А) Принципи субсидіарності і персональності (особистості)

Одним із принципів вільного і гуманного суспільного ладу є соціальний принцип субсидіарності. Принцип субсидіарності часто називають „класичним” принципом католицької соціальної доктрини. Слово „субсидіарність” означає надавання допомоги. Держава й суспільство і кожний вищий авторитет мають тільки тоді втручатися субсидіарно, тобто з допомогою, у компетентність менших чи підпорядкованих спільнот, коли останні нездатні самостійно виконувати свої завдання. Енцикліка „Quadragesimo Anno” поточнює цей основний принцип такими словами: “Кожна суспільна діяльність є за своєю суттю й поняттям субсидіарною; її завданням є допомога членам соціального тіла. Вона не може їх розбити або поглинути” [26; 32].

Принцип субсидіарності є загально-суспільним принципом упорядкування вільного і гуманного суспільства. Суспільство й державні органи мають бути організовані субсидіарним способом, тобто знизу вгору. Таким чином забезпечено оптимальний розвиток особистості та гарантовано збереження менших спільнот (родин, приватних товариств, національних меншин тощо).

Субсидіарне суспільство має дбати, щоб високопоставлені державні або суспільні інстанції контролювали тільки ті завдання, які не можуть бути виконані організаціями нижчого щабля.

Правильне застосування принципу субсидіарності зміцнює демократичний лад, бо субсидіарність означає делегування компетенцій, розподіл влади та контроль над нею. Якщо сучасне суспільство хоче зберегти своє людське призначення, йому необхідно орієнтуватися на принцип субсидіарності [46, с.10].

У центрі соціальної доктрини Церкви стоїть людина як особа, що створена за образом і подобою Божою. Особиста гідність людини є недоторканою, вона є мірилом будь-якого творення християнського соціального порядку. Для католицької соціальної доктрини вихідною позицією у виробленні соціального порядку є трансцендентальне походження людини та її взаємозв'язок з Господом Богом.

На перших сторінках Святого Письма читаємо: „І створив Бог людину на свій образ; на Божий образ створив її; чоловіком і жінкою створив їх” (Бут. 1: 27). Людина є Божим створінням. Джерелом і метою людського життя є ні сама людина, ні якась влада, яка існує проти Бога або без Бога, але сам Бог, творець людини. Бог створив людину на свій образ. Із цього творчого акту випливає вся таємнича гідність людини бути образом Божим. Святе Письмо не доручає людині нічого меншого, як те, щоб вона собі підкорила Богом створену землю. Але людині не дано абсолютної і неосяжної влади над землею. Вона також не має права нищити її (Бут. 1: 27-30). Але людина відчужилася від Бога і відвернулася від нього, скориставшись своєю свободою (Бут. 3:23-24).

Зі свого щоденного досвіду знаємо, що в людині є два елементи, дві дійсності – тілесна і духовна, матеріальна і нематеріальна (див. Р. І. § 4). Уже сам звіт про створення людини, який є на початку Біблії, передбачає її фундаментальність. Там говориться про зустріч двох світів: світу душі і світу матерії. Бог формує людину (тіло) з пороху земного і цим вона є частиною природи і всесвіту, але Він вдихає їй і дух життя, завдячуючи якому вона стала живою душею (Бут.3: 7). Тим духом, який дістала від Бога, людина перевищила цілий Усесвіт, тим духом вона різниться від всіх інших створінь.

Людина себе проявляє у “своїй тілесності” й у “своїй духовності”. Відношення тіла і душі в людини було і є предметом дослідження мислителів усіх часів. За Біблією, людина – одне єство. І коли в Біблії написано або “дух“, або “душа”, або “тіло” – мається на увазі ціла людина. Цю правду про єдність людини, її цільність висувала Церква впродовж всієї своєї історії. Виміри гідності людини стосуються її цілості, а не тільки однієї її частини. Тому знецінення людської тілесності суперечить наміру Бога. Тіло – не тюрма, в якій ув’язнений дух, не щось менш вартісне. Тіло – це Боже діло, оскільки Він його оформив. І у воскреслому преображенні, як про це свідчить Новий Заповіт, людина буде у своєму тілі, хоча трошки іншому, ніж перше. Всякий дуалізм, поділ людини на вищі і нижчі сфери – зовсім чужий біблійному розумінню людини. Не гармонізує з Божим словом духовна односторонність, яка робить наголос на душі. Дехто каже, що Ісус помер задля спасіння душ. Такого свідчення ми не знайдемо у Святому Письмі. Ісус помер за людей, Він своїм хрестом відкупив їх. Спасається не тільки душа, але й людина, котра одна й неподільна.

