Спроба критичної історії України

Дарма що О. Рігельман залишився ли­ше на підступах до критичної історії, наприкінці XVIII ст. ук­раїнська історіографія дала таки твір, відповідний тогочасним вимогам наукової історії. Автором її була молода особа, «студент­ського віку», людина високоосвічена, що походила з відомого старшинського роду Маркевичів, які доводилися ріднею геть­манам І. Скоропадському та П. Полуботку. До речі, родина Марковичів дала українській історіографії чимало знаних імен: відомого автора «Щоденника» Якова Андрійовича Маркевича, онуків його Якова Михайловича та Олександра Михайловича Маркевичів.

Я.А. Маркевич був «людиною книжною», під час навчання у Києво-Могилянський академії він звернув на себе увагу Ф. Прокоповича, який радив йому не розлучатися з книгою. Це праг­нення вченості, інтерес до книги, рідної історії успадкував стар­ший онук Яків Михайлович Маркевич (1776—1804).

Я.М. Маркевич народився на Полтавщині, вчився у Глухівському пансіоні, потім був відданий батьками до пансіону при Мос­ковському університеті, який і закінчив із срібною медаллю. Про рівень здобутої освіти свідчать вільне володіння кількома інозем­ними мовами - німецькою, французькою, латиною, широка обізнаність з європейською та вітчизняною науковою літературою. Конспектуючи книгу німецького автора Гаммарда, Маркович робив виписки французькою, тобто, припускає О. Лазаревський, йому було легше писати французькою, ніж німецькою.

У 1795 р. Я. Маркович повернувся на рідну Полтавщину, де познайомився із сусідом своїх батьків відомим колекціонером та аматором української старовини А. Чепою. На думку дос­лідників, саме ця зустріч мала вирішальний вплив на молодого Маркевича, який, зацікавившись рідною історією, почав зби­рати різноманітні матеріали і документи. А. Чепа дав Марковичу 13 книг у рукописах для його студій над українською історією. У 1796 р. Я. Маркович повертається до Петербурга на військо­ву службу, але ця спроба була невдалою з огляду змін у гвардійській службі за царювання Павла І. Як й інші вихідці з України, які шукали в північній столиці чинів та посад, Мар­кович звертається за підтримкою до такої впливової особи, як граф О. Безбородько. За допомогою земляка, відомого держав­ного та культурного діяча, мецената Дмитра Трощинського, він здобув посаду перекладача в Колегії іноземних справ. З листа Маркевича до матері відомо, що «г. Трощинский оказывает мне великое снисхождение, он принял от меня просьбу й вручил ее графу Безбородке, коего просил он обо мне для помещения в иностранную коллегию, в коей граф первьій член».

У Петербурзі склалося ціле українське «земляцтво», най­більш освічені й талановиті представники якого цікавилися минулим Малоросії, збирали історичні матеріали, документи, українські старожитності та плекали думку про створення пов­ної наукової її історії. Цю думку ще у 1770-х роках висловив О. Безбородько, який разом із В. Рубаном, розпочав видання матеріалів з історії та статистики Малоросії. До кола освічених «петербурзьких малоросів» належали О. Безбородько, Д. Тро-щинський, В. Рубан, Г. Калиновський, Ф. Туманський, М. Ан-тоновський. У цьому сприятливому культурному середовищі, під впливом подорожі в Україну, спілкування з місцевим амато­ром А. Чепою, Я. Маркович приступив до написання праці з історії Малоросії. У листі до матері в липні 1797 р. він писав: «В свободное время, занимаюсь я составлением одной книги, ко-торую посвятить хочу Дмитрию Прокофьевичу Трощинскому». Я. Маркович дуже сумлінно працював над цією книгою: «Я ден­но й нощно тружусь над нею й скоро будет готова»¹.

У 1798 р. в Петербурзі була надрукована перша частина праці Я. Маркевича «Записки о Малороссии, ее жителях й про-изведениях». Автор мав намір написати продовження, але за­кінчити працю йому перешкодила, як вважає О. Лазаревський, його молодість та брак волі. Затягнутий до гульні й картярства Я. Маркович наробив боргів і, не маючи змоги розплатитися, покінчив життя самогубством.

«Записки о Малороссии» Я. Маркевича - це перша спроба дати не традиційну воєнно-політичну історію, а історію грома-

' Лазаревский А. Прежние изьіскатели малорусской старини // Киевская старина. - 1894. -№12.-С. 358.

