графії супроводжувалось її ідейно-концептуальним оформленням. У 60 — 70-ті роки визначається спектр проблем історіогра­фічних досліджень в Україні та за її межами, побачила світ низ­ка монографій українських і російських авторів, присвячених дія­чам української історичної науки, серед яких М. Максимович, О. Бодянський, М. Маркевич, М. Костомаров, О. Лазаревський, О. Єфименко, Д. Яворницький¹. Особливу увагу вітчизняних і зарубіжних дослідників привертали окремі періоди в історії ук­раїнської історичної науки, здебільшого радянський. Офіційний літопис історичної науки в Україні вели вітчизняні історики: Ф.Лось «Розвиток історичної науки на Україні за роки Радянсь­кої влади»², В. Дядиченко, Ф. Лось, В. Сарбей «Розвиток істо­ричної науки в УРСР (1945-1970)» (К., 1970), А. Санцевич «Ук­раїнська радянська історіографія (1975-1982)» (К., 1984). Стану історичної науки в Радянській Україні були присвячені й дослі­дження західних дослідників—Б.Крупницького «Українська істо­рична наука під Совєтами. 1920-1950» (Мюнхен, 1957), О. Оглоб-лина <<Думки про сучасну українську совєтську історіографію» (Нью-Йорк, 1963) та «Українська історіографія. 1917-1956»³, Н.Полонської-Василенко «Курс української історіографії» (1971), О.Шдгайного «Українська історіографія і Велика східноєвро­пейська революція»⁴, Я.Пеленського «Совєтська українська історіографія після другої світової війни»⁵, С. Горака «Українсь­ка історіографія. 1956-1963»⁶, Л. Винара «Сучасний стан со-вєтської історіографії в Совєтській Україні»⁷, Т. Мацьківа «Роз­виток української історіографії»⁸.

З'являються розвідки, присвячені аналізу становища украї­нської історичної науки в різних регіонах, наприклад П.Чухрія «Історична наука і історики Півдня України дожовтневого часу»¹, В.Сарбея «Розвиток науки в Києві у другій половині XIX ст.»².

До спектра історіографічної проблематики входять питання соціальної історії історичної науки в Україні (організаційні ус­танови, наукові товариства, навчальні заклади, кадри, дослід­ницькі осередки). Роботи Н. Комаренко, А. Санцевича, В. Сар-бея присвячені історії науково-дослідних кафедр українського Інституту марксизму-ленінізму, істпартів, Академії наук Української РСР³.

Суто специфічним для української історіографії (особливо на Заході) було виникнення такої синтетичної галузі, як грушевськознавство, яке органічно поєднувало інтелектуальну і соціальну історію науки, принципи біографістики, джерело­знавства, археографії тощо. Біля витоків грушевськознавства стояли О. Оглоблин, М. Стахів, Л. Винар, А. Жуковський, О. Пріцак⁴. Те, що було цілком природно для українських істо­риків у діаспорі, в Україні сприймалось як виняток. Своєрід­ним відлунням доби «відлиги» була стаття Ф. Шевченка про причини рееміграції М.Грушевського в Україну у 1924 рА

Джерельна база історіографічних досліджень в Україні була дуже специфічною. На архівному рівні припускалося вивчен­ня радянського періоду в історії української науки. Джерельна розробка творчої спадщини дореволюційних українських істориків була майже унеможливлена, на їхній творчості лежало тавро «буржуазного націоналізму», ідейного декадансу, занепаду тощо.

Доволі активно вивчалась спадщина українських істориків демократичних, ліворадикальних поглядів. На цьому тлі спос­терігається короткочасний ренесанс драгоманівських студій, вивчення доробку О. Лазаревського. Сталим був інтерес до твор­чості Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки.

Вагомий внесок у розбудову джерельної бази історіографічних досліджень зробили західні історики, які використовували архівні матеріали, що знаходились за межами України, а та­кож мемуари, епістолярну спадщину, матеріали з історії украї­нської історичної науки на еміграції. Важливим історіографіч­ним джерелом стали власні спостереження і свідоцтва авторів Історіографічних розвідок (наприклад, Б. Крупницький наво­дить свої особисті враження про Д. Дорошенка, дані, отримані ним від безпосередніх учасників історіографічних подій <). Оглоблина, Л. Окиншевича).

Власна ідентифікація української історіографії як спеціальної дисципліни відбувалася в контексті розробки теоретико-методологічних проблем історії науки. Першочерговим було виз­начення статусу української історіографії. Починаючи з 1930-х років, українська історіографія існувала переважно у формі проблемної історіографії, тобто сприймалась не як історія ідей, концепцій, а як сукупність літератури з окремих проблем історії Української РСР. Наприкінці 1950-х років М. Марченко реабілітовує сам термін «українська історіографія» і повертає його до наукового вжитку.

З точки зору М. Марченка, історіографія є складовою історичної науки. Предметом історіографії «є історія історичних знань, історія науки про розвиток людського суспільства та історичної думки чи то в цілому, чи окремого якогось народу». Історіографія «розвилась у нерозривному зв'язку з історичними знаннями та історичною нау­кою, що зародилася ще в ранній період розвитку культури і освіти...». Разом з тим в традиціях радянської класової свідомості до предмета історіографії М. Марченко включає не лише історію науки, але й історію суспільної думки: «історіографія розгля­дає розвиток історичних знань та історичної науки в зв'язку з суспільним розвитком, боротьбою класів і, особливо, у зв'язку з боротьбою в галузі ідеології». Предмет історіографії «є складо­вою частиною історії суспільної думки певної епохи»¹.

' Марченко М.І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIXст.). -К, 1959.-С. 4.

На демаркацію історичної науки та історіографії звернув увагу і Ф. Шевченко: історіографія «вивчає не первинний про­цес - розвиток суспільства, як це робить історія, а вторинний процес — розвиток самої історичної науки»¹.

Погляд на історіографію як окрему дисципліну кристалізу­вався також і в свідомості зарубіжних українських істориків. Л. Винар розрізняє два аспекти поняття історіографії. У пер­шому випадку це поняття «ототожнюється з історією, писанням історії або історичним дослідженням». У вузькому розумінні історіографія як спеціальна дисципліна «займається вивчен­ням розвитку історичної науки».

Л. Винар досить широко трактує предмет дисципліни істо­ріографії, до якого включає «вивчення окремих етапів розвит­ку історичної думки, дослідження організаційних форм науко­вої діяльності (наукові установи), аналізу творчості поодиноких істориків на тлі їхньої доби, дослідження окремих історіогра­фічних шкіл у зв'язку із розвитком історичної думки, вивчення періодичних та інших історичних видань, які віддзеркалюють стан історичної науки й інші питання, пов'язані з історіографіч­ною тематикою»².

