Особливості застосування спеціальних підстав припинення права власності на землю

Застосуванню способів припинення права власності на землю характерні певні особливості. Вони передбачені в законі і підлягають застосуванню згідно з його вимогами. При цьому в одних випадках закон прямо визначає умови і порядок застосування цих способів, а в інших обмежується словосполученням "у встановленому законом порядку".

Припинення права власності на землю в силу вимог закону передбачено у ст. 145 ЗК, в якій зазначено, що якщо до особи переходить право власності на земельну ділянку, згідно ЗК не може перебувати в її власності, ця ділянка підлягає відчуженню її власником протягом року з моменту переходу такого права. Такими особами за чинним ЗК визнані, наприклад, іноземні громадяни та особи без громадянства, яким можуть належати землі сільськогосподарського призначення на праві власності. Якщо ж такі земельні ділянки все ж стають їх власністю, наприклад, у випадку прийняття спадщини, то вони підлягають відчуженню. Таким чином, закон передбачає можливість добровільного відчуження ділянки її власником протягом року.

Якщо земельна ділянка зазначеними особами протягом встановленого строку не відчужена, вона підлягає примусовому відчуженню за рішенням суду. ЗК не визначено причини невідчужуваності земельної ділянки протягом встановленого терміну. Вони можуть бути пов'язані з неможливістю відчуження земельної ділянки або небажанням власника здійснити його, що в результаті не має правового значення. Право власності на землю припиняється у наступних випадках в силу вимог закону.

Однак земельне законодавство не визначає, кому належить право подачі позову до суду, і в інтересах він подається, є припинення права земельної власності по цій підставі оплатним, а також не дає відповіді на деякі інші запитання, які можуть виникати при його реалізації. Разом особі, позбавлена ​​права власності на вказану земельну ділянку, надається право отримати її в оренду. Це право колишнього власника землі закріплено у ч. З ст. 145 ЗК. Проте його зміст не дозволяє говорити про переважне право таких осіб на оренду віддаленої земельної ділянки.

Викуп земельних ділянок для суспільних потреб передбачений у ст. 146 ЗК. У ній визначено земельні ділянки, що підлягають викупу, суб'єкти, що здійснюють його, мети використання ділянок, що викуповуються умови і порядок здійснення викупу т.п.. Зокрема, викупу підлягають земельні ділянки, які перебувають у приватній власності громадян і юридичних осіб. Викуп здійснюється органами державної влади та місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування мають право на викуп земельних ділянок для таких суспільних потреб: під будівлі і споруди органів державної влади та органів місцевого самоврядування; під будівлі і споруди та інші виробничі об'єкти державної та комунальної власності; під об'єкти природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; під об'єкти оборони та національної безпеки; під будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної інфраструктури (доріг, газопроводів, водопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, нафто-та газових терміналів, електростанцій тощо); під розміщення дипломатичних та прирівняних до них представництв іноземних держав та міжнародних організацій; під міські парки, майданчики відпочинку та інші об'єкти загального користування, необхідні для обслуговування населення. Наведений перелік є вичерпним і не підлягає розширенню на підставі рішень органів державної влади та місцевого самоврядування.

У земельному законодавстві визначені і порядок здійснення викупу земельних ділянок для суспільних потреб. Згідно з ним власник земельної ділянки не пізніше, ніж за рік до майбутнього викупу має бути письмово попереджений органом, який приймає рішення про її викуп. Оскільки цей термін встановлено законом, він не може бути скорочений за рішенням органу, який має намір здійснити викуп земельної ділянки.

Викуп земельної ділянки здійснюється за згодою її власника. При цьому між власником і органом, її викуповує, укладається договір, говорить про це добровільне припинення права власності на землю. У разі відмови власника, будуть застосовуватися положення ст. 143 ЗК про здійснення примусового викупу земельної ділянки для суспільних потреб у порядку.

Важливою умовою викупу земельних ділянок для суспільних потреб є визначення їх вартості. Згідно ч. З ст. 146 ЗК вартість земельної ділянки встановлюється відповідно до грошової та експертної оцінки земель, яка проводиться за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Однак зараз діє Закон "Про оцінку земель", який залежно від мети та методів проведення оцінки земель передбачає кілька її видів, зокрема грошову оцінку. У свою чергу залежно від призначення та порядку проведення, грошова оцінка земельних ділянок може бути нормативною або експертною. Нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру земельного податку, державного мита при міні, спадкуванні та даруванні земельних ділянок згідно із законом, орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також при розробці показників та механізмів економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель. Експертна грошова оцінка земельних ділянок та прав на них проводиться з метою визначення вартості об'єкта оцінки і використовується при здійсненні цивільно-правових договорів щодо земельних ділянок та прав на них, крім випадків, визначених чинним законодавством.

