Проблема визначення сутності релігії

З-поміж основних теоретичних проблем сучасного релігієзнавства чільне місце посідає проблема визначення сутності релігії, окреслення набору сутнісних характеристик, які виокремлюють релігію серед інших сфер життя. Складність питання полягає в надзвичайній різноманітності проявів людської релігійності, що ускладнює можливості виділення якихось спільних ознак для них.

Найбільш поширеним нині є визначення релігії як віри в Бога, віри в надприродне. Це характерно й для найбільш вдалого (на наш погляд) підручника “Релігієзнавство” за редакцією професора В. Лубського, де сказано: “Поняття “релігія” безпосередньо пов’язане з поняттям “Бог”. Релігії без уявлення про Бога не існує. Бог є началом і сенсом кожної релігії”.

Однак це твердження можна застосовувати лише до вузького кола теїстичних вірувань – іудаїзму, християнства й ісламу. Уявлення про всемогутнього та досконалого Творця не властиве іншим релігіям. Так, синтоїзм, даосизм і конфуціанство вважають священним власне природний порядок. Буддизм учить про імперсональну та невимовну основу сущого, котру людина здатна осягнути через самозаглиблення, а деякі індуїстські секти надають релігійного значення взагалі кожній речі, оскільки “існувати” в них і означає “бути священним”.

Намагаючись знайти змістовну та водночас універсальну дефініцію, вчені XIX – початку XX століть зосередили увагу на деяких складниках релігії, шукаючи серед них сутнісні та загальні характеристики. Американський психолог В. Джеймс убачав сутність релігії в інтуїтивно-чуттєвій складовій релігійного життя та визначав релігію як відчуття “заручення” із трансцендентним. Соціолог Е. Дюркгейм вважав релігію суто соціальним явищем, сукупністю вірувань і практик, санкціонованих суспільством та обов’язкових для його членів. Карл Маркс шукав корені релігії в класових відносинах і особливостях людського пізнання (релігія – фантастичне відображення в свідомості людей тих сил, природних і соціальних, які над ними панують). Ці та подібні до них визначення також не можна визнати задовільними, оскільки вони не дають цілісного уявлення про предмет релігієзнавства.

Наприкінці XX ст. вчені-релігієзнавці віддають перевагу синтетичним дефініціям, які висвітлюють одразу кілька суттєвих аспектів релігії. Це, наприклад, визначення, що належить американському антропологові Кліффорду Гіртцу: “Релігія – це система символів, які працюють на створення потужних, всепроникних, довгострокових орієнтацій і мотивацій, спрямованих на формування уявлень про загальний порядок існування, що постають для віруючих як єдина реальність”.

Якщо говорити про монотеїстичні релігії, то можна погодитися з визначеннями вітчизняних вчених-релігієзнавців М. Заковича, В. Лубського, А. Чернія та ін.

Релігія – духовний феномен, який постає як форма самовизначення людини у світі, виражає її віру в надприродне начало (Бога) – джерело буття всього сущого, – є засобом спілкування з ним, входження в його світ, причетності до нього.

Бог, за релігійними уявленнями, є Абсолютом, який існує над людськими та природними силами.

Бог – верховна надприродна сутність, яка наділена вищим розумом, абсолютною досконалістю та всемогутністю, є творцем світу й зумовлює все, що відбувається в ньому.

Теологія (богослов’я) та її світоглядні опоненти століттями шукають доказів як “за”, так і “проти” існування Бога. Та жодні аргументи нічого не доводять людині, котра не вірить, і не потрібні людині, яка вірує в Бога. Ще І. Кант стверджував, що існування Бога не можна логічно ні довести, ні спростувати.