Характеристики виховного процесу

1. Виховання – цілеспрямований процес тому, що весь процес підпорядкований кінцевій цілі у відповідності з природою особистості і потребами колективу, суспільства, формування соціально цінних якостей особистості, створення і розширення кола його відношень до навколишнього світу, до суспільства, до людей, до самого себе.

2. Процес виховання двосторонній - взаємодія двох сторін – учителя – вихователя і учня – вихованця. Учень виступає і як об’єкт виховання, яким керують вихователі, і як суб’єкт виховання – який сам засвоює норми поведінки, визначає лінію поведінки з друзями, з колективом.

3. Для процесу виховання характерна віддаленість результатів від моменту безпосереднього впливу.

4. Виховання є довгочасним, безперервним процесом.

5. Неоднозначність результатів – у зв’язку з індивідуальними відмінностями учнів, різним соціальним досвідом учнів. Одні й ті ж виховні впливи можуть викликати емоційні переживання особистості, а можуть залишати її байдужою.

6. Багатофакторний характер процесу виховання проявляється у тому, що становлення особистості проходить під прямим і опосередкованими впливами школи, сім’ї, суспільного середовища, природного, і середовища найближчого оточення. Виховує все: люди, речі, явища, а найбільше – вчителі, батьки.

7. Цілісність виховного процесу – в процесі виховання особистість дитини формується не по частинах, а в цілому, в комплексі. Різноманітні якості особистості не ізольовані одна від одної, а тісно пов’язані між собою, завжди виступають як прояв її суті, її різних сторін.

Отже, процес виховання є комплексним ще і тому, що всі якості особистості людини формуються одночасно і паралельно. В міру росту і розвитку людини виховні завдання ускладнюються, поглиблюються.

Процес виховання має такі функції: виховання, самовиховання, перевиховання.

Процес виховання тісно пов’язаний з самовихованням.

Самовиховання – це систематична і цілеспрямована діяльність особистості, спрямована на формування і вдосконалення своєї особистості.

„Самовиховання потребує, - писав В.Сухомлинський, - дуже важливого, могутнього стимулу – почуття власної гідності, поваги до самого себе, бажання стати сьогодні кращим, ніж був учора. Самовиховання можливе тільки за умови, коли душа людини дуже чутлива до найтонших, суто людських засобів впливу – доброго слова, поради, ласкавого чи докірливого погляду. Не може бути і мови про самовиховання, якщо людина звикла до грубості й реагує тільки на „сильне” слово, крик, примус. За самою суттю своєю самовиховання передбачає віру людини в людину, звертання до честі й гідності особистості. Педагогічне керівництво самовихованням – це насамперед відносини між педагогом і вихованцем, пройняті глибокою взаємною вірою в добрі наміри. ”

Провідна роль у процесі самовиховання належить учителю-вихователю. Тут потрібна висока педагогічна культура, вміння створити сприятливий морально-психологічний клімат, копітка робота з урахуванням індивідуальних особливостей вихованців.

Самовиховання потребує тривалих вольових зусиль, уміння керувати собою, досягати поставленої мети, не занепадати духом від невдач. Тому слід залучати школярів до видів діяльності, які передбачають зібраність, організованість, відповідальність. Долаючи труднощі, вони загартовують волю, доводять розпочату справу до кінця і таким чином переконуються, що навіть невеликі успіхи роблять їх сильнішими.

Підвищує ефективність процесу самовиховання ідеал, до якого прагне учень. Спостереження переконують, що до самовиховання байдужі переважно ті, хто не має життєвої мети, ідеалу. Тому важливо знати ідеали учнів, допомогти сформувати ідеали тим, хто їх не має.

Виховання буде успішним, якщо воно дістане підтримку у свідомості особистості, у бажанні вдосконалюватись. Велике значення мають ті вольові зусилля особистості, які спрямовані на подолання негативних рис.

Процес самовиховання тривалий і охоплює кілька етапів.

Перший етап. На цьому етапі в учнів формують спонукальні мотиви, свідоме ставлення до самовиховання. Насамперед домагаються, щоб вихованець усвідомив, що його доля залежить не лише від виховної роботи школи, а й від самостійної роботи над собою. Він також повинен збагнути, що самовиховання – і його особиста справа, і справа суспільства.

Другий етап починається з появою в учня бажання самовдосконалення. Педагог на цьому етапі повинен допомогти сформувати ідеал, до якого слід прагнути, виробити в учня стійке бажання наслідувати його. У процесі самовиховання учень порівнює себе з ідеалом. Оскільки він сам постійно змінюється на краще, ідеал також потребує вдосконалення, збагачення. Ідеал допомагає йому скласти програму самовиховання.

Третій етап. Учень починає систематично працювати над собою, реалізовуючи програму самовиховання. Цей процес здійснюється в різноманітних видах діяльності: навчанні, праці, самообслуговуванні, виконанні громадських доручень, участі в роботі гуртків тощо. Педагог допомагає учневі контролювати результати втілених рішень. Згодом зовнішній контроль педагога чи колективу послаблюється, зростають самостійність та ініціатива самого вихованця.

