Українська історіографія на переломі: від окремої галузі до наукової дисципліни (початок 1920-х — середина 1950-х)

На початку 1920-х років відбувається рішучий поворот у вивченні минулого української історичної науки. Набирав сили процес формування історіографії як нау­кової дисципліни. Ознаками дисциплінарного статусу історіо­графії стали спеціальні наукові установи та нова ідеологія істо­ріографічних досліджень.

Які передумови сприяли перетворенню історіографії з окремої галузі дослідження на спеціальну історичну дисципліну? Заува­жимо, що бурхливі історичні події перших десятиліть XX ст., серед яких перша світова війна, Жовтнева революція в Росії, руйнуван­ня Австрійської імперії, революційні змагання українського наро­ду, існування української державності та втрата її, незмірно збага­тили історичний досвід української нації. Динамізація соціально-економічних процесів у суспільстві, зростання політичної активності народних мас, величезне накопичення історичного матеріалу ста­вили перед українською наукою нові вимоги та завдання.

1920-ті роки - «золота доба» української історичної науки, яка досягла світового рівня, перетворилася на складову націо­нальної свідомості та націотворчого процесу. Соціалізація ук­раїнської історичної науки в цей час відбувалася у двох варіан­тах - «радянському» та «емігрантському», «діаспорному». У та­ких умовах цілком зрозуміле поглиблення процесів власної

рефлексії української історичної науки, яка мусила переосмислити накопичений історично-політичний досвід і своє нове становище, яке характеризувалось розподілом науки на дві гілки - марксистську та національну, етатистськи орієнтовану.

Важливу роль в цих процесах відіграла українська історична наука на еміграції. Перша хвиля еміграції закинула значну частину української наукової інтелігенції в європейські університетські міста і містечка, де вона відразу почала налагоджувати дослідницьку діяльність, вести викладацьку роботу, створювати наукові товариства, навчальні заклади, культурно-освітні осередки. Щодо діяльності істориків, то більшість з них не мала змоги працювати з українськими джерелами та літературою, яких бракувало в європейських архівосховищах і бібліотеках. Власні архіви, книжкові зібрання та колекції історичних документів або втрачені, або залишилися на батьківщині. За таких обставин суттєво змінюється статус і значення історіографії, яка стає засобом вивчення української історії. Про зміну статусу історіграфії свідчила практика історіографічних викладів, започаткована проф. Д. Дорошенком в Українському Вільному університеті в Празі у 1921 р. Доробком педагогічної діяльності Дорошенка був перший вузівський підручник «Огляд української істо­ти >І рафії», роботу над яким сам автор називав «каторжною». У лиссті до В. Липинського Д. Дорошенко писав: «Ви не можете • мі йти собі, що то була за мука: без книжок, без джерел, за кожною справкою їдь до Праги, а там теж майже нічого нема»¹. У Празі навіть не було комплектів «Киевской стариньї». Втім, Д. Дорошенко зумів подолати всі негаразди, як вважає Л. Винар, завдяки феноменальній пам'яті; під час викладів він цитував джерела з точними посиланнями на публікації, в яких ті друкувалися «без жодних підручних записок».

Курс української історіографії Д. Дорошенко викладав в Українському Науковому інституті в Берліні, директором якого був її протягом 1926-1931 рр. Цей курс, за споминами колишнього студента Бориса Крупницького, справляв на слухачів «незабутнє враження», являючи велику різницю з «Оглядом», який здавався «до неможливості сконденсованим», ніби конспект. Історіографічні виклади в Берлінському інституті вражали слухачів широтою оповідання, подробицями, яких не було у відомих історіографічних творах. Пізніше, коли Б. Крупницький був у дружніх стосунках з Д. Дорошенком, він не раз прохав Дмитра Івановича надрукувати його розширений курс, потрібний і вченим, і студентам. На жаль, не знайшлося видавця, який би здійснив цей намір¹.

Університетські виклади та «Огляд української історіографії» Д. Дорошенка знайшли живий відгук у наукових колах, з'явилися рецензії В. Біднова, І. Огієнка, І. Крип'якевича, В. М'яко тина та ін. «Огляд» Д. Дорошенка став «настільною книгою» Ол. Оглоблина, який поклав її в основу свого курсу лекцій;І української історіографії в Київському університеті (ШО) у 1920-х роках. У Харківському університеті курс української історіографи викладав професор Д. Багалій. У1923 р. був опублікований його «Нарис української історіографії», де розглядалися українські літописи княжої доби².

