Збирання матеріалів побуту та громадського устрою України

На думку М. Грушевського, з усіх форм антикварної діяльності найбільш поши­реною була збиральницька робота. При тому робота ця велась у різноманітних формах. Риси та особливості старосвіт­ського побуту українського панства фіксувалися в родинних записках, що­денниках, діаріушах, кронічках, мате­ріалах наукових експедицій, у записках чужинців та описах подорожей терена­ми України.

Мемуарна традиція сягала своїм ко­рінням до пам'яток XVI-XVII ст., як-от: Щоденник Федора Євлашевського, записки київського війта Балики-Божка, Діаріуш Афанасія Филиповича. У XVIII ст. мемуаристика набуває антикварного характеру. Перші мемуа­ри XVIII ст. явилися серед освіченої верхівки української стар­шини. Ці пам'ятки були не лише джерелом вивчення побуту козацької старшини, а й прикметою цього побуту та культури свого часу, з такими її пріоритетами, як практицизм, здоровий глузд, людські чесноти, військові звитяги, імперська лояльність, місцевий патріотизм.

Мемуаристів XVIII ст. поєднує спільність походження з ко­зацько-старшинської верхівки, приналежність до культурної еліти, військова та державна служба, прагнення осягнути різні боки громадського та родинного життя, повсякденні і господарчі справи, політичні події, суспільні настрої, взаємини між різни­ми верствами українського суспільства.

Микола Ханенко (1691—1760) походив з родини гетьмана Михайла Ханенка. Здобув освіту в Київській академії, служив старшим канцеляристом у Генеральній канцелярії, знаходив­ся у близькому оточенні гетьманів Івана Скоропадського, а пізніше Павла Полуботка. Разом з П. Полуботком їздив до Пе­тербурга, де був ув'язнений у Петропавловській фортеці. Після повернення в Україну при гетьмані Данилі Апостолі здобув посаду полкового судді, згодом генерального бунчужного та ге­нерального хорунжого. З 1719 р. М. Ханенко вів щоденник, де фіксував родинні і господарчі справи, ціни на продукти, повин­ності селян, службу козаків, психологічні настрої і побут козаць­кої старшини, а також військові і політичні події свого часу. Щоденник генерального хорунжого Д. Дорошенко оцінював як невичерпне джерело «до характеристики громадських, еконо­мічних і культурних відносин Гетьманщини за ціле майже півстоліття»¹. Щоденник М. Ханенка був надрукований О. Ла­заревським у 1884 р.

Яків Андрійович Маркович (дід автора «Записок о Малороссии») доводився небожем Настасії Миклашевської, яка вдруге вийшла заміж за гетьмана Івана Скоропадського. Сам Яків Андрійович був одружений з дочкою Павла Полуботка Оленою. Разом із М. Ханенком Маркович вчився в Київській академії, де став улюбленим учнем Феофана Прокоповича. Проте, незва­жаючи на високе породичання, великих чинів Я. Маркович так і не здобув. Займав посаду наказного полковника лубенського, брав участь у військових діях на Кавказі. У 1741 р. їздив до Петербурга вітати царицю Єлизавету. У 1768 р. одержав поса­ду генерального підскарбія.

«Дневньїе записки малороссийского подскарбия генерально­го Якова Маркевича» відрізнялися від Щоденника М. Ханенка кількістю побутових подробиць, обсягом економічних, політич­них, військових, культурно-громадських та господарчих даних. Відомо, що Маркович вів щоденні нотатки про стан погоди та метеорологічні умови. Щоденник Марковича відкривається «Кроничкою» 1452-1715 рр. яку склав його тесть П. Полуботок, далі описуються події 1717-1767 рр. Перше неповне видання Щоденника Марковича було здійснене його онуком Олександ­ром Маркевичем у Москві в 1859 р., друге — О. Лазаревським у Києві у 1893-1897 рр.

Щоденник Петра Апостола, де йдеться про події 1735— 1757 рр. також багатий побутовими подробицями. Протягом дов­гого часу син гетьмана Данила Апостола Петро жив у Петер­бурзі. Тут він здобув блискучу освіту, виховувався разом із дітьми кн. О. Меншикова. Щоденник написаний французькою, окрім якої автор ще вільно володів італійською та німецькою. Щоденник П. Апостола в перекладі російською був виданий О. Лазаревським у 1895 р. на сторінках «Киевской стариньї».

