Вивчення історії та статистики України

. Антикварний напрям репрезентують і так звані топографічні описи, які були дуже поширені як істо­ричний жанр у другій половині XVIII ст., особливо в Англії. Це були праці, присвячені статистичному опису губерній, намісництв, міст, повітів, єпархій, монастирів, сіл, містечок, ху­торів різних регіонів, що входили до складу Російської імперії. Інтерес до місцевої історії пояснювався, з одного боку, розвит­ком соціальне-економічних відносин, особливостями суспільно-політичного і культурного життя країни, з іншого - стилем мислення епохи, що мав енциклопедичний характер. Звідси і прагнення узагальнюючого, енциклопедичного опису рідного краю — села, міста, повіту, губернії. Поширені у XVIII ст. топо­графічні описи були спрямовані до вивчення статистичного (економічного) стану краю, географічних, етнографічних та істо­ричних даних. Під статистикою у XVIII ст. розуміли вчення про державний і церковний устрій, адміністративне правління, міжнародні відносини, відомості про економіку, географію, культуру. У широкому розумінні статистика - це державознав­ство, галузь знання, де державознавство тісно поєднується з гео­графією. Звичайно, що ініціаторами укладення топографічних описів виступали урядова, місцева адміністрація, академічні установи та окремі вчені.

У 1737 р. В. Татищев склав анкету для докладного вивчення історії та географії Росії. Г. Міллер також підготував спеціальні програми-анкети для збирання етнографічних, статистичних та історичних матеріалів. Анкета, укладена М. Ломоносовим, передбачала збирання матеріалів з історії рідного краю. Його анкета 1760 р. містила ЗО пунктів і була розіслана для опрацю­вання по всіх губерніях. Анкета передбачала фіксацію архео­логічних та історичних даних, копіювання історичних пам'я­ток, літописів, документів. У 1777 р. віце-президент Петербур­зької Академії наук Сергій Домашнєв звернувся до членів Академії з пропозицією укласти і надрукувати загальний істо­рично-географічний та фізико-економічний опис Росії. Наукові експедиції, організовані Академією протягом 1760-1770 рр., незважаючи на певну цінність, були неповні. З цієї нагоди при Академії був утворений Топографічний комітет, до складу якого увійшли провідні вчені, академіки П. Паллас, С. Румовський, І. Лепьохін, І. Гільденштедт, ад'юнкти П. Іноземцев, І. Георгі. Топографічний комітет підготував «Проспект топографического описання России», згідно з яким робота велась у таких напрямках, як 1) загальний географічний опис, 2) загальний історичний, 3) загальний статистичний, 4) особлива та спеціаль­на географія Росії, 5) фізичний опис держави та її промислів. Історичний опис у свою чергу поділявся на два відділи: перший містив найважливіші дані щодо загальної російської історії, другий передбачав докладний опис окремих народів Росії. За інструкцією треба було дати нарис історії (підкорення того чи іншого народу, місце його мешкання, кількість душ, релігія, уклад життя, звичаї, одяг, господарство, мова, мистецтва, про­мисли тощо). Передбачалось також вивчення техніки, сільсько­го господарства,.історії монет.

Топографічний комітет при Академії наук проіснував недо­вго, а відтак і загального географічного опису Росії так і не було зроблено. Втім, своєю діяльністю комітет започаткував прак­тику укладення місцевих топографій, сприяв накопиченню да­них у галузі народознавства та місцевої історії.

Певний вплив діяльність Топографічного комітету мала на стан українознавства. У другій половині XVIII ст. виникло чи­мало топографічних описів українських губерній та намісництв, з'явилася перша наукова програма загального топографічного опису України.

Топографічним дослідженням сприяла і урядова політика: генеральне межування, що почалося у 1765 р., губернська ре­форма 1775 р., руйнування Запорозької Січі тощо. У 1777 р. Сенат прийняв постанову про укладення на місцях топографі­чних описів намісництв, губерній та міст. У 80-х роках XVIII ст. була підготовлена і надрукована ціла низка топографічних описів багатьох намісництв і губерній Росії, в тому числі й ук­раїнських.

Автором програми всебічного опису України-«Малоросії»¹, яка не мала аналогів і перевищувала тогочасні академічні зраз­ки, був Федір Туманський.

¹ Край, географічна обмежений адміністративними кордонами малоросійсь­кого генерал-губернаторства.

