2015-08-21
359
Україна увійшла до складу Росії на правах широкої автономії.
Між обома сторонами спершу у Переяславі, а пізніше у Москві відбулися переговори, внаслідок яких цар затвердив так звані Березневі статті 1654 р. Вони передбачали:
права, привілеї та маєтності Запорозького війська та української шляхти;
60-тисячний козацький реєстр;
плату старшині та кошти на утримання козацького війська;
збереження місцевої адміністрації та збір нею податків для царської казни;
надання гетьманові в рангове (посадове) володіння Чигиринського староства
право Запорозького війська обирати гетьмана;
право зносин гетьманського уряду з іншими державами;
невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України;
підтвердження козацьких і шляхетських вольностей та залишення селянства у феодальній залежності;
збереження прав київського митрополита;
надіслання царського війська проти польсько-шляхетських військ під Смоленськ;
утримання військових залог на кордонах України з Польщею;
оборону України від нападів татар;
утримання козацької залоги у фортеці Кодак
Таким чином, Березневі статті визнавали існування самостійної держави — Гетьманщини, яка займала відповідну територію (колишні Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства, а також частина Волинського воєводства) і мала республіканську форму правління.
Гетьманщина
Гетьманщина була багатостановим соціальним організмом.
Переважну кількість її населення становило вільне селянство. Силою зброї воно відвоювало собі особисту свободу і в перші повоєнні роки навіть вільно розпоряджалося землею.
Проте усі заходи гетьманської адміністрації, як правило, були підпорядковані інтересам козацтва — привілейованого стану. Воно одержало право на володіння землею — основним багатством України, вільного заняття промисловою діяльністю, необмеженої участі у політичному житті держави.
Разом з тим козацтво було не однорідним. Верхні щаблі ієрархічної драбини займала старшина, що у майбутньому почала нагромаджувати у своїх руках земельні багатства та організовувати багатогалузеві господарства, основані на праці залежних селян. Так зароджувалося нове покоління українських феодалів.
На рядове козацтво була покладена основна військова повинність — участь у походах.
У роки Визвольної війни значні права одержало українське міщанство. Проте з часом через привілеї воно часто вступало у конфлікти з козацтвом.
Та в складі монархічної Росії Українська держава з її республіканською, демократичною формою правління була позбавлена можливостей дальшого розвитку. Нові державні установи рано чи пізно мали розчинитися у загальноімперських органах управління. Так воно й трапилося. В наступні після 1654 р. десятиріччя йшов поступовий, але невблаганний процес втрати Українською державою своїх етнічних рис, ліквідації її суспільно-політичних органів влади.