Важливим джерелом вивчення адміністративного устрою Гетьманщини були діаріуші або журнали (поденні записки), які укладалися в Генеральній військовій канцелярії за часів Ско­ропадського і Апостола. Це були відомості офіційного характе­ру, що велися старшим канцеляристом за особистим доручен­ням гетьмана. Найбільш відомі: «Диариуш, или журнал, то єсть повседневная записка случающихся при дворе ясновельмож­ного, его милости пана Иоанна Скоропадского, войск всепресветлейшего его имп. вел. запорожских обоих сторон Днепра гет-мана, оказий й церемоний, також й в Канцелярии Войсковой отправуемьіх дел, начавшийся в 1722 году й оконченний в том же году Войсковой Канцелярии старшим Канцеляристом Николаем Ханенком» (надрукований О. Бодянським в 1858 р.); Діаріуш 1722-1723 рр., укладений канцеляристами П.Борзаковським та Ладинським (виданий О. Лазаревським у 1896 р.) і Діаріуш, присвячений перебуванню гетьмана Д. Апостола в Москві в 1728 р. (видав М. Судієнко в 1853 р.).

Протягом XVII—XVIII ст. при Генеральній військовій канце­лярії існував спеціальний навчальний заклад напіввійськово­го типу - Канцелярський курінь — для підготовки кадрів освіче­них урядовців в адміністративних, судових та фінансових струк­турах Гетьманщини. До Канцелярського куреня приймалися представники старшинської аристократії, які прослухали курс у Київській академії. Канцелярський курінь був підпорядкований генеральному писареві, а очолював його старший кан­целярист. М. Ханенко, як відомо, закінчивши Київську акаде­мію, пройшов курс у Канцелярському курені, у 1722 р. він був старшим канцеляристом. До речі, старший канцелярист був першою особою при генеральному писареві.

Для вступу до Канцелярського куреня треба було знати гра­матику, риторику, філософію і логіку. Усі ці науки вивчалися в середньому класі риторики і вищому класі філософії в Київській академії. Після вступних іспитів канцеляристів приводили до присяги і вносили до списку військових канцеляристів. Канце­ляристи жили в спеціальному курені здебільшого на держав­ний кошт. До кола предметів, що вивчалися, входили іноземні мови, юриспруденція, камеральні (фінансово-економічні) на­уки, військова підготовка, а також співи і гра на музичному інструменті (скрипці, флейті, басах). Навчання поєднувалось з практикою ведення окремих справ, зокрема скарг щодо земель­ної власності, участю в роботі комісій, які виїздили на місця у полки і сотні. Завдяки високій освіченості та вишуканим мане­рам канцеляристів часто запрошували до гетьманської рези­денції для участі в офіційних церемоніях і урочистостях. Військові канцеляристи були чудовими співаками, у неділю і на церковні свята вони співали в місцевій церкві¹.

Таким чином, з рядів військових канцеляристів рекрутували­ся вищі посадові особи Лівобережної України —дипломати, юрис­ти, чини генеральної та полкової старшини. З когорти військових канцеляристів вийшли відомі українські інтелектуали - істори­ки, письменники, перекладачі, мемуаристи — С. Величко, М. Ха­ненко, С. Лукомський, П. Борзаковський та інші.

Накопиченню матеріалів щодо вивчення господарчої діяль­ності, побуту і звичаїв українського народу сприяли наукові експедиції в Україну, влаштовані за ініціативою Петербурзь­кої Академії наук. Прилучення до Росії правобережних та південних українських земель, походи російських військ на ту­рок через Україну, все це стимулювало інтерес до географії, ста­тистики, історії та побуту цього краю як з боку урядових імперсь­ких кіл, так і суто академічних.

Наприкінці 1760 р. Академія наук організувала Велику ака­демічну експедицію, до планів якої входило обстеження украї­нських земель, особливо Новоросії. Очолював експедицію відо­мий дослідник, академік Іоганн Антін Гільденштедт (1745-1781). Це була справжня наукова експедиція, до складу якої увійшли окрім керівництва три студенти, художник та робіт­ник (вибійник чучел). Про масштаб експедиції свідчить той факт, що в її розпорядженні було шість коней для перевезення експедиційного майна. Після обстеження південних провінцій Росії та Кавказу експедиція у 1774 р. прибула до України. Це була перша наукова експедиція в українські землі. Учасники її розташувалися у Кременчуці, звідки подорожували по навко­лишнім місцям, обстежуючи Новоросію і Слобожанщину. Зби­рання матеріалів провадилося різними шляхами. По-перше, власні спостереження учасників експедиції щодо особливостей українського побуту, культури, господарства. Були зроблені малюнки предметів побуту, знарядь праці, насамперед, земле­робських рал, плугів, сох, серпів тощо. І. Гільденштедт сам склав анкету для збирання даних «о городах, слободах й слободках... на каких они реках имеют поселення й сколько в каждом месте жителей находится й чьи оньїя жители — войсковьіе ли государственные или приватних владельцев, или монастырские

подданньїе»¹.

