Вимоги до уроку іноземної мови

Вимоги до уроку іноземної мови випливають з цілей, змісту та технології навчання цього предмета у школі.

Мовленнєва спрямованість уроку ІМ передбачає формування чотирьох видів МД –аудіювання, говоріння, читання, письма. Для досягнення таких цілей необхідна

1) практична спрямованість уроку, тобто переважання вправляння в спілкуванні над повідомленням знань та їх осмисленням. Кожен урок повинен мати конкретні цілі, спрямовані на формування мовленнєвих навичок та вмінь.

2) Вправи повинні носити комунікативний характер (базуватись на мовленнєвих ситуаціях, що варіюються від вправи до вправи).

Комплексність уроку ІМ зумовлені природою мовлення: у мовленні всі види діяльності взаємодіють, сприяють формуванню одне одного. Всі аспекти мови –лексичний, фонетичний, граматичний –вивчаються взаємопов’язано. Кожна порція мовного матеріалу повинна опрацьовуватися в усіх видах мовленнєвої діяльності. Наприклад, засвоєння структур активного граматичного мінімуму повинне проходити у всіх видах МД. Для автоматизації дій зі структурами пасивного граматичного мінімуму необхідна практика в читанні та аудіюванні. Проте на уроці, як правило, переважають один чи два види МД.

ІМ- мета і засіб навчання. Мовлення вчителя виконує дві важливі функції: 1) воно використовується для організації навчання та виховання на уроці; 2) є засобом навчання, тобто зразком для наслідування, опорою, стимулом, що спонукає до мовлення. Саме тому воно має бути зразковим, автентичним, нормативним, адаптивним. Різноманітним за засобами вираження думки.

Створення іншомовної атмосфери має стати одним із завдань учителя ІМ, тому слід вести урок виключно іноземною мовою. Спочатку доцільно перекладати учням свої розпорядження на рідну мову, поступово обмежуючи її використання тільки найнеобхіднішими ситуаціями. Мовлення вчителя не повинно переважувати 10% часу уроку.

Висока активність розумово-мовленнєвої діяльності учнів завдяки

1) використанню змістовного та інформативного навчального матеріалу;

2) залучення учнів до вирішення комунікативних завдань, висловлювання власних думок;

3) застосування прийомів навчання, що дають можливість кожному учню брати участь у МД (самостійна робота, колективна діяльність);

4) застосування особистісно-діяльнісного підходу до навчання ІМ (І.О.Зимня).

Різноманітність форм роботи учнів (особливо при навчанні усного мовлення) –поєднання індивідуальних та колективних форм роботи:

Індивідуальні форми роботи:

- робота у фронтальному режимі (відповідь учнів по черзі);

- опитування окремих учнів;

- індивідуально-масове тренування (самостійне синхронне виконання завдань з аудіювання, читання, письма, говоріння).

Колективні форми роботи:

- колективно-масове тренування в парах без змін або із зміною партнерів (“шеренги,” “натовп”)

- робота в малих групах від 3 до 5 учасників;

- хорове реплікування в режимі –група-група, учень –група, група –один учень.

Мотиваційне забезпечення навчальної діяльності.

На уроці ІМ мотивація забезпечується рядом факторів:

1) матеріал, що використовується на уроці, повинен бути цікавим, відповідати смакам учням.

2) прийоми роботи з навчальним матеріалом повинні приваблювати учнів (колективні форми роботи, навчальні ігри, проблемні завдання до вправ, які сприяють інтелектуальному розвитку учня);

3) учень повинен усвідомлювати рівень своєї успішності у вивченні ІМ, бо це викликає відчуття прогресу в учнів;

4) завдання повинні бути посильними (надаватись зразки мовлення, опори, ключі для самокорекції, використовуватись допоміжні засоби навчання);

5) вчитель повинен активно вживати оціночні репліки;

6) слід створювати сприятливий психологічний клімат на уроці – атмосферу партнерства, використовувати моменти релаксації (фізкультхвилинка, музичний фон).

7) Типи уроків іноземної мови.

Основні критерії класифікації уроків ІМ –цілі уроків та рівень сформованості навичок та вмінь. За цими критеріями виділяють два основні типи уроків.

Перший тип –уроки, спрямовані на формування мовленнєвих навичок користування мовним матеріалом. На цих уроках відбувається введення нового матеріалу та його тренування (автоматизація) з метою його використання в говорінні, читанні, аудіюванні, письмі. Виділяють такі види уроків: ознайомлення з новими ЛО та формування лексичних навичок усного мовлення і читання, ознайомлення з новими ГС та формування рецептивних граматичних навичок та ін.

Другий тип –уроки, спрямовані на розвиток мовленнєвих умінь. На уроках цього типу переважає практика в мовленнєвій діяльності. Побудова таких уроків залежить від виду МД, що розвивається. Це можуть бути уроки розвитку умінь аудіювання та говоріння, усного мовлення та читання, говоріння, письма.

Згадані типи уроків не виступають в абсолютно чистому вигляді.

3.Структура уроків іноземної мови.

Структура уроку визначається його змістом і місцем у циклі уроків. Традиційно урок складається з етапів (структурна одиниця уроку).

Початок уроку виконує дві важливі функції: організацію класу до активної роботи на уроці (привітання, приведення до готовності співпрацювати, повідомлення цілей уроку) та створення іншомовної атмосфери.

Особлива увага приділяється мовленнєвій зарядці, що сприяє настройці артикуляційного апарату учнів на ІМ та переключення їх з рідної на іноземну мову. Мовленнєва зарядка проводиться у формі бесіди за певною природною ситуацією (привід –актуальна подія чи новина). Стереотипні формальні діалоги про погоду, пори року, що не випливають із ситуації в класі, не дають учням необхідного настрою для комунікативної практики на уроці.

Крім бесіди для мовленнєвої зарядки можна виконувати аудіювання коротких оповідань, жартів, огляд поточних подій, розучування рисівки, вірша, прислів’я, фонетична зарядка тощо. Слід уникати одноманітності у проведенні мовленнєвої зарядки.

В ході основної частини уроку вирішуються основні завдання. Вона може включати такі компоненти: введення нового матеріалу, тренування учнів у вживанні цього матеріалу в мовленні, практика в мовленнєвій діяльності, систематизація/узагальнення вивченого і контроль мовленнєвих навичок та вмінь.

При плануванні введення нового матеріалу слід правильно визначити обсяг матеріалу для цього уроку, послідовність його презентації та співвідношення витрат часу на пояснення матеріалу та його тренування на користь останнього.

Найбільшу частину уроку займає тренування та практика в мовленнєвій діяльності. Особливістю навчального процесу з ІМ є те, що на уроці має місце тренування як щойно введеного, так і раніше поданого, але недостатньо засвоєного матеріалу. Характер тренування чи практики буде залежати від мети, поставленої вчителем. При цьому важливо пам’ятати, що мета уроку має бути реалізована в комплексі вправ, до якого входять як умовно-мовленнєві (для формування навичок), так і мовленнєві (для розвитку умінь) вправи.

Формування міцних навичок та вмінь неможливе без узагальнення виченого. Тому в урок необхідно включати завдання на узагальнення вивченого. Подібні завдання можуть передбачати не тільки систематизацію мовного матеріалу, але й актуалізацію навичок та вмінь у межах вивчених тем.

Контроль мовленнєвих навичок та вмінь здійснюється безпосередньо в ході навчального процесу (поточний контроль), або на етапі завершення теми чи певного періоду навчання (тематичний чи підсумковий контроль). Останні вид контролю може займати частину уроку або цілий урок.

