Загальний огляд життєвого і творчого шляху письменника

Тема: І.Нечуй-Левицький (1838 – 1918)

План

1. Загальний огляд життєвого і творчого шляху письменника.

2. Рання творчість І.Нечуя-Левицького. Повісті “Дві московки”, “Рибалка Панас Круть”. Соціально-психологічний підхід до зображення героїв. Засоби характеротворення (портрети, пейзажі, їх специфіка, роль, тяжіння до яскравих фарб, переливів світла й тіні, контрасту).

3. Повість-хроніка “Микола Джеря” – одне з найбільших досяг­нень української класичної прози в зображенні кріпосництва. Ба­гатоплановість, проблематика повісті, композиція, образна система.

4. Повість “Бурлачка”. Трагедія селянської дівчини. Обумовлення причин її морального падіння й “воскресіння”.

5. Художнє розв’язання теми народного життя “без утаювання і прикрас” в оповіданні “Баба Параска і баба Палажка”. Оригі­нальність композиції. Традиційна розповідь від першої особи. Особ­ливості гумору, діалогу і монологу.

6. Соціально-побутова повість “Кайдашева сім’я”. Своєрідність ха­рактерів, засоби комічного. Продовження традицій етнографічної школи, риси етнографічного реалізму (у порівнянні з етнографічним реалізмом Г.Квітки-Основ’яненка). Особливості художньої манери письма.

7. Гумористичне змалювання ду­ховенства в повісті “Старосвітські батюшки та матушки” й оповіданні “Афонський пройдисвіт”. Іронія і сарказм автора.

8. Романи з життя інтелігенції “Хмари”, “Над Чорним морем”. Відтворення картини інтелектуальних пошуків і суперечок украї­нської інтелігенції II половини XIX ст. Публіцистичний стиль оповіді (характеристика соціально-ідеологічних позицій героїв, публіцистичні роздуми, монологи, діалоги дійових осіб). Образна система роману “Хмари”. П.Радюк як тип “нової” людини, освітянина-культурника. Ідея просвіти народу.

9. Особливості історичних творів письменника.

10. Драматургія І.Нечуя-Левицького. Продовження традицій етнографічно-побутової драми в сатиричній комедії “На Кожум’яках”. Побут як засіб розкриття психо­логії дійових осіб. Історична драма “Маруся Богуславка”. Темати­ка, конфлікт, фольклорне підґрунтя твору.

Загальний огляд життєвого і творчого шляху письменника

Народився у містечку Стеблів, що біля Корсуня (тепер Корсунь-Шевченківського району) на Черкащині 25 (13) листопада 1838 року у родині священика. Його батько, Семен Степанович Левицький, був освіченою, про­гресивно настроєного, національно-свідомою людиною. Він любив говорити проповіді українською мовою. На власні кошти він збудував приміщення для громадської крамниці і організував школу для селянських дітей. Певно, тут, у цій школі, пізнав ази грамоти майбутній письменник. Вже згодом, в “Уривках з моїх мемуарів та згадок”, він зазначив: “Спочатку сорокових років мій панотець почав вчити мене читати, писать та загадував мені вчити коротеньку “Священну історію” напам'ять”. Мати Івана – Анна Лук'янівна, з дому Трезвинських, була родом з Лебединського панянського монастиря, Чигиринського повіту, розмовляла чистою українською мовою, з приказками і прислів'ями, була дуже богомольною. За традицією хлопець міг піти стопами батька і стати священиком, але став письменником.

Восьмирічного хлопчика батько відвіз у Богуслав до дядька по матері Євтропія Трезвінського, вчителя місцевого духовного училища, щоб той підготував Івана до вступу на “підготовчі класи”. Як згадує письменник, дядько “вчив мене так добре, що я був заправлений (готовий) надто добре для інфіми (перші класи училища): я видержав іспит в інфіму, а не в заправляльний клас”. За указом синоду в духовні училища приймали дітей з восьмирічного віку. Не маючи змоги підготувати дітей до вступу, батьки віддавали їх у так звані “підготовчі класи”.

В одному класі училища навчалися діти різного віку. В їхньому, згадує письменник, зібралася “все дрібна малеча” (восьмирічні), а серед неї – і діти чотирнадцяти років, і навіть сімнадцятирічний парубок. Уся громадка учнів “була схожа на збір селянських хлопчиків з паничами: половина їх була одягнута в козини (чемерки), одна частка була одягнута в сіртучки та халати. Добре говорити по-російськи з усього класу вмів всього один школяр..., а решта знала тільки свою рідну сільську українську мову”. Діти змушені були вчити напам'ять правила, часто не розуміючи їх змісту. “Наука в училищі була надзвичайно нудна. – згадував І.Левицький, – важка, без просвіту, і не цікавила живими думками нікого, мов середньовікова схоластика”. Все це страшенно трудило дитячий розум, заважало їм (дітям) вчитись і жваво розвиваться, робило шкільну науку якоюсь надто мертвою, дуже нудною, не зачіпало в дітей нічого живого в думках”.

Обстановка в училищі не сприяла навчанню. Схоластика, знущання вчителів, побої, жорстокість – такими були його будні. У спогадах І.Нечуя-Левицького про ті роки (вони перегукуються з описами бурсацького життя А.Свидницького та М.Помяловського) яскраво вимальовуються постаті вчителів, наглядачів та інспекторів. Згадуючи завжди п'яненького та заспаного інспектора Страхова, котрий “скрізь ходив з товстою сучкуватою палицею в руках з міцного грушевого дерева”, письменник порівнює його жорстокість з жорстокістю, що панувала в царській армії. За незначні провини він бив дітей так, “як за царя Миколи І офіцери лупили немилосердно різками солдатів”.

