Шведська модель соціально-економічного розвитку

Це найдемократичніша модель економічного і політичного розвитку регульованої ринкової економіки, що ґрунтується на плюралізмі форм власності (в тому числі колективної власності профспілок) і економічної влади та соціалізації сфери розподілу. Початковим етапом її формування був розвиток політичної та соціальної демократії в довоєнний період. Зокрема, у 1938 р. між Союзом підприємців і Федеральною організацією шведських профспілок (нині до них належать майже 90 % трудящих) була досягнута угода, згідно з якою було визнано право профспілок на самоорганізацію та активну участь у веденні тарифних переговорів, належному оснащенні робочих місць тощо. Союз підприємців отримав свободу дій у сфері виробництва, а держава не мала права активно втручатись у процес функціонування недержавного сектору. Водночас у сфері розподілу впроваджувалась "зрівняльна" політика регулювання заробітної плати і аналогічна фіскальна політика держави. Така концепція ґрунтувалась на ідеї про неможливість і недоцільність покладатись на механізми ринку у сфері розподілу економічного продукту, зокрема на положення про те, що праця не є товаром (а отже, заробітна плата не є його ціною), а одним із виявів людської сутності, визнанням соціального значення діяльності людини. Тому величина заробітної плати повинна, з одного боку, бути диференційованою залежно від видів праці, а з іншого — її розмір мусить бути однаковим на однакову працю на всіх підприємствах різних галузей народного господарства та його регіонах. Не повинна бути різкою диференціація в оплаті праці між кваліфікованими і некваліфікованими працівниками, між чоловіками і жінками.

З 1972 р. наймані працівники представлені в директораті кожної фірми з кількістю зайнятих понад 100 осіб. Звільнення з роботи можливе лише з об'єктивних причин, причому повідомлення працівнику надсилається за 6 місяців до звільнення. Офіційним рівнем всезагальної зайнятості вважається рівень безробіття в 2 %, а до безробітних зараховують тих, хто не працював 5 днів.

У 1984 р. процес формування фондів профспілки якісно змінився. Зокрема, було зменшено розмір оподаткування прибутків акціонерних компаній, різних фінансових інститутів (банків, страхових компаній) до 20 %, цей податок розподілявся між п'ятьма регіональними відділеннями фондів профспілки, а кожний з них міг володіти лише 8 % голосів на загальних зборах акціонерів (усі п'ять фондів могли придбати лише 40 % акціонерного капіталу і відповідну кількість голосів).

Фіскальна державна політика, за цією концепцією, повинна також відповідати соціалістичному принципу рівності, зокрема забезпечувати акумуляцію необхідних засобів для фінансування держави загального благоденства і рівномірно розподіляти багатство в межах країни. Засобами реалізації цих функцій є розвиток ефективної індустріальної економіки, зорієнтованої на отримання прибутків за сприятливих умов для інвестицій (низькі податки на прибутки). Ставки національного прогресивного подохідного податку становлять від 5 до 46 %. Водночас у Швеції впроваджується високопродуктивна шкала оподаткування високих індивідуальних доходів (від 31,5 % до 85 %, а в Україні і Росії — лише 13 %). Держава також піклується про працевлаштування всіх людей і впровадження ефективної системи соціального страхування. Система охорони здоров'я на 95 % є державною (лише 5 % лікарів мають приватну практику).

Р. за ініціативою профспілок почав формуватись фонд профспілок за рахунок відрахування частини прибутків великих компаній на придбання акцій для працівників. Особливістю функціонування фондів є колективне володіння, за якого їх члени мають право голосу на загальних зборах акціонерів і делегування своїх представників у спостережні ради. Про колективну природу володіння такими акціями свідчить, зокрема, той факт, що вони не купуються і не продаються, не відчужуються від підприємств. З метою певної децентралізації влади фонди передають частину своїх голосів тим підприємствам, прибуток яких у формі акцій розподіляється за фондами. У такий спосіб значною мірою соціалізується власність на засоби виробництва (а отже, відбувається відповідне усуспільнення акціонерного капіталу), її влади та капіталізація праці.

З метою створення нових робочих місць частина коштів надається менш могутнім підприємствам, спроможним нарощувати виробництво. Крім того, дивіденди на акції працеотримувачів можуть використовуватись з метою додаткового фінансування системи соціального страхування. Аналогічно профспілки, перетворюючись частково у колективних власників засобів виробництва, виражають соціальні та економічні інтереси найманих працівників, а певною мірою — інтереси капіталу.