Однією з найскладніших проблем української історіографії як окремої дисципліни є проблема мови науки. Наукова лекси­ка українських істориків свідчить про її вторинність, поляри­зацію інтелектуальних сил, ідейну конфронтацію марксистсь­кої та націоналістичної термінології. Мову радянських нау­ковців характеризують такі ідейні формули і стереотипи, як «український націоналізм», «буржуазні націоналісти», «історики-націоналісти», «криза буржуазної історичної науки», «бур­жуазно-націоналістичні історики», «історики-демократи», «бур­жуазно-націоналістичні фальсифікації про «безкласовість» та «безбуржуазність» української нації», «брехлива теорія «безкла­совості» та «безбуржуазності» українського народу», «ідейна нікчемність і наукове банкрутство націоналістичної історіо­графії», «ідейна криза» тощо.

Наукова лексика західних українських істориків також за­надто заполітизована. Звичайно переважає націоналістична се­мантика - «вірнопідданий історик», «совєтсько-українська», «со-вєтсько-російська» історіографія, «Кремль», «Москва» - замість Росія, СРСР, «возз'єднання України з Москвою» (Б. Крупницький), «новітня урядова совєтська історіографія», «совєтська«звичайна схема» історії», «урядова історична схема», «наступ советсько-московської ідеології» (О. Оглоблин). Архаїчними, начебто запозиченими з лексикону історика XIX ст., виглядають Ікмитивістські формули М.Чубатого, як-от: «науковий критич­ний об'єктивізм», «правдива історія України», «всесторонній образ минулого України», «Шевченкова Правда України» тощо.

Разом з тим мова зарубіжних українських дослідників відбиває І новітні тенденції в історіографії. Так, ще у середині 1950-х років Б. Крупницький уживав такі поняття, як «історіографіч­ний образ», «російська ментальність», «образ українського гос­подарства Гетьманщини»¹.

Соціальна та ідеологічна детермінація мови науки не була таємницею для істориків. Стосовно термінології «совєтської істо­ріографії» О.Оглоблин зауважив, що вона була визначена «зго­ри й суворо обов'язкова». Особливу увагу дослідника привертає сакральний термін «возз'єднання», який у свій час уживали 11. Куліш, М. Коялович, особливо М. Юзефович, в радянській історіографи він з'являється в 1939 р. у зв'язку з возз'єднанням Західної України і Західної Білорусії з УРСР та БРСР. Тоталь­не панування цього «незграбного» терміна над усією «совєтською Історіографією» починається, на думку історика, з Переяславсь­ких тез ЦК КПРС, які поклали ідею «возз'єднання» в основу '' цілої совєтської історичної схеми». «Примусовий характер» мав І термін «зрада» («зрадник»), який вживався щодо таких-діячів української історії, як І. Виговський або І. Мазепа².

Певна річ, дисциплінарне становлення української історіо­графії відбувалось здебільшого на дільниці удосконалення по­нятійного апарату, розбудови мови науки, навколо чого зосе­реджувалися сили вітчизняних та західних українських істо­риків³. Мова — це інтелектуальна ідеологія, зміна якої і зумовлює перебіг науки.

Вирішальним чинником у процесі затвердження дисциплі­нарного статусу історіографії є розв'язання проблем історіогра­фічного синтезу. В 1950-1970-ті роки виникає низка схем і концецій українського історіографічного процесу в рамках різних інтелектуальних ідеологій.

Радянські українські історики проблеми історіографічного синтезу вирішували з марксистських позицій. У добу першого інтелектуального ренесансу на тлі української історіографії особливо помітна драматична і суперечлива постать М. Марченка. Його концепція українського історіографічного процесу відбивала і протиріччя, і надбання своєї епохи. У свідомості автора «Української історіографії» (К.,1959) природно поєдну­валися класові і соціокультурні ідеали. Амбівалентність мис­лення М. Марченка виявилася у тлумаченні ним предмета істо­ріографії як історії науки і водночас історії суспільної думки певної доби.

Разом з тим його відрізняло прагнення вийти за вузькі межі класового підходу і показати історію історичної думки в кон­тексті історичного і культурного життя українського народу. На історіографії окремої країни, зазначав історик, «позначаються національні особливості цієї країни, своєрідність розвитку істо­ричного життя народу». Саме в такому ракурсі накреслив М. Марченко у вступі до своєї книги схему українського істо­ріографічного процесу. У пам'ятках народної творчості та історико-літературних творах кінця XII ст. знайшли відображення спільні для усіх східнослов'янських народів риси суспільно-полі­тичного розвитку. Протягом XIII- на початку XIV ст. особли­вості українського історичного процесу проступають чіткіше. В українських пам'ятках дедалі яскравіше виступають риси на­ціонального характеру.

Другу половину XVI - XVII ст. М. Марченко оцінює як пері­од велетенських соціальних рухів та національно-визвольної боротьби, який залишив глибокий слід у культурі, літературі та мистецтві українського народу. Цей період він називає до­бою «козацько-старшинської історіографії». Саме в історичних працях цих часів «відображено найславніші сторінки історії ук­раїнського народу», «виявлено в повному розквіті національні риси та особливості українського народу». Словом, середньові­чна доба у загальній схемі української історіографії М. Мар­ченка постає у широкому контексті історії українського наро­ду, його культури та національної свідомості.

Впадає у вічі, що при висвітленні наступних етапів розвит­ку українського історіографічного процесу дослідник віддає пе­ревагу вже науковим чинникам - критичному ставленню до джерел, спробам наукового синтезу української історії. Стан історичних знань XVII - першої половини XVIII ст. характеризу­вався впровадженням до наукового вжитку великої кількості істо­ричних джерел. Втім, історичні твори другої половини XVIII ст. мали здебільшого компілятивний характер, ґрунтуючись на попередніх вивченнях. Ці недоліки української історіографії I втор пояснює браком критичного ставлення до джерел.

Критичне використання джерел, науковий підхід до вивчення українського минулого М. Марченко відносить до другої тре­тини XIX ст. У пореформений період цей перехід набуває ще більшого розмаху та наукового значення.

Заради повноти обсягу М. Марченко розглядає історичні праці галицько-українських істориків як природну складову загальноукраїнського історіографічного процесу, що значною мірою розширювало межі офіційної радянської схеми історії Історичної науки в Україні. Характеристику галицької історіо­графії дослідник починає з праць «монастирських істориків», як-от: літопис Яна Юзефовича, літописи Святоюрського та Онуфріївського монастирів, що були укладені Варламом Компанієвичем. Визначною постаттю в українській історіографії Галичини М. Марченко вважає Дениса Зубрицького. Носіями національно-визвольних ідей були представники молодої галиць­кої інтелігенції — відома «Руська трійця» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький).