В суботу після уроків він викликав...провинників у широкий коридор між чотирма класами, ставив їх рядком, брав лозу в цензора і сам “давав палі... Він лупив по маленьких долонях так, що школярі аж вищали, аж присідали од болісті”. Не витримуючи такого режиму, чимало школярів тікало додому, а батьки привозили їх знову, бо, як повчав наглядач Федір, “треба ж доконешно вчитись у школі, щоб стать просвіченою людиною, а не зоставатись простим чоловіком на все живоття”. Треба вчитись, щоб не довелось потім “пасти свині та вівці”.

Можливо, вже у перші роки навчання в училищі зародилося у майбутнього письменника критичне ставлення до церкви й духівництва, що потім знайде своє відображення в викривальних творах. Шкільні враження наштовхнуть І.Нечуя-Левицького змалювати життя старосвітських батюшок та матушок, шахрайство ченців та пройдисвітів у рясах.

З шкільними роками у майбутнього письменника пов'язані й світлі враження. З вдячністю згадує він учителя підготовчого класу Черняка. “Цей Черняк був тихий на вдачу і поміркований – ніколи не сердився на школярів, не верещав, мов навіжений... Він не вибив різками ні одного з нас, навіть не сердився, ніколи не скуб за чуб... Він сам на уроках співав по “Обіходові”, співав гарним тенором і поохочував нас співать”.

З прихильністю розповідає І.Нечуй-Левицький про вчителя латинської мови “й інших наук” Лихнякевича та грецької мови й історії та географії Креховського. Ці два вчителі за увесь курс класу (два роки) не вибили ні одного школяра: “Обидва були зовсім культурні люди, гуманні вчителі, з охотою і вважливістю вчили кожного з нас, були ласкаві до нас, а особніше Креховський”. Креховський до нестями був закоханий у книги. Літніми вечорами він бродив понад Россю і нерідко на ці прогулянки брав і своїх учнів – Левицького та Дашкевича, розпитував їх про батьків, про життя на селі.

Як згадує письменник, у Богуславському училищі дехто з учнів, зокрема й він, Левицький, були знайомі з творами Г.Сковороди (хор училища співав його пісню “Бідну птичку уловили і в кліточку посадили”), з перекладами та переспівами творів Байрона. У Стеблові в батьковій бібліотеці І.Левицький читав твори з історії України і Т.Шевченка: “Ще як я був малим хлопцем, я чув про Шевченка, – згадував письменник, – тоді в нас по селах скрізь говорили про його, бо Кирилівка, де родився Шевченко, всього за двадцять верстов від Стеблова... Знайомі наші заносили з Корсуня навіть уривки його віршів, котрі він тоді складав. Слава його тоді ходила скрізь по селах”.

На період навчання в училищі припадає перше знайомство майбутнього письменника з становищем селян, зародження його прихильності до народу. У спогадах про свої шкільні роки І.Нечуй-Левицький з теплотою пише про Якова Нетупського, однокласника, який до нестями любив звичайну селянську працю; згадує і про його батька-працелюба, який мав “напродиво родюче поле”. Підлітком Нечуй став свідком тих нелюдських умов, в яких працювали і жили заробітчани на сахарнях та фабриках в Стеблові. Вони спали на нарах, застелених тільки соломою, і глухли від невпинного гуркоту. Дитячі враження дали пізніше українському прозаїку багатий матеріал для творчості.

Навчався І.Нечуй-Левицький успішно, був здібним і старанним учнем та добрим товаришем, до нього не раз зверталися по допомогу однокласники. У 1852 р. він закінчив Богуславське духовне училище, а наступного року вступив до Київської духовної семінарії. Навчання проходило в роки національної дискримінації. Як і в Богуславському духовному училищі, у семінарії панувала схоластика й казенщина, атмосфера бездумного зубріння і казармена дисципліна. Але краса Києва, його околиць, могутній Дніпро та дніпровські кручі вразили юнака.

У “Життєписі Івана Левицького (“Нечуя”), написаному ним самим”, письменник так зазначає про той час навчання: “В семінарії було легше жити: там не було ні різок, ні паль, наука була інтересніша. Одначе старі вчителі нічого не робили, давали лекції по книжках, назначаючи нігтем, а в класі або жартували, або питали в учеників лекції до самого дзвоника”. Тут слухачам пропонували таку духовну поживу, як “Училище благочестия”, “Опыты студентов”, журнал “Маяк” та різні книги духовного змісту.

Тут майбутньому письменнику пощастило зустрітися з викладачами, які справді дбали про освіту молоді. Він згадує про “молодих вчителів літератури, які у кожному класі семінарії на власний кошт і на гроші семінаристів позаводили маленькі бібліотечки”. В них була переважно нова література.

Після закінчення Київської духовної семінарії І.Левицький рік хворів. Потім викладав у Богуславському духовному училищі географію, арифметику, старослов’янську мову. Його не вабила духовна кар’єра. Однак як син священика, він мав право тільки на духовну освіту і в 1861 р. І.Левицький їде до Києва і вступає до ду­ховної академії. І.Левицький намагається взяти все корисне з академічної науки, вивчає історію, літературу, стародавні і сучасні мови, наполегливо займається самоосвітою.

У двадцятирічного юнака з’явилась думка написати оповідання для “Основи”, він почав компонувати “народну повість”, але журнал незабаром закрили і початок того твору загубився.

Закінчивши у 1865 р. академію, І.Левицький відмовляється від духовної кар’єри і йде вчителювати, не залишаючи водночас думки про літературну працю. Піклуючись про розвиток освіти рідною мовою, І.Нечуй-Левицький видав 2 “частки” “Граматики українського язика” (І – етимологія, II – синтаксис), третя частина – “Словар. Деякі народні і нові книжні слова”. Вмістила 861 реєстрове слово, що свідчить про гарну обізнаність автора з народними говорами, енциклопедичну освіченість.