Перевірка домашнього завдання може здійснюватися двома способами: на окремомому, присвяченому для цього етапі уроку, або шляхом включення домашньої вправи у відповідну класну вправу, що актуалізує матеріал домашнього завдання та робить можливим контроль та оцінювання вионання домашнього завдання.

Кінець уроку повинен підсумовувати те, що було досягнуто на уроці. Його компонентами є повідомлення домашнього завдання та підбиття підсумків уроку. Важливо записати домашнє завдання на дошці, пояснити його учням, перевірити, як учні його зрозуміли та записали в щоденник. Учитель підсумовує успіхи учнів, торкається недоліків їх роботи, оголошує та мотивує оцінки, записує їх в журнал та щоденники.

В даній структурі уроку не всі компоненти присутні (обов’язкові). (Див. таб. 1). Не на кожному уроці має місце подача нового матеріалу, систематизація вивченого тощо. Певне співвідношення компонентів уроку, їх послідовність та взаємозв’язок залежать від типу уроку.

Охарактеризуйте структуру уроку іноземної мови особливості уроку на різних ступенях навчання.

Розкрийте методику контролю рівня сформованості іншомовної комунікативної компетентності: функції, об’єкти, види, форми. Вимоги до контролю знань, навичок і вмінь з іноземної мови. Оцінювання навчальних досягнень учнів.

1. Контроль, його функції та якості.

2. Види та форми контролю.

3. Об’єкти контролю.

4. Тестовий контроль.

1. Функції контролю

Головною метою контролю є управління процесом навчання іноземної мови внаслідок визначення та оцінювання рівня сформованості іншомовних мовленнєвих навичок та вмінь.

Функції контролю: функція зворотного зв’язку, оціночна, навчальна, розвиваюча.

Функція зворотного зв’язку є основною функцією контролю, яка забезпечує керування процесом навчання ІМ.

Зворотній зв’язок, що діє в напрямі учителя, несе йому інформацію про успішність учнів. Вчитель аналізує цю інформацію, виявляє недоліки в навчанні, проводить діагностику відхилень у мовленнєвій діяльності учнів, виявляє ступінь відповідності обраної стратегії і тактики навчання реальним потребам. Це дає можливість внести необхідні коригуючи зміни щодо добору прийомів, способів і методів навчання, відбору вправ, визначення тривалості їх виконання.

Зворотній зв’язок у напрямі до учня дає йому інформацію про успішність його навчальної діяльності, дає змогу здійснювати самооцінку досягнень та планувати свою подальшу навчальну діяльність.

Оціночна функція контролю реалізується в ході оцінювання результатів виконання учнями навчальних завдань. Оцінка вказує на певний рівень володіння іншомовною мовленнєвою діяльністю, є основним показником успішності навчання в офіційних документах про освіту.

Навчальна функція контролю реалізується у ході виконання контрольних завдань, оскільки учні виконують певні мовленнєві дії, що сприяють вдосконаленню умінь та навичок. Іншими словами, у процесі контролю одночасно відбувається навчання.

Розвиваюча функція контролю передбачає розвиток індивідуально- психологічних особливостей учнів, які функціонують під час виконання учнями контрольних завдань: оперативна слухова або зорова пам’ять, гнучкість мислення, фонематичний слух, пластичність артикуляційного апарату та ін. У процесі виконання контрольних завдань розвиваються вольові якості особистості, почуття відповідальності, здатність до самодисципліни, розивається внутрішня мотивація до вивчення ІМ.

Контролю повинні бути притаманні такі якості: цілеспрямованість, репрезентативність, об’єктивність, систематичність.

Контроль має бути спрямованим на перевірку сформованості певних умінь та навичок.

Репрезентативність контролю означає, що ним має бути охоплений весь мовний і мовленнєвий матеріал, засвоєння якого перевіряється.

Об’єктивність контролю забезпечується застосування об’єктивних способів оцінювання відповідей учнів.

2. Види та форми контролю.

Систематичність контролю реалізується в таких його видах:

1. Поточний контроль, здійснюється у ході вивчення конкретної теми для визначення рівня сформованості окремої навички або вміння, якості засвоєння певного навчального матеріалу. Домінуючою функцією цього виду контролю є функція зворотного зв’язку.

2. Рубіжний контроль проводиться після закінчення роботи над темою, в кінці чверті, року. На перший план виступає оціночна функція контролю.

3. Підсумковий контроль проводиться після завершення відповідного ступеня навчання іноземної мови, має на меті возначення та оцінювання рівня навчальних досягнень учнів по завершенні певного етапу. Відповідно, його функцією є оціночна функція.

За формою організації контроль може бути індивідуальним або фронтальним /груповим;

за характером оформлення відповіді –усним або письмовим;

за використанням рідної мови – одномовним або двомовним.

Контроль з боку вчителя здійснюється під час проведення уроку і має на меті корекцію помилок учня.

Контроль з боку учня реалізується у формі взаємоконтролю, самоконтролю і самокорекції.

4. Об’єкти контролю.

Об’єктами контролю є слухо-вимовні, орфографічні, лексичні, граматичні навички (мовна компетенція) та вміння говоріння, аудіювання, читання, письма (комунікативні компетенція).

Тематика та обсяг навчального матеріалу, тривалість висловлювань, обсяг та зміст текстів для читання та аудіювання, лексичний та граматичний мінімуми визначаються програмою з предмета “Іноземна мова”.

Критеріями оцінки відповідей учнів є якісні та кількісні показники володіння іншомовною мовленнєвою діяльністю.

Продуктивні види МД. Якісні показики:

-відповідність висловлювання темі, ситуації;

- повнота відображення теми, ситуації;

- рівень і характеристика імпровізації у формулюванні висловлювань;

- правильність використання мовних засобів;

- різноманітність мовних засобів.

Кількісні показники:

- обсяг (кількість слів, речень);

- швидкість (наявність пауз, повторень).

Рецептивні види МД. Якісні показники:

- ступінь розуміння (загальне, повне, детальне)

Кількісні показники:

- тривалість звучання тексту;

- темп мовлення

4.Тестовий контроль.

Тестування э ефективним засобом контролю у навчанні ІМ. Тестовий контроль (тестування) означає використання і проведення тексту. У навчанні ІМ використовується лінгводидактичне тестування.

Основними показниками якості лінгводидактичного тесту є валідність, надійність, диференційна здатність, практичність та економічність.

Валідність –характеристика тесту, яка показує, що саме вимірює тест і наскільки ефективно вона це вимірює (придатність тесту для визначення рівня володіння певними навичками та вміннями).

Надійність тесту визначається стабільністю його функції (дає однакові результати при повторному застосуванні).

Диференційна здатність –здатність тесту виявляти встигаючих і невстигаючих тестованих.

Практичність – доступність та посильність тесту і змісту тестових завдань; б)простота організації проведення тестування; простота перевірки відповідей і визначення результатів.

Економічність –мінімальні витрати часу, зусиль і коштів на підготовку тесту від планування до видання.

Лінгводидактичні тести бувають двох видів –стандартизовані й

нестандартизовані.

Стандартизований тест – це тест, який пройшов попереднє випробування на великій кількості тестованих і має кількісні показники якості

Нестандартизовані тести розробляються самим вчителем для свої учнів. Такі тести складаються на матералі конкретної теми для перевірки рівня сформованості певної навички або вміння. Якщо лише 15% і менше тестованих правильно виконали тест, він вважається важким. Якщо 85% тестованих справилися із завданням, воно вважається легким (І.А.Раппопорт)

Залежно від цілеспрямованості тести розподіляються на тести навчальних досягнень, тести загального володіння іноземною мовою діагностичні, тести, тести на виявлення здібностей до вивчення ІМ.