Увагу дослідника привертали також представники російсь­кої і польської історіографії, які вивчали українське минуле. Щодо характеристики історіографії XVI - другої половини XVII ст. подано стислий огляд польської та західноєвропейської мему­арної літератури. При аналізі археографічної діяльності пер­шої половини XIX ст. показана спільна праця представників російської та української історіографії, як-от: О. Мусін-Пушкін, М. Рум'янцев, П. Строєв, Одеське товариство історії та старожитностей, Київська археографічна комісія. Втім, автор «Ук­раїнської історіографії» усвідомлював і вади російської та І Іольської історіографії, великодержавницького напряму, діячі й кого «не відокремлювали українського історичного процесу від російського або польського і не визнавали самобутності украї­нського народу як такого»¹.

Центральне місце в книзі М.Марченка посідає аналіз украї­нської історіографії першої половини XIX ст., тому що саме у цей період вона, на думку автора, досягла значних успіхів і 11 і дготувала ґрунт для докладнішого вивчення історії України. У другій частині книги, що містить майже 2/3 загального обся­гу, автор піддає аналізу «Історію Русів», погляди братів Я. та О. Маркевичів, Д. Бантиш-Каменського, М.Маркевича, О. Бо-чннського, І. Срезневського, А. Скальковського, М. Максимо­вича. Разом з тим через окремі постаті він розглядає діяльність відомих наукових центрів та інституцій, як-от: гурток харківсь­ких романтиків, Київська археографічна комісія, Одеське то­вариство історії і старожитностей тощо.

Той факт, що у своїх історіографічних викладах М. Марченко не йшов далі першої половини XIX ст., можна пояснити тим, що друга половини XIX ст., протягом якої відбувався процес витво­ру національної української історіографії, становила табу для радянських істориків. Звернення до періоду, пов'язаного з іме­нами М.Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, М. Грушевського - фундаторів історичної науки в Україні, загрожувало дос­лідникові звинуваченнями в «націоналістичних ухилах» та сим­патіях «українському буржуазному націоналізму».

М. Марченко цілком усвідомлював той факт, що «синтезова­ної праці з української історіографії» ще немає, і його книга заповнює «лише прогалину в цій галузі науки». Ще наприкінці 1950-х років він вважав, що потреба в такому «узагальненому дослідженні давно назріла». На думку дослідника, ні дорево­люційна історіографія в особі М. Грушевського та його школи, ні «українська націоналістична еміграція», що «чинить справу фальсифікації історичного минулого України», не могли розв'­язати проблему історіографічного синтезу.

Випади М. Марченка проти історіографічних праць Д. До­рошенка та О. Оглоблина, які він називає «писаниною», «дале­кою від завдань науки», «пропагандою буржуазного націоналі­зму», були цілком штучні, навіть обов'язкові з точки зору офі­ційної радянської ідеології. Це була своєрідна індульгенція на право сказати своє слово в науці. Насправді увесь зміст і харак­тер книги М. Марченка свідчить про те, що Д. Дорошенка він цінував як безумовний авторитет в галузі дослідження україн­ської історіографії.

У цілому книга М. Марченка сприяла в тій ситуації само­визначенню української історіографії як дисципліни і широко використовувалась при викладанні курсів української історіо­графії у вищих навчальних закладах України.

Наступною була історіографічна схема Л. Коваленка. На відміну від схеми М. Марченка, який прагнув вийти за рамки офіційної радянської доктрини, історіографічна конструкція Л. Коваленка мала підкреслено офіціозний характер, її автор свідомо демонструє лояльність щодо марксистсько-ленінської методології та ідеї співпраці українських і російських істориків: «Повне використання неоціненної спадщини класиків марксиз­му-ленінізму для української історіографії стало можливим після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції. Принципово позитивну роль відіграла тут також та обставина, що радянські історики України установили якнайтісніші кон­такти з історичними науковими установами Російської Феде­рації... центрами наукових досліджень історії УРСР були Мос­ква і Ленінград»¹.

«Парадокс Коваленка» полягає в тому, що книга його з'яви­лася у період тотального наступу на гуманітарну сферу, «му­тації мови» радянських істориків, знищення решток науковості та індивідуальної творчості, чергового посилення урядової полі­тики русифікації в національних регіонах. В умовах цілеспря­мованої русифікації української культури і науки, ідеологізації праці історика конформізм української історичної науки (як засіб виживання) виявлявся у спробах самоствердитися, зберег­ти елементи національної специфіки в такій «елітарній сфері», як українська історіографія.

Історіографію Л. Коваленко, як і його попередник, вважає окремою історичною дисципліною. З позицій репресованої ра­дянської свідомості предмет історіографії він сприймає не як філіацію ідей, а як боротьбу ідейних течій у науці: «Особливу увагу радянська історіографія звертає на з'ясування класової суті історичних концепцій, вивчає історію боротьби за затверд­ження марксистсько-ленінської історичної науки». Виходячи з тези, що ідеологічним підмурком радянської історіографії є мар­ксистське-ленінське вчення, періодизацію українського істо­ріографічного процесу він подає за формаційною схемою. В істо­ріографії історії України дослідник розрізняє такі епохи: «фео­дально-кріпосницькі часи - IX—XVIII ст.; криза феодально-кріпосницького ладу та розвиток капіталізму - XIX ст. - поча­ток XX ст. (до 1917 р.); епоха після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції». Виходячи з характеру історико-політичних концепцій, методів дослідження та використання дже­рельного матеріалу кожний з названих етапів розвитку україн­ської історичної науки автор поділяє на дещо коротші відрізки. Так, у межах феодально-кріпосницької епохи він виокремлює «часи Давньої Русі (період спільного розвитку російського, украї­нського та білоруського народів); XIV - перша половина XVII ст. -часи, коли українські землі були відірвані від решти руських земель, і український народ зазнавав не лише феодально-кріпосницької експлуатації, що зростала, а й тяжкого інозем­ного гноблення; XVII - середина XVIII ст. - час, коли основні українські землі були возз'єднані з Росією, а соціально-економічне життя зазнало ряду радикальних змін».

Стан історичної науки в Україні XIX - початку XX ст. Л. Ко­валенко оцінює відповідно до офіційної радянської доктрини, з точки зору спільного характеру суспільно-політичного життя Росії та України, пов'язуючи основні етапи розвитку історіо­графії України з ленінською періодизацією визвольного руху в Росії. Мовиться про: 1) період дворянської історіографії та по­чаток буржуазно-ліберальної і революційно-демократичної течій в історіографії (перша половина XIX ст.; до 1861 р.); 2) пореформений, що характеризується розмежуванням ліберальної та революційно-демократичної течій в галузі історії; 3) період імперіалізму (1895-1917 рр.) та пролетарського етапу в сус­пільно-політичному житті й історіографії¹.