20 років І.Нечуй-Левицький учителював. Левицький викладає словесність в Полтавській духовній семінарії (1865 – 1866) і в цей час починає писати повість “Дві московки”. “Писати повісті я почав ще як був на службі в Полтаві. “Основа” та Кобзар Шевченків навели мене на думку, що мені треба писати по-українській”. В 1866 р. письменник переїздить до Каліша в Польщу, де в гімназії працює на посаді викладача російської мови, літератури, історії та географії, згодом його переводять до Седледя (1866 – 1872). Наприкінці 60-х р.р. з’являються перші друковані твори І.Нечуя-Левицького. У своєму “Життєписі” письменник зауважує про ті обставини, що змушували його довгий час приховувати свого літературну діяльність: “Почавши писати свої повісті в той час, коли була заборонена укра­їнська література, – згадує він, – я ніколи не говорив про це: об тім навіть не знали ті товариші, що жили зо мною на одній квартирі, не знав батько, хоч ще до його смерті вже були надруковані в “Правді” перші мої повісті”. Отже, перші літературні твори І.Левицького (повість “Дві московки”, оповідання “Рибалка Панас Круть”) під псевдонімом “Нечуй” були опубліковані у львівському журналі “Правда” у 1868 р. Наступного року тут надруковано “Причепу”, а через два роки у Львові названі оповідання і повісті вийшли окремою книжкою (“Повісті Івана Нечуя”, т.1, 1872). Критика прихильно поставилась до перших творів І.Нечуя-Левицького, називаючи його “найталановитішим з сучасних українських письменників”.

У 1873 р. І.Левицький переїжджає до Кишинева (1873 – 1885). Тут письменник вчителює у гімназії, очолює гурток прогресивно настроєних вчителів, на засіданнях якого обговорюються доповіді на літературні та суспільні теми. Діяльність І.Левицького привернула увагу поліції. Її насторожували настрої вчителя та його виступи на захист рідного народу, української літератури та мови.

Дострокова відставка письменника у 1885 р., певно, пояснюється не тільки поганим станом здоров'я, а й цими несприятливими обставинами. Академік О.Біленький, аналізуючи цей період його діяльності, посилається на повість “Над Чорним морем”, де є багато автобіографічних моментів: “Директор гімназії викликає до себе викладача Комашка і пропонує йому залишити роботу... Чи не була передчасна відставка І.Нечуя-Левицького також результатом подібної розмови з начальством?”. У 47 років магістр бого­слов’я І.Левицький, залишивши службу: і вийшовши на пенсію, переїздить до Києва і повністю віддається літературній діяльності.

В особистому житті митця після не­вдалого юнацького кохання так і не одружився. Дивакувато-пунктуальний, він став свого роду міською легендою, бо незворушно дотримувався вподобаних звичок. Харчувався й прогулювався завжди в той самий час упродовж десятиліть. Неодмінно з парасолькою, доходив до певного місця тієї самої вулиці й повертав назад. Лягав спати рівно о 10-й; не зробив винятку навіть для вша­нування 35-літнього ювілею своєї письменниць­кої праці, рушивши перед десятою годиною до­дому просто з президії урочистого зібрання й не дослухавши вітальних промов. Звичайно, така впо­рядкованість життя сприяла літературним заняттям. Тож і не дивно, що письменник за півсторіч­чя написав понад 50 творів. Вони – та й то не всі – склали виданий у 60-х р.р. XX ст. десятитомник.

Зустрівши І.Нечуя-Левицького в середині 80-х р.р., І.Франко побачив “невеличкого, сухорлявого, слабосилого чоловіка, що говорив теплим і щирим, але слабеньким голосом, завсіди жалувався на якусь жолудкову слабість”.

Найвищого розквіту творчість І.Нечуя-Левицького набуває у другій половині 70-х та на початку 80-х р.р. У 1873 – 1874 р.р. вийшли в світ розділи з повісті “Хмари”, (під назвою “Новий чоловік”, “Екзамен”), протягом 1874 – 1875 р.р. – оповідання про бабу Параску та бабу Палажку. Саме в цей період були написані такі перлини української прози, як “Микола Джеря” (1878), “Кайдашева сім'я” (1879), “Бурлачка” (1880), повість “Старосвітські батюшки та матушки” (1884) тощо. У 1888 році друкується його оповідання “Пропащі”, а в 1890 р. – “Афонський пройдисвіт” та повість “Над Чорним морем”. Ще через два роки І.Нечуй-Левицький публікує казку “Скривджені і нескривджені”, а ще через рік – повість “Поміж ворогами”. У 1896 р. виходить у світ його повість “Не той став”. Не полишає він роботи й над драматичними творами. В роки вчителювання у Кишинівській гімназії він створює лібрето “Маруся Богуславка” (1875), драму “В диму та в полум'ї” (1875), а в Києві пише міщанські комедії-водевілі “На Кожум'яках” (1875), “Голодному й опеньки м'ясо” (1887). За словами І.Нечуя-Левицького, він переклав з Біблії 1 і 2 книги “Параліпоменон”, 1 і 2 книги Ездри, книги “Руф”, Неемії, “Іудиф”, “Товія”, “Есфір”, послання Єремії Варуха, книгу пророцтв Даниїла, 1 – 3 книги Маккавеїв та ін. Проте до віденського видання 1903 р. “Святе письмо Старого завіту” накладом Британського біблійного товариства увійшли лише такі переклади І.Нечуя-Левицького: книги “Руф”, 1 і 2 книги “Параліпоменон”, книги Ездри, Неемії, “Есфір” і книга пророка Даниїла. В останні десятиліття життя у творчості І.Нечуя-Левицького переважають малі форми – нариси, статті, рецензії.