В СНЗ використовуються тести навчальних досягнень.

Тестовим завданням є мінімальна одиниця тесту, яка передбачає певну вербальну чи невербальну реакцію тестованого.

Очікувана відповідь може бути вербальною або невербальною.

Виділяють два основні типи очікуваної вербальної відповіді: вибіркову та конструйовану. Відповідно, виділяють такі типи тестових завдань:

Тестові завдання з вибірковою відповіддю:

1). Тестове завдання альтернативного вибору

Інструкція: заповніть пропуск одним із двох запропонованих слів

2).Тестове завдання перехресного вибору

Інструкція: Поєднайте початок і кінець словосполучення (наприклад, 1-а)

1 As like as… a)two peas

3). Тестове завдання множинного вибору

Тестові завдання з конструйованою відповіддю

1). Тестове завдання з вільно конструйованою умовно однозначною відповіддю.

Інструкція: Заповніть анкету для організації, яка допомагає знайти друзів для листування.

1.Your family name---------------------------------

2. Other names---------------------------------------

2).Тестове завдання з вільно конструйованою очікуваною відповіддю.

Охарактеризуйте тест як засіб контролю у навчанні іноземної мови: поняття «тест», структура, типи, класи і методика використання

Тестовий контроль.

Диференційна здатність –здатність тесту виявляти встигаючих і невстигаючих тестованих.

Економічність –мінімальні витрати часу, зусиль і коштів на підготовку тесту від планування до видання.

Лінгводидактичні тести бувають двох видів –стандартизовані й

нестандартизовані.

В СНЗ використовуються тести навчальних досягнень.

Очікувана відповідь може бути вербальною або невербальною.

Тестові завдання з вибірковою відповіддю:

1). Тестове завдання альтернативного вибору

Інструкція: заповніть пропуск одним із двох запропонованих слів

2).Тестове завдання перехресного вибору

Інструкція: Поєднайте початок і кінець словосполучення (наприклад, 1-а)

1 As like as… a)two peas

3). Тестове завдання множинного вибору

Тестові завдання з конструйованою відповіддю

1). Тестове завдання з вільно конструйованою умовно однозначною відповіддю.

Інструкція: Заповніть анкету для організації, яка допомагає знайти друзів для листування.

1.Your family name---------------------------------

2. Other names---------------------------------------

2).Тестове завдання з вільно конструйованою очікуваною відповіддю.

Розкрийте мету, зміст і форми позакласної роботи з іноземної мови

Позакласна робота – система різноманітних освітньо-виховних заходів, що виходять за межі обов’язкової навчальної програми. Завдання, які постають перед позакласною роботою, включають: подальше удосконалення знань, умінь, та навичок, отриманих учнями на уроках ІМ; - розвиток творчих здібностей учнів - формування навичок самостійної роботи учні; - розширення кругозору учнів - стимулювання інтересу, підсилення мотивації навчання; - формування соціокультурної компетенції. Принципи: - Принцип комплексності; - Принцип захопленості; - Принцип розвитку ініціативи та самодіяльності. Форми позакласної роботи: - індивідуальна; групова; - масові форми. За змістом форми позакласної роботи поділяють на: - змагальні – конкурс, гра, олімпіада, вікторина; - засоби масової інформації – стінгазета, оголошення, бюлетень, усний журнал, дайджест; - культурно-масові – вечір-свято, вечір, присвячений творчій діяльності, вечір-зустріч тощо; - політико- масові – форум, фестиваль, прес-конференція, телеміст тощо; - обєднуючі – клуби за інтересами, робота євро клубів, яка передбачає спілкування з дітьми різних міст України та закордону.

Розкрийте особливості планування навчально- виховного процесу з іноземної мови, види планів, планування уроків на різних ступенях навчання

Охарактеризуйте типологію засобів навчання за різними критеріями. Розкрийте переваги використання фонограми і відеограми.

Засоби навчання іноземної мови. Основні та допоміжні засоби. Технічні засоби навчання.

Система засобів навчання ІМ у школі повинна склад з двох підсистем: 1) підсистема засобів для учнів: - підручник; - касети; - розрізний дидактичний матеріал, - альбом сюжетних картин, - збірник вправ на друкованій основі, - книги для домашнього читання, - словники та різноманітні довідники. 2) підсистема засобів для вчителів: - програма, - книги для вчителя, - НМК (підручник, книжку для вчителя, лінгафонний практикум + комплект аудіокасет, комп’ютерні програми, комплект слайдів, комплект відеокасет + відеопрактикум). Допоміжні засоби: - серії малюнків, роздатковий матеріал, картки, аркуші із завданнями або текстами тощо, таблиці, схеми, ілюстрації, вирізки із журналів, газет; - Фонограми та відеофонограми; - Використання магнітофону; - Використання відео; - Використання відеокамери; - комп’ютер.

Розкрийте можливості використання інформаційних технологій у навчанні іноземних мов і культур.

Охарактеризуйте усний метод Гарольда Пальмера: принципи навчання, система вправ для усного мовлення

Значне розширення сфери викладання іноземних мов у зв\'язку з потребою в людях, що володіють іншомовним мовленням, у XX ст. привело до інтенсивної розробки та подальшого розвитку прямих методів, орієнтованих як на репродуктивне, так і на рецептивне оволодіння мовою. Серед перших, найбільш визначних, є метод Гарольда Пальмера.

Англійський педагог і методист Гарольд Пальмер (1877-1950) - автор понад п\'ятдесяти теоретичних праць, підручників та навчальних посібників. Його усний метод, більш відомий як метод Пальмера, виник у 20-і роки XX ст. і не тільки став широко розповсюдженим, але й справив значний вплив на становлення аудіо-лінгвального (40-і роки) та аудіо-візуального (50-і роки) методів.

У своїй методичній концепції Пальмер керувався лінгвістичним вченням соціологічної школи (Ф. де Соссюр, А. Мейе), психологією поведінки (Е. Торндайк, Дж. Уотсон) та прагматичною педагогікою Д. Дьюї.

Виходячи з цих напрямів у лінгвістиці, педагогіці та психології, Пальмер висуває імітацію та заучування напам\'ять як основні принципи навчання іноземної мови. Не заперечуючи в теорії ні використання рідної мови (як це робили найбільш ортодоксальні представники прямого методу), ні свідомого підходу до фактів мови, на практиці він зводить процес навчання мови до безперервного ланцюга стимулів, які застосовує вчитель, і зворотного ланцюга реакцій з боку учнів (повторення за вчителем звуків, слів і речень), умовну бесіду (запитання та відповіді, накази та відповіді, завершення речень), природну бесіду. Така система вправ забезпечує рух від безпомилкового, градуйованого за труднощами навчального мовлення, до мовлення вільного, творчого.

Серед недоліків методичної системи Пальмера можна виділити неправомірне ототожнення засвоєння дитиною рідної мови, що відбувається одночасно з розвитком її мислення, з процесом оволодіння іноземною мовою в штучних умовах, внаслідок чого учням на першому етапі протягом досить тривалого періоду часу відводиться пасивна роль - сприймання мови вчителя. Штучне стримування мовленнєвої діяльності, переважання механічного заучування та імітації залишає мало місця та часу для ініціативного мовлення, яке, як вважає Пальмер, розвивається самостійно на основі сформованих мовленнєвих навичок.

