Структуралістська естетика (К. Леві-Строс, М. Фуко, Ж. Лакан, Р. Барт)

Структуралізм – методологія гуманітарних наук, яка намагається аналізувати певну специфічну галузь, наприклад, міфологію, як складну систему взаємопов'язаних частин. Цей підхід виник в лінгвістиці завдяки роботам Фердинанда де Сосюра. В основі поняття структу­ралізм — лат. термін structura, що означає будова, розташування, порядок. Почав складатися у 20—30-х роках XX ст., а у 60—80-х. Французькі інтелектуали знайшли для цього методу ширшу область застосувань, пристосувавши його до антропології, психоаналізу, літературознавства й архітектури. Таким чином структуралізм став не просто методом, а інтелектуальним рухом, який в 60-х роках XX-го століття прийшов на заміну екзистенціалізму.

В 1970-х роках структуралізм потрапив під вогонь критики. Його звинувачували в жорсткості й антиісторичності. Проте чимало теоретиків структуралізму, таких як Мішель Фуко й Жак Лакан, продовжують впливати на європейську філософію.

Найбільше розповсюдження структуралізм взагалі і структуралістська естетика зокрема дістали у Франції і пов'язані з іменами К- Леві-Стросса, М. Фуко, Ж- Лакана, Р. Варта та ін.

Структурний метод — це виявлення структури, сукупності відношень, стійкої основи будь-якого об'єкта, систе­ми правил, спираючись на які можна розчленити об'єкт, отримати на його фундаменті нові «часткові» об'єкти — з одного мати два, три і т. д.

Структуралісти вважають, що свідоме використання знака, слова, символу, образу «відкриє» позасвідомі глибинні структури, приховані механізми знакових систем. На цьо­му шляху структуралізм переплітається з семіотикою, з новітніми модифікаціями ідей 3. Фрейда і К- Юнга.

Культуру структуралісти розглядають як сукупність знакових систем, найважливішими з яких є передусім мова, а також наука, мистецтво, міфологія, релігія, звичаї, мода, реклама і т. ін. Саме на цих об'єктах структурно-семіотичний аналіз дає змогу виявити приховані закономірності, яким, як правило, позасвідомо підко­ряється людина. Цим закономірностям відповідають певні глибинні рівні культури. Слід зазначити, що представники структуралізму не оперують уніфікованим понятійно-кате­горіальним апаратом, тому ці глибинні рівні культури визначені у К. Леві-Стросса як «ментальні структури», у М. Фуко як «епістеми» або «дискурсивні формації», у Р. Варта — як «письмо».

Особливе місце в теоретичних розробках структуралістів займає проблема творчості. Струк­туралізм в цілому досить песимістично дивиться на мож­ливості творчості і творчої природи самої людини. Цей песимізм здатен перейти у філософсько-естетичний нігі­лізм, а за певних умов стати соціальним анархізмом.

Аналізуючи специфіку літературної творчості, Р. Барт вважає, що творчість — це своєрідна відповідь людини на самотність: не витримавши самотності, людина «віддає» іншим свої особисті, інтимні почуття і думки.

Р. Барт рішуче засуджує будь-які твердження про «безпосередність», «спонтанність» творчого проце­су. На його думку, лише «варіювання» літературних засо­бів, кодів, топосів дасть змогу повноцінно здійснити твор­чий процес і уникнути «банальностей».

Важливе місце у функціонуванні науки про літературу і критики займають «історичний» смисл твору, а також «діалог» читача з літературним твором. У цьому процесі «нанизування» понять поступово відбудовується роль і значення інтерпретації в реальному існуванні твору.

Аналізуючи різні модифікації структуралізму, слід враховувати також ті традиції, які складалися в російській філософії та естетиці. На початку XX ст. тут були популярними структурно-семіотичні та структурно-функціональні тенденції підходу до аналізу філософсько-естетичної проблематики: Московський лінгвістичний гурток (П. Богатирьов, Р. Якобсон, Г. Шпет), Товариство вивчення поетичної мови (В. Шкловський, Б. Томашевський), «Формальна» («морфологічна») школа (В. Виноградов, В. Журмунський). Російські теоретики зосередили увагу передусім на розробці форми (морфології) твору. Дослідників цікавили мовні системи, які об'єднують слова, а самі слова розглядалися як носії граматичних вражень, як основа для нових формоутво­рень.