Ф. Туманський (1747-1810) походив з відомого старшинського роду. Батько його В.Г. Туманський був генеральним суддею, а в 1782-1796 рр. помічником правителя Новгород-Сіверського намісництва. Ф. Туманський вчився в академічному університеті в Петербурзі, потім продовжував навчання в Європі. Жив у Пе­тербурзі, займався видавничою та науково-літературною діяль­ністю. У 1779 р. був обраний членом-кореспондентом Петербурзь­кої Академії наук. Зрозуміло, він був обізнаний з діяльністю академічного Топографічного комітету, під впливом якого і була створена ним програма збирання статистичних, історико-етнографічних і географічних матеріалів для повного опису України. У 1779 р. Ф. Туманський подав генерал-губернатору Мало­росії «Доношение графу П.А. Рум'янцеву от бунчукового товарища Федора Туманского, корреспондента С.-Петербургской Академии наук, с присоединением двух программ для описа­ння Малороссии 1779 г. в декабре». Свою Програму Ф. Тумансь­кий склав за анкетним принципом. Проте, на відміну від своїх попередників В. Татищева, Г. Міллера, М. Ломоносова, які го­тували анкету-інструкцію для дослідників, Туманський розроб­ляв свою анкету для місцевих респондентів. Враховуючи пси­хологію опитуваних (людей завжди насторожували офіційні пе­реписи, що свідомо чи підсвідоме вело до приховування, непо­розуміння), Туманський намагався використовувати неофіційні прийоми збирання інформації. Він вважав за краще діяти че­рез осіб місцевої адміністрації.

Інновацією Туманського було те, що він вперше запропону­вав роздільне вивчення міст та сіл. Програма складалася з двох розділів (анкет). Перший розділ обіймав 50 пунктів, призначе­них для вивчення міст, другий - з 23 пунктів щодо опису сіл, слобід, хуторів тощо. Обидві програми передбачали широкий спектр питань: час заселення, стан людності, форми правлін­ня, кількість мешканців, мова, одяг, торгівля, виробництво, ліси, риби, звірі, народні прикмети, звичаї, знання, марновір­ство. Більше того Туманський не обмежувався лише формулю­ванням відповідних питань, як це робили його попередники, а і І поряд із питанням пропонує зразок розгорнутої відповіді на нього: «образец к обстоятельному малороссийских городов опи­санню»; «образец к описанню малороссийских сел, слобод, хуторов й займищ».

Слідом за Гільденштедтом Туманський використав прийо­ми ілюстрованої фіксації матеріалів малюнками, кресленнями міст, будівель, пам'яток матеріальної та духовної культури. Якщо є здібні для того люди, підкреслювалось у першому пункті анкети, «благоволено б примечательным городам приложить рисунок фасадам с полньїм изображением й пояснением в приложенном к тому реєстре по буквам знатнейших мест, зданий й что примечательно».

У справі обробки цих анкет Ф. Туманський стояв на позиці­ях наукової критики: здобутий матеріал має бути систематизо­ваний «через критику».

Загалом Програма повного опису України-«Малоросії», ук­ладена Ф. Туманським, була вагомим здобутком українознав­ства другої половини XVIII ст. Програма враховувала досвід попередників-мандрівників та академічних учених — Татище-ва, Міллера, Ломоносова, Гільденштедта. Цей проект Ф. Туманського був найбільш повним за змістом, новим за струк­турою і засобами реалізації. До речі, як вважає сучасний дослід­ник української етнографії В. Горленко, ця програма не мала аналогів в інших країнах і була першою в Європі такого ґатун­ку анкетою для вивчення європейських народів. У Європі пер­ша анкета для збирання даних матеріальної і духовної культу­ри з'явилася набагато пізніше, ніж Програма Туманського, в 1810 р., і була укладена Дюролом та Мангурі¹.

Програма Туманського закладала підвалини наукового ви­вчення краєзнавства та етнографії України. Принципи її вико­ристовувались у практиці топографічного опису Чернігівсько­го та Новгород-Сіверського намісництв.

Чернігівське намісництво утворено в 1781 р., Новгород-Сіверське, яке включало території Стародубського полку, част­ково Чернігівського і Ніжинського полків - 1782 р. Як відомо, важливу посаду в адміністрації Новгород-Сіверського намісниц­тва посідав уже згаданий Василь Туманський. Саме під впли­вом Програми Ф. Туманського, вважають М. Василенко та М. Грушевський, з'явилися на світ топографічні описи Д. Па-щенка (1781) та О. Шафонського (1786).

Дмитро Пащенко (1759-1809) походив з козацько-стар­шинської родини. Був канцеляристом у Малоросійській колегії, пізніше полковим писарем і підкоморієм Городнянського повіту на Чернігівщині. Брав участь у роботі Комісії для топографіч­но-статистичного опису Гетьманщини. У 1781 р. уклав «Описа-ние Черниговского намесничества».