дянського суспільства. Вперше історія України постала не як героїчна історія козаччини, Хмельниччини, нескінченних воєн та бунтів, а як історія суспільства, внутрішнього життя україн­ського народу. Зрозуміло, Я. Маркович стоїть на позиціях про­світницької історіографії, ідеалом науковості якої була історія громадянського суспільства — вивчення клімату, світу рослин, тварин, мінералів, законів, форм громадянського життя, релігії, господарства, фінансів, торговлі, народного характеру, звичаїв, одягу тощо.

Доволі різноманітною постає проблематика «Записок» Я. Марковича: це політична, фізична та соціальна історія рідного краю. З передмови відомо, що кожна частина твору повинна була містити статті з давньої та нової історії України, риси характе­ру мешканців, гідрографічні та топографічні описи, перелік мінералів, рослин, тварин із різних частин країни. Більш того автор передбачав супроводити текст графічними матеріалами, писаними з натури або гравійованими ним самим. Із числен­них чернеток та підготовчих матеріалів відомо, що Я. Марко­вич мав намір у наступних частинах своїх «Записок» висвітли­ти історію української торгівлі, а також включити метеоро­логічні спостереження, зроблені в різних місцях України. За­лишилися зошити з тематичними виписками, наприклад, «Физическое описание Малороссии. Из Гильденпітета в 1774 году. 1798. В Санкт-Петербурзі - Виписки из путешествия Зуева от СПб. до Херсона в 1781 й 1782 года. 1799. Сльїш. известия. 1800». Зошит під назвою «Floга ukгаіпіса, 1798» містив перелік в алфавітному порядку рослин, переважно латиною¹.

Таким чином, проблематика твору Марковича повністю відповідала ідеалам просвітницької історіографії та енцикло­педичному стилю мислення доби Просвітництва.

Енциклопедичний характер мали і джерела, використані автором при укладанні «Записок о Малороссии». Із джерел вітчизняного походження Маркович використовував літопис Нестора, Синопсис, «Скіфську історію» А. Лизлова, «Ядро росій­ської історії» А. Хілкова (О. Манкієва), «Записки щодо російсь­кої історії» Катерини II, «Відповідь генерал-майора Болтіна на лист кн. Щербатова укладача Російської історії», «Давню російську історію» М.В. Ломоносова, «Спробу повіствування про Ро­сію» І. Єлагіна (якою, до речі, Маркович користувався з руко­пису), «Дослід про бібліотеку Академії наук» Бакмейстера, «Цер­ковний словник» Алексєєва, «Географічний словник» Полуніна

¹ Лазаревский А. Прежние изьіскатели малорусской стариньї // Киевская старина. - 1894. -№12. - С. 378.

та Міллера, «Опис усіх мешкаючих в Російській державі на­родів» Георгі, «Три рассуждения о трех главнейших древнос­тях российских» В.К. Тредіяковського, «Словник» Російської ака­демії, а також часописи «Академические известия» та «Зеркало света» Ф. Туманського. У своїх «Записках» посилався Марко­вич і на античних істориків Геродота і Плутарха. З польських авторів згадував Стрийковського, В. Коховського, із французь­ких - Леклерка, Левека і Шерера, німецьких - Пуфендорфа, Фрибе, Гаммарда, а також записки мандрівників та збірки анек­дотів - Hammards, Reise, Voyage des deux francais en Russie, Geschichte der merkwьrdigstem Reisen, v. Erhmann, 1791, FаЬгі, Gеоgгаfishes Маgаzin,1784, Аnесdоtеn zur LеЬеnsgесhіchе dеs Ritters und Rеісhsfьrsten Р., 1792; Rеlіgіе dег Musсuvіtеr (гол­ландською), 1698, Dаs Russіchе Rеісh, Зонтага, Vоуаgе de miladу Сгаvеn б Соnstantinopol раг 1а Grіmйе (Лондон, 1789).

Я. Маркович був знайомий з працями філософів: «Ідеєю філо­софії історії людства» І. Гердера та «Натуральною історією» Бюффона, а також ідеями натураліста К. Ліннея. Важливим дже­релом були власні спостереження Марковича щодо природи, клімату, побуту і звичаїв українців. У передмові до «Записок» пін писав, що все, «что мне казалось примечательньїм, полезным, новым, записывал я в своем журнале, рассуждал о том нли сравнивал с мыслями авторов, писавших прежде о тех же материалах». Щоденник Маркович вів під час перебування та подорожей Україною у 1795 та 1798 рр.