Варто сказати кілька слів про тілесне та духовне у Біблії. Нехай засадою тут стануть слова Ісуса, коли Він говорив із Никодимом. Зокрема сказав: „Народжене від тіла є тіло, а народжене від Духа є дух” (Ів.3: 6). Це основний критерій духовного і тілесного у Біблії. У Старому Заповіті невідкуплена людина є тілесною, позаяк вона відчужена і підпорядкована гріху. У Новому Заповіті людина, народжена духом, - духовна, тобто продукт Духа Святого. У співпраці з Духом у людині повинна перемогти нова людина, створена за взірцем Ісуса Христа, поки не осягне повноти Христа. Це програма людського життя.

Тому християнин покликаний до духовного життя. Він помазаний Духом Святим і покликаний у цьому світі жити духовно. А це означає, що йому треба постійно намагатися, щоб у своїх думках і діях, молитвах і напрямках він був відкритий для Духа і дав себе вести Духом. Тому духовне життя означає не лише побожність, але й сукупність діяння у всьому житті людини. В ученні Церкви Христової людина – це цілісна особистість. Щоправда, в зарубіжній науковій термінології використовується термін “ особа ”, а в українській послуговуються радше словом - “особистість” ці два терміни розмежовуються [8; 29; 22].

Церква вчить, що людина створена Богом на Його образ і подобу, а тому, випливаючи із заповіді “Не убий”, кожна особистість є неповторною, індивідуально особливою і повинна мати всі умови для свого розвитку. Про це має дбати держава і суспільство. Ось чому так багато йдеться в документах Церкви про гідність особи. Де, як і в чому особистість може проявити себе?

Папа Іван-Павло ІІ у своєму посланні „Laborem exercens”(“З праці своєї”) нагадує, що людина через свою працю стає Божим образом. Іншими словами, людина є образом Божим, тому що вона отримала від Бога доручення підкорити й опанувати землю (Бут. 3: 29). Тим, що людина виконує це доручення, вона віддзеркалює сам творчий акт Бога [3].

Логічним наслідком такого розуміння людини та її праці є формулювання християнської „етики праці”: працююча людина є образом Божим і співробітником Бога.

У християнському проекті суспільства персональна гідність людини є невід’ємною мірою в оформленні економічного і суспільного життя.

На основі правди про персональну гідність людини та її праці Церква окреслює низку практичних прав працюючої людини. Папа навіть стверджує, що такі права треба бачити безпосередньо у зв’язку із загальними правами людини, бо вони є наслідками самої природи людини. Права працюючої людини, як соціальні права людини взагалі, є частиною основних і невід’ємних її прав.

Одним із таких прав є право на працю. Важливим обов’язком усіх відповідальних у суспільстві й державі людей є подбати, щоб всі працездатні знайшли відповідне місце праці.

Невід’ємною вимогою соціальної доктрини Церкви є те, щоб людина через її професію і на місці праці розвинула всі свої здібності. Гідність людської особи вимагає, щоб “праця щоразу мала першість перед капіталом”. Гідність людини, яка працює, зазначає папа Іван-Павло ІІ, включає також вимоги, щоб вона мала відповідне право участі й відповідальності в керівництві підприємства. Понтифік навіть озвучує етично-соціальну вимогу, щоб людина мала відчуття, що вона працює на власному підприємстві [43, с.15].

З усього сказаного випливає, що Церква, опираючись на принципи субсидіарності і персональності (особистості), ставить на перше місце людську особистість, її неповторність та індивідуальність, її гідність, пропонує певну програму дій із захисту прав людини та певну програму діяльності державних чинників з метою створення відповідних умов для розвитку людської особистості.