Незважаючи на те, що після прийняття Закону "Про оцінку земель" зазначені нормативні акти отримали відповідних змін і доповнень, в них прямо не передбачено застосування конкретної методики з оцінки земельної ділянки при її викуп для суспільних потреб. Крім цього, власник земельної ділянки, викуповується для суспільних потреб, може вимагати її ринкової оцінки з урахуванням місця розташування ділянки, наявності комунікацій до неї, розміщення інфраструктурних об'єктів та інших факторів. Тому у випадках, коли власник землі не згоден з викупною вартістю, питання вирішується в судовому порядку. Отже, у ч. 4 ст. 146 ЗК, визначено, що викупна вартість земельної ділянки може бути самостійним предметом судового розгляду.

Примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності є новою підставою припинення права власності на землю. За деякими ознаками воно трохи схоже з примусовим викупом земельної ділянки для суспільних потреб. Це проявляється в приналежності відчужуваних земельних ділянок на праві власності громадянам або юридичним особам, у здійсненні відчуження за умови повного відшкодування їх вартості тощо. Однак примусовому відчуженню земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності передує введення воєнного чи надзвичайного стану. Це відрізняє примусове відчуження від усіх підстав припинення права власності на землю.

Воєнний стан представляє особливий режим, який вводиться на всій території країни або в окремих її місцевостях, у разі оголошення війни, збройної агресії, загрози нападу і небезпеки державній незалежності України. Згідно зі ст. 106 Конституції військовий стан може вводитися згідно поданням Президента України до Верховної Ради України як міра суспільної необхідності. Отже, при введенні такого стану земельні ділянки фізичних та юридичних осіб можуть бути відчужені або вилучені в громадських і державних інтересах.

Надзвичайний стан, відповідно до зазначеної конституційної норми, також може вводитися на всій території країни або в окремих її місцевостях за рішенням глави держави, але з наступним затвердженням такого рішення Верховною Радою України. Широке визначення надзвичайного стану міститься в Законі України 16 березня 2000 "Про правовий режим надзвичайного стану". Коротко його можна сформулювати як особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи окремих місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських або матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, і при якій допускаються тимчасові обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, із зазначенням строку дії цих обмежень.

Офіційне визначення надзвичайного стану охоплює також сферу дії законів України від 8 червня 2000 р. "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру" і від "13 липня 2000" Про зону надзвичайної екологічної ситуації ", в яких також підкреслюються тимчасовий характер застосування таких заходів на окремих територіях і об'єктах. Тому не можна визнати виправданим і обгрунтованим припинення безстрокового права власності на землю з мотивів суспільної необхідності при введенні тимчасового надзвичайного стану.

Не менш сумнівно порядок відчуження або вилучення земельних ділянок фізичних та юридичних осіб в умовах воєнного та надзвичайного стану, визначений у загальному формулюванні "в порядку, встановленому законом", яке відповідає положенням ст. 41 Конституції. Проте відповідно до ст. 143 ЗК викуп (вилучення) земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності здійснюється в судовому порядку. Тому виникають сумніви в реальній гарантованості такого порядку припинення права власності на землю в умовах воєнного або надзвичайного стану. Слід вважати, що для примусового відчуження земель з мотивів суспільної необхідності більш допустимо їх тимчасове вилучення, яке може здійснюватися в адміністративному порядку. Воно визначається самим адміністративним порядком введення воєнного чи надзвичайного стану.

Припинення права власності на земельну ділянку у випадках введення воєнного чи надзвичайного стану має місце за умови повного відшкодування її вартості. Ця умова також відтворює конституційне положення і є досягненням земельного законодавства. Однак її закріплення, не кажучи вже про реальний здійсненні, наприклад, в умовах воєнного стану, викликає негативне сприйняття з точки зору норм моралі. Інша справа, компенсація збитків власникам земельних ділянок, які виникли внаслідок надзвичайних ситуацій, наприклад, природного або техногенного характеру, та підлягають відшкодуванню відповідно до положень, передбачених законодавством.

Після припинення дії обставин надзвичайного стану, у зв'язку з чим було проведено примусове відчуження земельної ділянки, особа, у якої вона була вилучена, має право вимагати повернення цієї ділянки. Наведене положення ЗК частково підтверджує висновок про тимчасовий характер примусового вилучення земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності. У разі неможливості повернення власнику примусово відчуженої земельної ділянки, власникові за його бажанням надається інша земельна ділянка.

4. Конфіскація земельної ділянки, як підставу примусового припинення права власності на землю вперше передбачена в земельному законодавстві. Згідно зі ст. 348 ЗК земельна ділянка може бути конфіскована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Незважаючи на те, що земля в економіко-правовому сенсі не є майном, наведена земельно-правова норма текстуально збігається з положеннями ст. 41 Конституції. Застосування конфіскації земельної ділянки в судовому порядку, як підстави примусового припинення права власності на земельну ділянку, може відбуватися в кримінальному, адміністративному або цивільному судочинстві.

