Основні ланки(етапи)

3.1. Оволодіння знаннями, нормами і правилами поведінки. На цьому етапі у дітей починають пробуджуватися елементарні почуття, тобто особлива форма ставлення дитини до явищ дійсності і вироблятися найпростіші навички поведінки.

3.2. Формування етичних понять – стійких емоційних відношень людини до дійсності. На основі початкових уявлень про норми і правила поведінки в учнів формуються етичні поняття, виробляються уміння правильно поступати в тому чи іншому випадку, дотримуватися загальноприйнятих правил поведінки. Відбувається дальший розвиток позитивних почуттів...

3.3. Формування переконань, вироблення стійких навиків поведінки, дальший розвиток і збагачення почуттів. На цьому етапі в учнів більш чіткіше виявляються мотиви діяльності.

Формування почуттів є досить складним явищем і здійснюється впродовж всього життя особистості.

К.Ушинський: „Ніщо – ні слово, ні думки, ні навіть вчинки наші не виражають так ясно і вірно нас самих і наше ставлення до світу, як наші почуття: в них чути характер не окремої думки, не окремого рішення, а всього змісту душі...”.

Ступені процесу виховання не завжди співпадають із віковими ступенями розвитку учнів.

4.Концентризм у змісті виховної роботи. Це означає, що у процесі виховання до одних і тих же якостей особистості приходиться повертатися неодноразово.

Але це не просте повторення, а повторення з наступним розширенням і поглибленням у відповідності з віковими особливостями учнів та із врахуванням рівня їхньої вихованості. Зрозуміло, що на різних етапах виховання у центрі уваги вихователів може опинитися та чи інша риса особистості. Наприклад, у молодших класах, як правило, велику увагу приділяють вихованню елементарній дисциплінованості. У середніх класах на передній план висувається виховання почуття обов”язку. Від старшокласників вимагається вже висока свідомість, зумовлена моральними мотивами. Однак, всі ці якості формуються і розвиваються одночасно з іншими, а не в порядку механічної черговості. Для їх виховання не можна встановити наперед визначені календарні терміни: у І чв.– виховувати чесність, у ІІ – правдивість, у ІІІ – доброту, у ІУ – товариськість. Ці якості формуються і проявляються одночасно. Виховуючи одну із рис особистості, вихователь так чи інакше впливає на інші. На відміну від навчального процесу, який планується за роками, уроками, у вихованні складається орієнтовна програма!

5. Процес виховання – це двосторонній і активний процес.

Його не можна обмежити лише педагогічним впливом на вихованців. Вихованець – це не тільки об”єкт, але і суб”єкт виховання. У процесі виховання важливо викликати в учнів хвилю власних зусиль, розбудити їх внутрішню активність, розвивати їх самостійність, потребу у самовихованні, серйозної і тривалої роботи над самовдосконаленням.

6. Результати процесу виховання малозамітні для зовнішнього сприймання.

Вони не так швидко проявляють себе, як у навчальній роботі. Учень за короткий час може вивчити правило, розв”язати задачу, запам”ятати історичні факти, але швидко привити йому риси чуйності, скромності і т.п. не можливо. Результати виховання складніше перевірити та оцінити – для цього потрібні тривалі спостереження за поведінкою учнів в різних ситуаціях.

7. Процес виховання являє собою діяльність, спрямовану у майбутнє.

При розкритті завдань і змісту виховання важливо враховувати не тільки потреби сьогоднішнього дня, але і перспективи дня завтрашнього. Необхідно проектувати нові якості, нові напрямки виховання (економічне, екологічне, полікультурне....).

ІІ. ОСНОВНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ ТА ПРИНЦИПИ ВИХОВАННЯ.

Закономірності виховання – це стійкі, повторювані, об»єктивно існуючі, суттєві зв»язки між елементами виховного процесу, реалізація яких сприяє забезпеченню ефективності розвитку особистості школяра. Іншими словами – це адекватне відображення об»єктивної, тобто незалежної від волі суб»єкта дійсності виховного процесу.

