Психоаналіз і психоаналітична естетика. З.Фрейд, К. Юнг

Психоана­ліз — метод психотерапії, а також психологічне вчення, розвинуте відомим австрійським психіатром Зигмундом Фрейдом (1856—1939 рр.).

Вчення Фрейда склалося на межі XIX — XX ст. Спочатку воно ставило перед собою досить скромну мету — віднайти причини і методи лікування невротичних захво­рювань та патологічних відхилень, які зустрічаються в окремих людей. Проте уже в перші десятиріччя існування психоаналізу значно розширились його межі, він став філософським вченням, яке намагалося поширити виснов­ки, здобуті під час вивчення психічно неповноцінних лю­дей, на всі сфери нормальної людської діяльності.

Психоаналіз, на думку 3. Фрейда, ґрунтується на трьох положеннях, без врахування яких він втрачає ціліс­ність, а саме: 1) позасвідоме; 2) вчення про дитячу сексуальність; 3) теорія сновидінь.

Вчення про позасвідоме було вихідним положенням у психоаналізі. Почуття, мислення, бажан­ня, фантазію, уяву Фрейд пов'язує зі сферою позасвідомо­го. Найважливішими ознаками позасвідомого Фрейд вважав та­кі: а) позачасовість, б) спадковість, в) активність, г) інфантильність, д) ірраціональність.

Аналіз численних сновидінь пацієнтів і своїх власних вчений проводив, спираючись на поняття «регресія», «конфлікт волі», «подіб­ність», «спільність», «узгодженість», «нова єдність» та ін.

Сновидіння, на думку вченого, «розкріпачує» зміст поза­свідомого, адже психологічна природа сну пов'язана із зникненням інтересу до зовнішнього світу. Людина, вважає Фрейд, без особливого бажання існує у реальному світі і робить все можливе, аби хоча б тимчасово «повер­нутися» у материнське лоно.

Фрейд широко застосовував сновидіння в процесі аналізу художньої творчості конкретних митців, а також при поясненні тематичної спрямованості конкретних тво­рів, художніх образів, сюжетних ліній. І взагалі, він виявляв значний інтерес до історії мистецтва, до особи митця, прагнув показати, як виявляється стимулююча роль позасвідомого, сновидінь, творчому процесі. Найпершою спробою цілісного застосування психоаналізу до художньої творчості можна вважати роботу вченого, присвячену життю і творчості видатного італійського митця Леонардо да Вінчі (сон шуліки “мут” – єгип – мати: образ матері, якої не знав Леонардо).

Психоаналітичне дослідження особи митця, інтерпретація конкретних образів стали на початку XX ст. популярними у різних країнах Європи, зокрема в Україні та Росії. «Розшифруванню» піддавалися життя і творчість О. Пушкіна, М. Гоголя, Л. Толстого.

Спонуку творчості Фрейд вбачає і в тому, що начебто у душі митця існують «невдоволені бажання». На його думку, це або бажання шанолюбні, які служать возвеличенню особи, або еротичні. Жадоба багатства, слави, жіночих втіх змушує людину ставати на шлях служіння мистецтву, І якщо йти за Фрейдом, то видатні діячі мистецтва, більшість з яких звідала чимало життєвих тернів на шляху безкорисливого служіння високим ідеа­лам, постають перед нами як пожадливі особи, яких роздирають тваринні пристрасті.

Прогрес творчості, за Фрейдом, полягає у наступному: Митець,— твердить він,— це людина, яка спочатку відвертається від дійснос­ті, тому що неспроможна примиритися з необхідністю відмовитися від задоволення бажань: митець відкриває простір своїм егоїстичним та шанолюбним помислам у галузі фантазії. Проте з цього світу фантазій він знахо­дить зворотний шлях у реальність, перетворюючи завдяки особливим здібностям свої фантазії на новий вид дійснос­ті, який сприймається людиною як цінне відображення реальності. Таким чином, він стає дійсним героєм, коро­лем, митцем, улюбленцем, яким він хотів стати.

Отже, процес творчості, на думку Фрейда, йде по шляху від фантазії до реальності.

Новий напрям у психоаналітичній теорії мистецтва пов'язаний з ім'ям учня і послідовника Фрейда — Карла Юнга (1875—1961 рр.).

К- Юнг запропонував нову модель психіки і нові підходи до розгляду співвідношення рівнів свідомого і поза­свідомого. К. Юнг розробив ідею «колективного» позасвідомого, в основі якої лежать пошуки фундаменту, що визначає специфічні риси людей. Замість фрейдівського поняття «позасвідоме» він дає два самостійних рівні психіки: «колективне» і «особове» позасвідоме.

Важливе місце в концепції Юнга займають поняття-символи, які допомагають осягнути глибину «колективно­го позасвідомого»: «персона», «маска», «анїма», «анімус». Особливої уваги заслуговує, на думку Юнга, символ «персона» — засіб взаємодії індивіда і соціального сере­довища.

«Особове» і «колективне» позасвідоме у Юнга різняться змістом: «...Особове позасвідоме визначає індивідуаль­ну, інтимну сторону психічного життя. Це насамперед «чуттєвозабарвлені» комплекси. Що ж до змісту «колек­тивного» позасвідомого, то це так звані архетипи ²⁰.

Юнгівська концепція архетипа продовжує теоретичні розробки Платона, Августіна, Дюркгейма, Леві-Брюля, які користувалися поняттями «архетип», «колективні уяв­лення», «колективна свідомість». Саме архетипальні образи є основою міфології, релігії, мистецтва, вони проекціюють сновидіння.

Значну увагу він приділив проблемі типології, обгрунтувавши існування двох психічних типів — екстравертованого та інтровертованого. Інтровертований тип фіксується тоді, коли «суб'єктивне психологічне явище» стає над об'єктом, якщо ж «об'єктові належить переважаюча цінність», тоді мова йде про екстравертований тип.

З'єднавши такі ідеї, як «колективне позасвідоме, «архетип», «інтуїція», Юнг намагався обґрунтувати міфолого-символістичну сутність мистецтва і стимулював творчі пошуки багатьох митців XX ст. саме у цьому напрямі. Зокрема, під безпосереднім впливом К. Юнга трудився видатний швей­царський письменник, лауреат Нобелівської премії Герман Гессе (1877—1962 рр.).

Вплив Юнга простежується і більш опосередковано, а саме у тому захопленні міфотворчістю, іномовною формою, міфологічною символікою, яка властива творчим пошукам багатьох митців XX ст. у різних видах мисте­цтва, таких як Д. Джойс, Ф. Кафка, Т. Манн, А. Камю, Т. Уїльямс, Ю. О'Ніл, Д. Сікейрос, П. Пазоліні, Ф. Фелліні, Г. Маркес, А. Ануй та ін.