Види територіальної підсудності

Загальна територіальна підсудність - підсудність справ за місцем проживання чи місцезнаходженням відповідача (ст.109 ЦПК), яким можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Позовна заява до фізичної особи пред'являється в суд за місцем її проживання. На практиці термін «місце проживан­ня особи» викликає різне тлумачення фахівцями, проте при пред'явленні позову слід керуватися ст. 29 ЦК, де зазначено, що місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньо­му (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

У частині 1 ст. 29 ЦК має місце положення про «тимчасове проживання особи», яке на практиці викликає різне тлумачен­ня. Вжиття терміна «тимчасове» не повинно впливати на сприйняття місця проживання особи. Наприклад, тимчасовим місце проживання фізичної особи є її проживання за кордо­ном, де вона лише працює, а в Україні проживає її сім'я, знахо­диться майно. Тимчасове місце проживання слід відрізняти від терміна «місце перебування», тобто місце, де особа тимчасово перебуває, наприклад у місцях позбавлення волі, у стаціонар­ному психіатричному закладі. Тому позови до таких осіб пред'являються за їх останнім місцем проживання, до того, як вони були направлені у місця позбавлення волі чи лікування.

Щодо фізичної особи, яка досягла 14 років, то вона вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Тому на цю особу фактично поши­рюється положення про місце проживання, передбачене ч. 1 ст. 29 ЦПК.

Місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного із них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження нав­чального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опіку­ном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років визначається органом опіки та піклування або судом. Таке рішення буде доказом підтвердження місця проживання особи.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10 ро­ків, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного із них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому во­на проживає.

Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Фізична особа може мати декілька місць проживання. Як­що суд не може встановити місце проживання фізичної особи, то у такому разі слід виходити з місця реєстрації фізичної осо­би.

Позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їхнім місцезнаходженням, яке регламентується ст. 93 ЦК. Крім то­го, місцезнаходження юридичної особи вказується в установ­чих документах або таку інформацію можна отримати у По­датковій адміністрації чи через Державний реєстр юридичних осіб.

На позивача покладається обов'язок встановити місцезна­ходження відповідача, оскільки за ст. 119 ЦК він повинен та­ку інформацію обов'язково зазначити у позовній заяві (п. 2 ч. 1), бо у разі незазначення такої інформації у заяві та неусунення зазначеного недоліку, заяву на підставі ч. 2 ст. 121 ЦПК буде повернуто позивачеві. Винятком із цього правила є поло­ження ст. 78 ЦПК згідно з якою, якщо місце перебування від­повідача у справах за позовами про стягнення аліментів або про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкод­женням здоров'я або смертю фізичної особи невідоме, суд має прийняти заяву та оголосити його розшук.

Альтернативна підсудність (підсудність справ за вибором позивача)

У статті 110 ЦПК йдеться про підсудність цивільних справ суду за вибором позивача, тобто зазначено вичерпний перелік певних категорій справ, за якими сам позивач вибирає тери­торіально суд, але лише той, який передбачений цією нормою, до якого він може подати свою позовну заяву. Таку підсуд­ність називають альтернативною, оскільки у позивача є аль­тернатива вибрати суд, до якого він хоче звернутись, проте ли­ше по тих категоріях справ, які передбачені у ст. 110 ЦПК.

На практиці цю підсудність називають пільговою, тому що вона встановлена для певних категорій справ, які мають особ­ливу значимість. Наприклад, позивач вибирає суд, до якого йому найзручніше звернутися, чи з інших підстав, приміром про відшкодування шкоди, завданої здоров'ю, тощо. Але така підсудність іменується пільговою ще й тому, що право вибору суду належить лише позивачеві у тих категоріях справ, які пе­редбачені у ст.110 ЦПК:

ч. 1 - позови про стягнення аліментів, про визнання бать­ківства відповідача, позови, що виникають з трудових пра­вовідносин, можуть пред'являтися також за місцем прожи­вання позивача;

ч. 2 - позови про розірвання шлюбу можуть пред'являтися за місцем проживання позивача також у разі, якщо на його ут­риманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не мо­же за станом здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за місцем проживання будь-кого з них;

ч. 3 - позови про відшкодування шкоди, завданої каліц­твом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної осо­би, чи шкоди, завданої внаслідок злочину, можуть пред'явля­тися також за місцем проживання позивача чи за місцем зав­дання шкоди;

ч. 4 - позови, пов'язані з відшкодуванням шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача, пози­вач може застосувати, по-перше, правила загальної тери­торіальної підсудності, тобто за місцем проживання чи місцез­находженням відповідача, або звернутися у суд, який перед­бачено для даної категорії справ.

