Закарпаття

Своєрідність історичного та економічного розвитку, природно-географічні умови, традиції міжнаціонального спілкування вирізняють Закарпаття серед інших регіонів України. Ще донедавна тут виділяли етнографічні групи: гуцули, бойки, лемки, долиняни. Останні – це нащадки найдавніших жителів цього краю – білих хорватів. У Х – XI ст. край входив до складу Київської Русі, а потім був загарбаний угорськими феодалами. Після першої світової війни Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини, а згодом – знову Угорщини. Історичною подією в житті його населення стало возз'єднання зі споконвічними українськими землями.

Та мешканці долин і рівнин Закарпаття зуміли зберегти аж до наших днів ряд мовних і культурно-побутових ознак ще з далекого минулого, що привертає увагу багатьох дослідників. Як відомо, закарпатська рівнина від основної території відділяється суцільними гірськими пасмами. Отож слід було б сподіватися, що села, окремі садиби і будівлі мають якісь свої особливості, колорит. Та оселі й тут за своїми формами, окремими елементами нагадують житлові та господарські будівлі інших регіонів України, особливо Поділля.

Український дослідник А.І.Генсьорський на основі вивчення історичних хронік дійшов висновку, що наприкінці IX ст. разом із угорськими племенами, яких витіснили з причорноморських степів печеніги, переселилося у Закарпаття чимало й "русів" – вихідців зі слов'янських земель. Відомо також, що саме сюди привів своїх подолян князь Федір Корятович, вигнаний у 1393 р. з Поділля литовським князем Вітовтом.

Процес переселення з Правобережної України тривав й пізніше. Розселення в основному відбувалося на території від Мукачева до Тячева. Прибульці принесли з собою не лише свою культуру, говірки, а й матеріальний досвід. Все це не могло не вплинути на подальший розвиток Закарпаття, що позначилося, зокрема, і на народному будівництві.

На формування стилю народного житла, як відомо, впливають різні фактори, серед них, особливо на Закарпатті, – географічні умови, природні ресурси, досить контрастні на невеликій території. Якщо між Ужгородом і Мукачевом оселі з відносно невисокими дахами, біленими стінами і призьбами, то в Іршавському, Хустському і Тячівському районах вони з характерними високими солом'яними дахами (у передгір'ях покриті драницями або ґонтами) з не великим виносом (нависанням) уздовж головного фасаду, де дуже часто влаштовується галерея ("підхижа", "тарнац"). Дерев'яні (із дуба, смереки, рідше бука) стіни у більшості випадків обмазуються глиною і біляться, а подекуди фарбуються в яскраві сині тони. А якщо стіна робиться у відкритому зрубі (Тячівський район), то накладають яскраві кольори у шви між вінцями, що надає будинку святкового вигляду.

Переважна більшість житлових і господарських приміщень на Закарпатті зрубні. Для будівництва найчастіше використовували бруси і плахи з товстих дубових колод. Зустрічаються й каркасні хати з заповненням стін різним матеріалом, переважно дошками. Для стійкості їх скріплюють розкосами, потім обмазують глиною або оббивають ліскою і закидають глиною з половою, а згодом стіни вирівнювалися. Іноді при обмазці і виділенні окремих деталей використовували синій колір, пластичну ліпку і навіть розпис, як і на Поділлі. Стелі дощаті на одному поздовжньому і двох-трьох поперечних сволоках, які миють.

Найпоширенішим типом житла на Закарпатті був трикамерний: житлове приміщення, комора і сіни (останні заможні родини часто пристосовували під світлицю). Згодом сіни майже повсюдно почали використовувати як кухню, споруджували тут піч. Такі функції сіней відомі в Чехії ще з XVII ст. Вони розвинулись під впливом цивілізації, бажання більш раціонально використовувати приміщення в житловому будинку. До речі, теплі сіни побутували в козацької старшини в XVII – XVIII ст. До наших днів на Львівщині в межиріччі Дністра і Гнилої Липи збереглася ще традиція, коли печі знаходяться в житловому приміщенні, а опалюються з сіней, які виконують роль кухні. Згодом тут виділяли окреме приміщення для цього, яке називається "пекарнею". Побутував також варіант житла, в якому комора має два призначення, бо в ній влаштовують ще й кухню. Вхід до неї з вулиці, точніше з галереї, яка найчастіше тягнеться вздовж всієї хати.

Цікаві форма і розташування традиційної печі. Так, в північно-західній частині області (Перечинський, частково Великоберезнянський райони) вони мають отвори до торцевої стіни, що проти входу, а димохід лежить над піччю, виводячи дим до сіней. А в рівнинній частині вони наближаються до загальноукраїнського типу, бо звернені отвором до фасадної стіни і мають дуже низьке розміщення поду.

Інтер'єр давніх закарпатських хат відзначається мальовничістю, багатством декоративного оздоблення. Як і на Подністров'ї, Поділлі, тут багато барвистих тканин із вишивкою. На ліжках тут тримають "гори" подушок, прикрашених художнім тканням, переважно червоними нитками; на жердці, що прилаштована при запічній стіні, – до 20 рушників. Ще одна жердка, що завжди була над ліжком, призначалася для одягу. Основним елементом жіночого вбрання були сорочка і фартух ("плат"), який відзначався ошатністю, вишуканістю вишивки.

У закарпатському помешканні меблі відіграють не лише утилітарну, а й естетичну роль. У давнину тут побутували столи-скрині з контурною різьбою, де переважали розети, як і в оздобленні мисника, сволока, кріплень, жердки, посуду. Ця різьба підкреслює форму і призначення предметів, тому була майже в кожній хаті.

Мальовничості хатньому інтер'єру надавали також керамічні вироби: фаянсові й глиняні миски, різні глечики (довжанки, корчаги, пивники), інші предмети. Найпоширенішими у вжитку були мальовничі миски, які розвішували угорі на усіх стінах. Такий звичай побутував на Поділлі, Покутті.

Хати в рівнинних районах Закарпаття завжди були в оточенні дерев. Оскільки населення в основному займалося землеробством, то в садибах виділявся двір, тік (гумення) і город або сад. Будівлі розташовувалися з обох боків двору, що виходив до вулиці. При цьому хати ставили в глибині садиби паралельно або торцем до вулиці.