Загалом шведська модель соціально-економічного розвитку зорієнтована на плюралізм економічної влади і власності, недопущення її концентрації в руках підприємців і профспілок. У Швеції цю модель називають "державою добробуту". Важливою складовою моделі є високі податки на багатих; наявність розвинутого громадянського суспільства. Провідна соціал-демократична партія не має більшості в парламенті, а тому там не формується більшість, уряд надзвичайно економний (у Кабінеті міністрів — 11 автомобілів, а в парламенті — 3). Держава е позаблоковою.

Трьома основними формами власності у Швеції е приватна, державна і кооперативна. В межах приватної вирізняють приватну, що належить окремим особам, і акціонерну (отже, колективну) капіталістичну власність. Останнім часом зменшується частка акцій, якими володіють великі власники (з 47 % в 1975 р. до 21 % в 1985 р.), і зростає частка акцій, що належить різним інститутам і установам (за вказаний період вона зросла з 53 % до 79 %) — інвестиційним компаніям, пенсійному фонду та ін. Багато працівників є власниками акцій, а їх заощадженням в інвестиційних фондах держава надає вагомі пільги.

На державних підприємствах у Швеції в 1992 р. працювало 32,2 % від загальної чисельності робочої сили. Ці підприємства зосереджені здебільшого в сировинних галузях, гірничо-видобувній, чорній металургії, суднобудуванні, на транспорті, в наданні комунальних послуг та ін. Більшість з них об'єднані в державному концерні "Прокордіа".

Кооперативи найбільше розвинулись у сільському господарстві, промисловості, житловому будівництві, роздрібній торгівлі. Згідно з оцінкою експертної комісії в 1976 р. кооперативи з точки зору досягнення економічного добробут ту е корисною формою організації суспільства майбутнього. Вони виробляють понад 2/3 сільськогосподарської продукції.

За витратами на розвиток освіти надушу населення Швеція посідає перше місце в світі. Обов'язковою є 9-річна освіта, яку діти отримують переважно в державних школах. Вищу освіту також, як правило, фінансує держава і доступ до неї відкритий всім, хто отримав середню освіту. На отримання вищої освіти студентам надається допомога, причому більша її частина є безкоштовною. Внаслідок цих процесів економіка та влада Швеції цілком зорієнтовані на інтереси людини.

 Країни Лат. Америки

У країнах Латинської Америки після Другої світової війни відбулися значні зрушення. Це пояснюється тим, що країни Латинської Америки значно раніше отримали незалежність. Їм на шляху модернізації не доводилось переживати цивілізаційного шоку, як це було в країнах Африки та Азії, вони були частиною західної, європейської за походженням, цивілізації.

Після Другої світової війни становище в економіці латиноамериканських країн було сприятливим для проведення реформ: вони мали солідні валютні накопичення, зросла їх частка у світовій торгівлі. Ці фактори були використані урядами країн Латинської Америки для проведення імпортозамінної індустріалізації. Це сприяло формуванню у цих країнах популярних, але авторитарних режимів. Приклад тому – президентство Хуана Домінго Перона в Аргентині (1946-1955 рр. і 1973-1974 рр.; у 1949-1955 рр. – фактичний диктатор)

Перон провів часткову націоналізацію, сплатив борги країни, домігся самозабезпечення Аргентини основними промисловими товарами. У період його правління в Аргентині був створений перший в Латинській Америці реактивний літак, але під тиском США його виробництво було припинено.

У Бразилії в 1950 р. повернувся до влади Жетуліо Варгас, який відродив свою політику 30-х років, але уже без спроб копіювання фашистських держав. Змінивши його у 1956 р., Ж.Кубічек продовжив імпортозамінну індустріалізацію. На початок 60-х років Бразилія наполовину забезпечувала себе промисловими товарами.

У Мексиці лінію, розпочату президентом Ласаро Карденасом, у 1934-1940 рр., продовжували і після Другої світової війни. Індустріалізація йшла за рахунок розвитку державного сектору, продовжувалась аграрна реформа.

США в період 40-60-х років були стурбовані лише одним: запобіганням проникнення СРСР у Латинську Америку. Для здійснення цього США робили ставку на посилення воєнного потенціалу і на воєнно-політичне співробітництво з країнами Латинської Америки.

