Прийняття спадщини

Щоб спадок перейшов до спадкодавця, спадкоємець здійснює не­обхідні юридичні дії: повне виявлення й охорону спадкової маси; ви­значення кредиторів і боржників, об'єму їх вимог та зобов'язань; ви­явлення інших потенційних спадкоємців. Не існувало якогось визна­ченого терміну перехідного періоду, але кредитори померлого нама­галися якомога швидше задовольнити свої вимоги. Спадщина відкри­вається смертю спадкодавця, однак спадкоємці з цього моменту ще не стають власниками. Для цього ще вимагалася здатність покликаних спадкоємців прийняти спадщину та їх певне волевиявлення. Таким волевиявленням виступала відповідна заява або вступ у фактичне володіння. Після прийняття спадщини спадкоємець відповідає вже по усіх боргах померлого, навіть по тих, про які він не знав у момент вступу у спадкування. В разі, якщо опис спадщини був складений, спадкоємець відповідав перед кредиторами тільки в межах вартості майна померлого спадкодавця. У випадку, якщо спадкоємець мав вла­сні борги, кредитори спадкодавця могли вимагати розмежування май­на спадкоємця і спадкової маси з метою першочергового задоволення власних вимог. Кредитори спадкоємця могли задовольнити свої вимо­ги до нього за рахунок отримуваної спадкової маси лише після того, як був проведений остаточний розрахунок з кредиторами померлого спадкодавця. Задоволення вимог кредиторів спадкодавця відбувалося у порядку висунення претензій. В першу чергу задовольнялася раніше

висунена вимога, тобто першому у часі - перевага у праві. Якщо спад­кова маса була вичерпана, а борги ще залишалися, ті, хто запізнився, не отримували нічого.

Поділ майна між спадкоємцями відбувався через взаємну угоду або у судовому порядку. При поділі майна між спадкоємцями пропор­ційно ділилися і борги.

Виморочне майно - те, що неприйняте жодним із законних спадко­ємців, первісно ним міг скористатися будь-хто. В період пізньої Рес­публіки таке майно переходило у власність держави, в період Імперії встановлено переважне право церкви чи муніципального сенату. Зро­зуміло, що набувач такого майна повинен був домовитися з кредито­рами померлого. Поширеною практикою заповідання майна у Римі ставало його заповідання імператору.