Ті, хто був осміяний І.Нечуєм-Левицьким, віддячували письменнику своєю зневагою. Вони кепкували над ним останнього, київського, періоду життя, пускали про нього плітки і розповідали ледь не анекдоти. Це було неважко. Письменник у Києві жив сам і дбайливо оберігав своє життя від усяких вторгнень. Йому доводилося робити самому все: зашивати одяг, ходити по магазинах, стояти в чергах. Його самотність витлумачили як дивакуватість. Звичайно, старість, особливо самотня, йде поряд з дивацтвом. Але ті, хто ближче знав І.Нечуя-Левицького, завжди підкреслювали його людяність і усміх. До останніх днів він зберіг юнацьку закоханість у природі і був неймовірно задоволений, що, живучи у Києві, на Пушкінській вулиці, має перед вікном і ставок, і садок, ще й пасіку. Влітку він виїздив на село до родичів. Однак через матеріальні нестатки письменник був змушений відмовитись і від поїздки до рідних. В роки першої світової війни І.Левицький тяжко бідував. Але на долю не нарікав. Він уважав, що уряд за його вчительську 25-річну роботу дав йому добру пенсію – 50 крб. на місяць, згодом було збільшено пенсію на 25 крб.

Перша світова війна не дала І.Нечую-Левицькому дожити останні дні у спокої і більш-менш нормальних матеріальних статках. Сестра і небіж (жінка протоєрея П-ва та небіж професор Р-ий – із спогадів М.Грінченко), яким письменник усе життя допомагав матеріально, зовсім не турбувалися про нього, хворого і старенького. М.Грінченко писала про страждання самотнього митця: “За останні десять років дуже Іван Семенович одмінився... Надворі ходив у темних окулярах, бо світ різав йому очі... Іван Семенович сам собі зашивав одежу, пришивав ґудзики, носив білизну до прачки, сам ходив купувати хліб, цукор, гас. А як почалося стояння в чергах, то сам мусив стояти: заміняти його не було кому. І ходив він, і стояв у всяку годину: мочило його дощем, засипало снігом, обвівало холодним вітром, тисло морозом – терпів усе і вже не боявся застудитися... Його знали в околишніх крамничках, пекарнях, у чергах і гарно поводились з ним: часом навіть йому поступалися чергою”.

Коли ж письменник зліг, сестра відправила його в будинок престарілих, в Дегтерівку. Йшла війна, притулок для самотніх ліквідували, і митець лишився самотнім, всіма покинутим, голодним, без жодного догляду: “... Виявилося, що того ж дня його мають одвезти в так звану “Дегтерівку”. Це було те, що по-українському звалося “шпиталь”, а по-російськи “богадельня”, що в їй людей морено було і голодом, і холодом. Жахнулась я, почувши те страшне слово, і почала прохати, щоб не їхав він туди, а вернувся додому, а ми гуртом таки доглянемо його. А він одповідав мені на всі мої вимовляння все одно:

– Ні, не можна. І сестра, і племінник сказали, щоб туди їхати...

Його навіть ні разу ніхто не одвідав...

Вночі Іван Семенович умер, вранці повідомили його родичів, а ввечері перевезено його з “Дегтерівки” в Софійський собор. Перевезено так, щоб ніхто і не знав, що його везтимуть. Може, так було зроблено через те, що сором було прилюдно забирати тіло І.Нечуя-Левицького з “Дегтерівки”.

Побачила я Івана Семеновича вже в Софії, в труні; висохле, поважне, навіть суворе обличчя, міцно стиснуті уста. І, мені, знервованій, увижався докір на тому обличчі, докір за те, що не доглянено його, що вмер він не в своїй хаті”.

Помер він під час німецької окупації Києва 15 квітня (2 квітня) 1918 року у “шпиталі” на Дегтярівці (в будинку для одиноких людей похилого віку), похований на Байковому кладовищі у Києві. Гроші на похорон дав уряд, ховало дванадцять батюшок. Якось непомітно пішов І.Нечуй-Левицький з життя. Зате в серцях людей він залишив добру пам’ять.

Рання творчість І.Нечуя-Левицького. Повісті “Дві московки”, “Рибалка Панас Круть”. Соціально-психологічний підхід до зображення героїв. Засоби характеротворення (портрети, пейзажі, їх специфіка, роль, тяжіння до яскравих фарб, переливів світла й тіні, контрасту)

Літературна спадщина письменника досить велика й жанрово різноманітна: романи, повісті, оповідання, новели, нариси, гуморески, казки, драми. Тематика творчості І.Нечуя-Левицького (за А.Погрібним):

ü Село, селяни, що становили переважну частину української людяності (повісті “Дві московки”, “Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть”, “Бурлачка” та ін.).

ü Міська інтелігенція – вчителі, артисти, лікарі, службовці різних установ (роман “Хмари”, повісті “Над Чорним морем”, “Навіжена”, “Неоднаковими стежками”, “Без пуття”, оповідання “На гастролях в Микитянах”, “Гастролі” та ін.).

ü Нижче і найвище духовенство (повість-хроніка “Старосвітські батюшки та матушки”, повість “Поміж ворогами”).

ü Ченці (“Афонський пройдисвіт”).

ü Польська й українська шляхта (“Причепа”, “Живцем поховані”).

ü Фабричні робітники, жебраки (“Київські прохачі”) та ін.

Характерним для реалізму І.Левицького було зображення середовища соціально-диференційованим. Реаліст-психолог, він широко використовує психологічний аналіз: реаліст-соціолог, він навчився усвідомлювати і зображувати особистість у соціальному типі і відтворювати неповторне “я” героя. Перші повісті І.Нечуя-Левицького “Дві московки” і “Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть”, були прихильно зустрінуті читачем. Їх, як писав І.Франко, “читала вся Мала Русь з великою вподобою”. І.Левицький швидко завоював визнання і довгі роки був учасником літературного процесу на Україні. До початку XX ст. його твори друкувалися в галицьких журналах “Правда”, “Зоря”, в газеті “Діло”. Першу книгу його повістей у Росії заборонила цензура, і вона 1872 року вийшла у Львові. В наступні роки в Росії йому вдалося надрукувати лише окремі твори і то із значними цензурними скороченнями. І тільки в 1899 – 1914 р.р. письменнику дозволили видати восьмитомник повістей та оповідань.