Організаційне оформлення історіографії як дисципліни означало поряд з викладацькою практикою утворення спеціальних установ, дослідницьких центрів розробки історії історичної науки в Україні. Так, у структурах історичної секції ВУАІІ всередині 1920-х років була організована науково-дослідна Ко­місія української історіографії, головою якої був М. Грушевеь кий, секретарем В. Юркевич. До складу комісії входили К. Ан­тонович, М. Василенко, О. Гермайзе, К. Лазаревська, М. Петровський, М. Ткаченко, С. Гаєвський. У 1927р. Комісією були проведені урочисті засідання, присвячені ювілейним річницям видатних українських істориків, учених, культурно-громадсь­ких діячів - П. Куліша, О. Лазаревського, В. Антоновича, М. Драгоманова, І. Франка. У1928 р. Комісія української історіографії видала том науково-публіцистичних та полемічних творів М. Костомарова. У планах її була підготовка до видання праць В. Антоновича (за робочим проектом у 8 томах, 9-й том листування)³. Цей напрямок роботи Комісії очолювала Кате­рина Антонович разом з помічниками В. Юркевичем та М. Ткаченком. В. Юркевичем, до речі, були підготовлені до друку біографічні твори М. Костомарова. В. Данилов опрацював творчу біографію Ол. Лазаревського. О. Гермайзе уклав огляд української історіографії 1910-1920 рр.⁴ Втім, у 1929 р. Комісія л української історіографії не була затверджена і її фінансуван ня припинене.

Затвердження дисциплінарного статусу історіографії по­в’язане також із розбудовою її ідейно-концептуальних засад. ¹ її роки - це переломна доба, коли історіографія стає спеціалним предметом досліду, з'являються численні статті, розвідки, рецензії, монографії, присвячені окремим періодам української історичної науки, її видатним діячам, науковим установам. Справжнім натхненником і промотором «історіографічного руху» був Д. Дорошенко, автор підручника, численних й, рецензій, монографій з української історіографії. Його „Огляд української історіографії» мав вирішальне значення у становленні дисципліни історіографії. Творчість Дорошенка як історика української історичної науки стала предметом спеціального дослідження зарубіжних та українських істориків².

Предмет історіографії, за Д. Дорошенком, становить вивчення історії історичної думки у контексті національного самопізнання: «... дослідження процесу розвитку української історичної раці й української національно-історичної думки. Майже не роблено спроби наукового огляду української історіографії в зв’зку з розвитком національного самопізнання, котре уявляється нами як непереривний процес, що не спинявся ніколи, хоч іноді і завмирав на певний час під гнітом несприятливих історичних обставин»³. Специфічна лексика Дорошенка, яка відбиває початковий етап пошуків адекватних термінів, що властиве будь-якій науковій дисципліні на стадії її самовизначення. Отже, терміни «наукова праця», „українська історична праця” вживаються як синоніми поняття «історична думка». „Термін національна історична думка”, з точки зору Л. Винара, тотожний поняттю «національне самопізнання». Дослідження опально-історичної думки «заслуговує на окреме, глибинне вивчення істориків і політологів, і цю проблематику можна подати окремо від історіографії як дисципліни, яка вивчає розвиток української історичної науки і також охоплює праці істориків, що не завжди займалися вивченням ідеї націоналі, нього самопізнання українського народу. Проте Дмитро Дорошенко вважав за відповідне включити в свою історіографічну тематику також дослідження розвитку національно-історичної думки. Це треба мати на увазі дослідникам історіографічної спадщини Д. Дорошенка, які обстоюють, переважно з мето­дологічного погляду, вужче розуміння історіографії як допоміж­ної історичної дисципліни. Як бачимо, Л. Винар розрізняє історіографію та «національно-історичну думку», яка, почи­наючи з літописів, обіймає поняття «національної свідомості й державного почуття».

Не можна не погодитися з наступним висновком Л. Винара, що Д. Дорошенко сприймав українську історіографію як окре­му історичну дисципліну¹. Д. Дорошенко навіть шкодував, що «українська історіографія досі майже ніколи не була предметом університетських викладів» і причину цього вбачав у тому, що українська історична наука тривалий час не мала навіть самостійних наукових інституцій і знаходилася у великій за­лежності від російської чи польської історичної науки, «і тільки недавно, в останні десятиліття, почала відокремлюватися в самостійну наукову галузь»².

Незважаючи на молодість історіографії як наукової дисцип­ліни, Д. Дорошенко називає імена своїх попередників у цій га лузі: М. Грушевського, автора «Загального нарису української історіографії», хоча і «дуже побіжного», розвідку М. Василенка, науково-популярну книжку В. Біднова, «Систематичні і док­ладні відомості в праці В. Іконнікова «Опьіт русской историо-графии». Згадує Д. Дорошенко університетський курс В. Анто­новича про джерела до історії України на початку 1880-х років, праці Г. Карпова, Д. Багалія та «дуже важні нариси» Ол. Лаза­ревського про старих дослідників української історії»³.

Власної рефлексії автора «Огляду української історіографії» щодо методів історіографічного дослідження майже немає, за винятком чітко визначеної національної ідеології, що відпові­дає принципу взаємовиключних свідомостей.

Л. Винар звертає увагу на таку засадничу рису історіогра­фічного світогляду Дорошенка, як його державницька орієнта­ція. Дорошенка він репрезентує як представника «державниць­кої школи», прибічника та популяризатора ідей В. Липинського. Саме з цих позицій Дорошенко намагався давати «переоцінку української історіографії». Л. Винар наводить характерні уривки з листування істориків, які свідчать про безпосередній вплив державницької історіографії на історіографічні виклади Дорошенка. У листі до В. Липинського від 2 лютого 1923 р. він писав: «Скоро має початися друком мій курс історіографії, котрий зладжено у мене в дусі головно Вашої історіографії. Довелось цілком інакше оцінити Костомарова, Антоновича, Лазаревського, Грушевського, ніж то у нас прийнято під впливом радикально-демократичного дурману. Знову ж в іншому світлі виступає і вся стара історіографія кінця XVIII - першої половини XIX віку»¹.

