г) Принципи свободи й відповідальності

Людина, на відміну від тварини, є вільною істотою, яка сама ухвалює рішення. Вільна воля людини є Божим даром. Бог створив людину за своїєю вільною волею, бажаючи при цьому, щоб вона була Його образом. Даром свободи Бог нагородив людину й віддав людину в її власні руки. Адже людина запрограмована у своїй діяльності, і, попри всі задатки, які в певний спосіб визначають її єство, вона все таки сама вибирає. Користуючись цією свободою, людина має можливість довершити найкращі справи – любов, доброту, істину. допомогу. Завдяки цій свободі, людина покликана визначити себе для Бога, і вона є головним чинником, який тому визначенню надає якість. Свобода уможливлює, щоб людина своїм даром повернула дар Господній. Цією свободою людина осягає повноту своєї гідності, визволяється з рабства пристрастей, обставин, морального й фізичного рабства. Але свобода людини покалічена відчуженням від Бога, і тому людина, у повноті своєї свободи, часом вибирає зло. Проте Бог дав людині свободу не для зла, а щоб, користуючись нею, вона вибрала для себе добро, щастя і красу. У цьому контексті варто собі пригадати слова апостола Павла, якими він скріпляв християн: „До свободи ви покликані, браття, тільки щоб свобода ваша не стала приводом для догоджання плоті, але любов’ю служіть один одному. Бо весь закон в одному слові міститься: люби ближнього твого, як самого себе” (Гл.5: 13 – 14) [6].

Не менш цікавий і феномен людської совісті. Це той внутрішній голос, який не можна підкупити, який не йде на жодний компроміс. Совість – щось таке, що є в людині, але що не ототожнюється з нею. Це закон, який людина не дає сама собі, але який невблаганно закликає підкоритися йому. Людина може заспокоїти і переконати інших людей зі свого оточення, але своєї совісті ніколи не переконає, ніколи не схилить ту згодитися з людськими провинами. Совість уперто говорить і повторює засади головного закону: добро треба чинити, а зло відкидати.

Совість у людини з’являється як безпосередня оцінка конкретного морального вчинку. Кожна дія, яка не гармоніює з людською совістю, не є доброю. Совість – критерій відповідальності людини перед Богом, і по ній вона стане на суді перед Господом.

Людина повинна не тільки слухати голосу своєї совісті, але й дбати про неї, старатися, щоб вона була “чулим інструментом” усіх дій. Совість найкраще виховується, якщо жити у гармонії з нею. У цьому контексті слід шанувати й чужу совість.

Свобода означає і відповідальність. Оскільки людина покликана до свободи, вона відповідальна за все, що робить у світі. Свобода нерозривно пов’язана з відповідальністю, тобто взаємною залежністю. Людина відповідальна за світ, збереження природи, розвиток, гуманні умови життя і праці тощо. Техніка, засоби комунікації, економіка і т.д. самі по собі не добрі і не погані. За словами Святого Письма, все, що створене Богом, є добре. Непорядок прийшов у світ з діями людини, бо тільки вона може зловживанням свободи перетворити благословення в прокляття. Людина несе відповідальність за свою свободу. Історія вчить, що будь–яке надужиття свободи перетворюється в неволю і рабство. Свобода без самообмеження врешті-решт ліквідує саму свободу.

Відповідальність людини перед Творцем включає відповідальність перед природою. Бог передав людині створіння для її вільного й відповідального користування. Природа була й залишається Божою власністю. Вона довірена людині для життя на певний час. Людина відповідальна за землю та за свої справи. Створіння (природа) і людина – одна „фатальна спілка” [36, с.146].

На нашу думку, найбільше значення соціальної доктрини Церкви полягає в спробі звести міст між сучасними соціальними проблемами й життям християнської віри. Вона є першорядною орієнтацією всіх християн, які, з огляду на сучасне економічне життя, безпорадні у відповіді на запитання, як узгоджувати такі явища із вченням їхньої віри. Постійний обов’язок Церкви – вказувати віруючим на моральний вимір нових викликів людству, розбуджуючи при цьому їхню християнську відповідальність. Отже, соціальне вчення Католицької Церкви – це сукупність ідейно- політичних, соціально-економічних та етичних концепцій, розроблених богословами і схвалених папою Римським.