Намагаючись в своїй творчості якнайповніше розкрити життя різних прошарків тогочасної України, захоплюючись водночас її героїчним історичним минулим, письменник закликав й інших літераторів черпати матеріал для творів з сьогодення рідного краю. Він не просто радить писати на теми, продиктовані життям, а заохочує створювати реалістичні твори.

Автор “Миколи Джері” прагне в своїй творчості дотримуватися принципів критичного реалізму і робить спробу широко відобразити життя селян, міщан, шляхти, духовенства, інтелігенції, панства, чиновників тощо.

В перших творах І.Нечуя-Левицького простежуються прагнення спертися на досвід, нагромаджений його попередниками в українській прозі, і спроби залучити в свій творчий арсенал все те краще, що здобуло визнання представників “натуральної школи”. Він, і Г.Квітка-Основ’яненко та Марко Вовчок, використовує і ритмічну фольклоризовану ліричну розповідь. Але водночас здійснює перехід до об’єктивної епічної розповіді, усуває з викладу умовного оповідача (який присутній у Марка Вовчка). Так, розглядаючи повість “Дві московки”, образи Василя і Ганни створені засобами усної народної творчості. Пісенні і фольклорні мотиви простежуються і в сценах, що розкривають характери героїв, і в описах обрядів. Манера оповіді близька до розповідного стилю “Народних оповідань” Марка Вовчка.

Перші твори засвідчують новаторство І.Нечуя-Левицького. Він започатковує в українській літературі об'єктивно-епічну розповідь, що “...відкриває простір для введення широких картин соціального побуту і опису процесів праці, для докладних характеристик дійових осіб та подій, для перетворення пейзажу в істотний компонент твору”. Він вводить в українське письменство жанр соціальної повісті, де типові характери вимальовує з повнотою.

Тематично повість “Дві московки” (1866) перегукується із зображенням нещасної долі жінки-селянки, що вже знайшло своє втілення на той час в поезії Т.Шевченка та прозі Марка Вовчка. Але Левицький конкретніше вимальовує у своєму творі і соціальний типаж і обставини, розповідаючи про трагедію двох подруг – Ганни та Марини та їх коханого, солдата Василя. Герої письменника, хоч і вільні, проте бідні і безправні. Автор співчуває їм. Василь за вдачею лагідний і працьовитий.

У закоханості в працю хлібороба – душа Василя. Та не судилося йому ні орати, ні милуватися плодами своєї праці. Над ним тяжіє царська солдатчина. Василя забирають в похід, і він так і не вернеться до родини. Забрала солдатчина в нього і молодість, і життя. З теплотою і прихильністю змальовує автор образ Ганни Тихоненко, нареченої, а потім дружини Василя Хоменка, невеличкої, але повновидої й кругловидої молодиці. Вона лагідна, тиха, оповита серпанком зажури. Полонив її Василь своєю вродою. Щасливою вона була з Василем. Та недовго. Василь пішов у похід. Настали гіркі дні для солдатки Ганни та її сина Івася. Підріс Іван. Але його, як солдатського сина, забирають в школу кантоністів. Щоденна муштра, казенне оточення вплинули на Івана так, що він став гордувати матір'ю-мужичкою, відцурався рідного, марить панством. Усіма покинута доживає вік солдатка.

Не менш переконливий і образ другої московки – Марини, яка за вдачею контрасту є з тихою Ганною, відтіняє її. На відміну від Ганни, Марина не хоче змиритись із недолею. Чи жартом, чи удаваною веселістю намагається протистояти їй. Залишившись самотньою, вона змушена йти з рідного села до Києва. Там, у місті. Марина спилась, змарніла і загинула.

Ні тиха внутрішня стійкість задумливої Ганни, ні буйний протест палкої Марини не можуть подолати тяжкого лиха – миколаївської солдатчини та селянського безправ'я. Як і в переважній більшості своїх творів І.Нечуй-Левицький ніде не підкреслює причин селянської недолі, ніде не намагається прояснити свого авторську позицію. Але сам виклад, матеріал і фактаж твору дозволяють читачеві побачити ті соціальні обставини, що зумовили трагічний фінал повісті. Створивши такі різні за характером і поглядом на життя, та однакові своїм трагізмом образи “двох московок”, І.Нечуй-Левицький майстерно змалював їх зіткнення з тогочасною дійсністю.

В повісті “Дві московки” розповідь ведеться епічно, безсторонньо. В подачі матеріалу виразно ще відчутний вплив на автора об'єктивної манери опису і традиційних інтонацій та ритміки фольклоризованої прози. В тканині твору не раз можна відчути розмовні ритми, близькі до повістей Г.Квітки-Основ'яненка, корінням сягають у фольклорну традицію і котрі досить часто зустрічаються в портретних характеристиках збірки “Народних оповідань”.

“У дальшій творчості І.Нечуя-Левицького, – зазначила Н.Крутікова, – зростають саме такі поширені портрети з підкресленими етнографічними та соціальними особливостями”. Жанр соціально-побутової реалістичної повісті вимагав розширення матеріального середовища, розгорнутих характеристик побутових і соціальних обставин, у яких жили і діяли герої. Простота і ясність реалізму, чіткість образів, правильність пропорцій, психологічний опис та опис речей становлять своєрідність творчої манери письменника.

Прагнення І.Нечуя-Левицького поєднати ліро-епічну та об'єктивно-розповідну манери подачі матеріалу особливо яскраво проступає в оповіданні “Рибалка Панас Круть” (1868). Пейзажі Богуслава та прекрасні картини Росі, подані об'єктивно, йдуть упереміш з детальними розповідями Панаса Крутя, що побудовані у традиційній для української літератури манері “народного оповідача”. В оповіданні зустрічаємо розгорнуті соціально-наснажені описи. Особливо вражаючі, оповиті смутком, рельєфні картини побуту єврейської бідноти, що різко контрастують з описами пишної природи Надросся.

