Екзестинціалістська естетика (Л.Шестов, М.Бердяєв, М.Хайдеггер, К.Ясперс, Ж-П. Сартр, А.Камю)

Екзистенціалістська естетикарозроблялася в межах філософії екзистенціалізму (від лат. existentia — існування), який почав формуватися на початку XX ст. в російсь­кій філософії (Л. Шестов, М. Бердяєв), а послідовного викладу концепція існування набула в Німеччині після першої світової війни (М. Хайдеггер, К.Ясперс). У роки другої світової екзистенціалізм став широко популярним у Франції (Жан Поль Сартр, Альбер Камю, Сімона де Бовуар).

У 60-і роки екзистенціалізм знаходить активну підтримку серед філософів Італії, Іспанії і поступово перетворюється на найпопулярнішу серед європейської інтелігенції філософсько-етичну, психолого-естетичну систему поглядів.

Екзистенціалістська філософія намагалася осягнути буття як безпосередню, нерозчленовану цілісність об'єкта і суб'єкта. Буття людини (її екзистенція) раціонально не пізнається, а опановується безпосереднім «переживанням». Зрозуміти це переживання можна лише спираючись на художньо-образні засоби, якими користується мисте­цтво. Так, М. Хайдеггер, описуючи струк­тури екзистенції, вводить модуси людського існування: страх, передчуття (переважно трагічні), совість та ін.

Перелік і аналіз модусів починається із страху, основою якого є страх передчуття смерті, а продовженням — шлях до самої смерті. Отже, буття людини до смерті є страх. Оперування такими поняттями, як «страх», «смерть», поступово оформлюються в концепції М. Хайдеггера в більш узагальнене поняття — «ніщо». На дослі­дження саме цих аспектів М. Хайдеггера наштовхує С. Керкегор з його пошуками «екзистенціального мислення», дослідженням «страху», «трепету», а також 3. Фрейд із запропонованою ним концепцією страху.

Так, Ж-П. Сартр (1905—1980 рр.) вже у першій своїй теоретичній роботі «Уява» зазначав, що естетичне сприйняття завдяки уяві «заперечує» стереотипи бачення світу і дає змогу побачити його у новому аспекті начебто очима «вільної» людини.

У 30—40-і роки Сартр досить категорично відокрем­лює естетичне від етичного, наголошує на самостійності естетики, пов'язуючи її з глибинними процесами психіки, на відміну від етики, сферою якої, на його думку, є практика. І пізніше в теорії Сартра залишається розподіл людей на два типи — «вільних» і «невільних». Тип «вільних» «вибудовується» саме завдяки опануванню естетич­ним, уявою, а мистецтво, зокрема художня література, реалізує психологію «вільних» людей.

Всім іншим, крім літератури, видам мистецтва Сартр відмовляє у «залученості» до подій реального світу. Скульптор чи музикант, живописець чи поет можуть бути відданими свободі на особовому рівні, але як митці вони мають справу з «речовим» матеріалом (колір, звук, камінь, поетичне слово), який «приглушує» ідею свободи.

Екзистенціалісти розробили досить складну концепцію часу, в якій розподі­лили «об'єктивний час» і «часовість»: «об'єктивний час» це похідне від «часовості», тобто від часу людського існування. Найбільша складність полягає в тому, що людина не усвідомлює цього і «віддається» об'єктивному плинові подій, «жертвує» власною свободою.

Важливе місце в екзистенціалістській естетиці займає позиція Альбера Камю (1913—1960 рр.). А. Камю цікавить широке коло проблем, пов'язаних із соціальним призначенням мистецтва, психологією худож­ньої творчості.

Констатуючи абсурдність буття, А. Камю водночас не заперечує загальнолюдських цінностей (любов, свобода, солідарність), які дістали найбільш повне і глибоке осмислення в мистецтві. А. Камю намагається розглянути спів­відношення між бунтом, революцією і мистецтвом: бунт протистоїть революції, а революція руйнує мистецтво. Така залежність одвічна, адже завдання революції — встановити чіткий порядок, а для мистецтва живильним є бунт — творчий протест проти існуючого чи створювано­го.

У мистецтві на перший план висуваються поняття «стиль» і «краса». Художник своїми засобами намагаєть­ся здолати хаотичність і абсурдність світу, надаючи йому у творах «стиль», завдяки якому з суцільної потворності світу вибудовується те, що можна вважати красою. Мис­тецтво створює «штучний», «ілюзорний» світ, виконуючи функцію компенсації, тобто додає те, чого немає в реаль­ності. У процесі сприймання мистецького твору реалізу­ється тенденція до самопізнання, самовираження, само­вдосконалення. Проте людина потрапляє у безвихідь: адже пізнати себе — це означає вмерти. Саме так побудо­вана концепція «Стороннього» — одного з концептуаль­них літературних творів А. Камю.