Опанас Шафонський (1740-1811) народився на Чернігів­щині в родині сотника. Освіту здобув у європейських універси­тетах - Галлі, Лейдена, Страсбурга. За фахом - доктор меди­цини, був директором Московського сухопутного госпіталю, автор записок про чуму в Москві 1770—1772 рр. Шафонський був членом секретної комісії по боротьбі з Пугачовим. Інтерес до української старовини виник у нього ще в Москві під впливом просвітницьких природничих та суспільно-політичних ідей. У 1782 р. він повернувся до України, змінивши медичну діяльність на правничу. О. Шафонський став президентом Кри­мінальної палати.

Після губернської реформи і утворення в Малоросії на­місництв за указом Катерини II від 1784 р. намісники і губер­натори мусили подати урядові описи своїх намісництв та гу­берній. За дорученням П. Рум'янцева О. Шафонський склав топографічний опис Чернігівського намісництва. Попервах він користувався урядовими програмами опису намісництв, на їх підставі розробив власну анкету, яку розіслав по повітах Черні­гівського намісництва¹. Відповіді були підготовлені земськими урядовцями. Проте ці матеріали не задовольняли дослідника, у листопаді 1784 р. він особисто роз'їжджав по намісництву з метою збирання даних, архівних та статистичних матеріалів, спостерігаючи побут, звичаї, господарчу діяльність населення. У своїх розвідках О. Шафонський використовував програму Ф. Туманського.

«Черниговского намесничества топографическое описание с кратким географическим й историческим описанием Малая России» О. Шафонського Д. Дорошенко називав надзвичайно цінною працею, «яка містить дуже важні відомості про Гетьман­щину XVIII віку»². Цей опис складається з двох частин: «Гео-графическое й историческое описание Малой России вообще» та «О Черниговском наместничестве». Як і О. Рігельман, О. Ша­фонський додержувався гіпотези про кавказьке походження українського козацтва. Та частина «черкесів», що були христи­янами, «перешли в четьірнадцатом столетии из Кавказских гор в Курск, а после на Днепр, й построили город, по имени своем, Черкаси». На підставі порівняння антропологічного типу (зов­нішнього вигляду), побуту, одягу, звичаїв дослідник вважав, що сучасні гірські черкеси «по сей день весьма на малороссиян, в низових местах Днепра живущих, й особливо все на бьівших запорожских казаков похожи, которьіе й вообще все малоросси-яне, изстари от великороссиян черкасами назьіваются»³. Свій

¹ Горленко В.Ф. Становлениеукраинской зтнографии концаXVIII- первой половини XIX в. - К., 1988. - С. 51, 55.

' Стороженко Н. История составления топографического описання Черни­говского наместничества // Киев. универ. изв. - 1886. - № 10; Гісцова Л. Цікавий документ // Архіви України. - 1971. - № 1.

² Дорошенко Д. Огляд української історіографії. -К., 1996. - С. 64.

³ Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание. -К, 1851.-С. 53. ¹

топографічний опис О. Шафонський подав Катерині II під час її подорожі Україною (1786-1787 рр.).

До згаданої подорожі імператриці, як маємо припустити, причетна поява й інших топографічних описів: «Топографическое описание Киевского наместничества» (1786), «Особое или топографическое описание города губернского Новгорода-Се-верского» (1786), «Топографическое описание Новгород-Северского наместничества» (1787), «Топографическое описание Харьковского наместничества» (1788). Автором останнього опису, на думку В. Горленка, був капітан М. Загоровський¹.

Відомо, що талановитий адміністратор, згодом знаний російсь­кий історик, соціолог Іван Болтін, який служив в Україні, очолю­ючи митницю у Василькові протягом 1769-1779 рр., був добре обі­знаний з географією, топографією та статистикою краю. І. Болтін був автором двох топографічних описів: «Историческое й геогра-фическое описание Киевского наместничества» та «Историческое й географическое описание Черниговского наместничества», в яких докладно висвітлював давнє та нинішнє становище народів, міст, розташування кордонів, звичаї, забобони, чисельність меш­канців цих земель, їхні промисли, ґрунт, річки, ставки, рослини, державні прибутки, а також потенційну користь від них та недо­ліки, що їм притаманні. Ці скупі довідки про топографічні описи Болтіна збереглися лише в «Новом опьіте исторического словаря о российских писателях» Є. Болховітінова (1805)². Самі тексти описів у складі архіву Болтіна були подаровані Катериною II ві­домому аматору та збирачу російських старожитностей графу О. Мусіну-Пушкіну, колекція та бібліотека якого загинули під час московської пожежі в 1812 р.