Прийом соціального контрасту дозволив І.Нечую-Левицькому, використовуючи у творі широкі описи, намалювати в них найдрібніші деталі побуту бідноти та селян. В такий спосіб була зосереджена увага читача на соціальних подробицях життя. Вже з перших літературних спроб письменник виявив себе прекрасним майстром пейзажу.

3. Повість-хроніка “Микола Джеря” – одне з найбільших досяг­нень української класичної прози в зображенні кріпосництва. Ба­гатоплановість, проблематика повісті, композиція, образна система

Подальше зростання І.Нечуя-Левицького як майстра української прози пов’язане з повістю “Микола Джеря” (1887), що є одним з кращих творів української літератури і найвизначнішим здобутком письменника. Перший її варіант, написаний автором в Седлеці десь у 1867 – 1873 роках, мав назву “Наймит Яріш Джеря”. Він був переданий письменником П.Кулішу під час зустрічі з ним за кордоном. Трапилось так, що рукопис загубився. Письменнику довелося писати твір заново. Він поглибив його соціальне звучання. Н.Крутікова вивчала історію тексту повісті і вважає ймовірним припустити, що у першій редакції “...ще були відсутні барвисті картини життя вербівців на рибальських промислах в Аккерманщині і епізоди – характеристики соціальних взаємовідносин в бесарабськім краї, починаючи з купівлі бурлаками па­спортів у поліції і кінчаючи сумно-комічним судом над Іваном Посмітюхом і його підстаркуватими “синами” і “братами”, “Всі ці сцени, — підкреслює дослідниця, – очевидно, виникли у письменника пізніше, в період його перебування в Кишиневі (з 1873 року)”.

Другий варіант твору під назвою “Микола Джеря” письменник закінчив в 1876 році і вперше надрукував його в 1878 в львівському журналі “Правда”. Після виходу повісті автор продовжує працювати над нею і в процесі підготовки до наступних видань (це стосується видання 1909 року) вносить низку значних змін, поліпшує текст.

Звернення до образу бунтаря, напевне, для І.Нечуя-Левицького було не випадковим. Майже щорічно, наїжджаючи у рідний край на Черкащину, письменник був свідком численних селянських виступів і, певно багато чув про них. Так, наприкінці Кримської війни царський уряд опублікував маніфест про створення рухомого ополчення. Будучи переконані, що козаки – вільні люди, і сподіваючись на звільнення від кріпосницької залежності, селяни записувалися в ополченці (“в козаки”) та відмовлялися виконувати панщину, це т. зв. “Київська козаччина”. Уряд жорстоко розправився з повсталими.

В роки створення повісті “Микола Джеря” на Черкащині народники організували т. зв. “таємну дружину” і готували повстання. Я.Стефанович, Л.Дейч та І.Бохановський керували організацією. До їхньої організації увійшло близько 1000 чоловік. Особливо великі заворушення мали місце в 1875 – 1876 роках.

Ці події, певно, не пройшли повз увагу письменника і спонукали його до створення образу бунтаря. Селянин, що відчуває соціальний гніт і стихійно, по-бунтарськи обстоює свою людську гідність та право знедолених на вільну працю, стає предметом вивчення та художнього відображення письменника. За влучною оцінкою І.Франка, “Микола Джеря” – це історія усього українського селянства в ту важку епоху, написана в однім широкім образі”.

Із симпатією автор пише про своїх героїв. Щоб поглибити соціальне звучання твору, письменник починає повість пейзажним малюнком долини річки Роставиці поблизу Вербівки. На фоні розкішної природи – нужденне житло кріпака, головного героя твору.

У повісті І.Нечуй-Левицький подає образи, привабливі своєю людяністю та гідністю простої людини. Як засвідчує історія тексту “Миколи Джері”, письменник свою увагу зосереджує на образі “сміливого представника нового, молодого покоління українських селян, що піднімають голову проти пана... Він “особливо старанно працює над створенням типового соціального фону”. Прозаїк вимальовує вдачу і вчинки молодого Миколи Джері на фоні покірних своїй долі Миколиних батьків. Жорстока панщина, хронічне недоїдання забрали їхні сили, виповнене приниженнями життя, забобони та релігійні остороги зробили цих селян сліпо покірними панській волі.

Головний герой повісті – всебічно обдарована людина. Він грає на скрипці, прекрасно малює, вміє читати, болісно сприймає утиски, несправедливість і не мириться з ними. Інтелектуальна обдарованість і умови життя сприяли швидкому розвитку соціальної самосвідомості, динаміці його зростання – від захисту особистого життя до протесту проти кріпосницької системи.

І.Нечуй-Левицький, зображуючи соціальні конфлікти між покріпаченими селянами і поміщиками, засуджує кріпосництво, а описуючи жорстоку експлуатацію промисловцями бурлаків, виступає також і проти гноблення. Його Микола – соціальна особистість. Його життєва мета – волелюбність, безупинний пошук правди. У боротьбі з устоями антигуманного суспільства Микола набуває справжньої величі. Повість закінчується живописною картиною: Микола повернувся в рідне село, сидить на пасіці в оточенні своїх онуків, яким розповідає про прожите життя. Отже, життя продовжується, онуки принесуть очікувані зміни суспільному ладу, що започаткував їх дід.

4. Повість “Бурлачка”. Трагедія селянської дівчини. Обумовлення причин її морального падіння й “воскресіння”

Якщо повість «Микола Джеря» стала своєрідною енциклопедією кріпосницької системи, то «Бурлачка» (1878 – 1880) присвячена темі зображення становища селян після кріпацтва.