Звичайно, книга Л. Коваленка, наповнена ідеологемами офі­ційної радянської історіографії, виконувала на перший погляд лише функцію трансляції положень, викладених в академіч­них «Нарисах історії історичної науки в СРСР». Втім, незважа­ючи на ідеологічні упередження та теоретичні недоліки, на­вчальний посібник Л.Коваленка в часи жорсткої регламентації та уніфікації діяльності радянських істориків, ідейного і пси­хологічного тиску був одним із засобів легалізації української історіографії як дисципліни в культурній сфері і науковому житті України.

Зарубіжні українські історики також виявляли інтерес до проблем історіографічного синтезу. Якщо радянські українські історики розгортали загальні схеми українського історіографі­чного процесу, то їхні західні колеги зосереджували увагу зде­більшого на феномені радянської («совєтської») української істо­ричної науки. Одним із впливових дослідників української істо­ріографії на Заході був Б. Крупницький. Інтерес до історіогра­фічних проблем виявився ще під час навчання Б. Крупницько-го у Берлінському університеті та Українському Науковому інституті. Особливе враження на нього справив лекційний курс з української історіографії професора Д. Дорошенка: «такий ніби сухий предмет, як історіографія,... в Дорошенковім вик­ладі ставав живим, набирав фарб, говорив до нас незабутнім голосом старовини, який так сильно впливає на молодь, чутли­ву до вражень душу...»².

У творчому доробку Б.Крупницького окремо можна вилучи­ти роботи з: 1) біоісторіографії (присвячені творчості Й. Енге-ля, автора «Історії русів», М. Драгоманова, В. Липинського, В. Біднова, М. Грушевського, В. Петрова, Д. Дорошенка, Н. Полонської-Василенко); 2) проблемної історіографії (наприклад, ціла «історіографічна Мазепіана»: «Гетьман Мазепа в світлі німецької літератури його часу», «Мазепа в світлі шведської істо­ріографії», «Гетьман Мазепа в світлі психологічної і політичної методи», «Гетьман Мазепа в оцінці істориків народників і державників», «Мазепа і совєтська історіографія». Його ж перу на­лежать розвідки «Богдан Хмельницький в світлі української Історіографії», «Богдан Хмельницький і совєтська історіогра­фія», «Карл XII в старій і новій шведській історіографії»); 3) праці з історії історичної науки в Україні та на еміграції «Віє иЬтаіпізсЬе ЬізіогівсЬе \¥І88еп8сЬагЬ іп гїег 8оу]еі ІІпіоп 1921 -1941», «Українська історична наука на еміграції (1945 - 1949) в світлі культурної кризи», «Українська історична наука в НТШ на чолі з М.Грушевським», «Тгепсів іп тосіегп иЬгаіпіап Ьізіогіо^гарЬу», «Теорія Третього Риму і шляхи російської істо­ріографії», «Українська історична наука під Совєтами (1920 - 1950)»¹.

Особливий інтерес являє аналіз західним дослідником ста­новища української радянської історичної науки. Б. Крупниць­кий ставить проблему її періодизації і виокремлює три основ­них етапи: 1) 1920-ті роки - період незалежного розвитку ук­раїнської історіографії, ренесансу української культури; 2) «пе­реходова» доба, яка характеризується розгромом української культури, української історичної науки і зникненням цілого по­коління істориків; 3) історична наука в Україні 1940 - 1950-х років, зміст якої визначається «своєрідною синтезою між марк­систською наукою і російським націоналізмом»².

Основні джерела Б. Крупницького - це друковані матеріа­ли, збірки документів, свідоцтва і спогади українських істориків другої хвилі еміграції.

Свій огляд «українсько-совєтської історіографії» автор почи­нає з часів «української державності» 1917 - 1920-х років. Це був період популяризації доступної для народних мас історич­ної літератури, вирішення педагогічних проблем, розбудови ук­раїнської історії як предмета в усіх типах українських шкіл та утворення наукових установ. Йдеться про діяльність Академії наук у Києві з трьома відділами: історико-філологічним, фізико-математичним та суспільних наук.

'Див. бібліографічний покажчик праць Б.Крупницького вкн.: Круг^цькийБ Українська історична наука під Совєтами. -Мюнхен, 1957.- ь.аллун-льуі. ²Крупницький Б. Вказ. праця. С. 91-93.

Окремо розглядає дослідник стан історичної науки в Україні доби воєнного комунізму, коли домінувала «більшовицька тео­рія» двох культур як підґрунтя політики русифікації в Україні. Наукова праця майже припинилася.

В період непу мир з селянством означав нову національну політику - політику українізації. Б. Крупницький піддає аналі­зу стан та основні тенденції розвитку наукових інституцій та освітніх установ в Україні. У країні існують два центри: Київ -культурний, Харків - політичний. Історична праця в Києві по­в'язана з Академією наук, установами М. Грушевського, віднов­ленням журналу «Україна» -«бойового органу української істо­ричної науки». У Харкові оформлюється «комуністичний на­прям в українській історіографії», головним репрезентантом якого був М. Яворський. Дослідник перераховує також інші центри історичної науки: у Харкові — кафедру історії України під проводом Д. Багалія, Одеський історичний осередок на чолі з академіком М. Слабченком. «Досить значну історико-археологічну працю пророблено у Дніпропетровську», де працювали такі відомі історики, як Д. Яворницький та В. Пархоменко. У Ніжині працював М. Петровський, Кам'янці-Подільському — Ю. Січинський, Полтаві - професор П. Клепацький, Чернігові - В. Дубровський. «Квалітативне- історична праця на провінції, - підсумовував Б. Крупницький, — стояла на високому рівні».

«Міродайною» в українській історичній науці 1920-х років Б. Крупницький вважав народницьку ідеологію, носієм якої був М. Грушевський. Основними постулатами схеми М. Грушевсько­го були примат народу над державою та ідея безперервності ук­раїнського історичного процесу. Значення цієї схеми Б. Крупниць­кий вбачав у тому, що вона, по-перше, зробила «пролом» в старій «звичайній схемі» російської історії. По-друге, під впливом схеми М. Грушевського знаходилися провідні російські історики, як-от: А. Пресняков, М. Любавський, а також М. Яворський, який «ззовні її поборював». По-третє, схема М. Грушевського прислужилась до радикального розриву поміж «істориками Москви і України».

Простежує Б. Крупницький і зміну проблематики україно­знавчих досліджень 1920-х років. Давня доба (Київська, Ли­товсько-руська) не цікавила українських дослідників, їхні інте­реси були зосереджені навколо історії козацької державності XVII - XVIII ст., хоча було небезпечним вивчення окремих по­статей цієї доби, в яких було «чимало сепарастичного духу». Грунтовно досліджувався державне-адміністративний устрій Гетьманату, його соціально-господарська структура.