Отже, богословське значення соціальної доктрини Церкви ґрунтується на таких міркуваннях:

1. Людина створена за образом Божим, відкуплена кров’ю Ісуса Христа і покликана до вічної злуки з Богом. Вона не може бути принижена до знаряддя і об’єкта державних, соціальних або економічних процесів, оскільки “порядок речей повинен підлягати потребам людської особи, а не навпаки”, підкреслює конституція “Радість і надія” (GS. 26). Наріжні заповіді Нового Заповіту – це любов до Бога і ближнього.

2. Христос визволив людину в усіх її вимірах від первородного гріха, тому Церква свою доктрину спрямовує як на конкретного індивіда, так і на людське суспільство загалом.

3. Предметом соціальної доктрини Церкви є соціальний лад, його поновлення і вдосконалення, згідно з євангельським планом спасіння, та його тлумачення у світлі християнського віровчення.

4. Християнська соціальна доктрина через втілення (воплочення) Ісуса Христа, стала „складовою частиною християнського вчення про людину”, узагальнює енцикліка “Мати і вчителька”(ММ. 222). Боже слово, приймаючи людську подобу, ввійшло в історичне соціальне життя людства. Бог став сам активним учасником соціального життя. Тому християнин повинен пам’ятати, що він не може ігнорувати соціальне життя.

Таим чином, християнська соціальна доктрина – це сукупність понять соціальної філософії (що походять від соціальної природи людини) та богослов’я для пізнання природи і порядку людського суспільства, а також норми і завдання, які випливають з нього і які треба пристосовувати до конкретних історичних обставин.

Соціальна доктрина Церкви не ставить собі за мету ані рай на землі, ані обожнювання „модерного світу”, але такий соціальний порядок, який дозволяє людині виконати Божу волю і вести гідне, щасливе християнським життя. Вона відкидає соціальну утопію, так само як і надто містичне християнство, яке заперечує у християнській вірі будь-яке право бути активною у соціальній площині, віддаючи таким чином світ на поталу хаосові [39, с.127].

На підставі сказаного можна виокремимти основні напрями й положення в розвитку соціального вчення Католицької Церкви:

а) випливає із Святого Письма;

б) соціальне вчення пов’язане з орієнтирами в повсякденному соціальному житті;

в) важливим питанням для Церкви є її ставлення до держави. Державна влада є початком порядку. У своїй головній функції охорони добра і боротьби зі злом держава слугує утворенню єдності людини з Церквою. Ця єдність зумовлює природне співробітництво між Церквою та державою. Водночас, держава повинна знати свої межі, зумовлені завданнями загального блага і соціального захисту. Католицька Церква дотримується концепції взаємовигідної співпраці і взаємопротиваги Церкви і держави, регулюючи свої відносини з державою на основі міжнародного права;

г) Церква приймає цінності демократичної держави, погоджуючись із принципами релігійної свободи ідеологічно нейтральної правової держави. Церква бачить своє завдання у здійсненні цивільного контролю над державою, зберігаючи власну свободу дії;

ґ) важливим пріоритетом Церкви є підтримка нею культури. Головний акцент її діяльності – збереження духовного коріння культури;

д) економічна сфера також перебуває в центрі контролю Церкви. Церква виробила й обґрунтувала власну християнську позицію в економічному поступі;

е) у галузі внутрішньої і міжнародної політики Церква чітко дотримується позиції внутрішнього і зовнішнього миру. Зброя, гонка озброєнь категорично відкидаються як засіб розв’язання конфліктів;

є) у міжнародній політиці вектор Церкви спрямований на зміцнення сили міжнародного права, підтримку між країнами добросусідських стосунків, протидію тоталітарним режимам, сприяння зміцненню міжнародної єдності.

Осердям усієї соціальної доктрини Католицької Церкви є людина як особистість.

Світове співтовариство в 70-ті роки ХХ ст. підійшло до усвідомлення того, що в результаті науково-технічного прогресу і пов’язаного з ним бурхливого розвитку атеїстичних ідей відбулася втрата моральних цінностей у політиці, громадському житті, міжособистісних взаєминах. За того часу почався процес, який сформував сучасний погляд на моральні та соціально-політичні цінності не тільки католицизму, а й інших світових релігій і ставлення до них як до основи гармонійного розвитку суспільства в новому тисячолітті. Це проявилося не тільки у зростанні авторитету релігії у світі, а й в екуменічному процесі – діалозі між представниками різних віросповідань, що дає можливість сподіватися на швидке подолання міжнаціональних та міжрелігійних конфліктів, успішний пошук взаємоприйнятих шляхів до порозуміння і миру.