Для здійснення виховної роботи відповідно до розглянутих етапів самовиховання класний керівник повинен чітко її планувати.

У процесі організації самовиховання учнів навчають спеціальним прийомам роботи над собою: самопереконання, самонавіювання, самопідбадьорювання, самозаохочення, самопримусу, самоаналізу, прийом „правила моєї поведінки”, самозобов’язування, прийом „упізнай себе”, прийоми „самохарактеристики” та „взаємохарактеристики”.

Важливо, щоб учень міг помітити свої позитивні риси і недоліки, вмів долати недоліки, розумів мету, до якої повинен прагнути в житті.

Отже, виховання і самовиховання спрямовані не лише на розвиток, вдосконалення особистості, а і на її виправлення. В одних випадках приходиться виправляти лише окремі риси, звички, нахили, в інших – особистість в цілому.

Народна педагогіка про самовиховання:

Не лінись рано вставати та замолоду більше знати. Поки не впріти, доти не вміти. Людей питай, а свій розум май. Хто рано встає, тому Бог дає.

Виховання – процес надзвичайно складний, багатогранний і не завжди результативний, тобто, у вихованні іноді трапляється педагогічний брак, що виявляється у невихованості. Тому педагогам доводиться займатись перевихованням, тобто своєрідною психолого-педагогічною корекцією.

Перевиховання – виховний процес, спрямований на подолання негативних рис особистості, що сформувалися під впливом несприятливих умов виховання.

Успіх перевиховання залежить з одного боку від його сили і організації, провідної ролі наставника, з другого – від самої особистості, від її прагнення перевиховатись. Перевихованням можна займатись лише з проекцією на конкретну особистість, враховуючи особливості її фізичного, психічного і соціального оточення. Одні швидко позбуваються негативних звичок, інші повільніше, треті – протистоять перевихованню, самі сприяють ще глибшому закріпленню негативних рис. Чим менша дитина, тим легше її перевиховувати, бо ще немає стійких, сформованих звичок, поглядів.

Шляхи і напрямки діяльності у процесі перевиховання:

- глибоке і всебічне вивчення індивідуальних особливостей прояву елементів невихованості;

- гуманне ставлення до особистості;

- об’єктивне ставлення;

- створення позитивних умов життя і діяльності вихованця;

- залучення до активної діяльності, яка б задовольняла інтереси;

- виокремлення і піднесення позитивних якостей особистості;

- педагогічний вплив в неафектному стані;

- необхідна умова – повага до наставника.

Перевиховання здійснюють поетапно.

На першому (підготовчому) етапі детально вивчають і аналізують позитивні й негативні якості педагогічно занедбаного учня, умови, що призвели до їх виникнення, визначають шляхи нейтралізації негативних і посилення позитивних якостей особистості, конкретні завдання та зміст процесу перевиховання. На основі цих відомостей складають програму перевиховання. На цьому етапі учень переживає сам факт свого незвичного становища в колективі. Ці переживання можуть посилюватися новими умовами життя: переведенням до іншого класу, розмовою з вихователем, що змушує його замислитися над своєю поведінкою, відчути провину.

На другому (початковому) етапі перевиховання починається реалізація наміченої програми роботи з учнем: підліток долає помилкові погляди і переконання, негативні звички поведінки. В нього зміцнюються позитивні й формуються нові риси характеру. На цьому етапі учень не виявляє особливої активності, й процес перевиховання спочатку відбувається повільно. Це пов’язано з тим, що учень насторожено і з недовірою ставиться до педагога та його виховних впливів. Нерідко такі учні не бачать у своїх діях нічого поганого і не вважають, що їх треба переглянути. Тому виховна робота насамперед має бути спрямована на подолання психологічного бар’єру, перебудову самосвідомості й самооцінки таких учнів, формування у них готовності до виправлення. Унаслідок виховного впливу учень починає усвідомлювати потребу змінитися на краще.

На третьому (переломному) етапі триває реалізація програми роботи з підлітком, але вже в умовах, коли він прийняв її, добровільно виконує свої обов’язки, виявляє самостійність і активність. На цьому етапі важливо не лише формувати правильні уявлення, поняття, погляди і переконання, а й нагромаджувати позитивний досвід поведінки учня, залучаючи його до виконання різних доручень, до участі в житті колективу, стосунки в якому базуються на взаємній вимогливості й допомозі. У цей період вихованець уже усвідомлює, що він на правильному шляху, і діє відповідно до нових переконань.

На завершальному етапі створюють умови для залучення учня до активної участі в усіх видах системної діяльності, нагромаджується позитивний досвід поведінки, розширюється сфера самовиховання.

Виховання, самовиховання, перевиховання дуже тісно пов’язані між собою і весь час взаємодіють у тісному процесі формування особистості. Народна приказка вчить:

‚‚Оцінюй людину за її вчинки‘‘.