Доробком експедиції Гільденштедта були багаті етно­графічні матеріали щодо характеру господарчої діяльності меш­канців краю (обробка ґрунту, збирання врожаю, хліборобські знаряддя, скотарство, садівництво, рибальство, пасічництво), їхніх звичаїв та побуту (страви, оселі, духовна культура, знан­ня). Щоденник експедиції Гільденштедта був виданий німець­кою мовою після смерті автора П.Палласом: «Gіldеnstendt І.А. Rеіsеn durсh Rusland und in Саuсаsіsсhеn GеЬirge. St-РеtеrЬuгg. 2Rd, 1787 und 1791». До речі, це видання знаходилось у бібліо­теці Я. Марковича - автора «Записок о Малороссии».

Фрагменти з «Путешествия через Россию на Кавказские горьі» Гільденштедта пізніше видавалися в різноманітних ук­раїнських виданнях, що характеризує їхню наукову вартість іпрактичну користь².

Експедиція Гільденштедта являла собою взірець наукового обстеження українських земель і мала послідовників в акаде­мічних колах. У 1781-1782 рр. Україною подорожував приро­дознавець, член Петербурзької Академії наук Василь Зуєв, який видав свої спостереження у книзі «Путешественньїе записи от Петербурга до Херсона в 1781 й 1782 гг.» (1787), йому також належить стаття «О бьівших промьіслах запорожских козаков,

^; Див.: Горленко В.Ф. Становлений украинской зтнографии конца XVIII -первой половини XIX ст. - К., 1988. - С. 49.

² Харьковский сборник. - 1891. - Вшп. 5; Записки Одесского общества исто-рии й древностей. - 1879. - Т. II; Киевская старина. - 1898. - № 2, 4.

а найпаче рыбном», що містить дані про промисли і побут запо­рожців, здобуті автором під час його перебування на Запорожжі. «Записки» В. Зуєва також значилися у реєстрі бібліотеки Я. Марковича.

Дані про побут та громадський устрій України поповнювали описи подорожей, записки мандрівників, більшість з яких була видана на початку XIX ст. Йдеться про «Путешествие в Мало-россию» (М., 1804), «Другое путешествие в Малороссию П. Шаликова» (М., 1804), «Досуги Крьімского судьи или второе путе­шествие в Тавриду Павла Сумарокова» (СПб., 1803—1805), «Поверхностные замечания по дороге от Москвы до Малороссии» (М., 1806, Ч. 1-3)¹.

Цікавий і такий факт: доктор медицини, англієць за похо­дженням Матвій Гутрі, перебуваючи на російській службі, був членом Лондонського королівського товариства, а також Един­бурзького і Шотландського товариства антикваріїв. Він був ав­тором п'ятьох дисертацій, тобто розвідок, присвячених російсь­ким старожитностям, що були видані у Петербурзі французь­кою в 1795 р. з посвятою Катерині II. У дисертаціях М. Гутрі йдеться про старовинні обряди, поганські свята, ігри, давню музику, музичні інструменти, побут, сільські розваги. Його дру­жина - Марія Гутрі, що була головною наглядачкою Петер­бурзького інституту шляхетних дівчат, також подорожувала Україною. З цієї нагоди з'явився «Опис подорожі Марії Гутрі Тавридою чи Кримом», виданий в Лондоні в 1803 р.² У цьому «Описі», як і в дисертаціях Матвія Гутрі, було багато цікавих даних та подробиць.

У цілому видання записок мандрівників та описів подоро­жей спричинилося до поширення відомостей про Україну, ви­твору серед читачів — представників освіченого панства — відчут­тя національної гідності і культурної вартості. Більш того, се­ред місцевих знавців та аматорів української старовини міцнішало прагнення виправити деякі хибні або перекручені свідчення, випадкові помилки, що зустрічалися в записках ман­дрівників, доповнити їх новими даними тощо.

Про успіхи збиральницької праці як напряму в антикварно­му русі аматорів української старовини, побуту та історії свідчить виникнення численних і різноманітних за змістом і характером колекцій старожитностей, книг, стародруків, предметів побуту, історичних пам'яток і документів, природничих, нумізматичних колекцій, родинних архівів і бібліотек: Г. та В. Полетик, О. Безбородька, А. Чепи, Я. Маркевича, Д. Трощинського та ін. Ці колекції і книжкові зібрання були вираз­ною прикметою часу і побуту української інтелігенції кінця XVIII — початку XIX ст., важливою складовою культурно-гро­мадського і духовного відродження України.