Засадничою для наукової ідеології Марковича була ідея кри­тичної історії. Він критично ставився до джерел з позицій здо­рового глузду. Конспектуючи книгу голландського автора «Ре­лігія московитів», він зауважував, що уся книга наповнена дрібницями, нісенітницею та брехнею. Втім критичне ставлен­ня до джерел для Марковича це тільки засіб, а мета - повна наукова історія Малоросії: «Еще до сих пор Малороссия не опи­сана никем подробно». Пафос оповідання молодого дослідника нечужий сентименталізмові Руссо і Карамзіна й, водночас, про­низаний почуттям українського патріотизму, любові до рідної землі, що являли собою «інтелектуальні початки українського національного відродження» наприкінці XVIII ст. «Я осмелился, — писав Маркович у присвяті Д. Трощинському, - изобразить ее [Україну. — І.К.] не кистью историка или физика, но как юный сын, посвящающий первый опыт своих познаний й чувствований мать-стране своей»¹.

«Записки о Малороссии» Я. Марковича за змістом представ­ляють повну історію України. Оригінальність авторського за-

' Цит. за: Лазаревский А. Вказ. праця. - С. 362.

думу полягає в тому, що матеріал систематизується не за тра­диційним хронологічним, а тематичним принципом. «Запис­ки» складаються із шістьох розділів:

I. «Историческое изображение страны, называемой ныне Малою Россиею, с древних времен до первогонадесять века».

II. «Взгляд на прежнее й нынешнее гражданское устройство Малороссии».

III. «Общее физическое описание Малороссии».

IV. «Характеристика малороссиян».

V. «Малороссийская идрография или описание историческое й физическое примечательнейших рек, текущих в Малороссии».

VI. «Исчисление минералов, открытых до сего времени в Ма­лороссии».

У розділі І йдеться про найдавнішу історію країни, яка найбільш складна для історичної розповіді, тому що саме в її межах, за словами Плутарха, панують мрії і привиди. Історія мусить, на думку Марковича, з'ясовувати характер та рівень освіти й виробництва кожного народу. Давні часи ж стерли сліди прародичів та перших володарів краю. Україну дослідник вва­жає «колискою Россов», предками ж «росів» були сармати, скіфи та слов'яни. Терени, які опанували сармати, називалися суомі, скіфи мешкали по берегах Дніпра. Опис давньої доби україн­ської історії автор доводить до часів Ярослава І і обіцяє продов­ження у наступній частині «Записок».

Розділ II присвячений громадському устрою України-«Малоросії». Цікаві спостереження автора щодо назви «Малая Ро­сія» та «Україна». Київську добу він розглядає як давній період «малоросійської історії». Від часів Олега, повідомляє Маркевич, до Володимира І країна, яка зараз називається «Малоросією», являла єдину область. З XI ст. вона була поділена на три княз­івства: Київське, Чернігівське та Сіверське. Коли заволоділа цими князівствами Литва, з'явилася назва «Мала Росія» віднос­но великої частини Росії, якою володіли російські князі. Польський король Казимир впровадив магдебурзьке право, влаштував воєводства, повіти, поставив воєвод, суддів, старост, каштелянів. Стефан Баторій поступився козакам землями на берегах Дніпра, які стали називатися Україною, тому що були суміжними, прикордонними. За Петра І «Малоросія» була поді­лена на десять полків, які звалися іменами головних міст, окрім того, ще на 20 повітів, де був земський та підкоморний суди. Весь цей устрій був скасований за царювання Катерини II, і країна поділена на три намісництва.

Населення України ділилося на «чотири класи»: дворян, міщан, козаків та мужиків. Маркович додержувався версії про походження українського дворянства з часів короля Казимира Великого (XV ст.) від польських шляхетських родів, гетьманів та козацької старшини. Ця версія, на думку О. Лазаревського, не нова і належить вона Г. Полетиці. Поширена вона була се­ред дослідників української старовини аж до середини XIX ст. Міщани, що живуть у містах, становлять верству купців та ремісників, життя яких регламентувалося магдебурзьким пра­вом, впровадженим у XVI ст.

