Місто тисячі вікон

«У величі похмурій тоне зір.

Вулканний постає амфітеатр.

Ліворуч і праворуч пасма гір,

Химерні язики зелених ватр». (Д.Г.Байрон, «Паломництво Чайлд-Гарольда»)

Ліс стояв нерухомий, немов із зеленого каменю. Сонце вже закотилося за щербатий обрій, і сутінки обволікали землю і гори блакитною мережкою. А коли вечір запалив над долиною зірки, з гір повіяло освіжаючою прохолодою ночі. Ми стояли на оглядовому майданчику готелю і спостерігали, як у долині займалися вогні міста. Тут, на горі, тихо, до міста - кілька кілометрів.

У Берат ми приїхали пізно ввечері, здійснивши 120-кілометровий марш-кидок із Тирани. На жаль, поселення у високогірному готелі не залишило нам шансів на вечірню прогулянку середньовічними вуличками, про які так захоплено пишуть туристичні видання та розповідають мандрівники.

Вранці ми спустилися в долину річки Осумі, аби побачити пам’ятки, які допомогли Берату потрапити до Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Тут справді було на чому зупинити око. Обабіч річки на крутих схилах гір «висіли» низки будинків із великими вікнами, які немов стоять одне на одному, створюючи враження, що квартали складаються не з вулиць і стін, а з незліченних вікон.

«Саме ці «вітражі», - розказала Ірина, - як приклад надзвичайно добре збереженої забудови часів Османської імперії, і зачарували експертів ООН. 2008 року місто отримало офіційне визнання ЮНЕСКО. Ще раніше, 1961 року Енвер Ходжа назвав Берат «містом музеїв», оскільки фахівці нарахували тут понад двісті історичних пам’ятників. Через 6 років, коли комуністи проголосили Албанію першою атеїстичною країною в світі і заходилися по-варварськи руйнувати церкви і мечеті, тут, на щастя, не зачепили жодної будівлі. Вже тоді в ООН знали про це унікальне місто, і комуністи побоялися міжнародного розголосу. Загалом, Берат - одне з найдавніших міст Албанії, засноване ще іллірійцями 2400 років тому. 1417 року місто завоювали турки. Саме турецька забудова переважно і збереглася до наших днів. Серед усіх албанських міст Берат – лідер за кількістю відвідувань туристами».

Знайомство з містом ми продовжили на вершині гори в потужній цитаделі, яка, на відміну від Круї, уціліла майже повністю. Її можна вивчати самостійно, прогулюючись мальовничими вуличками. Доріжки тут незбагненно петляють, збігаючи то вниз, то піднімаючись угору. Все потопає в квітах, фруктових деревах, на галявинках пасуться овечки. Не фортеця – а павільйон для малювання біблійних сюжетів. До речі, тут у церкві «Сон Діви Марії» експонуються унікальні твори середньовічного іконописця Онуфрія.

Ми помітили, що у фортеці живуть люди, а це нехарактерно для історичних пам’яток. «Добридень, - почули ми і здивовано зупинилися. До нас із дверної брами вийшов чоловік досить солідного віку. - Звідки ви приїхали?» - «З Києва» - «О, Україна! П’ятдесят років тому я навчався в Харківському авіаційному інституті, тож, почувши знайому мову, вийшов поговорити». З’ясувалося, що наш новий знайомий в часи радянсько-албанської дружби навчався на пілота. Нині на пенсії, живе з дружиною, діти роз’їхалися: двоє у Греції, двоє інших – в Тирані та Косово. В оселі є електроенергія і навіть інтернет, немає тільки водогону. На закупи доводиться спускатись у місто і, що вже зовсім непросто, а повертатися додому, долаючи крутий і довгий підйом. Господар запросив нас до себе в гості, але через брак часу ми мусили відмовитися.

«Албанці дуже гостинні, - пояснила Ірина. - Вважається: чим поважніша людина в громаді, тим більше в неї має бути гостей. Тому господарі завжди тримають частування напоготові: скажімо, чашечку кави чи чарочку ракії (національна горілка з винограду). Багато з них і досі живуть за законом «беса». Це кодекс честі, який зобов’язує тримати слово і приймати, ніби члена сім’ї, будь-якого гостя, котрий попросить притулку. Господар відповідає за нього своїм ім'ям і репутацією сім'ї».

Берат, визначні пам'ятки: фортеця, міст Гориця на річці Осумі, музей етнографії, музей іконопису Онуфрія, мистецька галерея «Едвард Лір», собор Богоматері, Королівська та Свинцева мечеті.