До основних закономірностей виховання відносимо:

1. Обумовленість виховання суспільними потребами та умовами життя. Соціальне замовлення на вихованця. Кожна доба висуває свій запит на людину, яка необхідна суспільству.

2. Єдність навчання, виховання і розвитку особистості. Навчаючи – виховуй, виховуючи – навчай.

3. Визначальна роль діяльності і спілкування у вихованні і формуванні особистості

Виховання дитини відбувається шляхом активності і діяльності самої дитини. Будь-яке виховне завдання вирішується через ініціювання активності: фізичний розвиток – через фізичні вправи; інтелектуальний – через мисленнєву діяльність, вирішення інтелектуальних завдань; естетичний – через активну взаємодію із красою.

Згідно цієї закономірності, добрий педагог – це педагог, який вміє організувати діяльність дітей, яка веде їх до розвитку. Строгий, вимогливий, розуміючий вчитель!!!

4. Дотримання пропорційного співвідношення зусиль дитини і зусиль педагога у спільній діяльності.

Виховання особистості через діяльність – це аксіома.. Але є протиріччя, є проблема – непідготовленість дитини до діяльності: дитина від природи не володіє ні уміннями, ні відповідними навиками до самостійного життя (не курча, не мале теля).

Вирішення проблеми – через спільно-розподілену діяльність. На початковому етапі активність вихователя (батька-мати, учителя) перевищує активність дитини (миття посуду…, учитель співає цілу музичну фразу – учень підхоплює і т.д.). Доля активності учня підвищується і доводиться до максимуму. Учитель відходить в сторону, спостеріг, оцінює, корегує.

5. Зміст діяльності дітей у процесі виховання визначається на кожний окремий момент розвитку актуальними потребами.

Мала дитини з її гострою потребою ігри, молодший підліток з надлишковою енергією і потребою в русі, вдумливий юнак із гострими питаннями світогляду і хвилюючими проблемами статевого дозрівання. Мистецтво виховання і полягає в тому, щоб вчасно запропонувати, підкидати матеріал в багаття природного вогню, ні раніше, ні пізніше. Раніше – спротив, пасивність. Якщо запізнився з матеріалом для актуальних потреб, то свою формуючу функцію виконає «пан випадок».

Згідно цієї закономірності – добрий педагог, це вчитель, який вміє бачити, що відбувається із дитиною і що для дитини є головним на даний момент його життя.

6. Двобічніть виховного процесу: виховання і самовиховання.

Завдання вихователя спрямувати діяльність вихованця, активізувати його свідомість почуття, волю, створити систему моральних, естетичних та ін. цінностей і переконань, ситуації та обставини, які б спонукали його до самовиховання.

7. Виховання повинно включати у свій зміст демонстрацію любові і поваги до дитини.

На любові до дітей тримається світ. Цей постулат в усі часи був голов-ним кредом для кращих педагогів. Вітторіно де Фельтре і Еразм Роттердам-ський, Я.А.Коменський і Й.Ф. Песталоцці, Л.Тостой і К.Ушинський, М. Мон-тессорі і С.Русова, Я. Корчак і С. Френе – усі вони, представники різних епох та народів, у центр своєї педагогічної діяльності ставили дитину, її внутрішній світ, творили концепції дитячого щастя.

Що значить для самої Дитини любов до неї? Дуже мало: допомагати і бути великодушним; пробачати огріхи і старатися зрозуміти; бути добрим, ласкавим і ніжним….

7. В основі ефективного і доцільного виховання повинен бути так званий «прихований» характер.

Діти не можуть і не повинні відчувати себе об»єктом прикладання професійних сил. Відкрити виховання – це значить поставити дитину у позицію об»єкту. Прихована позиція виховання забезпечується спільною діяльністю, інтересом вчителя до внутрішнього світу дитини, повагою, демократичним стилем спілкування.