У 50-60 роках почався новий етап соціально-економічного розвитку країн Латинської Америки. Ресурси для проведення імпортозамінної індустріалізації були вичерпані, державний бюджет з великими труднощами справлявся з необхідністю підтримати державний сектор економіки. Великі державні бюджетні дефіцити були викликані здійсненням надто амбіціозних проектів. Наприклад, у 1957 р. в Бразилії почалось будівництво нової столиці подалі від перенаселеного Ріо-де-Жанейро. Це було ультрасучасне місто, побудоване за проектом всесвітньо відомого архітектора Оскара Німейєра і назване Бразиліа. Нова столиця мала символізувати майбутнє країни. Мексика домоглась права проведення у своїй столиці Мехіко олімпійських ігор 1968 р., що змусило повністю реконструювати багатомільйонне місто. Грандіозні проекти призвели також до інфляції, зростання соціальної напруги. Національна грошова одиниця крузейро з 1961 по 1964 р. "схудла" у 5 разів.

У 1959 р. партизанська війна на Кубі завершилась зникненням проамериканського режиму. Лідер повстанців Фідель Кастро очолив новий уряд. Своє завдання він бачив у незалежності Куби і проведенні соціальних реформ. У здійсненні своїх задумів він зіткнувся з опором США, які мали на Кубі значну власність. Кастро здійснив націоналізацію цієї власності і встановив тісні відносини з СРСР. Це викликало рух опору, який спирався на підтримку уряду США та на кубинську общину у США. США організували збройну інтервенцію загонів гусанос на Кубу (1961 р.), але вона провалилась. Це прискорило реформи на Кубі і співробітництво з СРСР.

У другій половині ХХ ст. країни Латинської Америки значно просунулися по шляху перетворення з аграрно-сировинного придатку світового ринку у регіон з розвинутою інфраструктурою і промисловістю. Найбільші країни регіону – Бразилія, Аргентина, Мексика опинилися на порозі перших десяти країн світу по об`єму промислового виробництва. Суттєві зміни відбулися і в політичному житті, відійшли у минуле традиційні авторитарні диктатури. Утверджуються традиції парламентаризму і демократії. Нова влада будує свою політику на основі пошуку компромісу, згоди, примирення різних політичних сил. Значно змінилася роль країн Латинського Америки і на міжнародній арені, їх зовнішньополітичний курс вийшов з тіні політики США. Тим не менш зберігається і достатня кількість серйозних проблем, що впливають на розвиток країн регіону: заборгованість, низький рівень життя значної частини населення, соціальний контраст, продовжується повстанський рух, корупція, наркобізнес, тероризм тощо.

Карибська криза в жовтні 1962 р. — найбільше загострення відносин між СРСР і США за весь післявоєнний період, що поставило світ перед небезпекою ядерної війни між наддержавами. Криза виникла в ситуації конфронтації через будівництво Берлінської стіни. Безпосередньою причиною кризи було таємне розміщення на Кубі радянських ракет з ядерними боєголовками. Операція проводилася тайно, за особистою вказівкою М. С. Хрущова і за згодою Ф. Кастро.

Хрущов, ймовірно, бажав таким чином урівноважити ядерну перевагу США, як чисельну (за оцінками міністра оборони в уряді Дж. Кеннеді — приблизно 17-кратна), так і тактичну (американські ракети були розміщені тоді біля самих кордонів СРСР — у Туреччині). Важливу роль відігравало прагнення радянського лідера захистити від можливого американського нападу Кубу, яка у квітні 1961 р. відбила висадку десанту контрреволюціонерів на Плайя-Хірон. Очевидно, цей ризикований крок багато в чому пояснюється імпульсивним і непередбачуваним характером М. С. Хрущова, його прагненням змагання з США, готовністю нехтувати безпекою свого і чужого народів заради «перемоги соціалізму» в Західній півкулі.