З ідеологічними настановами тісно пов'язані наукові принципиДорошенка. Філософське підґрунтя його історіографічних їй, які більшості українських істориків тієї доби, являв позитивізм. Позитивістська ідеологія сцієнтизму залишалася чільною в науковій свідомості XIX - початку XX ст. Ідеалом на-І позитивістської історіографії було накопичення фактів, збирання документів, архівних матеріалів, критична обробка джерел, вдосконалення методики і техніки джерелознавчого аналізу. Не випадково з другої половини XIX ст. українська історична наука була здебільшого орієнтована на виконання пози-м-І.кої програми - вивчення та видання джерел з української історії як умови наступного історичного синтезу.

„Огляд української історіографії” Д. Дорошенка являє практичне втілення позитивістського ідеалу науковості: безліч імен, дрібних та поважних історіографічних фактів, подробиць, описовість, документалізм. Бібліографічний характер історіографічних викладів Дорошенка дав привід деяким дослідникам, зокрема М. Ясинському, кваліфікувати його «Огляд» як бібліографічну працю². Щодо бібліографізму Дорошенка, слід зауважити, що це стиль, «звичка», автоматизми «наукової праці» історика та української історичної науки загалом (по-І практика укладання каталогів, довідників, покажчиків, бібліографій), усе те цілком відповідне конкретній стадії організаційного самовизначення української науки, її прагнення незалежності від таких чужих структур, як російська та польська історична наука.

Запозичену з арсеналу позитивістів еволюціоністську формулу розвитку української історіографії Дорошенко накреслив у вступі до своєї книги: розвиток української наукової праці «веде свій початок, в формі т. зв. літописання, ще з XI століття з того часу, як тільки зародилось на старій Русі-Україні письменство. Наші старі літописи дають нам зразок уже високо розвинутої національної свідомості й державного почуття. Житі и інтерес до свого минулого, бажання його дослідити і збагнути стремління нав'язати національно-історичну традицію до су­часного життя - характеризують українських літописців і взагалі дослідників минулого від найдавніших часів і до тієї доби, коли старе літописання почало уступати місце новим формам історичного досліду, вже в новочаснім науковім розумінні. Роп виток і поширення дослідів рідної старовини являється одним з найбільш яскравих проявів українського національного відродження, яке почалось на порозі XVIII і XIX століть. Отже, даючи огляд української історіографії, ми разом з тим даємо неначе огляд української національно-історичної думки».

Таким чином, еволюціоністська формула української історіографії, зміст якої становить почуття національної свідомості та державності в наукових дослідах, зводить нанівець пробле­му періодизації українського процесу, яку автор практично оминає у своєму «Огляді». При систематизації історіографічних матеріалів Дорошенко по черзі використовує хронологічний, проблемний та персоналогічний принципи.

Історіографічна концепція Дорошенка перевершує всі попередні схеми своїм обсягом, джерелами, жвавістю викладів. Історію ідей, думки він розглядає у широкому хронологічному, топографічному, літературному та організаційному контекстах.

Розповідь починається з українських літописів XI—XIII с І далі йдеться про пам'ятки історичної думки XIV—XV ст. - литовські літописи та синодики (пом'янники). Літературу ХУІ XVII ст. («Пересторога» Юрка Рогатинця, Густинськшї, Львівський, Подільський літописи, «Кроніка» Ф. Сафоновича, Синопсис Гізеля) Дорошенко розглядає на тлі «підйому наці" пального почуття, що досягає свого кульмінаційного пункту на часів Хмельниччини» і вважає, що майже усі ці пам'ятки «їй-рейняті гарячим патріотизмом»².

Джерела XVIII ст. - козацькі літописи Самовидця, С. Величка, Г. Граб'янки, П. Симоновського, С. Лукомського - автор «Огляду» виділяє в «особливу категорію історичних творів», в яких знайшла відображення «доба Хмельниччини і викликаний нею небувалий перед тим підйом національної енергії і духовного життя»¹. Окремо Дорошенко зупиняється на пам'ятках україн-І.ко] мемуаристики XVIII ст. (Балика - Божко, М. Ханенко, Я. Маркович, П. Апостол та інші). Аналіз XVIII ст. завершує переліком робіт російських, польських, французьких та авст­рійських авторів, які писали про українське минуле (О. Шафонський, С. Мишецький, Г. Міллер, С. Зарульський, Й. Енгельс. І. Шерер та ін.).

Центральне місце в історіографічній концепції Дорошенка посідає XIX ст. (16 з 23 розділів книги присвячені українській історіографії XIX ст.). Це період становлення національних форм історичної науки в Україні, де слід шукати витоки її сучасного становища.