Деякі випадки альтернативної підсудності викликають певні труднощі на практиці, тому слід зупинитися на їх аналі­зі.

Згідно з ч. 5 ст. 110 ЦПК позови про захист прав спожива­чів можуть пред'являтися також за місцем проживання спо­живача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання догово­ру. При вирішенні питання про підсудність таких справ слід звернутись до Закону «Про захист прав споживачів». У части­ні 5 ст. 110 ЦПК йдеться про місце проживання споживача, тобто таким може бути тільки фізична особа. Місце виконання договору у кожному конкретному випадку та залежно від ви­ду договору може бути різним, його можуть визначити самі сторони договору, що впливає на визначення підсудності.

Згідно з ч.7 ст.110 ЦПК позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'явля­тися також за їх місцезнаходженням. Щодо підсудності цих позовів, то потрібно враховувати ст. 95 ЦК і насамперед виз­начитись із поняттями «філія» і «представництво» та їх пра­вовим становищем. Філією є відокремлений підрозділ юри­дичної особи, який розташований за її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій (ч. 1 ст. 95 ЦК). Представ­ництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що роз­ташований поза її місцезнаходженням та здійснює представ­ництво і захист інтересів юридичної особи (ч. 2 ст. 95 ЦК). Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наді­ляються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Це положення і є ус­тановчим документом для філії та представництва, у ньому має зазначатися їх місцезнаходження. Оскільки за ч. 5 ст. 95 ЦК відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до Єдиного державного реєстру, то їх місцезна­ходження може бути підтверджено витягом із цього Реєстру.

Згідно з ч.8 ст.110 ЦПК позови, що виникають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред'явля­тися також за місцем виконання цих договорів. Місце вико­нання такого договору має бути зазначено сторонами у самому договорі.

Позови до відповідача, місце проживання якого невідоме, згідно з ч. 9 ст. 110 ЦПК пред'являються за місцезнаходжен­ням майна відповідача чи за місцем його перебування або за останнім відомим місцем проживання відповідача чи постій­ного його заняття (роботи). Положення ч. 10 ст.110 ЦПК що­до надання суду достовірних доказів місцезнаходження майна відповідача чи місця його перебування, останнього відомого місця проживання відповідача чи постійного його заняття (ро­боти) також поширюється і на даний випадок.

Позови до відповідача, який не має в Україні місця прожи­вання, можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим місцем його проживання чи пе­ребування в Україні. Місцезнаходження майна та останнє ві­доме місце проживання чи перебування відповідача повинні бути в кожному випадку достовірно встановлені. На позивача покладається обов'язок підтвердити достовірними доказами місцезнаходження майна та останнє відоме місце проживання чи перебування відповідача. До таких доказів належать: до­відки офіційних органів, які мають подаватись суду при пред'явленні заяви, а саме: довідки ЖЕУ, ЖБК, адресного бюро, довідки з місця роботи, органу опіки та піклування, но­таріуса тощо.

Позови про відшкодування збитків, завданих зіткненням суден, про стягнення сум винагороди за рятування на морі мо­жуть пред'являтися також за місцезнаходженням судна від­повідача або порту реєстрації судна. Місцезнаходженням суд­на відповідача слід вважати порт реєстрації. Так, згідно зі ст. 27 Кодексу торгового мореплавства судно може бути зареєстровано у Державному судновому реєстрі або Судновій книзі України тільки в одному морському порту України.

У частині 12 ст. 110 ЦПК передбачається альтернативна підсудність за вибором позивача:

1) за місцем проживання або знаходження стягувача;

2) за місцем виконання виконавчого напису, якщо питання стоїть про повернення стягненого за виконавчим написом но­таріуса або виконавчий напис передано до державної виконав­чої служби. Якщо виконавчий напис ще не подано до держав­ної виконавчої служби, то застосовуватиметься загальне пра­вило, коли підсудність справи визначатиметься за місцезна­ходженням відповідача.

Позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно зі ст.110 ЦПК підсудна справа, за винятком виключної підсудно­сті, встановленої ст. 114 ЦПК. Пільга позивача щодо вибору суду має місце на момент подання заяви, та не має зворотної сили.

Якщо позивач звернувся у один із передбачених законом судів на свій вибір та справу відкрито, то він може пред'явити справу до іншого суду у тому разі, коли заяву буде залишено без розгляду згідно з п. З ч. 1 ст. 207 ЦПК.

