Традиційні економічні системи ґрунтуються на звичаях, обрядах тощо, які завжди передавались від покоління до покоління

Основними рисами традиційної системи є те, що:

- виробництво, розподіл та обмін базується на звичаях, традиціях, культових обрядах. Релігійні і кастові цінності первинні щодо нових форм економічної діяльності;

- спадковість і кастовість чітко визначають економічну роль індивідів;

- соціально-економічний застій “рельєфно” виражений, оскільки економіка розвивається досить повільно, протягом багатьох десятків років;

- розвиток техніки обмежений, оскільки він об’єктивно підриває підвалини традиційної системи;

- стійке перевищення темпів зростання чисельності населення над темпами економічного розвитку, тому наявні високий рівень безробіття і низька продуктивність праці;

- зубожіння і бідність основної маси населення;

- нерозвиненість ринкових відносин і ринкової інфраструктури, слабкий виробничий потенціал у країні в цілому.

Ці країни є постачальниками сировини та матеріалів, виступають ринком збуту готової продукції для розвинутих держав.

Командна, або адміністративно-командна, система: всі ресурси, як правило, становлять власність держави, яка й здійснює централізоване управління на всіх його рівнях.

Характерними рисами даної системи є:

- суспільна (державна) власність практично на всі фактори виробництва (ресурси), які відокремлено нікому не належать, навіть господарюючим суб’єктам (підприємствам);

- колективне прийняття господарських рішень шляхом централізації планування економічної діяльності;

- централізоване виділення підприємствам ресурсів для виконання державних планів та централізоване ціноутворення;

- практично відсутня конкуренція, оскільки планом передбачається виробництво рівно такої кількості продукції, яка необхідна для задоволення потреб на відповідний період. Звідси – монополізм виробників і панування їх над споживачами.

Така економіка не створює дійових економічних стимулів на мікрорівні. Ця система ґрунтується на обмеженій диференціації доходів для більшості споживачів.

Ринкова економіка ці питання вирішує через ринок, ціни, прибуток, витрати. Серед характерних рис ринкової економіки можна виділити такі:

- панування приватної власності на виробничі і трудові ресурси;

- ринкова (стихійна) система координації та управління господарською діяльністю людей;

- дотримання принципу свободи підприємництва і вибору сфери діяльності, свобода вкладення капіталу туди, коли і де бажано його власнику. Аналогічне стосується і споживача, у разі наявності в нього коштів;

- поведінка учасників (суб’єктів) ринкових відносин в основному диктується особистими, егоїстичними інтересами. Але саме таким чином, через власні інтереси, досягається в суспільстві досить висока реалізація суспільних економічних інтересів;

- кожен господарюючий суб’єкт прагне до отримання максимуму прибутку, самостійно приймає рішення і діє на свій страх і ризик;

- економічна влада окремих виробників і споживачів настільки “розсіяна”, що деякі з них не мають реальної можливості, щоб якось відчутно змінити ситуацію на ринку. Тут діє так звана вільна конкуренція “всіх проти всіх”, а також припускається, що немає необхідності державі втручатися у функціонування системи “вільного” ринку.

Змішана економіка базується на широкому розмаїтті форм власності та господарювання.

Зрозуміло, що всі згадані економічні системи не існували і не існують у чистому вигляді, оскільки різні форми господарювання, управління і координації економічної діяльності функціонують паралельно, доповнюють одна одну, а часто навіть органічно переплітаються.

13. Власність як економічна категорія. Історичні типи та форми власності

Власність у процесі свого еволюційного розвитку пройшла складний шлях від колективно-общинної форми, яка визначається відповідним, тобто колективно-общинним характером виробництва, до приватної та державної з їх різноманітними проявами у сучасних умовах. Форми власності зумовлені рівнем розвитку продуктивних сил з притаманними їм формами організації виробництва: розподілом праці – кооперацією праці; відокремленням виробництва – усуспільненням виробництва; диференціацією виробництва – інтеграцією виробництва. Власність – це суспільні, історично визначені економічні відносини між людьми, породжені привласненням умов і результатів виробництва. Власність не може існувати без виробництва, як і все інше без неї. Історія розвитку людського суспільства знає три типи власності: общинну, приватну, суспільну, кожній з яких, в свою чергу, притаманні різноманітні форми прояву.

Відносини власності мають дві сторони: зовнішню і внутрішню. Зовнішнім виразом, оболонкою власності виступають традиції і звичаї, мораль, примус, право. Юридична оболонка дозволяє фіксувати права власності, законодавчо їх регулювати, враховувати відповідні зміни (виникнення, відчуженість, припинення і відновлення прав власності). Сутність відносин власності складають економічні відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу (перерозподілу), обміну і споживання продуктів.

Власність – це ціле, а її елементами є володіння, використання і розпорядження. Розпорядження визначається користуванням, користування – володінням, володіння – формами власності.

Права власності складаються з таких елементів: право володіння (право виняткового фізичного контролю над благами); право користування (право застосування корисних властивостей благ для себе); право управління (право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ);та інше.

У системі виробничих відносин власність виступає як основні виробничі відносини.

Структура власності. Структура власності може бути розглянута через форми виявлення – приватна, суспільна.

Типи та форми власності можуть існувати у змішаних формах. Приватна власність виступає як індивідуальна, сімейна і своєрідна колективна. Колективна власність може існувати як групова власність господарських об’єднань громадян (наприклад, кооперативна, акціонерна), власність громадських організацій та об’єднань (власність профспілок, політичних партій, інших громадських об’єднань). Суспільна (державна) власність здебільшого існує в таких формах:загальнодержавна і комунальна (власність адміністративно-територіальної одиниці). У державній формі власності є ті сфери економіки, в яких об’єктивно велика потреба в прямому централізованому управлінні, здійсненні державних інвестицій, а орієнтація на прибутковість не є критерієм, достатнім для функціонування у суспільних інтересах.

Власність в економічному сенсі являє собою складну систему господарських відносин, які існують у виробництві. Ця система включає в себе такі групи відносин:
а) відносини з приводу привласнення умов виробництва і його результатів;
б) відносини господарського використання майна;
в) економічні форми реалізації відносин власності. Розглянемо ці відносини більш конкретно..
Характер цих відносин на різних етапах суспільного розвитку складався не однаково. Для його характеристики важливо розрізняти типи, форми і види власності.
Типи, форми і види власності Історії відомі два основних типи власності - приватна і суспільна. Приватна характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.
Суспільній власності притаманне спільне привласнення засобів виробництва і виробленого продукту. Її можна представити у двох основних видах: як власність народу в цілому і як власність окремих колективів. Реально ж у господарській практиці вона виступає в формах державної і колективної.