По-перше, привертає увагу географічна цілісність концепції Дорошенка. Поряд з істориками та етнографами з Наддніпрянської України він розглядає діяльність дослідників з Галичини, їхній внесок у розвиток української історичної науки: І. Вагиле-И «.І. Я. Головацького, Д. Зубрицького, А. Петрушевича, І. Шараневича, В. Ільницького, Ю. Целевича, Ант. Добрянського, ¹ • І І Іарвінського. Йдеться про діяльність наукових установ, як-от Галицько-Руська Матиця, «Народний Дім», НТШ тощо.

По-друге, в концепції Дорошенка наукові досліди розгляда­ються у тісному зв'язку з літературним процесом: у XVIII ст. драматичні твори Ф.Прокоповича, Ф.Трофимовича, героїчні вірші про Сагайдачного, XIXст.-«українськашкола» в польській словесності (А. Мальчевський, С. Гощинський, А. Гроза, Т. Олізаровський, Т. Падура, М. Грабовський, Є. Руліковський).

По третє, огляд «наукової історичної праці» Дорошенко ро-ИТІІ v контексті суспільно-політичного життя, українського національного відродження, культурно-громадських рухів в різних українських землях (культурно-національний рух XVI-XVII ст., балагульство, хлопоманство в Правобережній Україї в середині XIX ст.).

По-четверте, процес розробки української історії дослідниі намагається охарактеризувати цілісно, звертаючись до різни: національних шкіл: української, російської (С. Соловйов, Г. Каі_ пов, В. Ейнгорн, В. М'якотин, С. Голубєв), польської (К. Шайно-ха, О. Яблоновський, М. Дубецький, Ф. Равіта-Ґавронський К. Пуласький, Л. Куба ля).

По-п'яте, історіографічна концепція Дорошенка вдало по­єднує елементи інтелектуальної та соціальної історії українсь­кої історичної науки. Стан історичної думки, діяльність відо­мих і другорядних істориків він розглядає у зв'язку з характе­ром наукових інституцій—товариств, навчальних закладів, істо­ричних часописів, офіційних установ, комісій. Саме в такому ракурсі подані окремі розділи «Огляду»: «Швденно-Західниі відділ географічного товариства в Києві. М.Драгоманов», «Киевская старина» та її ближчі співробітники: Ол. Лазаревський, П. Єфименко, Орест Левицький та інші», «Михайло Грушевський і Наукове Товариство імені Шевченка у Львові», «Перші десятиліття XX віку. Організація наукової роботи на Україні Наддніпрянській».

На жаль, автор «Огляду» майже не порушує питання щодо ідейних напрямів та шкіл в українській історіографії. Щоправ­да, у нього є побіжні зауваження про школу Антоновича та учнів М. Грушевського.

Нарешті цінність історіографічної концепції Дорошенка підвищується завдяки її ґрунтовній бібліографічній базі. Прак­тично кожний з розділів «Огляду» супроводжується літерату­рою з тих проблем, які викладаються. У книзі широко репре­зентована персоналогічна бібліографія (М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, В. Антонович, М. Грушевський), а та­кож бібліографічна інформація з окремих проблем української історії, як-от: історія Слобідського краю, Галичини, історія Ли-товсько-Руської держави, історія українського права, церкви, форм землеволодіння, історія козацтва, історія Хмельниччини, Гетьманщини, дипломатичних відносин, селянських рухів тощо.

Сконденсована в «Огляді» концепція української історіо­графії Дорошенка органічно доповнюється численними розві­дками, статтями, монографіями, присвяченими відомим діячам на ниві української історії - Д. Бантиш-Каменському, М. Кос­томарову, П. Кулішу, В. Антоновичу, М. Грушевському, В. Липінському, М. Драгоманову, Д. Яворницькому, В. Біднову, Д.Багалію, С. Томашівському, М. Василенку¹.

Серія робіт висвітлює діяльність спеціальних наукових установ: Катеринославської архівної комісії (в якій, до речі, Д.Дорошенко розпочинав свою діяльність як історіограф), НТШ, НУАН, Українського наукового товариства у Києві, Наукового, Інституту у Берліні².

Інформаційні межі історіографічної концепції Дорошенка значно розширювали розвідки про стан історичної праці, української історичної науки на еміграції. На другому Українсь­кому науковому з'їзді у Празі Дорошенко виголосив доповідь „Наукова праця української еміграції за десять років.1922 — 1931”.

Д.Дорошенко стояв також біля витоків вивчення історичної науки в Радянській Україні. На відміну від попередньої «передвоєнної доби», що характеризувалась «відсутністю систематичної розробки української історії у межах колишньої Російсь­кої імперії», в Радянській Україні, констатував історик, «нау­кова праця» зазнала суттєвих змін¹.

Зі стану «вимушеної летаргії» після світової війни українсь­ка історична наука була виведена революцією 1917 р., «яка відкрила безмежні горизонти». Державна незалежність Украї­ни означала, що українська мова набула прав та значення дер­жавної мови, вивчення української історії було включене до на­вчальних планів від початкових сільських шкіл до універси­тетів. Усі засоби держави були спрямовані на розбудову украї­нської науки. За цей період державного існування засновані два державних університети у Києві та Кам'янцеві-Подільсько-му, історико-філологічний факультет у Полтаві, створені кафед­ри української історії та історії українського права в «старих» університетах Києва, Харкова, Одеси. У листопаді 1918 р. у Києві заснована Академія наук².