Соціальна доктрина Церкви включає погляди на суспільство, державу, історію суспільства, революційні та національно-визвольні рухи, ставлення до науки і культури. У поглядах на суспільство та його історію Католицька Церква спирається на позиції провіденціалізму, згідно з якими будь-яке соціальне явище, вся суспільна історія відбувається з волі Бога, відповідно до наперед визначених Богом планів і окресленої мети.

В оцінці революційного і національно-визвольного рухів Католицька Церква керується принципами класового миру і дотримується реформістського методу у розв’язанні соціальних проблем сучасного світу. Папа Іван-Павло ІІ у своїх енцикліках соціальний прогрес розглядав як моральний розвиток людства, усвідомлення кожною людиною своєї солідарності з ближнім, як „розумний діалог” і спільна відповідальність робітників і підприємців заради спільного блага та справедливості. Право приватної власності захищає, проте не оголошує її тепер священною і недоторканною. Припускається навіть усуспільнення приватної власності на основі релігійного корпоратизму в інтересах „суспільного блага”. Класові суперечності, на думку католицьких богословів, можна вирішити на основі „гармонійного співробітництва між багатими та бідними”, шляхом поступових реформ. Усі проблеми соціально- економічного, національного і класового плану соціальна доктрина Ватикану розглядає крізь призму моральних норм.

Таким чином, основні принципи соціального вчення Католицької Церкви можна коротко охарактеризувати так:

1. Принцип наступності: кожний новий папа не бере під сумнів правильність положень, сформульованих до нього, і опирається лише на розвиток тих ідей, які були висловлені його попередиками, внаслідок чого виникає логічна низка тез, які утворюють єдину систему.

2. Доктрина постійно оновлювалася відповідно до дійсності, тобто забезпечувалися умови для того, щоб вона завжди залишалась актуальною.

3. Правомірність такого оновлення визначав лише сам папа або вищі колективні церковні органи (Всесвітній собор чи Єпископський синод) за його згодою.

4. Понтифіки виходили з того, що священики та миряни повинні керуватися соціальним вченням, згідно з внутрішньою переконаністю в її правильності, а не в результаті примусу.

5. Основні положення соціального вчення розглядалося як обов’язкові для всіх католиків і, насамперед, для священнослужителів, щоправда, на практиці так бувало не завжди, що підтверджує існування „теології звільнення”, проте це тільки збагачувало соціальне вчення католицизму.

Незважаючи на велику кількість різних порушених тем, у церковному соціальному вченні помітна відсутність відповідей на деякі сучасні і дуже спірні теми в Католицькій Церкві, зокрема енергозабезпечення, біогенетики, становища жінки в суспільстві тощо.

1. Енергозабезпеченіня. Жахлива катастрофа на Чорнобильській АЕС, викликала в усьому світі побоювання, чи використання „мирної атомної енергії” є безпечними для всього людства. Інші зауважують, що традиційні електростанції, які працюють на нафті або вугіллі, забруднюють також навколишнє середовище. Без сумніву, рішення „за” або „проти” атомної енергії є не тільки політичним, але також моральним питанням. Церква не дає на сьогодні остаточної відповіді на це питання.

2. Біоетика й генетичні дослідження. Широке поле біохімічних досліджень – одне із найактуальніших моральних проблем. Крім заборони абортів папа Іван-Павло ІІ не аналізує цієї небезпеки. Адже учені застерігають щодо генетично модифікованих продуктів харчування, щодо досліджень над ембріонами людини, щодо клонування тварин і людини тощо. Ймовірно проблематика біоетики ще до кінця не вирішена, оскільки про шкідливість генетично модифікованих продуктів не можна ні ствердно сказати, лиш припустити їх небезпеку при поєднанні їх із небезпечними вірусами [79; 73], ні заперечити, а от про небезпеку використання ембріональних препаратів можна говорити вже точно, позаяк виготовлення препаратів із плаценти – це одне, а оскільки ці препарати виготовляються із маленьких ембріонів людини і цей процес поставлений на промислову основу – то, фактично, запущено механізм людиновбивства. Зрозуміло, що Церква проти цього виступає категорично (див. Ч.І. Р. ІІ. §7 Не вбий) [3; 81; 82].