Цікаво, що шляхи Болтіна та його майбутнього опонента, автора «Истории Древния й ньшешния России» Леклерка впер­ше перетнулися в Україні. У 1759 р. французький полковий лікар, літератор та історик Ж. Леклерк був запрошений на по­саду лейб-медика до українського гетьмана Кирила Розумовсь-кого, якого він супроводжував у подорожі по Європі. В 1769 р. Леклерк повертається до Росії і лишається тут до 1775 р. Він був обраний почесним членом Петербурзької Академії наук. Під час перебування в Україні Леклерк збирав матеріали^ історії запорозького козацтва, Запорожжя, побував на Січі. Йому на­лежала праця з історії козацтва «L’history dеs Соsaques de Вогіsthеnеs», яка, на жаль, не збереглася³.

Українським сюжетам у праці І. Болтіна «Примечания на историю древния й ньшешния России г. Леклерка» (1788-1794) присвячений розділ «О начале запорожцев». Зрозуміло, що на­прикінці XVIII ст. концепції сарматського та хозарського по­ходження українського козацтва безнадійно застаріли. І. Болтін, услід за В. Татищевим, додержувався версії про південне, кав­казьке походження козаків, на яку у свою чергу спиралися O. Шафонський, О. Рігельман, М. Антоновський. За версією I. Болтіна, «в 1282 году баскак татарский Курского княжения, призвав черкес из Бештау или Пятигория, населил йми слободы под именем казаков». Курський князь Олег зруйнував ці сло­боди, а залишені в живих утікачі ввійшли у Канів, де вони збу­дували собі містечко, скоріше осторожок, який і назвали Черкаськ з огляду на те, що більша частина з них «були породою черкаси». Згодом, через утиски, що чинили поляки і литовці, чимало з тамошніх мешканців, на думку І. Болтіна, увійшли до складу козаків черкеських. Звичайно, що перші переселенці з Курська вже перевелися та місце їх заступили українці, які первісну назву «черкас» при собі залишили і поширили її на всіх тутешніх мешканців. Таким чином, ім'я козаків стало спад­ковим і єдиним для усіх навколишніх жителів, а Черкаськ став столицею козацьких селищ¹.

У 1770 р. з'являються і перші розвідки з української етно­графії. «Первістком української етнографії» назвав М. Грушевський перший друкований твір на цій ділянці - «Описание сва-дебньїх украинских простонародньїх обрядов в Малой России й Слободской Украинской губернии», написаний прапорщиком Григорієм Калиновським, який доводився небожем В. Рубану. Останній і надрукував цей твір у 1777 р. в Петербурзі. Про те, який резонанс мала праця Г. Калиновського в освічених колах, свідчить той факт, що вона була повністю передрукована М. Чул-ковим у його «Словаре русских суеверий» в Москві у 1786 р.

Відомості про Україну, її історію, сучасний побут та громадсь­кий устрій зустрічалися в різноманітній довідковій літературі, наприклад, в «Словаре географическом Российского государ-ства», виданому у Москві 1805 р. Щекатовим та Максимовичем. До речі, матеріали для «Словника» постачав відомий знавець історії та джерел Микола Бантиш-Каменський, який з 1800 р. обіймав посаду директора архіву Міністерства іноземних справ.

Певний внесок у розвиток українознавства зробив відомий етнограф, історик та агроном Василь Ломиковський (1778—

¹ Горленко В.Ф. Вказ. праця. - С. 65.

² Друг просвещения. - 1805. -№10.-С. 66

³ Енциклопедія українознавства. - Т. 4. - С. 1274.

¹ Примечания на историю древния й ньінешния России г. Леклерка, сочинен-ньіе Йваном Болтиньїм. - СПб., 1788. - С. 344-347.

1845). Народився він на Полтавщині, належав до нащадків геть­мана Д. Апостола. Вчився в кадетському корпусі в Петербурзі, був на військовій службі. Жив на своєму хуторі «Трудолюб» у Миргородському повіті. Цікавився українською старовиною, займався антикварною діяльністю. Приятелював з В. Капністом та І. Мартосом.

В. Ломиковський уклав одну з перших збірок українських дум «Запись малороссийских дум» (1805). У 1808 р. він підготував матеріали для написання повної історії України під назвою «О Малороссии. О древних обьічаях малороссийских, о службе воинской й гражданской, о чинах й должностях чиновников. По алфавиту. Писано 1808 года». Цей твір був надрукований О. Ла­заревським у 1894 р. під назвою «Словарь малоросской старины», де наводились цінні факти та відомості стосовно звичаїв, обрядів, побуту українського народу. Він також надрукував і щоденник В. Ломиковського на сторінках «Киевской старины» в 1895 р. У рукописі залишилися праці Ломиковського «О древнем богопочитании в Малороссии й частично в епархиях», в якій ідеться про первісні форми релігії у східних слов'ян. Відомий також його переклад з французької «Історії малоросійських і запорозьких козаків» Шерера. У рукописах зберігаються розвід­ки «О первобьітньїх жителях Малороссии обеих сторон Днепра» (1812) та «Запасы для малороссийской истории».