Стан історичних досліджень в Радянській Україні Д. Доро­шенко аналізує на підставі численних українських періодич­них та спеціальних видань у галузі історії, які були відомі за кордоном. По-перше, він звертає увагу на реорганізацію архів­ної справи в Україні в напрямку її централізації, що в кінцево­му розрахунку не завадило архівам бути приступними для на­укового вивчення. Одночасно дослідник порушує «давню» про­блему повернення архівних матеріалів української історії з мос­ковських та петербурзьких архівосховищ в Україну, нагадую­чи, що це питання обговорювалось під час українсько-московсь­ких мирних переговорів влітку 1918 р., а згодом між «харківсь­ким» та «союзним московським» урядами, щоправда, безрезуль­татно.

Не виправдовував, до речі, Д. Дорошенко і політику пере­творення колишніх університетів на інститути народної осві­ти, що послаблювало «биття пульсу наукового життя»³. Основ­ним же осередком наукової діяльності в Україні він вважав істо­ричні установи УАН: 1) науково-дослідну кафедру українсько­го народу, 2) історичну секцію, 3) археографічну комісію. Істо­рик досить докладно простежує процес їх утворення, зв'язки з дореволюційними установами (насамперед, УНТ), характери­зує їхню наукову продукцію.

¹ ВогозсНепІго П. Піе ЕпІшісЩип§ сіег Ое8сНісНІ8-{ог8сНип§ іп сіег 8ои)}ЄіиЬгаіпе іп сіеп Іеігіеп ^а/^^еп // МШеіІип§еп Лез ІЛггаіпізсНеп \¥І88еп8сНа/іІісНеп ІпзШШ іп Вегііп. - 1928. -Н.2.- 8. 35.

² ІЬісІ. - 8. 38. ³ІЬісі. - 8. 46.

Зміни відчувались і в характері наукової діяльності украї­нських істориків. Той факт, що в центрі їх зацікавлень знахо-чплась історія Козацької держави та Гетьманщини, Дорошенко пов'язував із процесами відновлення української державності v 1917—1918 рр., що «збуджувало інтерес саме до цього періоду українського минулого». На відміну від попередників сучасні Історики зосереджувались не лише на політичній, а здебільшо­го на внутрішній історії цієї доби: формах державної організації І;І адміністрації, соціальному розшаруванні, еволюції соціаль­ні > економічних відносин.

Предметом історіографічних спостережень Д. Дорошенка був короткочасний період розквіту історичних досліджень в Радянській Україні, що давало підстави для досить врівноваже­них та об'єктивних оцінок. Він не заперечує принцип матеріалістичного розуміння історії, але вважає, що цей принцип не може домінувати за рахунок «доктрини наукової об'єктивності та чистоти наукових задач». Незважаючи на те, що багато хто з нинішніх українських істориків прагне сприймати українську історію крізь призму марксистського світогляду, прикладати '”мірку класової боротьби” до усіх історичних явищ, не один з н 11 х, на думку Дорошенка, «не зробив серйозної спроби інтерп­ретувати весь український історичний процес, окремі періоди української історії у світлі марксистського вчення, як це зробили, наприклад, Покровський і Рожков в Радянській Росії для російської історії». Підручники та брошури професора М. Яворського «не піднялися вище популярного рівня і не дали навіть незначних результатів щодо наукового дослідження української історії».

У цілому огляд історіографії в Радянській Україні, написаний Д. Дорошенком напередодні початку політики репресій проти української історичної науки, пройнятий порівняно оп­ій містичними висновками: систематична праця українських [І юриків на підставі наукового методу «може похвалитися цінними досягненнями і викликає повагу у всякого безстороннього судді»¹.

Таким чином, різнобічна організаційна та наукова праця Дорошенка на дільниці української історіографії означала рішучий поворот української історіографії щодо статусу наукової дисципліни, який у відповідних умовах то зміцнювався, то підупадав.

У Радянській Україні ситуація навколо історіографічних дос­ліджень ставала дедалі складнішою та хиткою. Комісія нової української історіографії в структурах ВУАН припинила свою діяльність ще у 1929 р., до розгрому історичних установ М.С. Грушевського. Публікації та дослідження історіографіч­ного характеру лишалися нездійсненними. Деякі видання були знищені під час репресій академічної науки в Україні на по­чатку 1930-х років. У видавництвах загинули рукописи моно­графії Д. Багалія «Українська історіографія XIX - XX ст.», а та­кож історіографічна частина «Нарису історії України» О. Ог-лоблина¹.

У межах тоталітарної системи радянської історичної науки українська історіографія зазнала певної метаморфози. Історіог­рафія як історія ідей, думок та концепцій згодом була підміне­на проблемною історіографією з питань історії України. Показ­ником цих змін та несподіваних перетворень був той факт, що з наукового обігу радянських українських істориків на довгий час зникає термін «українська історіографія», місце якого зас­тупає вислів «історіографія історії Української РСР», або неви­разне «історіографія України». Саме таку назву мав відповід­ний розділ в академічному виданні «Очерков истории истори-ческой науки в СССР». Автори нарисів у перших трьох томах цього видання В.А. Дядиченко та Л.А. Коваленко заклали кла­сові стереотипи оцінок української історіографії.