Окремою проблемою є питання трансплантації органів, оскільки там є різні технології. Одна із них передбачає т. зв. “нарощування органів”, тобто людина дає частинку чогось свого і їй відновлюють на основі її ж біоматеріалу хворий чи знищений орган. Ця технологія не викликає заперечень, за умови що для “вирощування” органів людини не використовуватимуться антигуманні технології.

Інша проблема – пересадка органів, щодо якої останнім часом виникає багато заперечень через боязнь їх викрадення [80], але ця технологія має багато побічних ефектів і менш успішна.

Стосовно проблеми клонування людини поки що можна стверджувати однозначно, що вчені добре навчилися робити забір плідного матеріалу й збільшувати кількість яйцеклітин, готових до зачаття. А от щодо клонування самої людини, як нам видається, що ще рано про це говорити. Можна видавати бажане за дійсне, але… Можна штучним способом збільшити у жінки кількість яйцеклітин, можна здорову жінку зробити неплідною, а потім ніби повернути її плідність, це ж стосується й чоловіків [81]. Але чи моральним є таке втручання в організм людини? Фактично, цими дослідами, на які виділяються шалені гроші, можна збільшити або зменшити кількість окремих народів або країн. І Церква це добре розуміє, тому й вивчає докладно усі ці проблеми, щоб передбачити всі негативні наслідки для людства. Про це згадував у енцикліці “Humanae vitae”(“Гуманність життя”, 25. 07. 1968) папа Павло VІ, уявлення християнської моралі про питання біоетики відображені в енцикліці Івана-Павла ІІ “Евангелія життя” (“Evangelium vitae ”, 1995.03.25). Деякі питань з біоетики актуалізував папа Бенедикт ХVІ у листі «Dignitas personæ” (“Гідність людської особи”,12. ХІІ. 2008).

Становище жінки в суспільстві. Деякі кола сподівалися, що Святіший Отець Іван-Павло ІІ після появи Апостольського листа „Malieris dignitatem” („Про гідність жінки”, 1988р.) та “Листа до жінок” (“Letter to Women” 2.06.1995) [3; 85], у якому окреслено досить абстрактне богослов’я жінки в сучасному суспільстві, доповнить думки в енцикліці з нагоди століття „Rerum novarum”. Таке очікування є актуальне, зокрема в тих країнах, де емансипація жінки призвела до негативних наслідків у лоні самої Католицької Церкви (феміністичне богослов’я, вимоги щодо рукоположення жінок тощо). Хоча Святий синод єпископів у Римі вже 1971 року домагався „для жінок належної участі у відповідальності й взагалі в публічному житті”. Папа Іван-Павло ІІ в його „Laborem exercens” засудив будь-яку дискримінацію або виключення жінок “від позицій, до яких вони кваліфіковані”. Однак образ і роль жінки в Церкві залишається надалі невизначеним.

Ряд негативних явищ, які іноді проявляються у Церкві потребують досить активного вивчення, щодо їх подолання. Не можна сказати, що Церква не реагує на них. Ще на початку останнього десятиліття одна із сестер підготувала дисертацію на ступінь доктора філософії про роль і місце жінки в Церкві в перші віки поширення християнства, де докладно вивчила всю практику участі жінок у поширенні ідей християнства.

Попри це можна стверджувати, що вже сформульовано певне філософське соціальне вчення Католицької Церкви, яке можна вважати її доктриною, оскільки доктриною (лат. doctrina – вчення) називається наукова або філософська теорія.

Соціальна доктрина, яка поступово формувалася протягом ХІХ – ХХ сторіч на Заході, поступово знайшла своє втілення і у ряді церков східних обрядів. Першими відгукнулися своїми реальними кроками Східні Католицькі Церкви, які разом із делегатами від Православних Церков, брали участь у ХХІ Вселенському (ІІ Ватиканському) соборі. На своїх помісних соборах вони частково дали відповідь на окремі соціальні проблеми. Зрозумівши небезпеку, яка загрожує всім християнам, Православні Церкви, теж ухвалили відповідні рішення й подали своє бачення соціальних проблем. Позитивним є те, що на проблеми гідності людини і майбутнього людства Церкви мають майже однакову позицію.

Таким чином, можна зараз сказати, що соціальна доктрина християнських церков є програмою їх діяльності, спрямованою на збереження майбутнього людства.