Охарактеризуйте методичну систему навчання читання Мйкла Уеста: принципи навчання, предтекстові і після текстові вправи

Англійський методист Майкл Уест (1886-1973) створив свою методичну систему, яка мала великий вплив на подальший розвиток методики навчання читання. Свою систему він розробив у 20-30-і роки XX ст. для масової школи Бенгалії (Індія) та описав у книжці \"Learning to Read a Foreign Language\", a також у цілій серії градуйованих хрестоматій-посібників з читання англійською мовою.

Основним завданням системи він вважає навчання учнів, перш за все, читання іноземною мовою, переносячи навчання усного мовлення на останні два класи, де кількість учнів різко скорочується.

Психологічним обгрунтуванням цієї системи є такі положення:

читати можна навчати окремо від усного мовлення, у всякому разі не на його основі; читання є легшим видом діяльності, ніж говоріння; читання на будь-якому рівні розвитку має практичну цінність, а пов\'язане з цим відчуття успіху підвищує інтерес учнів до іноземної мови; читання є основним шляхом залучення до культури народу, мова якого вивчається; в результаті читання великої кількості текстів у учня розвивається відчуття іноземної мови, завдяки чому послаблюється негативний вплив рідної, що полегшує та прискорює подальший розвиток усного мовлення.

Висунувши тезу «Вчись читати, читаючи», Уест надає виняткового значення навчальним матеріалам — текстам, оскільки вони (а не вчитель) навчають учнів. Уперше в методиці він висуває та реалізує ідею різних підходів до вибору матеріалу для усного мовлення та читання.

Відібраний Уестом лексичний мінімум для читання \"A General Service List of English Words\", що нараховує 3000 одиниць, широко використовується авторами навчальних посібників з англійської мови і в наш час.

Мету навчання іноземних мов Уест вбачає у вільному читанні про себе із загальним охопленням змісту, у процесі якого читець не заглиблюється у деталі.

Для досягнення цієї мети непридатні види роботи, прийняті у школі: читання вголос і читання-стеження, які привчають учня до фіксації уваги на кожному слові, що перешкоджає розвитку навичок вільного, швидкого читання.

Протягом усього курсу навчання використовуються лише зв\'язні, переважно цікаві тексти. Кожному з них передують передтекстові запитання, на які учні повинні знайти відповіді у процесі читання. Легка мова текстів у поєднанні із завданням на пошук певної інформації, а також захоплюючий сюжет створюють! умови для безпосереднього розуміння тексту і розвивають швидкість читання. Оскільки головною проблемою у навчанні читання, на думку Уеста, є накопи-чення словника, то в навчальному процесі використовуються тексти двох видів: тексти, побудовані лише на новому матеріалі, та тексти, що містять нові слова.;

Тексти, функцією яких є розширення словника, тобто тексти з новими словами,- об’єднані в основні хрестоматії (Readers). В них нові слова (5-6 на сторінку), як правило, даються у контексті, який \"підказує\" їх значення; вони декілька разів повторюються у першому оповіданні, а потім регулярно зустрічаються в наступних текстах через інтервали, що поступово збільшуються. Таке повторення покликане забезпечити непомітне засвоєння нового матеріалу. Кожну хрестоматію, що містить тексти для розширення словника учнів, супроводжують 5-8 додаткових хрестоматій (Supplementary Readers), книжка-супутник (Blank Companion) та збірник вправ (Composition). Мовний матеріал усіх посібників одного комплексу (таких комплексів сім) повністю узгоджується з основною;

хрестоматією.

Незважаючи на те, що Уест розробляє методику навчання читання, що не є характерним для прямістів, його об\'єднує з представниками цього напряму трактування процесів оволодіння рідною мовою та іноземною мовою як процесів;

ідентичних: засвоєння мовного матеріалу шляхом його багаторазового повторення, вивчення граматики шляхом аналогії та здогадки про значення тих чи інших форм з контексту без будь-яких узагальнень і т. ін.

Майкл Уест зробив значний внесок у методику навчання читання. Він уперше розробив завершену систему навчання читання про себе на іноземній мові. Багато його рекомендацій застосовуються і в наші дні в рамках різноманітних методів для навчання так званого екстенсивного читання:! дозування нового матеріалу та його розподіл у тексті, вправи для розвитку швидкості читання, використання дотекстових та післятекстових запитань, переказ тексту за ключовими словами. Відібраний ним словник для читання вважається одним із кращих і використовується для укладання навчальних:

посібників з англійської мови.

До недоліків у цілому дуже плодотворної системи навчання читання Уеста, яка поки що не має аналогів у вітчизняній та зарубіжній методиці, можна віднести помилкове ототожнення зрілого читання та читання із загальним розумінням змісту, яке є лише одним з окремих проявів зрілого читання. Розуміння тексту, як і засвоєння всього мовного матеріалу, має здійснюватися, за системою Уеста, інтуїтивно, на основі здогадки, без застосування елементів будь-якого аналізу, що є неприпустимим при читанні серйозних текстів. Твердження Уеста про те, що читання є легшим від говоріння, справедливе лише частково. Рецепція легша остільки, оскільки упізнавання за своєю природою є простішим, ніж відтворення. Проте навряд адекватне розуміння серйозних текстів (не адаптованих, а оригінальних, наприклад, художніх) є легшим від розмови на побутові теми на елементарному рівні.

Однотипність побудови підручників та одноманітність вправ призводять до механічності навчального процесу і дещо суперечать правильним вимогам Уеста, згідно яких вивчення іноземної мови має бути цікавим.

Охарактеризуйте аудіолінгвальний метод Чарльза Фріда та Роберта Ладо: принципи навчання та систему усних тренувальних вправ.

Аудіо-лінгвальний метод, створений Чарльзом Фрізом (1887-1967) та Робертом Ладо (1915) в США в 40-50-і роки XX ст., є своєрідним розвитком ідей Гарольда Пальмера.

Специфіку цього методу визначає насамперед належність Фріза до іншої лінгвістичної школи. Трактуючи мову з позицій дескриптивної лінгвістики, представленої у працях американського лінгвіста Леонарда Блумфільда, Фріз розглядає її як систему знаків, що використовуються у процесі усного спілкування, вважаючи письмо штучним і не дуже точним способом фіксації звукової мови. Звідси робиться висновок про значення звукової системи мови та про систему моделей побудови речень. Відповідно робиться висновок про те, що одиницею усного спілкування (а значить, і навчання) є речення. Саме звукова система та система моделей речень відрізняє одну мову від іншої і тому складає її основу.

Незалежно від кінцевої мети початковий ступінь навчання повинен бути присвячений розвитку усного мовлення, а до навчання читання слід переходити після того, як учні оволодіють мовою в усній формі. Основний зміст початкового ступеня складає граматика, яка подається у вигляді структур (моделей). Лексика в цей період відіграє допоміжну роль, її призначення — ілюструвати звуки та структури, що вивчаються. Матеріал відбирається на основі зіставлення мови, що вивчається, та рідної мови і встановлення типології труднощів, однак у процесі навчання зіставлення не проводиться. Розрізняють рецептивні та продуктивні види мовлення і відповідно до цього проводиться науково обґрунтований відбір матеріалу. Для рецептивного засвоєння структури відбираються за принципом частотності, для продуктивного — на основі вживаності, типовості та виключення синонімів. У першу чергу засвоюються стройові слова, що складають каркас структури, а потім повнозначні. Кількість слів, які учні повинні засвоїти протягом усього курсу навчання, складають:

для мовлення — 1000 одиниць, для розуміння на слух і письма — 3-4 тис., для читання — близько 7 тис. Більша частина часу (80-85%) відводиться для практики, і лише 15-20% займають коментарі та пояснення.