Накинутий ними на сторінках «Нарисів» схематичний кон­тур «Історіографії України» мав дві типові риси. Всі події мину­лого України сприймались авторами нарисів крізь призму офі­ційної радянської доктрини української історії. Переяславсь­кий акт 1654 р. подавався в «Нарисах» як благо для України та українського народу. У трактовці В.Дядиченка Г. Граб'янка виз­навав «прогресивну роль Росії в історії України». Щодо поглядів Величка, то автор підкреслював антипольську спрямованість його поглядів. У польсько-шляхетському пануванні козацький літописець вбачав причини усіляких скрут та руїни України². Звичайно, автор «Нарисів» схвалював позитивну оцінку Велич-ком акта возз'єднання України з Росією й засудження ним «зрадника» Мазепи.

Інша риса академічної схеми «історіографії України» - це її ідеологічна загостреність, класова спрямованість. Показовою є використана радянськими авторами термінологія, яка повністю віддповідала «репресованій свідомості» радянської історичної науки, що ставила на чолі етичний ідеал боротьби, класової конфронтації: «Феодально-старшинська історіографія», «старшинський автономізм», «ідеологи старшинської історіографії», „реакційна дворянська історіографія”, «дворянський націо­налізм в Україні», «дворянська націоналістична історіографія й Україні», «українська буржуазно-націоналістична історіографія», «українська дворянська історіографія».

Зміст, схематично накресленої в «Нарисах» радянської концепції «історіографії України», розкривається у боротьбі прогресивної історичної думки Росії та України з реакційною дво­рянсько-поміщицькою історіографією (Л. Коваленко). Ця концепція пройнята ідеями єдності політичного і духовного життя Росії та України, спільності громадсько-політичних рухів та думки. Вплив ідей революційного мислителя О. Радищева підбився на творчості українського дворянина поета В. Капніста», українського письменника І. Котляревського, який у своїх творах приділяв увагу «полтавській шведчині». Особливе місце підводилось В. Каразіну, який, за словами В. Дядиченка, стверджував, що інтереси України «тесно сопряженьї с пользами исполинской России»¹. Декабристи, продовжуючи традиції Радинігна, мали вплив на творчість М. Гоголя. Рилєєв та Гоголь, на думку Л. Коваленка, спростовували «фальшиву концепцію» українських дворянських істориків, які вбачали в козацькому русі пі те діяльність козацької старшини та гетьманів². «Передовим істориком» 20-30-х років XIX ст. Л. Коваленко називає О.Пушкіна, який ретельно вивчав матеріали та джерела історії І. раїни XVI— XVIII ст. і високо оцінював акт возз'єднання України з Росією, був гарячим прибічником дружби російського українського народів. Втім, російський поет наголошував на позитивному значенні «прогресивних реформ Петра І для українського народу».

Відпадає в око штучність концепції української історіографії, в яку, щоб довести факт боротьби прогресивного та реакційного напрямів в історичній науці, залучаються філософи, культурно-громадські діячі, поети, літератори, такі як Сковорода, декабристи, Пушкін, Котляревський, Гоголь, Леся Українка, Франко, слов'янофіли Аксаков, Киреєвський, Бєлінський, Герцен, Шевченко. У такій ситуації дехто з дослідників не уник­нув перекручень та перебільшень. Так, Сковороду В. Дядиченко називає вихідцем з трудового народу і зазначає, що в його поглядах «сильна матеріалістична тенденція». А загалом, не­зважаючи на деякі вади, погляди філософа були «кроком упе­ред порівняно з поглядами представників феодально-старшинської історіографії».

Суттєва риса радянської концепції української історіографії - це критика ідеології дворянського автономізму та українського бур­жуазного націоналізму. В.А. Дядиченко, до речі, дуже обережно торкається проблеми обґрунтування «українськими феодалами» своїх прав на автономію України у складі Російської держави. Г. Полетику він репрезентує як відомого представника «старшинсь­кого автономізму, який, виставляючи вимоги автономії України, аж ніяк не мав на увазі інтереси українського народу, Це прагнен­ня було підказане класовими інтересами українських феодалів, їх намаганням зберегти своє панування над трудящими України»¹.

Дворянський націоналізм в Україні Л. Коваленко розуміє як «прагнення українських дворян-кріпосників створити під егі­дою самодержавства дворянсько-поміщицьку державність». Передбачалось, що реставрація гетьманства мала супроводжу­ватись поширенням прав українських поміщиків, посиленням їхньої влади над кріпаками.