Героїня повісті – скривджена, збезчещена бурлачка Василина. Приречена на моральну загибель, знівечена й утоптана в соціальне багно, вона знаходить в собі силу і людську гідність піднятись і почати життя наново. Злидні погнали Василину до пана Ястшембського, який полюбляє молодих дівчат, в найми. Завербував її туди Лейба. Лейба характеризує Василину порівняннями торгового ділка. Очі дівчини він прирівнює до червінців. Робить з потаємним наміром ввійти в довір'я до посесора. І догоджає йому не тільки тому, що хоче міцно почувати себе на службі. Його наміри далекосяжні, як і наміри кожного ділка.

Головна героїня твору – жінка-бурлачка Василина Пальник, звичайно, як молода дівчина, хоче заробити собі на намисто та вбрання. Разом з усіма заробітчанами вона сапає буряки на панському полі, а потім пан, помітивши вроду дівчини, забирає Василину покоївкою. Батько та її коханий радять берегтися панича, бо не одну вже дівчину пустив він у світ покриткою. Василина знайшла в собі сили для боротьби за власну долю, вона пройшла через злигодні фабричного життя, через пекло бурлакування і зберегла людську гідність та відстояла право на людське щастя. Зустріч Василини з робітником Іваном Михалчевським, який вірно полюбив бурлачку, дозволила їй через багато років повернутися у батьків двір заміжньою жінкою.

Звичайно, такий випадок міг бути в житті. Письменник використав його у творі, щоб спрямувати думку читача на ті шляхи, де трудовій людині справді слід шукати розуміння, співчуття і прихильності.

У повісті “Бурлачка” письменник робить спробу створити образ позитивного героя, передового робітника. Іван Михалчевський увібрав кращі риси, що на думку письменника є характерними для передової людини 80-х років. Вони зумовлені загальними переконаннями, що були притаманні І.Нечую-Левицькому. Його Іван був письменний, вчився в церковній школі... доставав книжки у священика, в його синів, у шляхтичів, любив читати. Іван Михалчевський, напевне, не просто чесний і прямий чоловік, не тільки добрий майстер, а й людина прогресивно настроєна. Автор симпатизує йому. Це видно, зокрема, з портрета Михалчевського, зовнішність якого має багато спільного з портретними образками позитивних героїв І.Нечуя-Левицького. Але цей образ дещо ідеалізований.

І.Нечуй-Левицький не цурався і стилізації. Його попередники в українській літературі створили цілу низку гумористичних творів, що майже суцільно побудовані на імітації оповідача.

5. Художнє розв'язання теми народного життя “без утаювання і прикрас” в оповіданні “Баба Параска і баба Палажка”. Оригі­нальність композиції. Традиційна розповідь від першої особи. Особ­ливості гумору, діалогу і монологу

У гумористичних творах І.Нечуй-Левицький не тільки виступає продовжувачем традиції оповідної манери української літератури, а й її новатором. Письменник висміює забобонність та потворність приватновласницької психології. Він добре знав пореформену дійсність, пореформені відносини, що впливали на душу селянина й руйнували патріархальну сім'ю, що залишило у спадок селу кріпацтво. Мізерність сусідів на селі і висміює І.Нечуй-Левицький у гумористичних оповіданнях “Не можна бабі Парасці вдержатись на селі” (1874), “Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти!” (1875), “Біда бабі Парасці Гришисі” (1909), “Біда бабі Палажці Солов’їсі” (1909). Тематично до цих творів примикає і повість “Кайдашева сім'я” (1879).

Майстер контрастних характеристик, письменник і тут лишився вірним собі. Він надав слово двом сусідкам, що розповідають про своє життя. Кожна з них говорить про себе і характеризує водночас вчинки сусідки, свого “лютого ворога”. Бабі Парасці Гришисі не сила вдержатись на селі. Не краще живеться і бабі Палажці Солов'їсі, їй через бабу Параску не те що на селі вдержатись – не можна “через неї на світі жити”.

Майже через тридцять років письменник знову повернеться до теми зображення сімейних чвар на селі. У 1909 році він створить два оповідання “Біда бабі Парасці Гришисі” та “Біда бабі Палажці Солов'їсі”. Описуючи життя своїх героїнь після смерті їх чоловіків, він змальовує сварки дорослих дітей з своїми матерями. Ці сутички мають чітко виражену соціальну основу: старі прагнуть зберегти власність на ґрунт і майно, а діти, щоб бути незалежними, намагаються відібрати власність собі. Такі незгоди всередині тогочасної сім’ї були типовими.

Письменник, подавши образи в розвитку, завершив соціальну характеристику героїнь, конкретизував суспільну спрямованість усього циклу розповідей про бабу Палажку і бабу Параску.

6. Соціально-побутова повість “Кайдашева сім'я”. Своєрідність ха­рактерів, засоби комічного. Продовження традицій етнографічної школи, риси етнографічного реалізму (у порівнянні з етнографічним реалізмом Г.Квітки-Основ'яненка). Особливості художньої манери письма

Епізодично сусідки Палажка і Параска зустрічаються у соціально-побутовій повісті-хроніці І.Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я” (1879), в одному з кращих прозових творів в українській літературі, де зображено суперечності пореформеного села, зумовлені приватною власністю на землю. Тут автор дотримується об'єктивної манери подачі матеріалу, хоч не цурається і стилізації, що яскраво проступає в діалогах.

Із історії видання повісті відомо, що І.Нечуй-Левицький мав намір видрукувати її на Україні. Але царська цензура повість повернула, і вона у 1879 році виходить спочатку в журналі “Правда” у Львові, а потім того ж року окремим виданням у друкарні Наукового товариства імені Т.Шевченка.

Письменник не полишає наміру видати твір також на Наддніпрянській Україні. Майже десять років відбувалась виснажлива боротьба автора з царською цензурою, аж поки в 1886 році він одержав дозвіл на друкування “Кайдашевої сім’ї”. Нарешті з багатьма купюрами (25 шматків тексту) у 1887 році повість “Кайдашева сім’я” була видана в Києві. З твору були вилучені всі місця, де автор сатиричне змальовував ченців і церкву, гостро таврував священників. Це знизило її соціальну спрямованість. У наступних прижиттєвих виданнях 1894 та 1906 років І.Левицький не зважувався відновити скорочені цензурою частини в тексті.