Як і Пальмер, Фріз та Ладо трактують процес оволодіння мовою як процес формування навичок, ефективність якого забезпечується багаторазовим повторенням одного і того ж матеріалу, і втілюють на практиці тезу Блумфільда про те, що вивчення мови — це надзаучування. Так, як і Пальмер, вони розглядають безпомилковість мовлення учнів як необхідну умову успішного формування усномовленнєвих навичок.

Одним із головних завдань у процесі засвоєння іноземної мови є подолання негативного впливу рідної мови. Цим зумовлена важливість дотримання поступового наростання труднощів, виявлених в результаті порівняння рідної та іноземної мов. Ця вимога порівнювати мовні системи відрізняє аудіо-лінгвальний метод від усіх інших прямих та непрямих методів. Найбільше вона реалізується стосовно граматичного матеріалу (для навчання англійської мови на базі рідної іспанської) і найменше — в області (фонетики. Вважаючи письмо лише неточним відображенням звукової мови (оскільки воно не передає наголосу, інтонації, пауз та ін.), Фріз і Ладо рішуче виступають проти навчання читання (за винятком техніки читання) на початковому ступені. На їх думку, вчитися розмовляти і розуміти усне мовлення саме й означає оволодівати мовою; навчаючи ж читання і письма, ми припускаємо, що мова учневі вже відома і він оволодіває лише її графічним зображенням.

Суть запропонованого Фрізом і Ладо методу, який пізніше був названий американським методистом Нельсоном Бруком \"аудіо-лінгвальним\", полягає в роботі зі структурами, оскільки, на їх думку, знати мову — це уміти користуватися структурами, наповнюючи їх відповідним мовним матеріалом та вимовляючи їх у нормальному темпі спілкування. Розроблена ними методика роботи зі структурами справила значний вплив на сучасну методику. У процесі оволодіння структурами мають місце такі послідовні етапи: заучування моделей шляхом імітації, свідомий вибір нової моделі у її протиставленні вже відомим, інтенсивне тренування з моделями і вільне вживання моделі. Для другого та третього етапів створені підручники \"English Sentence Patterns. Understanding and Producing English Grammatical Structures\", \"English Pattern Practice\".

Цикл занять за аудіо-лінгвальним методом розпочинається роботою з коротким (4-6 реплік) діалогом, який містить необхідні для засвоєння граматичні структури. Заключним етапом є вивчення діалогу напам\'ять. Робота з кожною структурою, взятою з вивченого діалогу як зразок, включає слухання та повторення за вчителем речення-зразка і додаткових речень, які мають таку ж структуру; порівняння нової структури з раніше вивченими та, головним чином, відпрацювання структури у процесі виконання цілої серії вправ:

1) проста підстановка одного елемента — слова, названі викладачем, замінюють один і той же елемент структури;

2) проста підстановка різних.елементів структури — слова, що їх називає викладач, замінюють різні за функцією елементи структури (учень сам повинен вирішити, який елемент структури потрібно замінити):

3) підстановка елемента, що потребує зміни форми іншого елемента речення;

4) підстановка елемента, форма якого повинна бути змінена (у порівнянні з формою, названою викладачем);

5) одночасна підстановка 2-3 елементів структури (викладач називає одночасно два-три слова (словосполучення). За підстановчими виконуються вправи на трансформацію (структура вихідного речення перетворюється в іншу); далі йдуть вправи на запитання-відповіді, після чого учні тренуються в розширенні речень (додавання нових елементів до вихідного речення) та об\'єднують два речення в одне і, нарешті, складають власні речення. Усі вправи виконуються усно без будь-якої опори на друкований текст. Темп виконання вправ дуже високий — 20-25 речень за хвилину, а протягом 50-хвилинного уроку — 1000-1500 речень.

В аудіо-лінгвальному методі основна увага зосереджується на структурах, а лексиці не надається особливого значення, що й відрізняє його від прямого методу, де лексичний аспект речення часто є визначальним. Проголошення основним способом засвоєння структур механічне повторення не пов\'язаних одне з одним речень нагадує собою граматико-перекладний метод. На відміну від прямого методу, де з самого початку імітується усне спілкування і учнів навчають робити зв\'язні висловлювання, в аудіо-лінгвальному методі на початковому ступені зв\'язні висловлювання не передбачені (якщо не враховувати обмеженої кількості невеликих діалогів). Орієнтація на імітацію, складання речень за аналогією та багаторазове повторення вивченого дає підставу розглядати аудіо-лінгвальний метод як подальший розвиток прямих методів і віднести його до так званих неопрямих методів.

Охарактеризуйте ауді-овізуальний метод: принципи навчання, етапи навчання та види вправ.

Аудіо-візуальний метод

Аудіо-візуальний, або, як його інакше називають, швидкісний чи структурно-глобальний метод виник у Франції у 50-і роки XX ст. Його створення пов\'язане з іменами таких видатних лінгвістів і психологів як П. Губерина (Югославія), П. Риван, Р. Мишеа, Ж. Гугенейм, А. Соважо (Франція). Він набув поширення як у самій Франції, так і в Югославії, Англії, Канаді, Туреччині, Польщі та деяких інших країнах. У чистому вигляді він застосовується переважно для навчання іноземних мов дорослих у країні, мова якої вивчається.

Незалежно від кінцевої мети початковий ступінь, на думку прихильників цього методу, повинен бути присвячений розвитку усного мовлення. Навчання спочатку письма, а потім і читання проводиться в кінці початкового ступеня і спрямоване на розвиток уміння написати і прочитати те, що вже добре засвоєне

усно. Завдання в галузі усного мовлення полягає в тому, щоб забезпечити учням можливість користуватись іноземною мовою у повсякденному спілкуванні (у країні, мова якої вивчається).

Сама назва методу відбиває покладені в його основу принципи. Він зветься аудіо-візуальним, оскільки весь новий матеріал сприймається учнем протягом тривалого часу лише на слух (\"аудіо\"), а його значення розкривається за допомогою зорової невербальної наочності —діапозитивів, діафільмів, кінофільмів (\"візуальний\"). Цей метод називається також структурно-глобальним, оскільки навчання мови відбувається на основі спеціально відібраних структур, які сприймаються цілісно (глобально).

Особливий інтерес викликає відбір мовного матеріалу для аудіо-візуального курсу, у створенні якого брали участь видатні французькі лінгвісти (М. Брюно, Ж. Гугенейм). Словник та граматичні структури були відібрані на основі ретельного аналізу живої розмовної французької мови, для чого на плівку було записано велику кількість діалогів, \"підслуханих\" у різних ситуаціях повсякденного спілкування французів. Їх статистична обробка дала змогу виявити найчастіше вживані слова та фрази (конструкції). Крім того, було проведено опитування носіїв мови стосовно слів, найбільш уживаних, наприклад, для опису кімнати, будинку і т. п. В результаті для першого ступеня було визначено словник приблизно в 1500 слів, головним чином дієслів, службових слів, прикметників та прислівників, доповнених необхідною кількістю конкретних слів. Це стало новим кроком в укладанні словникового та граматичного мінімуму, оскільки до цього часу відбір матеріалу здійснювався на основі письмових літературних текстів.

