2015-08-13
1098
Передумовою успішного функціонування гармонійного суспільного організму та мирного співжиття людей різних інтересів, походження або віросповідань є готовність усіх до взаємної солідарності.
Людина за своєю суттю – суспільна істота. Цю суспільність людина не отримала від когось із зовні, це не якась надбудова людини, це христянська частина єства. Це її поклик, який отримала від Бога і який уписаний у її природу. Людина в цьому світі не з’явилася сама. Нова людина приходить у цей світ в рамках спілки двох осіб. Росте і формується нова людина у сімейній спільноті. Із самого початку нова людина спілкується з людьми, які її оточують, - від перших пестощів до основної інформації про світ і життя. Таким способом людина входить у світ і в суспільстві визнає себе його складовою частиною. Водночас людина відчуває і глибоку потребу в інших, потребу мати когось, бути з кимось пов’язаною, зав’язати дружбу, об’єднатися тощо. Крім того, в людині народжується потреба любити, жити і працювати для когось, пізнавати себе в іншому. Так людина закладає власну сім’ю з людиною, яку любить, з якою народжує дітей, яких потім оточує своєю любов’ю і турботою. І все це є генетичним кодом людської природи, усе відповідає плану Бога і Його помислу щодо людини.
Людина сама у собі є суб’єктивна. Лише у спілкуванні з іншими вона зможе бути об’єктивною, оскільки тільки через інших рефлектуються її спостереження, погляди й оцінки. Потреба спілкуватися з іншими творить спільноту і не тільки сімейну, але й ширшу – родину, народ, державу. Потреба об’єднання виринає із усвідомлення власного безсилля, бо лише у спілці з іншими людина зможе здійснити великі справи і перетворювати цю землю, до чого зобов’язував її Бог у хвилину творіння.
Така людина і суспільство взаємопов’язані і взаємозалежні. Роздумуючи про своє призначення у сучасному світі, Церква має на увазі таку фундаментальну ситуацію: „Суспільна людська натура виразно проявляє, що ріст людини і розвиток самого суспільства взаємно залежить одне від одного. Підвалинами, тобто суб’єктом і метою всіх суспільних інституцій, є і мусить бути лише людина, бо вона за своєю природою має потребу суспільного життя. Суспільне життя не є щось, що людині дане. Тому людина у спілкуванні з іншими, розвиває всі свої здібності і може сповнити своє покликання”, - зазначається у конституції ІІ Ваканського собору “Радість і надія”(GS. 25)[2].
Щоби людина змогла побудувати спільноту, їй треба піднестися над індивідуалістичним мисленням, оскільки спасіння людини – в солідарності. Людина спасається тому, що вона з іншими, тому, що належить до спільноти, і ніхто сам не може спастися. Зрештою, і остаточне призначення людини суттєво суспільне, тому на її спасіння не можна дивитися ізольовано від спільноти.
Принцип солідарності взаємопов’язаний з принципом персональності. Коли односторонньо наголошується першість персональності або індивідуальності, тоді це загрожує до дуже небезпечним суспільним індивідуалізмом (наприклад, індивідуалізм ранньої індустріальної ери в Європі ХІХ ст.). Коли ж брати тільки солідарність за абсолютну вартість, тоді це приведе до суспільного колективізму і до обмеження свободи індивіда або суспільних груп (до прикладу, обмеження прав людини в Східній Європі за часів комунізму).
Одним з найважливіших фактів людського буття є те, що “людина – це статева істота” і що для її „доповнення” треба протилежної статі або взагалі людської спільноти. Людина здатна доповнювати, але також потребує доповнення. Розвиток людства можливий тільки за умови співпраці кількох генерацій та ділової кооперації людей однієї епохи.
Солідарності належить “честь основного закону” людського життя і кожної спільноти. Тому соціальна доктрина Церкви ставить поруч з принципом персональності принцип солідарності як його необхідне доповнення. Обидва принципи взаємно залежні, бо людина тоді є особою (особистістю), коли вона є членом якоїсь спільноти.
Індивід і спільнота, особа (особистість) і суспільство, перебувають між собою у критичному і напруженому взаємозв’язку. З одного боку - людська особа (особистість) з її невід'ємними правами, яких не можна свавільно підпорядкувати інтересам суспільства або егоїзмові групи. З іншого – не можна наполягати безконечно на власних інтересах коштом загального добра. Тому окрема особа і спільнота перебувають у взаємозв'язку соціальної злуки й взаємної соціальної відповідальності.
Метою християнського суспільства є такий суспільний та економічний порядок, який базується на солідарній співпраці всіх для всіх [43, с.20].
ІІ Ватиканський собор у своїй конституції “Про Церкву в сучасному світі” наголошував, що загальне добро „охоплює сукупність всіх тих суспільних вимог, які уможливлюють або полегшують людям повний розвиток їхніх талантів” [2]. Із цього визначення бачимо, що загальне добро не є метою людини і людства. Метою є розвиток і вдосконалення кожної людської особистості, загальне добро є більше умовою, за якою людина може здійснювати свою мету. А „умови суспільного життя”, про які згадується в конституції про Церкву, це наявність матеріальних і духовних благ.
Сюди належать:
- мир;
- свобода;
- моральність;
- справедливість;
- гарантовані права і обов’язки кожної людини;
- культура;
- право на працю тощо [2].