Певна річ, історіографічні спостереження Б. Крупницького відрізняються компетентністю і докладною аргументацією. Саме в цей період в українській історичній науці почало фор­муватися «державницьке думання», державницька ідеологія, яка наближалася до новітньої державницької думки школи Липинського. Цю тенденцію дослідник простежує в працях Л. Окиншевича, В. Новицького та М. Слабченка.

Наступною була розбудова історії України XIX - XX ст. По­чинати доводилося «буквально з нічого», але були сприятливі умови для цих досліджень — нові матеріали, які приховувалися в «жандармських та цензурних архівах», а також загальні тен­денції офіціальної радянської ідеології (боротьба проти цариз­му - «програмовий постулат комуністичної доктрини»).

Відзначав Б. Крупницький і дуже «пильне вивчення початків українського національного відродження». Дослідження історії XX ст. залишалося, на думку історика, «доменою марксистської школи».

Для українських радянських істориків характерним було не тільки засвоєння державницької ідеології, а також «тенденція відділення, сепарації». Ця тенденція, за словами Б. Крупниць­кого, переважала серед більшості «совєтських істориків ук­раїнців не тільки так званого «буржуазного» характеру, але й соціалістів та комуністів, не виключаючи й голови марксистсько-комуністичного розуміння історії М. Яворського»¹.

Кінець 1920-х — початок 1930-х років Б. Крупницький оці­нює як «переходову добу» в розвитку української історичної на­уки. Наступ проти українського селянства робив непотрібною інтелігенцію, яка посередничала між владою і селянськими ма­сами. Тим більше, що українська інтелігенція не виправдову­вала покладених на неї «більшовицьких надій», маючи тенден­цію щодо «емансипації від Москви».

Похід проти української історичної науки почався на І з'їзді (конференції) істориків-марксистів, жертвою якого став напрям, очолений М. Яворським. Після інсценованого процесу над ук­раїнською інтелігенцією — «Спілки визволення України» - по­чались репресії проти «напряму М. Грушевського». Внаслідок «реформ» Академії наук була ліквідована історико-філологіч-на секція, численні комісії, припинена «Україна», а після утво­рення Всесоюзної Академії наук ВУАН перетворилася на «про­вінційну інституцію».

Найвищого пункту переслідування українства досягло у 1933 р. Антиукраїнський курс був виразно прокламований після XVII з'їзду партії. Б. Крупницький досить докладно висвітлює процес утворення Інституту історії АН УРСР, аналізує його завдан­ня, пов'язані з підготовкою нового підручника і «Нарисів з історії України». Основною тенденцією розвитку історичної науки в Україні цієї доби історик вважає посилення політичного впливу з боку урядових кіл (інструкції, практика цитування Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна), а також прагнення тісніше зв'язати історію Росії та України. Все це означало, за словами історика, «подальшу локалізацію української історії, яка була засуджена бути локальною історією в рамках великого цілого».

Наступну тенденцію Б. Крупницький пов'язує з політикою ру­сифікації української культури та історії, яка і визначала харак­тер відносин «української провінції» з «московським центром».

Концентрація влади у верхах відбилася на організації істо­ричної науки. Утворений в рамках АН УРСР Інститут історії стає «посередником» між владою і провінціальними інституці­ями. Тематика і схема праці істориків намічалась у центрі, а виконувалася на місці. У цей період в Україні існували 7 уні­верситетів, 15 педінститутів, а філія АН УРСР у Львові «засту­пила» місце НТШ.

Б. Крупницький звертає увагу і на той факт, що АН України не мала свого періодичного органу, праці українських істориків друкувалися російською мовою в російських виданнях («Исто-рические записки», «ВопросьІ истории»), що вказувало на «за­лежність України від Москви».

Цікаво, що 40-ві роки Б. Крупницький оцінює як «перехо­дові часи з переходовими формулами» в історії української істо­ричної науки. До формул цього періоду належить поняття «мен­шого лиха» (з точки зору якого оцінювалось возз'єднання Ук­раїни з Росією). До речі, М. Нечкіна ще у 1951 р. наполягала на зреченні від цієї формули. Важливим кроком на шляху затвер­дження марксистської історичної ідеології Б.Крупницький вва­жає діалектичну методу «скоків» (як засіб ревізії історичного минулого і сучасності, обілення «совєтської влади» та її заходів), а також теорію формування соціалістичних націй. Автором теорії «народностей» він називає К. Гуслистого. Ідея формування української, білоруської та російської народностей в ХІУ-ХУ ст. була потрібна для заперечення тези про формування українсь­кого і білоруського народів раніше, ніж російського.

Формула «єдності давньоруського народу» - це вихідний пункт, з якого «починалась історія Москви» (Росії). Київ стає єдиним корінням для всіх східнослов'янських народів, і таким чином відновлюється «стара російська великодержавна» теза. Ідея наступництва центрів (Київ — Володимир — Москва, Пе­тербург - Москва) неминуче вела до нівелювання усіх національних різниць «на користь російської держави і російського народу». З точки зору «вигаданої общерускості», з історії Украї­ни «випадали» Галицько-Волинське князівство і Литовсько-русь­ка доба. Звідси і особливий інтерес до Київської доби. Київ, за словами Б. Крупницького, постає як «передавальна інстанція» між Римом, Візантією і Москвою, одним з важливих європейсь­ких центрів з блискучим економічним і культурним розвитком. Розробка загальної схеми української історії відбувається на засадах еволюційної (формаційної) теорії. Провідною стає «уря­дова», «казенна» ідеологія — «теорія братства під крилом стар­шого російського брата», з позицій якої і були підготовлені офі­ційна «История УССР» і Тези про 300-річчя возз'єднання Ук­раїни з Росією. Аналізуючи 3-томну збірку документів і мате­ріалів «Воссоединение УкраиньІ с Россией», дослідник доходить до висновку, що в «совєтській історіографії» відбувається «ви­разне повернення назад до російської історіографії царських часів, і то найреакційнішої».

Помітно змінюється тематика історичних досліджень. Попу­лярній у 1920-х роках історії козацької держави і Гетьманщи­ни більше немає місця, занедбаною залишається й історія Ук­раїни XIX ст. На перше місце виступає дослідження Київської доби разом із російськими істориками на чолі з Б. Трековим (який, до речі, родом із Миргорода).

Б. Крупницький відзначає і таку рису «нових» українських істориків, як прагнення припасувати свої праці до «завдань і програми уряду». Це підтверджують і теорія «народностей» К. Гуслистого, і теза про відсталість західноукраїнських земель (В. Дядиченко, Ф. Шевченко), і «фантастична» теорія запози­чення Литвою, Білорусією та Україною освіти з Москви, і тео­рія «общинності» українського селянства (необхідна для ви­правдовування нових общин-колгоспів), і нехтування діяльні­стю усіх гетьманів за винятком Б. Хмельницького, заперечен­ня демократичних інституцій «козацьке-запорозької України», перетворення історії України XX ст. на історію більшовицької партії на тлі російсько-українських відносин¹.

