Позитивізм і естетика позитивізму. О. Конт і І. Тен

Позитивізм (лат. positivus — позитивний) — парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового (не філософського) пізнання. Програмно-сцієнтистський пафос позитивізму полягає у відмові від філософії («метафізики») як пізнавальної діяльності, що в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання має синтезуючий і прогностичний потенціал.

Перший, початковий позитивізм, представниками якого були Оґюст Конт, Мілл, Герберт Спенсер, Е. Літтре, П. Лаффіт, І. Тен, Е. Ж. Ренан та інші, склався в 19 ст.. Передумовою виникнення позитивізму був стрімкий розвиток науки: математики, фізики, хімії, біології.

Теоретичним джерелом позитивізму було Просвітництво із його вірою у всемогутність розуму. Позитивізм також суттєво опирався на емпіризм Локка та Г'юма.

Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:

– пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;

– вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);

– у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.

– вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами.

Ці та інші положення були викладені Оґюстом Контом в роботі «Курс позитивної філософії» та Гербертом Спенсером у 10-томнику «Синтетична філософія». Оґюст Конт був засновником соціології – науки, що вивчає суспільство.

На практику розвитку європейської естетики і мистецтва XX ст. значний вплив мав позитивізм, обґрунтований відомим французь­ким філософом Огюстом Контом (1798—1857 рр.).

Позитивізм О. Конта визнавав існування об'єктивної реальності — матерії, але заперечував можливість пізнан­ня її. Сприймаючи зовнішню форму речей, ми, на думку Конта, ніколи не опановуємо внутрішній, глибинний зміст тієї чи іншої речі.

Наука не пояснює, а лише описує явища і відповідає не на питання "чому", а на питання "як", і "підпорядковує уяву спостереженню фактів" (це основний закон позитивної науки, по Конту; його не дотримують як релігія, теологія, так і філософія, метафізика). Послідовний розвиток цієї тези веде до феноменалізму (від грец. феноменон – що являється; науково-філософське представлення, згідно з яким пізнання має справу не з об'єктами матеріального світу, а лише з сукупністю елементарних чуттєвих компонентів, відчуттів, "чуттєвих даних", а увесь зміст пізнання м би. зведено до чуттєвих сприйнять). Разом з суб'єктивно- ідеалістичною тенденцією контовський позитивізм зберігає деякі елементи природньо-наукового матеріалізму, що йде від традицій французької освіти XVIII ст. Наслідуючи просвітників, Конт висловлює переконання в здатності науки до нескінченного розвитку. Час науки, по Конту, настає тільки в ХІХ ст, коли завершують формування усі основні позитивні науки і виникає їх об'єднання в "позитивній філософії" (система такої філософії і була розроблена Огюстом Контом).

Однією з важливих сторін кантівської концепції є обґрунтування трьох стадій інтелектуальної еволюції людства — теологічної, метафі­зичної і позитивної. Теологічна стадія — обожнювання світу, невміння йо­го пояснити. На рівні метафізичної стадії людина намага­ється пояснити світ науково, але робить це споглядально, стаючи, зрештою, рабою абстрактних філософських схем. І лише на позитивній стадії людина відкриває для себе значення конкретної речі, яку треба спостерігати і вивчати.

У межах контівської філософської концепції певне місце належить естетиці і мистецтву. Конт виділяє в історії людства дві епохи, найбільш, на його думку, сприятливі для розвитку мистецтва. Перша — античність, що мала «численні духовні і соціальні умови справжнього розквіту високого мистецтва». На зміну античності прийшли періоди монотеїстичного, теологічного і метафізич­ного мислення, які не стимулювали творчість ні в поезії, ні в філософії, ні в політиці. І лише в епоху позитивного мислення мистецтво стало допомагати поєднувати «позитивне знання» з «релігією людства».

На думку Конта, справжній естетич­ний геній, який знаходиться під активним впливом пози­тивного духу, повинен оспівувати «дивовижні діяння людини, підкорення природи, чудову організацію суспільства.

Теоретичні розробки Конта дістали подальший розвиток в концепції відомого французького мистецтвознавця Іпполіта Тена (1828—1893 рр.). Перебуваючи під впливом ідей Ч. Дарвіна, І. Тен, як і більшість англійських та американських позитивістів цього періоду, намагався пристосу­вати концепцію біологічної еволюції до розвитку суспіль­ства, різних видів творчої діяльності людини.

Тен вводить поняття факт і ототожнює естетичний факт з конкретним твором мистецтва.

Однією з важливих ідей естетики Тена є ідея про«головний характер», тобто пануючий тип людини, який.формується в конкретному суспільстві і відтворюється мистецтвом. «Головний характер» визначається трьома факторами: расою (спадковими ознаками), середовищем (географічним, політичним, соціальним) і моментом (конкретною історичною епохою). Цими ж факторами Тен визначає і творчий розвиток митця.