Криза Югославської федерації та її розпад

Після смерті Тіто у 1980 р., коли місце президента зайняв колективний орган – Президіум, в якому була представлена кожна республіка, в країні посилились відцентрові тенденції. Криза тоталітарного соціалізму в Югославії прийняла форму міжнаціональних конфліктів. Центральний уряд неухильно втрачав контроль над ситуацією в країні. Поштовхом до кризи югославської федерації стали події в Косово 1981 р. Албанці, які на початок 80-х років складали 80% населення автономного краю, вимагали надання краю статусу республіки. У Белграді демонстрації албанців були сприйняті, як спробу відірвати край від Сербії і приєднати до Албанії. Демонстрації албанців були розігнані воєнною силою, але з того часу край став постійним джерелом напруги. Відносний порядок в краї підтримувався лише армією і поліцією.

Події в Косово привели до розколу громадської думки в країні і до активізації політичної активності населення. Хвиля націоналізму (великосербського, хорватського, албанського, словенського тощо) охопила країну.

На цій хвилі відбулись зрушення у свідомості населення і стала домінувати думка, що з кризи можна вийти шляхом утворення окремих національних держав.

Крім національної проблеми югославському керівництву доводилося розв`язувати проблеми породжені глибокою економічною кризою. На кінець 1985 р. безробіття складало 15%, інфляція – 100% (у 1989 р. – 3000%), зовнішній борг складав – 19 млрд. дол. (1989 р. – 21 млрд. дол.). На його обслуговування витрачалося до 40% усіх валютних доходів держави. Проте попервах керівництво Югославії замість кардинальних соціально-економічних реформ запропонувало програму «стабілізація», яка, звичайно, не виконувалася. Зрештою пошук шляхів виходу з кризи привів до необхідності проведення на той час економічних, політичних реформ, та реформ Союзу Комуністів Югославії (СКЮ).

З 1989 р. у всіх республіках утворюються опозиційні партії, особливістю яких було те, що вони формувались виключно на національній основі. На весні 1990 р. на виборах у Словенії і Хорватії перемагають національні коаліції.

Листопадові вибори 1990 р. дали перемогу прокомуністичним (просербським) силам у Сербії і Чорногорії, Боснії і Герцеговині, і Македонії.

У відповідь Словенія і Хорватія, де до влади прийшли націоналісти, прийняли нові конституції і висловили намір вийти з федерації. На референдумах у Словенії (80% – за) і Хорватії (95% – за) переважна більшість населення висловилась за незалежність. Союзне керівництво, переважна частина якого складали серби, виступило за збереження єдності будь-якою ціною.

Після прийняття рішення Словенії (лідер М.Кучен) і Хорватії (лідер Ф.Туджман) про вихід із складу Югославії (червень 1991 р.), спочатку в Словенії, а потім у Хорватії почались бойові дії між загонами самооборони республік і частинами Югославської народної армії (ЮНА), яким було надано наказ забезпечити єдність Югославії.