Рішення про розміщення ракет було прийнято літом 1962 р. під час візиту на Кубу радянської делегації, до складу якої входив маршал С. С. Бірюзов. Наявність ракет, що заперечувалася Хрущовим (у вересневому особистому посланні Кеннеді) і А. А. Громиком (під час аудієнції у Кеннеді 18 жовтня), була неспростовно встановлена розвідувальними органами США за допомогою аерофотозйомки. 22 жовтня президент Кеннеді виступив по телебаченню і оголосив про початок військово-морської блокади Куби, куди відтепер не допускалися радянські кораблі. У Раді Безпеки ООН, в яку звернулися із запитами СРСР, Куба і США, були проведені слухання. 23 жовтня Радянський уряд виступив із заявою, яка засуджувала агресивні дії США. Обидві сторони обговорювали варіанти нападу. Однак президент Кеннеді не став потурати амбіціям американських військових і взяв на себе ініціативу в особистих переговорах з М. С. Хрущовим по прямому телефонному зв'язку між Москвою і Вашингтоном. Вже 28 жовтня Хрущов у посланні до Кеннеді, «щоб заспокоїти американський народ», заявив про демонтаж ракет, не називаючи їх прямо (факт розміщення ракет заперечувався аж до оголошеної М. С. Горбачовим «гласності»). За результатами проведених негласно особистих переговорів між лідерами, Сполучені Штати погодилися на демонтаж своїх установок у Туреччині, а також відмовилися офіційно від будь-яких спроб змінити збройним шляхом режим Ф. Кастро.

Ліквідація колоніалізму, створення і розвиток незалежних держав

Під деколонізацією розуміється процес надання незалежності, повного суверенітету домініонам, підмандатним територіям, залежним територіям, колоніям. Процес цей відбувався за допомогою як мирних, так і збройних засобів.

Передумовами і причинами деколонізації були: розгром Німеччини, Італії та Японії у другій світовій війні; послаблення контролю метрополій над своїми колоніями (особливо Францією і Голландією), зростання впливу і потенціалу колоній (особливо англійських домініонів); розгортання масового національно-визвольного руху, який у більшості країн набув збройного характеру; великий вплив на визволення країн справила "холодна війна", яка давала можливість маневрувати між великими державами і сприяла падінню колоніалізму.

Важливим фактором було негативне ставлення до колоніалізму суспільної думки у країнах-метрополіях і світової громадськості.

У процесі деколонізації можна виділити кілька етапів.

На першому етапі (1943-1956 рр.) процес деколонізації охопив головно Азію й Північну Африку. Європейські країни відмовились від своїх мандатів на управління Палестиною та Йорданією (Англія), Ліваном та Сирією (Франція). Було вирішено долю італійських і японських колоній і підмандатних територій. Англія надала незалежність Індії (1947 р.), попередньо розділивши її на дві держави – Індію й Пакистан, острову Цейлон (Шрі-Ланка) і Бірмі. Проголосили свою незалежність Індонезія (17 серпня 1945 р.), В’єтнам (2 вересня 1945 р.), яку вони відстояли у тривалій збройній боротьбі. У 1953 р. Франція визнала незалежність Камбоджі й Лаосу. У 1946 р. США надали незалежність Філіппінам.

Після провалу франко-англійської агресії проти Єгипту в 1956 р. Англія визнала повний суверенітет Судану, а Франція – незалежність Тунісу й Марокко.

На другому етапі (кінець 50-х–60-ті роки) процес деколонізації охопив в основному Африку. У 1957 р. Англія надала незалежність Гані, Малайзії, а в 1958 р. – Гвінеї. Переломним став 1960 р., який назвали "роком Африки". Цього року звільнилися 17 країн: Габон, Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кості, Чад, Центрально-Африканська Республіка, Конго (Браззавіль), Республіка Конго (Заїр), Камерун, Мавританія, Малі, Нігерія, Мадагаскар, Сенегал, Сомалі, Того.

У наступні роки розпочався процес деколонізації британських володінь на Сході Африки. У 1961 р. незалежність отримала Танганьїка, у 1962 р. – Уганда, у 1963 р. – Кенія, у 1964 р.– Занзібар, Замбія, Малаві, у 1965 р. – Гамбія. Таким чином, до середини 60-х років більшість країн Тропічної Африки звільнилася від колоніального гніту.

Під час третього етапу (70-ті роки) впала остання найстаріша колоніальна імперія – португальська. Першою після тривалою збройної боротьби здобула незалежність Гвінея-Бісау (1973 р.). Після повалення військової диктатури в Португалії в результаті "революції гвоздик"(квітень 1974 р.), незалежність здобули й інші португальські колонії: Острови Зеленого Мису, Ангола, Мозамбік, Сан-Томе і Принсіпі.