Коли йдеться про загальне добро, то мається на увазі добро всього світу. Сьогодні світ до тієї міри пов’язаний, що кожна людина почуває себе його громадянином. Жодна держава, жоден континент не можуть обмежити або присвласнити собі загальне добро. Воно називається загальним, позаяк належить кожній людині і ніхто з нього не може бути виключеним. Кожна людина має обов’язок і право розвивати свою індивідуальність, а щоб вона змогла це здійснити, їй потрібен доступ до загального добра. Та не достатньо сказати лише, що всі люди мають права користуватися загальним добром, ці права треба кожній людині забезпечити й уможливити. Недопустимо, щоб одна група людей була настільки привілейована, що мала б виключне право користуватися тими благами, а якась інша група була б у цьому обмежена чи взагалі тих прав позбавлена. Таке явище глибоко ображає гідність особи і суперечить намірам Бога, оскільки всі успадкували землю як загальне добро.
Загальне добро не є якоюсь статичною цінністю. З досвіду знаємо, що воно з ревністю людей, поступом технології і цивілізації кожного дня збільшується і вдосконалюється. А оскільки у світі весь час розвиваються системи комунікації і зростає людська інформованість, то це добро стає більш загальним і доступним кожній людині.
Одним із суттєвих елементів загального добра та його фундаментальної характеристики є те, що воно повинно містити в собі перспективи майбутності. Це означає, що нинішнє покоління зобов’язане спадщину загального добра, яке отримало від попереднього покоління, збільшувати і готувати його для тих, хто прийде. Людство повинно так жити і працювати, щоб ті, хто відтак прийде, мали майбутнє.
За своїм значенням загальне добро автономне стосовно добра окремих націй або держав. Воно понад ним. Це тому, що загальне добро зумовлене добром всіх зокрема. У ньому загальний характер підноситься над політичними межами держав, і на нього мають права всі люди. Загальне добро мусить бути остаточною метою стремлінь усіх політиків і тих, хто веде народи і дбає про їхнє добро. Із загальнолюдської точки зору, загальне добро мусить бути критерієм, який регулює всі міжнаціональні взаємини.
Із зростанням загального добра одночасно зростає і усвідомлення виняткового становища і гідності людської особи. Тому ніколи не можна жертвувати людиною, оскільки це не було б запереченням загального добра. Пошана людської гідності означає забезпечення дійсно гідного життя і всього, що для такого життя потрібно:
- право на вільний вибір професії;
- право на сім’ю;
- право на виховання;
- право на працю і пошану;
- право поводитися за вимогами власної совісті;
- право на свободу і т.д. [2].
Метою кожного суспільного ладу мусить бути добро людини, і все для цього має бути підпорядковане людині, а не навпаки. Це основний принцип, яким зумовлений правильний розвиток кожного суспільства.
У Євангеліях йдеться про людину як про нашого „ближнього” (притча про доброго самарянина), і це стосується кожної людини без винятку. Вони закликають всіх до дійсної щоденної діяльної любові до кожної людини. Ця любов, насамперед, стосується життя і засобів для життя ближнього. Ісус недвозначно пояснив, що ближній – це кожна людина, без огляду на її віру і національність, без огляду, чи то приятель чи то ворог. Ми повинні противитися усьому, що:
- противиться самому життю людини (вбивство, самогубство, геноцид, аборт, евтаназія);
- порушує недоторканість людської особи (тілесні і душевні тортури, психологічні примуси чи тортури);
- ображає людську гідність (нелюдські умови життя, свавільні ув’язнення, депортації, рабство, проституція, негідні для людини умови праці, торгівля людьми).
Усе згадане суперечить і ображає Господа і гідність людської особи. На цьому не можна будувати здорового суспільства, ні забезпечити розвиток людини.
Коли індивіди або суспільні групи мають за мету винятково власні інтереси, тоді або паралізується суспільне життя, або перемагає брутальна сила нахабного. Для мирного і прогресивного розвитку соціального тіла необхідно, щоб індивідуальні інтереси підпорядковувалися інтересам загального добра.
Першим і основним завданням державної влади є бути охоронцем і запорукою загального добра. Держава повинна створювати сприятливі економічні та соціальні умови для громадян. Ще одним важливим завданням держави є врівноважувати групові егоїзми, які можуть пошкодити гармонійне співжиття демократичних сил. Держава має врівноважити інтереси конкуруючих груп, спрямовуючи їх на користь загального добра.
Індивідам треба підпорядкувати власні інтереси спільній меті, уникаючи всього, що є шкідливим для загального добра. Загальне добро має пріоритет перед власною користю.
“Наприкінці ХХ ст. неможливо покласти всю відповідальність за загальне добро на державу. Загальне добро є спільним фокусом всіх членів соціального тіла. Чинна демократія потребує співпраці всіх своїх громадян. Демократія означає, в цьому випадку, що всі громадяни несуть спільно відповідальність за загальне добро”, - зазначають сучасні дослідники з історії Церкви [43, с.140].
Існує також „міжнародне загальне добро”, яке вимагає від усіх країн, багатих чи бідних, економічної і політичної співпраці, щоб розв’язати важливі проблеми майбутнього.