У категоріях класового аналізу витворювались історіографічні репутації, історіографічні образи, стереотипи оцінок творчості діячів української історіографії. Літопис Граб'янки В. Дядиченко кваліфікує як «яскраву пам'ятку феодально-стар­шинської ідеології» й закидає козацькому автору, що той не міг «співчувати широким селянським масам», негативно ставився до селянських рухів. Літопис Величка також сприймався як твір старшинської історіографії. До «старшинських літописів» В. Дядиченко відносить «Короткеє описание Малороссии» та Лизогубівський літопис. Твір П. Симоновського, на думку авто­ра, так само відбиває «ідеї шляхетсько-старшинського класу».

Цікава в офіційній радянській історіографії оцінка «Історії Русів». Позитивне в ній - «прогресивна концепція про взаєми­ни російського та українського народів», слабка сторона - не­послідовність автора щодо кріпосництва та хибна теза про його зовнішнє привнесення, а також націоналістичні уподобання анонімного автора при характеристиці Полуботка та інших гетьманів XVIII ст.

Класові акценти переважають і при вивченні окремих діячів української історіографії. Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевеч, М. Максимович, П. Куліш, М. Грушевський - це «українські дворянські та буржуазні націоналісти». Втім, Олександр Маркевич (молодший брат Я.М.Марковича, автора «За­писок о Малороссии») оцінюється як «противник кріпосництва», у світогляді якого відчувався вплив «передових ідей руської про-І рітивної політичної думки декабристів та революціонерів-демократів». О. Маркович перший в українській історіографії, з точки зору Коваленка, оформлював думку, що закріпачення посполитих в Україні на рубежі XVII—XVIII ст. «було справою ко­зацької старшини», тобто внутрішнім процесом, що спростовує м му про зовнішнє привнесення кріпосництва в Україну.

Зображуючи український історіографічний процес як боротьбу прогресивних та реакційних дворянських тенденцій, Л.Коваленко посилається на М. Карамзіна, який висвітлював історію України з «великодержавних дворянських позицій», і акт возз’єднання оцінював як завершення політики «збирання руських земель», започаткованої ще І. Калитою. М. Погодін — «ідеолог російських кріпосників» — зовсім відкидав факт існування українського народу, його історії та культури. Слов'янофіли (Аксаков, Кириєвський), хоча й не заперечували буття українського народу, але вбачали в українському фольклорі та етнографії лише віджилі риси. Разом з тим В. Бєлінський та М. Чернишевський викривали «реакційну сутність позицій слов'янофілів», їхньої оцінки минулого та сучасного українського народу.

Поряд з російськими аналізуються позиції «українських дворянських істориків - націоналістів» - Д. Бантиш-Каменського та М Маркевича, їм закидалось «замовчування» фактів «неперервної співпраці та взаємодопомоги російського і українського народу». Хибною вважалась висунута М. Маркевичем теза про «молодшого брата, північного росіянина».

В етнографічних та археологічних розвідках М. Максимо­вича знайшло відображення прагнення українських поміщиків до тісного союзу з російськими з метою оборони кріпосництва та самодержавства. У цілому постать та діяльність М. Максимовича Л. Коваленко характеризує як «своєрідну ланку» між 11к Іранською та буржуазною українською історіографією.

Певним здобутком українських дворянських істориків Л.Коваленко вважав їхню плідну археографічну діяльність (М. Судієнко, М.Білозерський, О.Бодянський)

Рушійною силою українського історіографічного процесу, згідно з офіційною радянською концепцією, було загострення класової боротьби. Загострення боротьби селян з кріпосниками та зростання капіталістичних відносин спричинились до виникнення у другій чверті XIX ст. революційно-демократич­ного та буржуазно-ліберального напрямів в українській істо­ріографії. Представник буржуазне-ліберального напряму С. Соловйов, на думку Л. Коваленко, відмовлявся розглядати істо­рію українського народу як окремого суб'єкта, а історію Украї­ни оцінював як аномалію щодо загальної схеми «державного процесу». Погляди «молодої» української буржуазії відбивали М. Костомаров і П. Куліш. Офіційна радянська історіографія сприймала Костомарова і Куліша як засновників «буржуазно-націоналістичної історіографії України». Майже всі постулати української національної історіографії спростовувались ра­дянською доктриною. Відкидалась теза «оголтелого реакционера» Куліша про народні маси як руйнівну силу. Апеляція Кос­томарова до «народних низів» сприймалась як «налет псевдо-демократической фразеологии либерала-соглашателя, вроде рассуждений о «психологии народной души».

«Антиісторичною вигадкою» називали радянські історики прагнення Костомарова та Куліша розглядати українську на­цію як «вічну категорію». Не сприймали вони й «націоналістич­ну теорію» Куліша у вигляді формули Україна «від Карпат до Саратова», а також федералістичну концепцію Костомарова. Останнього вважали засновником хибної «націоналістичної теорії про «безкласовість» та «бездержавність» українського на­роду, його «суцільну демократичність».

Високо оцінювала офіційна радянська історіографія позиції революційних демократів В.Г. Бєлінського, О.І. Герцена, Т.Г. Шевченка, здобутком яких була «боротьба» проти фальси­фікації історії українського народу дворянською буржуазно-на­ціоналістичною та російською шовіністичною історіографією. Під впливом російських революційних демократів формувався світогляд Т.Шевченка, який наслідував «кращі традиції пере­дової історичної думки Росії». Він додержувався думки про спільність боротьби кріпаків Росії та України проти кріпосниц­тва і самодержавства, наближався до розуміння, що пригніче­не селянство було рушійною силою визвольної війни, позитив­но оцінював плани возз'єднання Росії та України, тому що це був «шлях до об'єднання з братським народом, єдності з народ­ними низами Росії».