Представники аудіо-візуального методу надають виключного значення тематиці, яка охоплює найчастіші випадки повсякденного спілкування. І хоча ці теми багато в чому співпадають з туристичною тематикою, популярною у прямих методах, їх розкриття проходить наочно — через діафільми. Теми являють собою закінчені скетчі, вони відтворюють окремі ситуації, в яких персонажі ведуть конкретну тематичну бесіду. Діафільми не лише є засобом наочної семантизації реплік, але й знайомлять учнів з умовами спілкування (ситуаціями), в яких ці репліки вживаються. Весь навчальний-матеріал організовано в діалоги, які промовляються носіями мови. Різні види діалогічних реплік розглядаються як структури моделей речень, що сприймаються як одне ціле і складають кістяк тренувальної роботи.

Аудіо-візуальний метод зберігає всі основні принципи прямих методів, при цьому автори підкреслюють особливу важливість глобального сприймання мовного матеріалу на слух та створення безпосередніх асоціацій між звучанням та значенням в умовах повного виключення рідної мови з процесу навчання. Основними способами засвоєння є імітація, заучування напам\'ять та утворення

фраз за аналогією. Протягом перших 15-16 уроків робота ведеться без підручника, для того щоб виробити в учнів звичку асоціювати звук зі змістом (аудіювання), а зміст (смисл) зі звуком (мовлення). Як вважають автори цього методу, наявність друкованого тексту гальмує розвиток усного мовлення. Розвиток певних автоматизмів письма, а потім і читання, якого навчають методом цілих слів, сприятиме запам\'ятовуванню навчального матеріалу.

Цикл роботи над діалогом-темою складається з чотирьох етапів:

1. Презентація матеріалу. Учні двічі переглядають новий фільм: вперше без звукового супроводу (для створення відповідності думки), вдруге — у супроводі запису діалогу на магнітній плівці.

2. Пояснення. Діафільм переглядається ще раз, кадр за кадром, а викладач перевіряє правильність розуміння відповідних реплік. У разі виникнення труднощів він пояснює незрозуміле за допомогою парафразу, жестів, посиланням на деталі в кадрах і т. ін.

3. Повторення. Учні вчаться імітувати репліки діалогу, сприйняті на слух. Діафільм переглядається та прослуховується стільки разів, скільки необхідно для того, щоб кожен учень міг правильно повторити кожне речення за диктором. Особлива увага приділяється їх інтонаційному та ритмічному оформленню.

Аналогічна робота проходить в лабораторії, де виконуються різноманітні підстановчі вправи з застосуванням магнітофона.

4. Активізація. На цьому етапі фільм демонструється без звукового супроводу, а діалог повторюється в ролях. Потім у лабораторії учні засвоюють відповідні структури, особливо їх звуковий супровід, на матеріалі коротких діалогів-фільмів, ситуації яких є варіантами ситуацій основного діафільму.

Застосування аудіо-візуального методу в багатонаціональній аудиторії Україні, мова якої вивчається, коли заняття підкріплюються повсякденною практикою спілкування з носіями даної мови, а метою є оволодіння розмовною мовою в межах туристичної тематики, є цілком доцільним. Однак навряд чи можливе застосування цього методу в шкільних умовах, і не лише через відсутність мовного середовища та стимулів до оволодіння усним мовленням, але й у зв\'язку з негативними наслідками повного виключення рідної мови та великими труднощами, які виникають у процесі розкриття значень певних мовних явищ (слів, що мають абстрактне значення. фразеологізмів і т. ін.) за допомогою засобів невербальної наочності. Нерідко трапляються випадки, коли семантизація іншомовного матеріалу не викликає в учнів правильних асоціацій. Перебільшення ролі механічного тренування, виключення з навчального процесу рідної мови і, відповідно, елемента свідомості є вразливим місцем аудіо-візуального методу.

Охарактеризуйте інтенсивний метод навчання: принципи методу активізації, етапи роботи, характерні навчальні прийоми.

Сугестивний метод

Сугестивний метод (метод навіювання) створений у другій половині XX ст. в Софійському інституті сугестології (Болгарія), названий іменем його творця, психотерапевта за фахом, Георгія Лозанова. Лозанов як лікар-сугестолог дійшов висновку щодо можливості використання у навчанні іноземних мов неусвідомлених резервних можливостей, які він спостерігав у своїх пацієнтів. Безпосередня дія викладача на тих, кого він навчає і хто в цей час перебуває у стані \"псевдо-пасивності\", і, головним чином, саме його сугестивна, навіююча дія сприяє усуненню психотравмуючих факторів (скутості, страху, побоювання можливих помилок, замкнутості, некомунікабельності, труднощів у подоланні стереотипів рідної мови та \"мовного бар\'єру\" іноземної). Такий вплив, на думку Лозанова, створює сприятливі передумови для організації іншомовного мовленнєвого спілкування. Крім того, він допомагає розкрити резервні можливості учнів щодо запам\'ятовування значного обсягу навчального матеріалу.

Наука, названа Лозановим \"сугестологією\", розкриває, на його думку, механізми, які забезпечують вивільнення та мобілізацію резервних можливостей людини краще запам\'ятовувати, засвоювати, спілкуватися.

Одним із прийомів, що \"вмикає\" ці механізми, є \"інфантилізація\" процесу навчання. Вона передбачає усунення турбот і тривог, які обтяжують психіку дорослої людини і заважають сприйманню; перехід людини на такі рівні сприймання та усвідомлення, на яких домінуючими є гра, радість від співучасті у спілкуванні в умовах розкутості та невимушеності.

Головні положення сугестивного методу:

1) створюються сприятливі умови для оволодіння учнями усним мовленням шляхом усунення багатьох психологічних бар\'єрів, що виникають в ситуаціях навчання;

2) більша увага приділяється зв\'язку навчального процесу з особистими інтересами та мотивами учнів;

3) між викладачем та учнями встановлюються і підтримуються довірливі стосунки, які сприяють успішній мовленнєвій взаємодії;

4) навчання проходить у двох планах — свідомому та підсвідомому, в яких діють обидві півкулі головного мозку, а це дає оптимальний результат;

5) мовний матеріал засвоюється в атмосфері гри, перевтілення, з використанням мови та рухів, а також драматизації творів мистецтва, що допомагає переключити увагу учнів із форми на сам процес спілкування;

6) навчальний матеріал вводиться на основі значних за обсягом полілогів і супроводжується перекладом на рідну мову учнів, а також коментарем лексичного та граматичного характеру (двічі); перше пред\'явлення у виконанні викладача з музичним супроводом (рецептивна фаза, під час якої функціонують ліва та права півкулі мозку), та друге пред\'явлення полілогу вчителем у нормальному темпі, коли учні знаходяться в \"концертному стані\" — у стані релаксації і слухають учителя з заплющеними очима, сидячи у зручних позах;

7) активізація матеріалу проходить за допомогою драматизації, ігор, пісень, вправ на запитання-відповіді; при цьому учні виконують різні ролі, широко використовують невербальні засоби комунікації;

8) у центрі уваги — усномовленнєва комунікація та вокабуляр, проте учні читають полілоги і пишуть твори на різні теми;

9) завдяки використанню резервів мимовільної пам\'яті за один місяць досягається засвоєння на розмовному рівні близько 2000 слів. Застосування методу Лозанова з метою прискореного оволодіння іноземною мовою дало позитивні результати і стимулювало організацію сугестопедич-них курсів не лише у нього на батьківщині, але й у ряді інших країн. Проте цей метод має й деякі недоліки, проаналізовані Г. О. Китайгородською (Росія).

Завдяки зусиллям останньої ідеї інтенсивного навчання отримали свій подальший розвиток. Вона розглядає учня як активного учасника педагогічного процесу, що творчо оволодіває знаннями та уміннями, які він з успіхом застосовує у своїй навчальній та життєвій діяльності.