Висновки Б. Крупницького щодо загального стану історич­ної науки в Україні дещо песимістичні. «Совєтсько-українська» історіографія втратила власне обличчя, український історик знаходився у становищі, «значно гіршому, ніж його російський колега». «Локальний патріотизм» українського історика був підозрілий для влади і небезпечний для його носіїв. Сам «ло­кальний патріотизм» українського радянського історика являв, за визначенням Б. Крупницького, своєрідну «синтезу між ро­сійським і совєтським патріотизмом». Нова генерація українських істориків суттєво відрізнялася від попередньої. Час для істориків «великого формату» взагалі минув, останніми могіканами були М. Грушевський, Д. Багалій, М. Слабченко. Люди, які прийшли на їхнє місце, «автоматично повторювали тези, яких бажала собі Москва, і без кінця говорили про великий російський народ, про дружбу народів під проводом старшого брата. Слухняно і дис­ципліновано робили те, що наказували згори»¹.

Ще одну типову рису «совєтсько-української» історіографії фіксує дослідник. Зниження рівня української науки було по­в'язане із її локалізацією, загальна українська історія не роз­робляється тим більше в європейському чи світовому контексті. Тенденцію до локального досліду Б. Крупницький пояснює тим, що загальна проблематика була небезпечною, тому навчений гірким досвідом український історик ховався за локальними справами. Звичайно, в кожному науковому центрі дослідники займалися місцевими матеріалами (наприклад, львівські істо­рики - західними областями України). Локальний характер мали студії на історичних кафедрах у педінститутах Полтави, Ніжина, Вінниці, Житомира, Сум. Утім, на думку західного автора, «широкого змісту є праці на університетах Одеси і Дніпропетровська, вони не є такими вузьколокальними, як на інших університетах»².

Як бачимо, книга західного українського історика написана напередодні доби «відлиги» в Україні і всім своїм пафосом і змістом спрямована проти нищівної урядової політики проти української історичної науки. Автором досить докладно проана­лізовано стан і основні тенденції розвитку історичної науки в Україні 1920-х-початку 1950-х років, який характеризувався, з одного боку, процесами «одержавлення» української радянсь­кої історичної науки, з іншого - «роздержавленням» самобут­ньої схеми українського історичного процесу.

Книга іншого західного дослідника О. Оглоблина «Думки про сучасну українську совєтську історіографію» з'являється на­прикінці періоду «хрущовської відлиги» і відбиває нові тенденції у розвитку української радянської історичної науки та її сприй­няття в західному науковому світі.

В історії української радянської історичної науки історик розрізняє три періоди, критерієм визначення яких є «гра» сло­вами «українська» і «совєтська» історіографія: 1) в 1920-ті роки існувала українська, а не «совєтська» історіографія; 2) 1930-ті роки, коли внаслідок «урядового погрому» не стало української, і ще не постала «совєтська» історіографія; 3) в 1940 - 1950-ті роки.заходами партії утворена «уніфікована», «уніформована» со­вєтська українська історіографія.

У 1920-ті роки наукові дослідження українського минулого ста­ли «важливою національно-державною справою». О. Оглоблин звертає увагу на широкий державний масштаб розвитку історич­ної науки в Україні (утворення Академії наук, традиції, кадри, архіви). Зміст і досягнення історичної науки цієї доби дослідник розглядає під кутом зору різних наукових течій, які набували ха­рактеру наукових шкіл. Мова про Київську «культурно-історич­ну», або соціологічну школу на чолі з М. Грушевським, Харківсь­ку «соціально-економічну» школу Д. Багалія, «історично-правни­чу» школу М. Василенка та марксистську школу М. Яворського.

Методологічні засади української історичної науки 1920-х років О. Оглоблин кваліфікує як державницькі, орієнтовані на обґрунтування «національно-державної самостійності» Украї­ни в усіх виявах - політичному, економічному, культурному. «Державний дух і національний характер», на думку О. Оглоблина, - основні риси української історіографії 1920-х років.

Процес СВУ, політична чистка в ВУАН, депортація М. Гру-шевського і його смерть, арешти і засудження українських істо­риків - усе це означало початок «тотального нищення україн­ської історичної науки Совєтською владою». Разом з тим індив­ідуальна праця українських істориків тривала незалежно від офіційних чинників і в 30-ті роки. Історики, за свідченням О. Оглоблина - безпосереднього учасника цих подій, - працю­вали і творили, тому що не працювати не могли.

Становище історичної науки в 1930-х роках характеризува­лося створенням Інституту історії АН УРСР, метою якого була підготовка науково-допоміжної літератури. Зміна методологіч­них принципів означала затвердження ідеї «совєтського патрі­отизму», ідей провідництва «великого російського народу» в усіх галузях суспільного життя, яка слугувала теоретичним підмур­ком російської імперіалістичної політики, а також ідеї «Собор­ної України», здійсненій у «спотвореній совєтській формі» в ході об'єднання українських земель у 1939-1940-х роках.

«Воєнний стан» в українській історичній науці тривав і після другої світової війни. У повоєнний період починається новий тотальний наступ «совєтсько-московської ідеології» проти основ української історичної науки. Наприкінці 1940-х - на початку 1950-х років українська історична наука, за висловом О. Ог­лоблина, остаточно втрачає «український характер і традиції».

Доробком офіційної «совєтської» історіографії в Україні була нова схема «руської» (східноєвропейської) історії», яка стала обо­в'язковою для усіх «совєтських істориків». Обігруючи поняття «звичайна схема» руської історії, дослідник впевнений, що зат­вердження «нової схеми руської історії» є реакцією радянської історичної науки на схему М. Грушевського. Схема М. Грушевського лежала в основі усієї новітньої української історіографії, незалежно від напрямів і шкіл, і панувала аж до другої світової війни в українській «совєтській» історіографії. Нова схема історії Східної Європи та України знайшла відображення в Тезах з нагоди 300-річчя Переяславської угоди. На думку О. Оглобли­на, ця схема ґрунтувалась на трьох міфах: концепції єдиної русь­кої народності (Київська Русь — загальноруська, а не українсь­ка держава), концепції возз'єднання України з Росією (колишніх частин єдиного в єдиній державі, чим нехтувалась ідея козаць­ко-гетьманської держави), концепції спільної вітчизни (ніякої третьої української держави не було). Ця схема стає «символом віри» української «совєтської» історіографії.

З точки зору методології історіографічних досліджень, пев­ний інтерес являє спроба реконструкції О. Оглоблиним образу українського «совєтського» історика. В умовах існуючого режи­му історіографія і історик - це далеко не тотожні поняття. Об­раз українського історика О. Оглоблин пропонує реконструю­вати за такими чинниками, як-от: 1) збирання джерел, 2) їх дос­лідження та аналіз, 3) історичний синтез, 4) літературний стиль.