Розглядаючи проблему походження козацтва, Маркович відкидає погляди вчених канцеляристів, які виводили козаків від «козар чи косогів». З точки зору Марковича, козацтво вини­кає на початку XVI ст. як бойові загони, що чинили опір кримсь­ким татарам. Назву «козак» дослідник виводить від татарсько­го - «легкоозброєний». Стефан Баторий привів козаків у добру дисципліну, призначив їм плату. Саме від цих козаків, на дум­ку Марковича, й пішли українці, які становили «малоросійсь­ке військо». Рештки цього війська являють нинішні козаки, які вже не воїни, а сільські мешканці.

Проблему закріпачення селян Маркович розглядає з позицій свого часу і класу. Прикріплення селян до землі було доречним, бо припиняло безладдя, сприяло заняттям працею та промислами.

Розділ ПІ містить фізичний опис України. Здоровий, по­мірний клімат, який виник за відсутністю гір, мальовничі ланд­шафти, родюча земля, розмаїття промислів, великі та малі річки, великі ліси, наповнені дичиною та звірами — все це, на думку Марковича, давало полякам привід називати Україну «молочною» та «медовою» землею. Головним джерелом народ­ного добробуту було хліборобство.

За фізичними ознаками Маркович розрізнює три смуги на те­ренах Малоросії: північну, південну та середню. Північна смуга обіймає землі між річками Дніпро, Десна та Беседь, які укриті лісами, звідки походить і назва Полісся. Південна смуга простя­гається між річками Остер, Дніпро, Ворскла. Саме ця частина здо­була назву «Україна», «Степ», «Поле». Тамтешніх мешканців на­зивають українцями, степовиками та полевиками. Щоб змалю­вати красу цього краю, за словами Марковича, необхідні пензель Пусена або перо Бюффона. Тутешні хліборобство, пасічництво та скотарство — найкращі в Україні. Окрім пшениці, тут розводять тютюн, аніс, перець. Рогата худоба у степній смузі така велика і доб­ра, як у Німеччині, куди її ганяли на продаж. Середня смуга роз­ташована між двома першими й достатня як лісом, так і полем.

Найцікавішим постає розділ IV книги Я. Марковича, в яко­му ідеї Монтеск'є, Бюффона і Гердера знайшли втілення на ук­раїнському ґрунті. У своїх спостереженнях про характер мало­росіян Маркович виходить із просвітницької ідеї, що дух людини є дзеркалом предметів, які її оточують, «мініатюрним порт­ретом країни», де вона мешкає. Щодо характеру малоросіян, Маркович наводить свідчення чужинців. Так, Фрібе вважав, що малоросіяни поважні, віддані, відкриті, без рабського прини­ження та підлої лестощі. За словами Шерера, малоросіяни -мужні, моторні, великодушні, некорисливі, невтомні, сміливі, хоробрі. За характеристикою Марковича малоросіяни - від при­роди лагідний і добрий народ.

Дух або характер українського народу Маркович розглядає, неначе передчуваючи романтизм, з точки зору таких його склад­ників, як народна мова, одяг, звичаї, обряди. В мові українців дослідник вбачає відбиток «щасливого клімату» та «прикмети душі її творців». Якщо відкинути брутальні слова, які вжива­ються простонароддям, виключити запозичені у німців, фран­цузів та кримських татар, то можна судити про дух цієї мови. Українська мова — ніжна, приємна, сповнена патетичних вис­ловів, зменшувальних слів. Більш того, не без впливу сенти­менталізму Маркович називав рідну мову мовою любові.

З великою шанобою він ставився до української народної пісні, де завжди вміщені чарівні образи та картини природи, просте й палке висловлювання любові. Природний нахил ук­раїнців до музики означав, за Маркевичем, що Україна в Росії те ж саме, що Італія в Європі.

На сторінках «Записок о Малороссии» автор малює і зовнішній вигляд малоросіян, які голили бороду та голову. Одяг малоросі­ян не мав нічого дженджуристого, навпаки, був поважний і спо­кійний. Чоловіки носили свитку, кобеняки (рід шинелі). Жінки на голові носили очіпок, з верхнього одягу плахту чи паневу. Дівчата вплітали в коси шовкові стрічки. Українське панство, що додержувалося старосвітчини, носило польський, козацький та кабардинський одяг, голили голову в кружок, шляхтянки одя­галися в кунтуші, а на голові носили кораблики.

В обрядах та звичаях українців Маркович знаходить багато чого давнього, забобонного і разом із тим вигадливого. Коротко згадує про веснянки, вечорниці. Про весільні обряди обіцяє роз­повісти в іншому місці «Записок».