Г.О.Китайгородська висуває чотири принципи навчання іноземної мови згідно з методом, названим нею \"методом активізації резервних можливостей особистості\":

1) принцип організації особистісного спілкування у навчальному процесі;

2) принцип поетапно-концентричної організації навчального процесу;

3) принцип використання рольової гри в організації навчального процесу;

4) принцип організації колективного спілкування. Цей метод забезпечує інтенсивне навчання, у ході якого навчальні цілі досягаються за мінімальний термін при максимальному обсязі необхідного навчального матеріалу.

Охарактеризуйте комунікативний метод навчання: принципи методу активізації, етапи роботи, характерні навчальні прийоми.

В період післявоєнних десятиліть формується характерна тенденція до посилення комунікативної спрямованості навчального процесу — його наближення до реального процесу спілкування. Розробкою комунікативного методу в тій чи іншій мірі займалось багато наукових колективів та методистів у різних країнах. Найбільш вагомий внесок в обґрунтування методу зробили найпослідовніші його прихильники і насамперед Г.Уідоусан, У.Литлвуд (Англія), Г.Е.Піфо (Німеччина), Ю.І.Пассов (Росія).

Комунікативний підхід орієнтований на організацію процесу навчання, адекватного процесу реального спілкування завдяки моделюванню основних закономірностей мовленнєвого спілкування (в інтерпретації Ю. І. Пассова), а саме:

1) діяльнісний характер мовленнєвого спілкування, що втілюється в комунікативній поведінці вчителя як учасника процесу спілкування та навчання.

і в комунікативне вмотивованій, активній поведінці учня як суб\'єкта спілкування та навчання;

2) предметність процесу комунікації, яка має бути змодельована обмеженим, але точно визначеним набором предметів обговорення (тем, проблем, подій і т. ін.);

3) ситуації спілкування, що моделюються, як найтиповіші варіанти стосунків учнів між собою;

4) мовленнєві засоби, які забезпечують процес спілкування та навчання в даних ситуаціях.

Відповідно Ю. І. Пассов висуває принципи комунікативного методу:

1) мовленнєва спрямованість навчального процесу, яка полягає не стільки в тому, що ставиться мовленнєва практична мета (це характерно для багатьох інших методів), скільки в тому, що шляхом до цієї мети є саме практичне користування іноземною мовою;

2) індивідуалізація при керівній ролі її особистісного аспекту як головного засобу створення мотивації та активності учнів з урахуванням їх життєвого досвіду, контексту діяльності, сфери інтересів, емоційної сфери і статусу конкретної особистості в колективі;

3) функціональність, яка забезпечує відбір іншомовного матеріалу, адекватного процесу комунікації;

4) ситуативність, що розглядається як засіб мовленнєвої стимуляції і як умова розвитку мовленнєвих навичок; при цьому під \"ситуацією\" розуміють систему взаємовідносин співрозмовників, яка відбивається в їх свідомості;

5) новизна, яка проявляється в постійній зміні предмета розмови, обставин,

завдань та ін.

У процесі навчання за комунікативним методом учні набувають комунікативної компетенції — здатності користуватись мовою залежно від конкретної ситуації. Вони навчаються комунікації у процесі самої комунікації. Відповідно усі вправи та завдання повинні бути комунікативне виправданими дефіцитом інформації, вибором та реакцією (information gap, choice, feedback). Найважливішою характеристикою комунікативного підходу є використання автентичних матеріалів, тобто таких, які реально використовуються носіями мови. Мовленнєва взаємодія учнів інколи, хоч і далеко не завжди, проходить за співучастю викладача в найрізноманітніших формах: парах, тріадах, невеликих групах, з усією групою. З самого початку учні оволодівають усіма чотирма видами мовленнєвої діяльності на понадфразовому і текстовому рівнях при обмеженому використанні рідної мови. Об\'єктом оцінки є не тільки правильність, але й швидкість усного мовлення та читання.

У рамках навчання мовлення за комунікативною методикою широко використовуються опори різних видів: змістові та смислові, словесні й зображальні, що допомагають керувати змістом висловлювання (текст, мікротекст, план, логіко-синтаксична схема), а також засвоювати граматичний матеріал мовні ігри, що дають змогу спілкуватися в різних соціальних контекстах та в різних ролях.

Серед найновіших методів навчання іноземних мов, що виникли переважно в англомовних країнах — США та Великобританії — в останні десятиріччя XX ст., все більшого поширення набувають методи, які об\'єднують у собі комунікативні та пізнавальні (академічні) цілі.

Їх основними принципами є:

рух від цілого до окремого,

орієнтація занять на учня (learner-centered lessons),

цілеспрямованість та змістовність занять,

їх спрямованість па досягнення соціальної взаємодії при наявності віри у викладача в успіх своїх учнів,

інтеграція мови та засвоєння її за допомогою знань з інших галузей наук.

Існування різних варіантів цього напряму в сучасній методиці, які мають різні назви — \"Whole Language Content Approach\", \"Cognitive Approach\", \"Content-Based ESL Program\", \"Cognitive Academic Language Approach\" — свідчить про зростаючий інтерес до навчання іноземних мов і прагнення методистів переосмислити їх роль та місце у світі.

Охарактеризуйте сучасні зарубіжні методи навчання: цілі, зміст, принципи навчання.

Граматико-перекладний метод

Викладання іноземних мов пережило ряд драматичних змін впродовж століть. Розвиток методики можна порівняти з рухом маятника, який розгойдувався з боку в бік під впливом суспільного замовлення.

Наївно було б думати, що методи та прийоми, якими викладачі іноземних мов користуються в наш час, є абсолютно новими та оригінальними. Сучасні методи- це ретельно дібрані прийоми з різних мтедів, які існували досі і які забезпечують виконання соціального замовлення на викладання іноземних мов. Саме тому для досягнення успіху сучасному вчителю слід знати основні віхи розвитку методів викладання іноземних мов.

До 20 століття у методиці викладання ІМ чергувалися 2 основні підходи: підхід, що зосереджувався на використанні мови (тобто говорінні та розумінні) та інший підхід, який фокусувався на аналізі мови (тобто на вивченні граматичних правил).

Обидва періоди –класичної грецької мови та середньовічної латини характеризувались наголосом на навчанні використання мови. Класичні мови –грецька а згодом латина, використовувались як lingua francas, тобто були мовами міжнародного спілкування. Навчання у вищих навчальних закладах здійснювалось на цих мовах, було престижним розмовляти, читати та писати на грецькій та латині. Вони були мовами релігії, філософії, політики та бізнесу. Вчителі користувались прямими методами, користуючись переписаними від руки короткими текстами.

Згодом, у період відродження, стало популярним формальне вивчення грецької та латини завдяки виникненню друкарського пресу. З”ясувалось, що граматика класичних друкованих текстів значно відрізнялась від латині, що використовувалась як lingua franca. Останню назвали «вульгарною латиною», якою користувались виключно простолюдини. Вона поступово перестала бути мовою міжнародного спілкування.

Постала потреба вивчення однією країною мови інших країн, щов 17 ст. знову колихнуло маятник методики у бік використання мови.

Нийвідомішим вчителем і методистом цього періоду був Ян Амос Коменський, чех, котрий у період з 1631 по 1658 опублікував книги про свою методику навчання ІМ. Викладемо її основні положення:

-використовуйте імітацію замість правил для навчання мови;

- заставляйте ваших учнів повторювати за вами;

- починайте з обмеженого вокабуляру;

- навчайте учнів читання та говоріння;

- навчайте мови через картинки (наочність).