Услід за Б. Крупницьким О. Оглоблин оцінює становище ук­раїнського історика складніше, ніж у його російського колеги. Український історик знаходиться в «двох лещатах» — ідеологіч­них та національно-політичних. Доступ до джерел українського історика був порівняно обмежений, звідси трапляються застарілі або відкинуті погляди; при аналізі джерел він має оглядатися на «офіційну історичну схему»; трагічним є становище українсь­кого історика у царині історичного синтезу, теоретичних узагаль­нень, де панує «псевдосинтеза», «псевдотворчість»; щодо літера­турного стилю, то праці українських істориків «одноманітні», «без­барвні», позбавлені авторської індивідуальності.

Одним словом, образ українського радянського історика, накиданий західним автором, постає невтішним - це не істо­рик, а «історіографічний робот»¹.

Радянських істориків О. Оглоблин поділяє на три категорії: партійці, позапартійні, колишні репресовані. І ще він розріз­няє істориків-керівників та істориків-виконавців.

Оглоблин О. Думки про сучасну українську совєтську історіографію. - С. 23.

«Мертвячий вплив» совєтської «звичайної схеми» позначився на усіх, навіть кращих працях українських істориків. Трагічна доля радянських істориків відбилась в першу чергу на трактовці проблем української державності XVII - XVIII ст. Серед талановитих українських істориків О. Оглоблин першим називав І. Крип'якевича, концепція історії української держав­ності якого вийшла за межі офіційної «совєтської» схеми, Ф.Шевченка, В. Дядиченка, авторів найбільш поширеної концепції, згідно з якою українська державність XVII ст. не розви­нулась у суверенну державу і Україна увійшла до складу Рос-І пп.кої держави, в межах якої зберігала досить широку автоно­мію. Одним з «поважних» українських «совєтських» істориків О. Оглоблин вважає К. Гуслистого. «Скутий урядовою схемою, констатує західний автор, - український совєтський історик мусить борсатися між безсумнівними історичними даними і шімогами тої схеми».

О. Оглоблин звертає увагу на історіографічні оцінки і погляди українських радянських істориків. Персоною нон ґрата за­лишався В. Антонович - «буржуазний історик-расист» (за ха­рактеристикою М. Бажана). О. Лазаревський - «великий істо­рик Гетьманщини» (М. Грушевський) у 1930 - 1940-ві роки був фактично під забороною для українських радянських істориків. Дещо пізніше О. Лазаревський приверне увагу радянських істо­риків як суворий суддя старого українського панства, який чи не найбільше серед великих українських істориків XIX ст. знецінював державницький характер Гетьманщини, дуже негатив­но оцінював Мазепу.

Цікаві спостереження О. Оглоблина щодо мови українських радянських істориків, їхня термінологія мала здебільшого примусово уніфікований характер, що вело до уніфікації думок, одноманітності літературного стилю. Той факт, що радянські історики часто повторюють один одного, О. Оглоблин розцінює не як плагіат, а як характерне «штампування» думок, що цілком неминуче в умовах уніфікованої й уніформованої «совєтської» історіографії. Штампи слова і штампи думок, вважає дослід­ник, - надто близькі родичі.

У цілому висновки О. Оглоблина щодо перспектив розвитку Історичної науки в Україні були доволі оптимістичні, відбива­ні свіжий подув «хрущовської відлиги». Ознаки занепаду властиві не стільки українській, скільки радянській історичній науці. В останні роки в цій задушливій ідейно-політичній ат­мосфері, «задушливому повітрі» наукового «недумання й Істо­ричної неправди», в якій приневолені жити й працювати українські історики, йде велика наукова праця, накопичуються нові документальні матеріали, визначаються окремі цікаві теми, ростуть нові кадри українських істориків.

З далекого зарубіжжя О. Оглоблин зміг побачити, що в ук­раїнській науці вирують малопомітні різні течії, окремі незалежні і сміливі думки. Усе це, за словами історика, «промінчик світла в темному царстві тоталітарної думки». Це ознака того, що навіть у таких «страшних умовах» історична наука в Україні не вмерла.

Західний дослідник впевнений, що мусить прийти час відро­дження на рідній землі справжньої української історичної на­уки. Запоруку цього він вбачає у «великій, невтомній і плідній праці» істориків в Україні. Дуже толерантно завершує він свій огляд української «совєтської» історіографії, запевняючи від імені західних українських істориків, що не можемо і «не сміємо» осуджувати українського «совєтського» історика в тому, що він не вільний від офіційної концепції, продиктованої урядом, ви­нен існуючий режим.

У 1970-ті роки на Заході з'являються і загальні огляди україн­ського історіографічного процесу. Книга М. Чубатого «Українсь­ка історична наука (її розвиток і досягнення)» — одна з перших спроб на цій ділянці. Запропонована ним історіографічна схема спрямована проти тих примітивних уявлень, що побутували се­ред істориків зарубіжжя, про два короткочасних періоди в історії української науки: 1) з 1894 р. від приїзду М. Грушевського до Львова до першої світової війни; 2) нетривалий період так зва­ної українізації в Східній Україні від 1923 до 1930-х років.

Методологічні принципи М.Чубатого для 1970-х років ви­глядали вже застарілими, відсталими, являючи досить просто-лінійне поєднання позитивістської термінології з націоналі­стичними ідеалами: «правдива» історія України — це метрика вільного народу, така історія може бути«зладжена лише со­лідним трудом «вчених-українців», істориків, які, крім «україн­ського розуму», мають також «українське серце».

Разом з тим науковий сенс схеми М. Чубатого полягає в тому, що він значно поглиблює український історіографічний процес і починає його від часів Т. Шевченка. Цей процес у його розумінні постає як поступова зміна п'ятьох поколінь дослідників україн­ської історії. Тим самим М.Чубатий відмовляється від тради­ційного хронологічно-топографічного принципу викладення.

Першопочатки української історичної науки він пов'язує з іменем Т. Шевченка, який, хоча і не був істориком, але «як ге­ніальний пророк поневоленої нації» він зрозумів, що правдиве відтворення минулого України - це «найуспішніший засіб відродження рідної нації». Критерієм вилучення основних ге­нерацій українських істориків, з точки зору дослідника, є наслідування ними заповіту Шевченка: «Українська історична наука, яка почалася ще за життя Шевченка, безперервно роз­вивалася аж до наших часів упродовж чотирьох генерацій»¹. П'ята сучасна генерація українських істориків з'являється поза межами України.

Перша генерація українських істориків починає свою працю за життя Шевченка, їхнім ідеологічним маніфестом була «Книга буття українського народу» М. Костомарова з принципами хрис­тиянського демократизму та ідеєю відродження українського на­роду. Костомаров доводив й ідею відмінності українського народу від російського («московського»), а також користь унії, яка духов­но відокремлювала український народ від «московського». У рам­ках цієї генерації автор згадує «Історію Русів», яка була написана в «самостійницькому дусі», «опозиційному до Росії».

Представники першого покоління вивчали усе, що зберіга­лося в народі: мову, фольклор, народні перекази. До цієї гене­рації належали М. Максимович, І. Срезневський, М. Маркевич. На межі першої і другої генерації істориків стояв П. Куліш -«письменник та історичний критик».

Другу генерацію українських істориків репрезентують В. Антонович, М. Драгоманов, О. Левицький, О. Лазаревський, О. Кістяківський. Ця генерація істориків була дуже активна, тому що мусила працювати в тяжких умовах.

До третьої генерації М. Чубатий відносить М. Грушевського, Д. Багалія, О. Єфименко, Д. Яворницького, Д. Дорошенка. Зас­лугу М. Грушевського як центральної постаті покоління вба­чає в тому, що він створив вогнище української науки у Львові, якого ще українці до того часу не мали. Саме в зображенні М. Грушевського історія України постала як історія народу, а не держави. Йому належить заслуга утворення історичної шко­ли. До наймолодших учнів М. Грушевського М.Чубатий зара­ховує себе та Ярослава Пастернака. Більшість учнів М. Гру­шевського стали «державниками» і утворили четверту генера­цію українських істориків.

Специфіка четвертої генерації полягає в тому, що вона дала спеціалістів не лише в галузі політичної і культурної історії України, а також в археологи, етнографії, історії права, історії мистецтва, церкви, господарства, етногенезу, музики, мови тощо. М. Чубатий відзначає великий вплив на діяльність істо­риків четвертої генерації з Радянської України в «короткі часи національної свободи в Східній Україні».

¹ Чубатий М. Українська історична наука (її розвиток та досягнення). -Філадельфія, 1971. - С. 12-13.

П'яту генерацію репрезентували історики із Західної Украї­ни, еміграції та Східної України (до зруйнування історичної науки в 1930-ті роки). Це покоління українських істориків М. Чубатий поділяє на дві частини: старшу, представники якої вчилися ще у старих професорів, та молодшу, діячі якої не мали змоги поповнити свої знання у професорів-українців. До пер­ших належали М. Ждан, О. Домбровський, о. Іриней Назарук, І. Борщак, Б. Крупницький, О. Оглоблин, Н. Полонська-Васи-ленко, І. Витанович. З молодших називає Т. Мацківа, П. Гри-цака, С. Горака, І. Лисяка-Рудницького, Л. Винара.

Особливе місце у схемі М. Чубатого посідає четверте поколі­ння істориків, «як вислід праці чотирьох генерацій дали пов­ніший та всесторонній образ минулого України, який можна назвати науковою системою минулого України». Саме це поко­ління українських істориків, до якого автор даної розвідки відносить і себе, якнайбільше відповідало обраному ним кри­терію періодизації українського історіографічного процесу: «на­укова система минулого України» пасувала заповіту та проро­куванням Шевченка. Історики цього покоління взаємно допов­нювали і виправляли один одного, «щоб відкрити цю Шевчен-кову Правду України, золоту та правдиву як Господа Слово»¹. Зразки мови М. Чубатого виглядали анахронізмом у 1970-ті роки і відбивали стиль мислення (традиціоналізм, позитивізм, пошуки «історичної правди») тих істориків-емігрантів, які не сприймали новітні тенденції європейської та світової історич­ної думки.

Разом з тим певною заслугою М. Чубатого було його нама­гання відтворити якомога повніший образ української історич­ної науки. Окремим сюжетом у його історіографічній розвідці стала «українська історична наука в СРСР». Цей розділ автор починає з позитивістських міркувань щодо характеру наукової праці історика. М. Чубатий виділяє два основних етапи: аналі­тичний, який передбачає знання «науково-дослідної методи» та оцінку вартості джерел, і етап історичного синтезу, узагальнен­ня на підставі аналізу джерел.

Політичну спрямованість історичної праці дослідник пояс­нює тиском на неї владних структур та впливом безпосереднього оточення історика. Якщо тиск державної влади найчастіше буває тиском «фізичним», як у СРСР, то моральний тиск пояс­нюється тим, що люди, як в українському громадянстві в емі­грації, «хочуть слухати тільки приємні речі про свій народ та вину спихати на ворога. Коли ж історик схоче подати правдиву правду та шукати вини теж між своїми, на історика виконуєть­ся часто моральний тиск писати так і не інакше»¹.

Специфіка української історичної науки в СРСР полягає в тому, що під тиском «російської комуністичної влади» вона му­сить доводити, що нинішній стан для українського народу є «історично найбільше природним», «бажаним». Нав'язана ззовні ідея етнічної та культурної єдності східнослов'янських народів від передісторичних часів мала наслідком те, що студії з історії Київської Русі-України були закриті для істориків-українців, більше того, зосереджені в «московських університетах та в мос­ковській Академії наук». Дозволені були лише студії над істо­рією козаччини «з промосковським» та «протипольським» освіт­ленням. Дослідження нової історії України велися з точки зору соціальних і селянських рухів, «по лінії марксизму-ленінізму». Події після першої світової війни студіювалися під кутом зору «встановлення в Україні совєтської влади», а національне вис­вітлення цих подій було «строго заборонене».

В історії радянської історичної науки М. Чубатий розрізняє два періоди: 1) період «українізації» в Україні (1922-1929); 2) період погрому української історичної науки (1930) та «Пере­яславських історичних тез».

З огляду на те, що в перший період радянська влада була «хитка» в Україні, вся історична наука «була ще українського національного характеру». Такий самий характер мала і «зас­нована гетьманом» Київська Академія наук. Заслугу М. Гру-шевського дослідник вбачає в тому, що перейнявши провід над історичним відділом Академії наук, він почав, як колись на Га­личині, скупчувати навколо себе та «школити» молодих істо­риків-українців. До українства стали навіть повертатися і старші історики, які були зросійщені царатом. Поза АН утво­рювалися «державні історичні кафедри», найважливішою се­ред яких була Харківська кафедра на чолі з Д. Багалієм. Кому­ністична влада в Україні була, за словами М. Чубатого, зви­чайно, заінтересована в «комуністичному насвітленні украї­нської історії без аналізу національно-культурних проблем...».

Характеристику наступного періоду (1930 - 1950-ті роки) ав­тор подає дуже стисло, у конспективному вигляді. Наближен­ня «катастрофи» у сфері української науки відчувалось ще у 1928 р. Погром усієї української науки почався в 1930 р., коли було закрито історичну секцію АН, М. Грушевського вивезли «на заслання до Москви», учнів та співробітників його заареш­тували і ліквідували. «До 1941 р., — констатує дослідник, - історії України під совєтською владою так, як не було».