Згідно зі ст. 59 Кримінального кодексу (КК) України покарання у вигляді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Однак згідно з ч. 2 ст. 52 КК конфіскація майна може застосовуватися тільки як додаткове кримінальне покарання. У зв'язку з тим, що кримінальній засудженню підлягають тільки фізичні особи, конфіскація у порядку кримінального судочинства може застосовуватися тільки до земельних ділянок приватної власності фізичних осіб.

Деякі особливості притаманні застосуванню кримінально-правової конфіскації об'єктів спільної власності. Так, якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме або перерахувати предмети, конфіскуються. З цього випливає, що застосування конфіскації земельної ділянки, що перебуває у спільній частковій власності громадян, вимагає виділення, а ділянки, що перебуває у їх спільній сумісній власності - визначення і виділення частки ділянки, що належить засудженому особі і підлягає конфіскації. Земельні ділянки, що належать на праві власності фізичним особам, можна об'єднувати і використовувати для підприємницької діяльності в різних організаційно-правових формах. Виявом цього, наприклад, є об'єднання своїх земельних ділянок громадянами для ведення фермерського господарства, передбаченого у ст. 31 ЗК, передача членами сільськогосподарського кооперативу відповідно до ст. 20 Закону "Про сільськогосподарську кооперацію" належних їм земельних ділянок кооперативу як пайового внеску. При конфіскації таких земельних ділянок, вони також підлягають виділенню з складу об'єднаних земельних масивів.

Згідно з ч. 2 ст. 59 КК конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК. Оскільки КК приймався раніше ЗК, конфіскація земельної ділянки як додаткове кримінальне покарання не отримала в ньому закріплення. Тому для застосування конфіскації земельної ділянки в якості додаткового кримінального покарання необхідно внести відповідні зміни і доповнення до КК.

Конфіскація як підстава для припинення права власності передбачена і в КпАП. Так, згідно зі ст. 29 КпАП конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в примусовому безоплатному зверненні цього у власність держави за рішенням суду.

Конфісковано може бути лише предмет, який є у приватній власності правопорушника. При цьому відповідно до ст. 25 КпАП конфіскація може застосовуватися як основне, так і додаткове покарання. КпАП передбачені заходи адміністративних стягнень за різні правопорушення, у тому числі за правопорушення в галузі земельного законодавства. Але жодна із статей не передбачає конфіскації земельної ділянки як основного або додаткового стягнення, тому застосування такої конфіскації проблематично.

Статтею 346 ЦК передбачено, поряд з іншими підставами припинення права власності, і конфіскації. Згідно зі ст. 354 ЦК до особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом. При цьому слід мати на увазі, що відповідно до ч. 2 ст. 139 ЗК звернення стягнення на земельні ділянки, призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, допускається у випадках, коли у власників таких ділянок відсутнє інше майно, на яке може бути звернене стягнення, якщо інше не запропоновано власником земельної ділянки.

Припинення права власності на цінні землі представляє особливий інтерес у зв'язку з тим, що в цьому випадку має місце припинення права державної або комунальної власності на землю. Це передбачено у ст. 150 ЗК, практична цінність якого полягає в тому, що в ній закріплено перелік особливо цінних земель. До них згідно з ч. 1 зазначеної статті відносяться: чорноземи нееродовані несолонцюваті на лесових породах; лучно-чорноземні незасолені несолонцюваті суглинкові грунти; темно-сірі опідзолені та чорноземи опідзолені на лісах і глинисті; бурі гірсько-лісові та дерновобуроземні глибокі і середньо-глибокі; дерново -підзолисті суглинкові грунти; торфовища з глибиною залягання торфу більше одного метра і осушені незалежно від глибини; коричневі грунти Південного узбережжя Криму; дернові глибокі грунти Закарпаття; землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів; землі природно-заповідного фонду; землі історико - культурного призначення. У розвиток наведеного положення ЗК наказом Держкомзему від 6 жовтня 2003 № 245 було затверджено Перелік особливо цінних груп грунтів. Видалення таких земельних ділянок, як правило, не допускається, за винятком випадків, визначених законом.

Згідно з ч. 2 ст. 150 ЗК земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у державній або комунальній власності, можуть вилучатися (викуплятися) для будівництва об'єктів загальнодержавного значення, зокрема доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об'єктів соціально- культурного призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується Верховною Радою України. Після викупу зазначених ділянок підприємствами, установами та організаціями, а також громадянами, право державної або комунальної власності на зазначені землі припиняється.

Однак може мати місце і такий стан, коли цінні землі, що знаходяться у власності фізичних та юридичних осіб, вилучаються (викуповуються) у державну чи комунальну власність. Погодження матеріалів вилучення або викупу земельних ділянок цих земель, здійснюється Верховною Радою України за поданням Верховної Ради АРК, обласної, Київської та Севастопольської міських рад. Повноваження зазначених органів з вилучення та викупу особливо цінних земель кореспондується з їх правомочностями з вилучення та викупу земельних ділянок, передбачені в главах 2 і С ЗК.