Камю висуває одиноких людей як суспільну силу і надію людства. Автор наголошує на механічному, а не природному, характері об’єднання людей сучасній цивілізації, що відбувається в результаті утворення великих державних механізмів, в яких окрема людина-індивід зникає, розмивається загальним, стаючи частиною державної машини. Саме такий, характерний для середини ХХ ст. тип об’єднання людей викликає прагнення Камю до пошуку одинокості. Такі ідеї лягли в основу п’єси Камю “Непорозуміння” (1941 р.). Сюжет досить простий: Мать и ее дочь Марта содержат гостиницу. Марта мечтает о другой жизни: «Когда мы соберем много денег, мы сможем покинуть эти земли без горизонта, и останется позади этот постоялый двор, и этот дождливый город, и мы забудем эту мрачную страну, настанет день, когда мы будем возле моря, о котором я так мечтала, это будет день, когда я буду улыбаться. Но чтобы жить сво­бодно возле моря, нужно много денег».

Марта уговаривает мать усыпить и утопить в реке богатого постояльца: «Может быть, после этого начнется моя свобода». Мать колеблется, медлит. Жестокая Марта настаивает: «Ведь вы хорошо знаете, что мы не будем его убивать. Он выпьет чай, он уснет, и еще совсем живого мы отнесем его в реку. Его найдут очень нескоро, вместе с другими, которым не повезло и они сами бросились в реку с открытыми глазами. Однажды, когда мы будем полоскать белье, вы мне скажете: вот наши, которые меньше страдали, жизнь более жестока, чем мы. Решайтесь, вы найдете свой покой, и мы убежим, наконец, отсюда». Марте удалось уговорить мать, и они повергают своего гостя в смертный сон. А наутро приезжает его жена, и выясняется, что это был Жан, брат Марты, очень давно уехавший из дому на заработки.

Став состоятельным, он решил вызволить мать и сестру из глухомани. Велев жене приехать на следующее утро, он появился перед матерью и сестрой инкогнито. Это решение имело глубокие внутренние мотивы: Жан всегда ощущал свое одиночество, свою заброшенность в мире. И ему хотелось, чтобы в матери и сестре заговорил голос крови и таким образом разомкнулось одиночество. Однако все обернулось иначе. Самое замечательное в этой истории — это то, что деньги, которые ценой преступления хотели заполучить хозяйки гостиницы, сами шли к ним. Тем самым Камю как бы утверждает принцип пассивности личности — ведь действие, оказывается, отрицает ту цель, ради которой предпринимается. Камю как бы говорит своей пьесой «Недоразумение»: одиночество — абсолютно, связи между людьми разорваны настолько, что мать способна стать соучастницей убийства сина.

Після другої світової війни позиція А. Камю набуває ще більшої суперечливості, ніж у 30-40-ві.роки. У творах «Чума», «Облоговий стан» автор наголошує на етичній функції мистецтва, на необхідності об'єднання людських зусиль в боротьбі проти зла. Водночас зло непереможне: А. Камю, як учасник Опору, закликає до боротьби з фашизмом — «чумою XX століття».

Песимізм Камю позначився на тому, що у його художньому світі не існує ніякого прогресу, лише замкнуте коло безвихідності: любов’ю можна викупити життя, життям – свободу, свободою – одноманітність існування. І ніякого просвітлення, ніякої перспективи. Проте найстрашніше те, що сам Камю вже внутрішньо змирився з таким існуючим станом речей. Він бачить марноту зусиль повсталої людини. З цієї точки зору він відкидає тоталітаризм, і його протилежність – демократію. У свідомості цього автора немає жодної позитивної програми виходу людства із такого не заздрісного стану.

Таким чином, у своїй художній концепції екзистенціалізм стверджує, що сама основа людського існування вже є абсурдною хоча б тому, що людина смертна; історія рухається від поганого до ще гіршого, щоб потім знову повернутися до поганого. Руху до зрушень не існує, є лише білкове колесо історії, в якому беззмістовно крутиться колесо людства.

Проте принципова одинокість, яку стверджує художня концепція екзистенціалізму, має зворотній логічний наслідок: життя не абсурдне там, де людина продовжує свій рід. Проте якщо людина одинока, якщо вона сама по собі єдина цінність у світі, то вона суспільно не корисна, вона не має майбутнього і в такому випадку смерть абсолютна. Вона перекреслює людину і життя втрачає зміст.