„Гни дерево, доки молоде, вчи дитя – доки мале”.

„Вчи дитину, коли вона лежить поперек лавки”.

‚‚Поки не впріти, доти не вміти‘‘.

КРИТЕРІЇ ОЦІНКИ РІВНІВ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИХОВНОГО ВПЛИВУ

Перш ніж характеризувати поняття «ефективність виховання», слід розкрити суть самого поняття «ефективність». Воно широко використовується різними науками — філософією, економікою, пе­дагогікою і т. д. Кожна сфера застосування підтверджує, що ми маємо справу із загальнонауковою категорією. «Ефективність» ви­ступає мірою можливості, але не будь-якої, а тієї, яка виражає мету людини, реалізує її ідею. Ефективність, таким чином, є мірою уявної можливості» ¹.

Отже, поняття «ефективність» використовується для оцінки ці­леспрямованої діяльності з точки зору здійснення реалізації постав­леної мети.

Ефективність виховання — це відношення досягнутих результа­тів до передбаченої мети (цілей) у процесі формування духовного обличчя, суспільно значущих якостей особистості, соціальних груп, суспільства в цілому. Рівень досягнення мети характеризує ступінь ефективності.

Ефективність (від лат. efekt — те, що дає відповідний резуль­тат, дійовий) — відношення досягнутого результату (відповідно до того чи іншого критерію) до максимально досягнутого чи заздале­гідь запланованого результату...» ².

Щоб оцінити результати виховання, встановити, як вплинуло воно на розвиток особистості, потрібно одержати чітке уявлення про вимірювання рівнів вихованості учнів, їхньої свідомості, пове­дінки. Важливо виявити також, які зміни відбулися в їхній пове­дінці в результаті виховних впливів, які форми і методи виховання є найбільш ефективними, а від яких слід відмовитися чи вдоскона­лити їх. Без цього неможливо об'єктивно оцінити ефективність і якість проведеної виховної роботи, її впливу на шкільний колектив і кожного учня зокрема.

Під вихованістю в педагогічному розумінні мають на увазі ком­плексну властивість особистості, яка характеризується наявністю і рівнем сформованості в неї суспільно значущих якостей, що відо­бражують всебічність її розвитку.

Серцевину вихованості становлять моральні якості, які визна­чають моральне обличчя людини, рівень набутого морального до­свіду, моральної зрілості.

Під рівнем вихованості школяра слід розуміти ступінь сфор­мованості в нього відповідно до вікових можливостей найважливі­ших якостей особистості, які є показниками вихованості.

Традиційно ефективність виховання визначають за трьома рів­нями вихованості: високий, середній, низький.

Високий рівень тієї чи іншої якості особистості, яка є показни­ком вихованості, характеризується наявністю всіх ознак, властивих цьому показнику.

Середній рівень констатують при наявності половини чи більше половини ознак відповідного критерію.

Низький рівень визначають, коли є менше половини ознак від загального числа, що розкриває критерії, чи у разі їхньої відсут­ності.

Критерії — це мірило, ознака, на основі якої здійснюється оцін­ка якої-небудь якості.

Критерії оцінки виховання — ознаки, на основі яких можна ро­бити висновок про рівні вихованості людини, оцінити результати виховного впливу.

Рівні сформованості шкільного колективу доцільно визначати на основі стадій його розвитку (згідно з методикою А. С. Макаренка).

Високий рівень відповідає, як правило, третій стадії розвитку колективу, коли він повністю реалізує виховні функції і найбільш ефективно характеризується соціально-ціннісними мотивами, які мають яскраво виражену демократичну спрямованість. Члени та­кого колективу відрізняються високим рівнем активності, ініціатив­ності, самостійності, взаємотурботи в процесі різнопланової діяль­ності шкільного колективу, моральної сформованості.

Середній рівень — відповідає другій стадії розвитку шкільного колективу й характеризується тим, що виділяють актив, який бере на себе частину повноважень керівника колективу, але ситуатив­ними проявами демократичних мотивів є в основному престижно-особистісні та індивідуальні. Такий колектив задоволений лише мінімумом вимог нормативного і правового характеру, які висувають до нього як обов'язкові, і повністю задовольняється тим, що на фоні інших колективів він виглядає не гірше. Члени колективу виявляють середній рівень активності, ініціативності і самостійнос­ті в процесі організації діяльності шкільного колективу, моральної вихованості.

Низький рівень відповідає першій стадії розвитку шкільного ко­лективу, характеризується яскраво вираженою індивідуалістичною спрямованістю членів колективу, якого фактично немає, а його ке­рівник вимушений виступати в ролі своєрідного «диктатора». Ак­тивність, ініціативність, самостійність на цьому рівні проявляються дуже рідко, колектив характеризується низьким рівнем моральної вихованості.

Народна педагогіка про критерії вихованості:

Оцінюй людину за її вчинки.

На дерево дивись, як родить, а на людину — як робить.

Говорить вздовж, а живе впоперек.