У серці країни

Вулиці, майдани, пам’ятники, будівлі – все, немов строката стрічка, миготіло за вікном. «Тирана», - зрозуміли ми.

Назва міста походить від албанського словосполучення «три дороги». Саме на перехресті доріг, що вели в головні регіони старої Албанії, Сулейман Паша 1614 року збудував мечеть, базар, лазні. Вигідне розташування міста на перетині торгових шляхів сприяло його розвитку. Але відтоді воно переважно стояло обіч історичного процесу. Лише в січні 1920 року Національний конгрес проголосив Тирану столицею Албанії. Вирішальним фактором, що обумовив вибір, стало центральне географічне розташування міста. Цікаво, що на той час Тирана мала лише 12 тисяч жителів. Нині – майже півмільйона.

Туристів, які вже встигли чимало «погастролювати» по закордонах, Тирана навряд чи вразить. І все ж - кожне місто цікаве по-своєму. Скажімо, тут є те, чого немає в інших європейських столицях: неймовірне поєднання надсучасної архітектури ХХІ століття зі скла і бетону і «будівельних потвор» часів печерного комунізму.

«Посткомуністична Албанія не вирізнялася архітектурним блиском, – зауважила Ірина, коли ми вийшли в центрі для екскурсії. – Тож 2000 року новообраний мер Еді Рама ініціював генеральний план перебудови, який мав перетворити Тирану на зразкову європейську столицю. Варто зауважити: принаймні в центрі задум вдався. Нині тут, як бачимо, овальний газон з оригінальним пам’ятником Скандербегу, а навколо - оновлені будівлі державних установ».

Загалом, на площі багато місць, вартих уваги. Історичний музей можна впізнати за мозаїчним панно з натхненими робітниками і селянами, які крокують у «світле майбутнє». В столиці довго сперечалися: залишити «шедевр» чи знищити? Врешті вирішили: це частина історії, тож не варто її чіпати.

Напис «Опера» на будівлі з колонами – промовистий. Театр опери і балету планувався як подарунок Албанії від СРСР. Першу символічну цеглину в фундамент будівлі в 1959 році особисто заклав Микита Хрущов, однак після розриву відносин між країнами албанці завершували будівництво самотужки.

Мечеть Етхем Бей - найстаріша будівля на площі Скандербега. На її фресках відтворені пейзажі: дерева, водоспади, мости, що нетипово для ісламського мистецтва, яке - переважно орнаментальне. У січні 1991 року мечеть стала символом боротьби за релігійну свободу. Тоді 10 тисяч людей, попри офіційну заборону, прийшли до зачиненої і оточеної правоохоронцями будівлі, аби помолитися. Так почалося падіння комунізму в Албанії. Поруч із мечеттю – годинникова вежа, яка є символом столиці.

У наступному кварталі ми зайшли до Кафедрального собору Албанської православної церкви (Собор Воскресіння Христового). Зведений у сучасному стилі, він лише віддалено нагадує традиційні українські храми. До речі, Албанська православна церква – одна з наймолодших автокефалій: 1922 року віряни проголосили незалежність своєї церкви, а через 15 років Константинопольський патріархат визнав її.

Від майдану Скандербега пролягає головна вулиця столиці - бульвар Полеглих героїв (інший переклад «Народних мучеників»). Перше, що тут показують усім туристам, – будівля-піраміда. Її часто помилково називають мавзолеєм Енвера Ходжі, насправді ж це був його музей, відкритий 1988 року до 80-річчя від дня народження албанського лідера. Нині тут - Міжнародний виставковий центр.

Скорботним пам’ятником є Дзвін миру. Його виготовили зі стріляних гільз на згадку про безладдя 1997 року. Після краху комунізму новий уряд не справлявся з економічними проблемами, народ не відчував жодних змін на краще. Останньою краплею став крах фінансових пірамід, зведених новоспеченими політиками. Дві третини населення втратили свої заощадження. Почалися протести та збройні зіткнення з поліцією, країна занурилася в хаос.

Будинок парламенту виглядає, м’яко кажучи, скромно. Якщо гід не завважить, що тут засідають албанські парламентарі, його можна й не помітити. Сама будівля споруджена 1924 року як офіцерський клуб. Неподалік - урядовий квартал «Блок». Раніше він був обнесений глухою стіною. Нині тут можна вільно оглянути резиденцію колишнього диктатора Енвера Ходжі і сфотографуватися біля дзоту, який вкрили склом і перетворили на туристичний об’єкт.

«Мер Еді Рама керував містом з 2000 по 2011 роки, - продовжила розповідь Ірина. - Сам він навчався в Академії мистецтв. Згодом у Парижі жив як вільний художник. Найбільше Еді Рама запам’ятався тим, що наказав перефарбувати сірі, обдерті багатоповерхівки в яскраві кольори. Коли перший будинок «вдягли» в жовтогарячий колір, який надто вже контрастував з похмурими сусідніми фасадами, машини зупинялися, і на дорозі утворився затор, а перед будинком зібрався натовп людей. До речі, 2004 року Еді Раму визнали найкращим мером світу».

Наша екскурсія завершується на площі Матері Терези, де розташовані Академія мистецтв, головний корпус Тиранського університету та представницька будівля часів італійської окупації.

Втомлені спекою й емоціями, ми шукали поглядами кафе. «Їх тут безліч, - заспокоїла наша провідниця. - В Тирані немає будинку, де на першому поверсі не було б такого закладу. Люди жартують: у будинку без кафе ніхто не житиме, адже албанці навіть уранці не готують собі каву, а поспішають до кав’ярні. Впродовж дня люди збираються в них не стільки для того, аби поїсти, як випити чогось та поспілкуватися. І так всюди в країні».

На жаль, через щільність програми ми не встигли відвідати національний парк Дайті, розташований неподалік Тирани на висоті 1613 метрів. Туди можна дістатися канатною дорогою довжиною 4,5 кілометра. Це улюблене місце відпочинку тиранців. Звідти відкривається казкова панорама на столицю й околиці.