На цьому деколонізація не завершилась. Під час четвертого етапу (80-90-ті роки) здобули незалежність останні уламки колоніальних імперій. Так, у 1980 р. було остаточно врегульовано проблему Південної Родезії (Зімбабве), у 1982 р. Англія надала незалежність Белізу, у 1990 р. під тиском світової громадськості ПАР надала незалежність Намібії, у 1997 р. Китай відновив свій суверенітет над Гонконгом, у 1999 р. – над Макао.

Таким чином, на порозі ХХІ ст. колоніальні імперії відійшли у минуле. Однак, здобувши політичну незалежність, молоді держави не стали економічно незалежними. Головною їхньою проблемою стала відсталість, з якою більшість молодих держав не можуть впоратись.

Отримавши політичну незалежність, нові країни не стали економічно самостійними. Колишні метрополії і США продовжували диктувати ціни на сировину і продовольство, промислове обладнання. Але залежність була тепер не наслідком політичного тиску, а результатом відсталості. Країни Азії, Африки і Латинської Америки залишались аграрно-сировинними придатками, залежали від постачання машин, обладнання, притоку зовнішніх інвестицій.

Проблема відсталості посилилась після Другої світової війни завдяки підвищенню темпів зростання населення. Демографічний вибух відбувся у момент, коли тільки починалась трансформація традиційних соціально-економічних інститутів у країнах, що почали здобувати незалежність. Аграрне перенаселення в ряді регіонів призвело до справжньої катастрофи. Використання всіх земель, придатних для сільськогосподарського виробництва, вирубування лісів, виснаження джерел прісної води породили проблему урбанізації. З 1950 по 1980 р. 350 млн. вихідців з села стали мешканцями міст, оселяючись в основному в районах, які оточують великі міста. Високі темпи зростання населення ускладнили розв’язання проблеми відсталості, прибутки на душу населення у деяких країнах стали меншими порівняно з колоніальним періодом. Висока народжуваність зумовила омолодження населення (діти у віці до 15 років складають половину населення країн). Щоб домогтись виходу із відсталості, потрібно підвищувати грамотність населення. А при такій кількості підлітків це потребує великих витрат на освіту.

Розуміння економічної залежності у країнах "третього світу" спочатку базувалось на уявленні, що світова економіка існує виключно за рахунок їхньої експлуатації, яка здійснюється шляхом заниження цін на сировину країн "третього світу" і завищення цін на готову продукцію розвинених країн. З цього випливало, що досягти економічної незалежності можна в результаті імпортозамінюючої індустріалізації та експлуатація природних ресурсів. Останнє найбільш повно проявилось у діяльності Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК). Створена в 1960 р., вона, встановивши контроль над світовим експортом нафти, почала у 70-ті роки підвищувати ціни на неї, діючи як міжнародний картель або синдикат. Дії ОПЕК викликали в світі енергетичну кризу, збільшивши прибутки країн ОПЕК. Дуже швидко цей шлях досягнення економічної незалежності виявися малоефективним. Країни Заходу провели модернізацію виробництва і бік скорочення витрат енергоносіїв. Також збільшили видобуток енергоносіїв країни, що не є членами ОПЕК. В результаті країни ОПЕК змушені були скорочувати добування нафти, щоб зберегти ціну, а це призвело до падіння прибутків.

Поступово у країнах "третього світу" переконались у необхідності перегляду стратегії розвитку. Суть нової стратегії полягає в тому, щоб не протидіяти світовій економіці, а пристосувати її до своїх потреб. Першими це усвідомили латиноамериканські країни.

У 1974 р. група країн "третього світу" стала ініціатором скликання спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН з економічних питань, де було прийнято декларацію про встановлення нового світового економічного порядку (НСЕП). Його суть полягає у перерозподілі фінансових і технологічних ресурсів на користь країн, що розвиваються. Основою для таких домагань стала теза про відповідальність розвинутих країн. Країни Заходу не погодились із звинуваченнями, але висловили готовність сприяти модернізації.

Залишався один вихід: форсовано розвивати експортний потенціал і сприяти ввезенню іноземного капіталу. Ці заходи дали поштовх розвитку новим структурам. Їх підтримували МВФ і МБРР. Пільгові кредити видавались цими установами при умові проведення ринкових реформ:

– стабілізації грошового обігу;

– ліквідації дефіциту бюджету;

– приватизації нерентабельних підприємств держсектору;

– введення вільних цін;

– лібералізації зовнішньої торгівлі.