Саме Коменський вперше висловив революційну ідею про необхідність навчання використання мови, а не аналізу її будови.

Погляди Коменського протримались певний час, але вже на початку 19 ст. у Європейських університетах знову стало популярним систематичне вивчення класичної латини. Запанував граматико-перекладний метод, який використовувався для навчання латини та інших європейських мов.

Маятник колихнувся знову наприкінці 19 ст. з виникненням прямого методу, спрямованого на навчання користування мовою.

Однак коли представники методу намагались поширювати цей метод у США, Клівленді, він не спрацював з тієї причини, що на той час у США було обмаль вчителів ІМ, які вільно розмовляли мовою, якої навчали. Це спричинило виникнення та поширення методу читання у навчанні ІМ (майкл Вест).

Однак з початком 2 світової війни у США виникає нагальна потреба навчання говоріння ІМ. Цю потребу вдовольнив аудіо-лінгвальний підхід. У Британії під впливом цих же факторів виникає ситуативний підхід, який передбачає навчання ІМ на усній основі, за якого навчання зводилось до хорового промовляння структур.

У цаській Росії, а згодом і в Радянському Союзі впродовж більшої частини 20 століття панував граматико-перекладний метод, в основі якого лежали вивчення граматики та навчання читання та перекладу.

МЕТОДИКА

1. Методика як теорія і практика навчання іноземних мов.

Теоретичний курс методики викладання ІМ посідає чільне місце у системі професійної підготовки майбутнього вчителя ІМ. У педагогічному контексті слово методика вживається у наступних значеннях: 1) Методика як теоретичний курс, навчальна дисципліна у педагогічному навчальному закладі. 2) Методика як сукупність форм, методів і прийомів роботи вчителя, тобто технологія професійної практичної діяльності. 3) Методика як педагогічна наука, яка має, з одного боку, характеристики, властиві будь-якій науці взагалі.

2. Галузі методики.

Галузі методики: 1) загальна методика розглядає вивчення загальних закономірностей і особливостей процесу навчання ІМ незалежно від певної ІМ. 2) спеціальна методика досліджує навчання тих мовних і мовленнєвих явищ, що є специфічними для конкретної ІМ. 3) історична методика. 4) експериментальна методика 5) порівняльна методика вивчає навчання ІМ у різних країнах 6) методика застосування технічних засобів у навчанні ІМ.

3. Зв’язок методики з психологією.

Існує щільний зв'язок методики із психологією у питанні використання даних психології мовлення (наприклад, про усне і писемне мовлення, чи про зовнішнє і внутрішнє мовлення), а також у контексті педагогічної психології, що досліджує шляхи формування знань, умінь і навичок; прояв вищих психічних функцій у процесі навчання. Психологія вказує на: 1) серйозне розходження між усним і писемним мовленням. 2) розрізнення внутрішнього і зовнішнього мовлення, рецептивного і репродуктивного мовлення. 3) процеси: запам'ятовування (довільне, мимовільне), збереження і забування.

4. Зв’язок методики з лінгвістикою.

Методика спирається на дані і закономірності лінгвістики, оскільки мова (предмет навчання) досліджується лінгвістикою. Психолінгвістика вивчає механізми породження і розпізнавання мовлення. Лінгвістика вивчає мови як певні кодові системи, прийняті у тому чи іншому середовищі людей. Лінгвістика разом з психолінгвістикою звертає увагу на МД як процес передання і прийому інформації за допомогою певних кодів. Методика використовує основні поняття і закономірності лінгвістики, оскільки вони визначають специфіку об'єкта навчання.

5. Зв’язок методики з дидактикою.

Методика ґрунтується на загальних положеннях дидактики і теорії виховання, оскільки дидактика і теорія виховання формулюють закономірності, принципи і правила навчання і виховання в цілому, а методика конкретизує ці положення стосовно предмета «іноземна мова». Важливими для методики є наступні поняття: знання, уміння і навички. Необхідно чітко розрізняти мовленнєві уміння (уміння монологічного мовлення, діалогічного мовлення, читання і писемного мовлення) і мовні навички (фонетичні, лексичні, граматичні, техніки читання і техніки письма).

6. Поняття комунікативної компетенції, теми і мовленнєвої ситуації.

Компоненти іншомовної комунікативної компетенції: 1) Мовна компетенція передбачає опанування знаннями (з лексики, граматики, фонетики та орфографії) та формування відповідних навичок: - фонетичні; - лексичні; - граматичні; - морфологічні – пов’язані із складом слова та частинами мови; - синтаксичні – пов’язані з побудовою речень та їх різних видів; - орфографічні; - графічні та каліграфічні – засвоєння особливостей написання. 2) Мовленнєва компетенція - володіння 4-ма видами умінь – аудіювання, говоріння, читання та письмо. 3) Соціокультурна компетенція складається з: - країнознавча компетенція – знання учнів про культуру країни, мова якої вивчається; - лінгвокраїнознавча компетенція передбачає володіння учнями особливостями мовленнєвої та немовленнєвої поведінки носіїв. Тема – коротка теза, що підлягає розгортанню у процесі говоріння та вилученню інформації при читанні та аудіюванні. Мовленнєва ситуація – така динамічна система взаємовідносин комуні кантів, яка базуючись на відбитті об’єктів та подій зовнішнього світу, породжує потребу у цілеспрямованій діяльності в розв’язанні мовленнєво-мислительного завдання та підпитує цю діяльність.

МЕТОДИКА

7. Методи дослідження в методиці навчання іноземних мов.

Методи дослідження мають на меті одержання наукових даних про закономірності навчання іноземних мов, про ефективність навчальних матеріалів, способів і форм навчально-виховного процесу. Основні методи: 1) Критичний аналіз літературних джерел 2) Вивчення та узагальнення позитивного досвіду роботи вчителів 3) Наукове спостереження 4) Пробне навчання 5) експеримент 6) Дослідне навчання. Допоміжні методи: 1) Метод інтерв'ю 2) бесіда 3) анкетування 4) тестування 5) хронометрування (фіксацію на магнітофонну або відеострічку ходу навчального процесу) 6) Статистичний метод 7) Метод моделювання.

8. Базові методичні категорії. Поняття навички і вміння, методу, підходу, методичного прийому, засобу навчання.

Будь-яка наука має свої базові категорії. Навички – автоматизовані компоненти свідомої мовленнєвої діяльності, що передбачає швидке виконання операцій, що не контролюється свідомістю. Уміння – це здатність учнів здійснювати мовленнєву діяльність на основі міцно сформованих навичок. Метод — це узагальнена модель реалізації основних компонентів навчального процесу з ІМ, в основі якої покладена домінуюча ідея рішення головного методичного завдання. Підхід – стратегія навчання ІМ. Засоби навчання – різноманітні інструменти (навчальні книги, прилади, предмети): 1) основні і допоміжні засоби навчання 2) технічні засоби навчання.

9. Цілі навчання іноземної мови у загальноосвітній школі.

Цілі: 1) практична (розвиток усного мовлення як засобом спілкування, навчання читання і розуміння текстів) – навчання розуміння думок інших людей і вираження власних думок в усній та писемній формі 2) освітня (розширює кругозір учнів, сприяє їх загальній освіті) 3) виховна (національні та загальнолюдські цінності) 4) розвивальна (розвиток логічного мислення учнів, уміння самостійної роботи, акуратність і наполегливість).

10. Загально-дидактичні та методичні принципи навчання іноземної мови.

Загально-д

Понравилась статья? Добавь ее в закладку (CTRL+D) и не забудь поделиться с друзьями: