Особливості історичних творів письменника

Серед багатої спадщини письменника періоду його творчої зрілості чільне місце займають наукові і художні праці з історії України. (“Унія і Петро Могила, Київський митрополит” (1875), “Татари і Литва на Україні” (1876), “Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький” (1879), чотири випуски “Історії Русі” (1878 – 1881), художні твори “Запорожці” (казка, 1873), драми “Маруся Богуславка” (1875), “В диму та полум’ї”, історичний роман “Єремія Вишневецький” (1897), повість “Гетьман Іван Виговський” (1899) та ін.

Перед аналізом повісті “Гетьман Іван Виговський” познайомимося з політичною ситуацією України в другій половині ХVІІ ст. Після смерті Б.Хмельницького загострилася боротьба за владу. Першим зроби спробу відібрати булаву у Юрія гетьман Г.Лесницький, але зазнав невдачі. Успішніше діяв І.Виговський: зібрана в Суботові секретна нарада частини полковників, як встановив Ю.Мицик, вирішила, щоб він до повноліття Юрія виконував гетьманські функції. На початку вересня старшинська рада обрала його гетьманом. А в другій половині жовтня Корсунська розширена рада підтвердила це рішення, знявши обмеження. 27 жовтня чернігівський єпископ Л.Баранович освятив булаву, бунчук і шаблю, які раніше належали Б.Хмельницькому, й вручив їх І.Виговському.

Прихід його до влади припав на час загострення соціальних суперечностей та ускладнення геополітичного становища країни. Її негативні наслідки виразно окреслилися уже наприкінці 1657 р. Рішуче придушивши заворушення у війську, уряд почав відверто нехтувати традиційними “свободами і вольностями”. Зіткнувшись із серйозним спротивом, І.Виговський обрав згубну для держави політику. Почав схиляти до розв’язання конфлікту російський уряд.

У зовнішній політиці проводився курс у 1658 р., спрямований на захист національних інтересів. Було зроблено кроки для відновлення союзницьких відносин з Кримом, укладено договір із Швецією, угоду з Річчю Посполитою.

Гадяцький договір істотно змінював політичний лад, адміністративно-територіальний устрій та судову систему козацької України; засвідчувався відмову від реалізації ідеї соборності України та її незалежності, ліквідовував витворену модель соціально-економічних відносин й відновлював стару, що неминуче мало викликати спалах соціальної боротьби.

Отже, гетьманування І.Виговського позначилося різким загостренням соціально-політичної боротьби, що переросла в громадянську війну. Трагедія, на думку В.Смолія і В.Степанкова, цього досвідченого, не позбавленого таланту державного діяча полягала в тому, що він не бачив перспективи розвитку України як суверенної держави і намагався “створити шляхетську Україну на зразок шляхетської Польщі”.

Цей твір належить до історико-біографічного жанру. Письменник показав життя головного героя в зрілому віці як людину з уже сформованим характером, життєвою позицією, певним соціальним статусом. Ідучи за історичними фактами, а також даючи волю художньому домислу, автор переконливо й аргументовано розкриває трагічну долю державного лідера, якого у вирішальний для України час не зрозуміли й не підтримали представники провідної верстви суспільства.

І.Нечуй-Левицький створив цілу галерею цікавих, іноді суперечливих чоловічих і жіночих образів, зокрема І.Виговського, Ю.Немирича, Олесі, Катерини, Ганни Золотаренко та ін.

Історична проза письменника одночасно виконує дві функції: по-перше, є посібником для вивчення історії України, має просвітительський характер; по-друге, засобами художнього письма відтворює реальні постаті нашого минулого.

Тривалий шлях до друку пройшли й історичний роман І.Нечуя-Левицького “Гетьман Іван Виговський” (написаний 1895). На думку Н.Бойко, “...його доля була щасливою, тому що був опублікований одразу після написання, але не здобув належної оцінки”. Перший роман побачив світ у Львові 1898 р., але в роки радянської влади його замовчували, оскільки не вписувався в ідеологічну схему партійних істориків. Лише в 1991 р. обидва романи були надруковані під однією обкладинкою – у видавництві “Дніпро”.

Роман про І.Виговського не друкувався в СРСР до перебудови через зображення гетьмана, що переміг величезне російське військо під Конотопом, національно-автономістську ідею роману і згадку про невиконання царем Переяславсь­кої угоди ще за життя Хмельницького. Не випад­ково І.Нечуя-Левицького зацікавила втрачена політична альтернатива – Гадяцькі угоди, підготовлені І.Виговським і його радником Юрієм Немиричем. Згідно з ними Україна здобувала права, майже рівні з тими, якими користувалося Велике князівство Литовське у складі Речі Посполитої. Автор передав у романі дух 1654 – 1664 р.р., коли козаки й поляки стали релігійними антагоніста­ми, а на автономію української православної цер­кви повела наступ Московщина, і самі українці виявилися розіпнутими на хресті протилежних політичних орієнтацій.

У творі зображено не тільки І.Виговського-приватну особу, І.Виговського-політика, а й показано колізію між обов'язком вождя-патріота й пори­ванням людини втримати владу. Романи І.Нечуя-Левицького про козацьке минуле були, як зауважував О.Білецький, студіями “особливос­тей українського національного духу і характе­ру”. Такі твори виконували народно-просвітні завдання, виховували почуття національної єдності.

Роман “Єремія Вишневецький” (1896 – 1897) – один з найкращих творів в українській літературі на історичну тематику. Написанню роману передували глибокі студії історичних джерел. В основу роману покладено переможний етап визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького (1648 – 1649). З 14-ти глав роману 9 присвячено зображенню народного гніву, викликаного не тільки ганебним приниженням й образою віри і звичаїв предків, а й звірячими безчинствами польської шляхти на Україні впродовж 1638 – 1648 років, що передували повстанню на чолі з Хмельницьким. У романі діють два ворожі табори – український народ і польська шляхта. У відображенні І.Левицького козаки живуть думками і бажаннями свого народу, є натхненниками й організаторами визвольної боротьби. У романі докладно йдеться про давній рід Вишневецьких, в якому добру пам'ять в народі залишив козацький ватажок Дмитро Байда-Вишневецький. Та його нащадок Єремія перекинувся в шляхетський табір, нещадно визискував українських селян. Якщо в романі Генріка Сенкевича “Вогнем і мечем” Єремія всіляко ідеалізувався, то український повістяр змалював його як ката народу, показав справедливість народного гніву, спрямованого проти гнобителів народними ватажками Кривоносом і Вовгурою-Лисенком.

Звернення письменників до минулого не було випадковим, оскільки зумовлювалося життям українського народу, сповнені історичними конфліктами. Найбільше уваги митці приділяли періодам історії України, коли вона була незалежною або автономною державою, тим самим протиставляючи її сучасному становищу українського народу, який утратив свою державність, перебував під соціально-національним гнітом.

Історичний досвід кожного народу пов’язаний передусім із державотворчим процесом, з конкретними історичними особами. І.Нечуй-Левицький мріяв написати історію України “до останніх гетьманів, починаючи од Мазепи”, і крізь вчинків героїв показати їхню роль в політичному житті держави.

У своїх історичних творах І.Нечуй-Левицький продовжував розвивати художньо-естетичні здобутки української літератури попереднього періоду. Таким чином, письменник відходить від романтичного зображення національного минулого, основою його творчої практики стає документалізм. По-різному можна ставитися до історичних романів митця. Але не зважаючи на різні погляди, можна прослідкувати любов до України, що позначилося на розкритті історичних подій і героїв.

10. Драматургія І.Нечуя-Левицького. Продовження традицій етнографічно-побутової драми в сати­ричній комедії “На Кожум'яках”. Побут як засіб розкриття психо­логії дійових осіб. Історична драма “Маруся Богуславка”. Темати­ка, конфлікт, фольклорне підґрунтя твору

Подіям козацької доби присвячено й дві драми І.Нечуя-Левицького: “Маруся Богуславка” (1875) і “В диму та в полум'ї” (1875). Стрижнем чотириактної п'єси про героїню народної думи є патріотизм. Його живе втілення – є сотничиха Настя Богу­славка, мати Марусі. Остання ж, хоча побусурма­нилася “заради лакомства нещасного”, стала улюб­леною дружиною паші Юсуфа, проте щастя в Царгороді не здобула. “Маруся Богуславка” – результат ставлення до релігії, традицій Сходу. Драматург, наприклад, майстерно передав красу Марусі в орієнтальному високому стилі.

Друга драма “В диму та в полум’ї” відтворила протиборство різних політичних сил в Україні 1657 – 1660 р.р. Серед дійових осіб – члени роди­ни Б.Хмельницького, гетьман І.Виговський, Те­теря й ін. Як і попередня, ця п'єса акцентувала відповідальність еліти за доленосні вчинки, підносила національну гідність як найвищу цінність справжньої української людини.

І.Нечуй-Левицький успішно спробував сили в “легких” жанрах драматургії. Створив “міщансь­ку комедію” “На Кожум'яках” (1875), що здобула нове життя в переробці М.Старицького “За двома зайцями”. Дію водевілю “Голодному й опеньки м'ясо” (1887)на побутову тему віднесено на сусідню – глибочицьку – околицю Києва. Для дітей і пе­реважно про них драматург написав “різдвяні сценки” “Попались”. “На Кожум'яках” – хоч легкий, але не тільки розважальний твір про деморалізуючі й денаціоналізуючі впливи нового часу на життя київсь­ких міщан. Показано вирішальну роль матеріаль­ного розрахунку у планах молоді, по­в'язаних з одруженням (Свирид Гострохвостий). Кожум'яцька міщанська простота як вияв україн­ської стихії симпатична драматургові. Цього не скажеш про іронічно ним скомпромето­вані новомодну панськість “цилюрників” і ско­роспілих вихованок пансіонів (Євфросина Рябко, у М.Старицького – Проня Прокоповна) з їх зросійщеною мовою.