Важливим доробком Марковича було визначення типів ук­раїнського народного характеру. Виходячи з ідей Бюффона про вплив повітря та землі на стан людини (де повітря вологе, там люди не такі пригожі й вигадливі), Маркович вважав, що дух мешканців північної частини Малоросії відзначався апатією та холодом, які переселилися туди з «похмурих лісів». Разом із тим північний українець більш прихильний до праці, сміливіший за південного мешканця. Втім, населення лісової частини далеке від ніжного почуття, у них зовсім немає чутливих, приємних пісень. Вони невеликі на зріст, не поважні як степовики, що зу­мовлено почасти холодом, почасти ж трибом життя, бо вони не дуже охайні, вживають грубу їжу. їх називають литвинами. Став­лення до них у Росії таке, за словами Марковича, як до гасконців у Франції та швабів у Німеччині. Наріччя північних малоросіян «лоскоче вухо» мешканцям степової і середньої смуги.

Другий тип - це населення степової України, яка є «другою Швейцарією». Не випадково поляки називали її «молочною зем­лею», тому що мешканці її віддають перевагу молочним стра­вам. Степовики, або українці, високі на зріст, статурні, облич­чям ніжні, пригожі, вони наділені усім необхідним для життя та утіхи, не знають великих турбот, дуже спокійні. Через брак лісів використовують солому, очерет, кізяк, оселі будують із хмизу та обмазують глиною так майстерно, що ті навіть скида­ються на кам'яні. Печі в них з димарями, зимою в їхніх домів­ках тепліше, ніж у литовських хатах. Степовий малоросіянин, на думку Марковича, кращий архітектор, ніж лісовий, тому що потреба — кращий вчитель, ніж достаток.

Третій тип - це мешканці середньої частини Малоросії, які являють нібито середину між литвинами та степовиками (ук­раїнцями). Вони вигадливіші перших та спритніші других, їхні промисли — торгівля, мисливство, рибальство, різні ремесла. У своїх заняттях, на думку Марковича, вони не такі одноманітні, як мешканці лісової смуги. Мова їхня - найкраща і найприєм­ніша у всій Україні-«Малоросії».

У розділі У«3аписок о Малоросии» поданий перелік річок із зазначенням розташованих біля них селищ та поселень.

У розділі VI автор перераховує мінерали, що знайдені в Ук­раїні, і супроводжує їх короткими довідками, здобутими ним самим у безпосередніх розвідках.

У цілому «Записки о Малороссии» Марковича здобули висо­ку оцінку в українській історіографії. Так, М. Василенко вва­жав, що це справжня наукова історія, написана «со всеми при-емами, которьіе вьіработала тогдашняя научная историческая критика». Звертає увагу М. Василенко і на патріотичний па­фос книги Марковича, в жертву якому він не приніс факти: «ТрудьІ Марковича й др. также согретьі й вьізваньї патриотиз-мом, любовью к родине; только патриотизму зтому не прино-сится в жертву фактическая сторона, как зто бьівало в недав­нєє время, в той же второй половине XVIII века»¹. М. Грушевський наукову вартість книги Маркевича оцінював майже афо­ристично, називаючи її «енциклопедією Гетьманщини»¹. Д. До­рошенко навпаки наголошував на патріотичній спрямованості «Записок про Малоросію». Книжка Марковича цінна й цікава не лише фактичним змістом, але тими думками і настроєм, які втілював молодий патріот-ентузіаст, що в ситуації бідності дру­кованих джерел про Україну, не могло не вплинути «на розви­ток національного почуття серед українського громадянства»².

Докладний аналіз «Записок о Малороссии» Я. Марковича переконує, що перед нами перша спроба «громадянської історії» в українському історіописанні. Поява цього твору поставила українську історіографію в рівень з європейською історичною наукою із притаманними їй просвітницькими ідеалами науко­вості та стандартами історіографічної практики.

Ото/се, історичне письменство в Україні XVIII ст. пройш­ло непростий шлях від барокової повісті у формі козацьких літописів до усвідомлення думки про необхідність створення повної наукової історії краю на підставі просвітницької ідео­логії та критичного ставлення до джерел. Практичне втілен­ня цього завдання зумовило увесь подальший розвиток україн­ської історіографії. Разом з тим розуміння шляхів розвитку української історіографії XVIII ст. неможливе без вивчення антикварного руху в її межах.