Ст. 116 ГПК от 18.03.2004 № 1618-IV

1. Суд передает дело на рассмотрение другому суду, если:

1) до начала рассмотрения дела по существу удовлетворено ходатайство ответчика, зарегистрированное место жительства или пребывания которого ранее не было известно, о передаче дела по месту его жительства (пребывания); { Пункт 1 части первой статьи 116 в редакции Закона N 2453-VI от 07.07.2010 - изменения относительно осуществления полномочий Верховного Суда Украины и Высшего специализированного суда Украины из рассмотрения гражданских и криминальных дел вводятся в действие после начала деятельности Высшего специализированного суда Украины по рассмотрению гражданских и уголовных дел - с 1 ноября 2010 года }

2) после открытия производства по делу и до начала судебного разбирательства оказалось, что заявление было принято с нарушением правил подсудности;

3) после удовлетворения отводов (самоотводов) невозможно образовать новый состав суда для рассмотрения дела;

4) ликвидирован суд, который рассматривал дело.

2. В случаях, установленных пунктами 3 и 4 части первой настоящей статьи, дело передается в суд, наиболее территориально приближенный к этому суду.

3. Передача дела из одного суда в другой осуществляется на основании определения суда по истечении срока на его обжалование, а в случае подачи жалобы - после оставления ее без удовлетворения.

4. Запрещается передавать в другой суд дело, которое рассматривается судом, за исключением случаев, установленных этим Кодексом.
Подробнее: http://kodeksy.com.ua/tsivil_nij_protsesual_nij_kodeks_ukraini/statja-116.htm

Понятие и цель доказывания в гражданском процессе.
Ст.15 ГПК. Целью гражданского судопроизводства является то, что суд выясняет объективную истину по делу и правильно применяет нормы материального права. Познавательная процессуальная деятельность в основе своей состоит из 4 частей: 1) доказывания фактических обстоятельств, которые выясняются во время рассмотрения дела; 2) выяснение судом некоторых фактических обстоятельств дела, которые существуют в момент рассмотрения дела, путем непосредственного наблюдения в судебном заседании; 3) познание судом спорного правоотношения прав и обязанностей сторон; 4) познание, которое осуществляется судами высшей инстанции в процессе проверки законности и обоснованности решений. Всегда объектом познания будут обстоятельства дела (фактические и юридические) и доказательства, на основании которых устанавливаются обстоятельства. Цель - установление объективной истины. Средства – процессуальная деятельность по установлению объективной истины. Ст.99 ГПК устанавливает права и обязанности сторон, а также других участников процесса. Субъектом доказывания будет и суд. Прежде всего потому, что суд обязан принять меры для установления объективной истины (ст.15 ГПК), суд обязан содействовать сторонам в сборе доказательств (ст.30 ГПК), суды решают вопрос о принадлежности и допустимости доказательств (ст.28 ГПК). Именно за судом закреплено право и обязанность давать оценку доказательствам (ст.62 ГПК). Субъектами доказывания являются стороны, другие участники процесса, которые принимают участие в рассмотрении дела и суд. Доказывание охватывает процессуальную деятельность всех субъектов процесса несмотря на то, что их функции в доказывании разные, оно требует процессуальную и мыслительную деятельность субъектов доказывания, которая осуществляется в установленном законом процессуальном порядке и направлена на выяснение действительных обстоятельств дела. Этапы доказательственной деятельности: 1) утверждения о фактах (ст.137 ГПК) – суд обязывает стороны ссылаться на те обстоятельства, на основании которых они поставили требования перед судом, то есть в обоснование иска; 2) определение заинтересованных лиц относительно доказательств (п.5 ст.137 ГПК) – стороны и другие заинтересованные лица указывают на доказательства, подтверждающие иск, то есть стороны не подают, а указывают на доказательства; 3) представление доказательств – доказательства по делу представляют стороны и другие лица, участвующие в рассмотрении дела, если представленных доказательств недостаточно, то – 4) собирание доказательств судом по ходатайству лиц, участвующих в рассмотрении дела, или по своей собственной инициативе (ч.2 ст.30 ГПК); 5) исследование доказательств – это непосредственное восприятие судом в судебном заседании информации об обстоятельствах дела, принципиальным является то, что такая информация должна быть исследована и принята всеми участниками процесса; 6) оценка исследованных доказательств.
Судебной оценке подлежат только доказательства, которые непосредственно были исследованы в судебном заседании с соблюдением правил о относимость доказательств и допустимость средств доказывания (ст.28, 29 ГПК). Правила оценки доказательств закреплены в ст.62 ГПК. Оценка доказательств заключается в том, что субъекты доказывания осмысливают представленные доказательства и делают логические выводы, основанные на законах логики и процессуального права. Оценивают доказательства все участники процесса. Окончательные выводы по делу делает суд с соблюдением правил о вынесении решения в совещательной комнате (ст.210 ГПК). Несогласие с выводами суда стороны и другие участники процесса воплощают в кассационной жалобе в кассационном представлении, или в других процессуальных документах, если дело пересматривается в судебном надзора.