Важливе місце в радянській доктрині української історіо­графії посідає оцінка української історичної науки на рубежі XIX - XX ст. Теоретична наївність, фактичні перекручення, іде­ологічні штампи — такими були прийоми історіографічних вик­ладів. Чільне місце в українській історіографії початку XX ст. Л.Коваленко відводить представникам революційно-демократичного напряму - І. Франку, П. Грабовському, Лесі Українці, які вимагали «революційного розв'язання аграрного питання». Революціонери-демократи викривали антинародний характер поглядів українських націоналістів.

Стан української історичної науки цієї доби радянські історики пов'язували з посиленням націоналістичних тенденцій, що було зумовлене, в свою чергу, «переходом ліберальної буржуазії до табору контрреволюції». Зрозуміло, головним об'єктом критики радянських дослідників стала постать професійного історика і лідера українського буржуазно-націоналістичного руху М.С. Грушевського. Якщо погляди Костомарова та Антоновича були спрямовані проти російського царату, то головний мотив ідеології Грушевського - це «боротьба проти робітничого руху, партії пролетаріату, марксизму-ленінізму».

Дуже схематично Л. Коваленко аналізує основні риси концепції Грушевського. По-перше, зазначає намагання буржуаз­ного історика «відірвати історію України від історії Росії та всесвітньої історії». По-друге, закидає Грушевському, що в історії українського народу він висуває на перше місце національне питання. «Новим» у свідомості Грушевського радянський дослідник вважав «особливу антиросійську загостреність, спрямовану не лише проти царату, російських поміщиків та буржуазії, але й проти російського народу». У цілому ідейні засади Історичної концепції Грушевського Л. Коваленко характеризує як ідеологію «войовничого націоналізму».

Серед послідовників М.Грушевського Л. Коваленко називає І Каманіна, Л.Падалку, І. Павловського, М. Слабченка, II. Пархоменка. Йдеться і про бурхливу діяльність, яку розгор­нули на початку XX ст. «галіційські націоналістичні історики» І). Барвінський, В. Герасимчук, І. Джиджора, В. Доманицький, ('. Томашівський, М. Кордуба, які «стали на шлях прямого плазування перед германським імперіалізмом».

Втім, радянська історіографія визнавала існування школи І 'руїпевського, її вплив на політичні та наукові течії. Історичну концепцію М. Грушевського Л. Коваленко вважав джерелом, з якого черпали матеріали «українські соціал-демократи» -II. Юркевич, В. Винниченко, С. Петлюра. Як певну варіацію Ідей Грушевського він кваліфікує історичні погляди представ­ників державницького напряму О. Лотоцького, В. Липинського (І, Д. Дорошенка. До речі, сам термін «державницький напрям» відсутній в лексиконі радянських дослідників, натомість вико­ристовується класова (монархічна) термінологія. У роки реакції Липинський, Дорошенко та інші, відбиваючи страх українських поміщиків перед народною революцією, висунули тезу про особливу історичну роль українського дворянства, проповідую­чи створення української монархічної держави (гетьманату) як «бар'єра проти революції», наближення якої було невідворотне.

Заслуговує на увагу висновок радянської історіографії: істо­рична наука в Україні на початку XX ст., з одного боку, харак­теризувалась великим розмахом історичних досліджень, з іншо­го - чітко визначеними ознаками ідейної кризи буржуазної істо­ріографії. Розмаїття наукових проблем, констатує Л. Ковален­ко, поєднується з посиленням реакційних та націоналістичних тенденцій в українській буржуазній історіографії, яким проти­стоїть марксистсько-ленінський напрям в українській історіог­рафії, що виникає у період імперіалізму.

Таким чином, дисциплінарне оформлення української істо­ріографії відбувалось протягом 1920-х - 1950-х років. Органі­заційні структури цієї наукової дисципліни витворювались у «радянському» та «діаспорному» варіантах. Якщо в Радянській Україні історіографічні дослідження мали централізований, уніфікований характер у вигляді офіційних академічних уста­нов, колективних праць, то на еміграції переважала власна ініціатива, наукові та педагогічні інтереси в процесі викладен­ня університетських курсів з української історіографії.

З точки зору ідейного навантаження, концептуальні схеми українського історіографічного процесу, запропоновані радянсь­кими та зарубіжними українськими дослідниками, мали чітко визначену ідеологічну спрямованість (класову або націоналістич­ну). Якщо істориків-емігрантів відрізняли традиціоналізм мис­лення, фактографізм, бездоганна ерудиція, глибока обізнаність із історіографічними джерелами та фактами, то для радянських українських істориків характерним було прагнення певного ідей­ного синтезу, цілісної реконструкції історіографічного процесу в Україні, не позбавлених штучності та надмірної ідеологізації.