Одночасно з зростанням великого землеволодіння формувалося

феодальне залежне селянство. Цьому сприяли економічні і політичні фактори:

- великі податки та примуси,

- борги;

- насильне захоплення громадських земель і алодів;

- натуральне господарство, що ставило селян у залежність від природних умов

і унеможливило інші заняття;

- війни та міжусобиці.

Перетворення вільних селян на залежних і втрата ними прав на землю

відбувалися по-різному. Один з таких шляхів — насильний продаж землі, виконання

певних господарських примусів на користь короля та його намісників. Стали

поширенішими прекарні угоди, змістом яких було відчуження алоду вільного

дрібного землевласника на користь світського магната чи церкви, а потім

повернення його селянинові в пожиттєве користування як прекарія ("землі, виданої

на прохання").

Крім "прекарія поверненого" існував "прекарій нагороджений", коли селянин

крім власної отримував додаткову ділянку землі. Селянські прекарії спочатку

регулювалися договором, де зазначалися строки користування землею і розміри

чиншу. Поступово прекарії стали спадковими, обумовлювалися сплатою

натуральної та грошової ренти, панщинзняними роботами. Отже, селяни, втрачаючи

землю як власність, зберігали ЇЇ як умову господарювання, прикріплювалися до неї

як користувачі наділів. Разом з тим обмежувалася особиста свобода прекариста.

Звичайним явищем у Франкській державі стала комендація — подібний до

патронату інститут особистої залежності, коли селяни потрапляли під

покровительство короля, світського чи духовного феодала. З часом особиста

залежність селян поширилася на їхні землі. Протягом VIII—IX ст. нівелювалися

майновий і соціальний статуси різних категорій залежного селянства.

Селяни різного походження відрізнялися забезпеченням землею, обов'язками

щодо землевласника. У правовому відношенні селяни, які отримали загальну назву

"серви" і були нащадками рабів, колонів, літів, перебували в особисто спадкові й

залежності від сеньйора. Найістотнішою ознакою їхнього становища було

обмеження або заборона відходу з землі. Більшість селян не була спадково

залежною. Їхні обов'язки зберігалися доти, доки вони користувалися наділом у цій

сеньйорії та не були прикріплені до землі. Згідно з правовими нормами кожна вільна

людина була зобов'язана знайти собі сеньйора. Військові реформи Карла Великого

звільняли селян від військової служби, крім власників 3—4 наділів. Інші

об'єднувалися в групи і споряджали одного воїна.

Земля поділялася на домен, де господарював сам землевласник, та селянські

наділи. Сеньйорії "класичного" типу мали значні розміри (кілька сотень гектарів).

Доменіальна оранка з зерновим виробництвом становила до третини її загальної

площі. Селяни відбували регулярну польову панщину від одного до трьох днів на

тиждень, різну примусову роботу, платили натуральну ренту. Внаслідок слабкого

зв'язку селянського господарства з ринком грошовому чиншу належала незначна

роль.

Отже, протягом V—IX ст. у Франкській державі сформувалася класична

форма феодального службового землеволодіння та сеньйоріально-селянських

відносин. Дрібне господарство франків, що ґрунтувалося на алодіальній власності,

витіснив феодальний маєток-сеньйорія. В 843 р. Франкська держава розпалася.