Повість “Кайдашева сім’я” є хронікою життя однієї селянської родини. В полі зору письменника старий Омелько Кайдаш, його жінка Марія Кайдашиха, сини Карпо і Лаврін та невістки – Мотря і Мелашка. Життя українського селянства у пореформену епоху, затурканого, темного, гнобленого, стає темою твору. Предметом викриття письменник зробив обмеженість приватновласницької психології, показав розтлінність повсякденних родинних сварок. В повісті “Кайдашева сім’я” автор все це робить сам, подаючи художній аналіз дій, вчинків та прагнень селянина. У художній літературі загальне можна показати тільки через зображення окремого. І.Нечуй-Левицький на прикладі окремо, сім’ї викрив загальні суперечності тогочасної пореформеної дійсності.

Загалом конфлікти у середині сім’ї почалися після одруження синів. Під одним дахом живуть три сім'ї. Психологічна несумісність, боротьба за сфери впливу дались взнаки. Вихована панщиною, догоджаючи своїм панам, стара Кайдашиха, одружила синів, вона орудувала Мотрею, як наймичкою. І горда, бриклива Мотря теж показала свій характер. Деспотизм Кайдашихи відгукнувся в аморальних вчинках Карпа – піднімає руку на рідних батьків. Дрібновласницькі інтереси засліплюють очі Кайдашам: якась дрібниця – яйце, курка, свиня, груша – вмить стають центром сварок, штовхають на жахливі вчинки, аж до посягання на життя рідної матері.

Висвітлюючи найтемніші сторони селянського життя з м'яким, дотепним гумором, письменник ніде не глумиться над персонажами. Лагідна посмішка з якимсь прихованим співчуттям чи жалем пронизує всю повість.

7. Гумористичне змалювання ду­ховенства в повісті “Старосвітські батюшки та матушки” й оповіданні “Афонський пройдисвіт”. Іронія і сарказм автора

Антиклерикальне спрямування має і повість “Старосвітські батюшки і матушки”, що вперше була надрукована в 1884 році в журналі “Киевская старина”. Царська цензура не дала дозволу на друкування повісті, посилаючись на тенденційне спрямування твору. Ось як, наприклад, негативно оцінював цензор повість у 1886 році. Життя попівства в творі “...изображается, однако, в высшей степени карикатурно. Вздумают старосветские батюшки подновить живопись в церквах – они заказывают самой безобразного свойства иконы. Андрей, напр. Юродивий, спустивши с одного плеча хламиду, обнажил повни груди, а круглий живот с пупом стремив осторонь, как будто белый арбуз, прибитий к Андрею колком. Пиршества их происходили при самой безобразной обстановкой, сопровождались повальным пьянством мужчин и женщин и продолжались по несколько дней. За то духовенство новое, с некоторым образованием, отличалось взяточничеством, выжиманием соков с прихожан, несправедливостью, а их жены распутством. Кроме такого общего тенденционного направлення, в повести встречается много сцен неудобных, напр., сцена у архиерея, описание московской закуции – истязания крестьян во время Бибикова, по наветам польских помещиков. В виду всего этого, мне кажется, что едва ли следует разрешить напечатать эту повесть на малорусском наречии”.

Така реакція цензури свідчить, що в повісті на широкому соціальному фоні прозаїк розгортає хроніку життя двох попівських родин. Розповідь обертається навколо буденних справ Мосаковських та Балабух – сватання, весілля, господарювання в садибі, сварок через вигідну парафію, народження дітей, старості. Неквапливий плин життя, сонну буденність щоденних турбот у попівських родинах порушують лише приїзд ар­хієрея або постій гусарів.

Повільно, розлого, в характерній своїй манері І.Нечуй-Левицький розповідає про “запеклу” війну між Балабухою та Мосаковським, що точиться впродовж усього життя. Почалась вона здавна, відтоді, коли сільська громада відмовила в парафії академісту Балабусі, віддавши перевагу Харитону Мосаковському, синові свого померлого попа. Ця “запеклість” стала ще затятішою, бо Онися Прокопович дала гарбуза Балабусі і стала дружиною Харитона.

Автор теплими тонами змальовує Харитона Мосаковського, простого в поводженні з людьми, старосвітського попа. Лагідний Харитон не кривдить парафіян, добре ладить з громадою. Йому письменник протиставляє академіста Балабуху, який задля кар'єри і розкошування швидко відходить від патріархальних звичаїв. Він кинув навчання в духовній академії, щоб, одружившись, зайняти добру парафію. Це гонористий і зарозумілий чоловічок, що вислужувався перед вищим начальством і постійно конфліктував із своїми прихожанами. Він не любив господарювати і не гребував хабарями. Одружившись, зайняв-таки парафію, став спершу благочинним, а потім і протопопом.

Життя Мосаковських, якому наче симпатизує письменник, теж далеке від світлої ідилії. Спершу і Харитон, і Онися наділені письменником позитивними рисами. Онися, наприклад, гарна, енергійна і хазяйновита дівчина. Але з роками вона перетворюється на черству душею, жадібну до грошей жінку. Попадя б'є батраків, командує ними в полі “як добрий осавул”, на схилі віку весь час свариться з дочкою та зятем і врешті-решт виганяє їх з села на другу парафію.

Автор навмисне не відходить від нехитрого життя сільських духівників, тільки пожвавлює його комічними сценками та виразними діалогами. Саме оця одноманітність, щоденне пережовування сварок і є характерною рисою попівського існування. В результаті перед читачем постає справжня пародія на “житія”. Життя “батюшок” та “матушок” не є чимось осібним, а становить одну із ланок тодішнього суспільства. І.Нечуй-Левицький виводить образ гусара Казанцева, столоначальника Млинковського, який не гірше Балабухи любить хабарі і, ревізуючи о. Харитона, безсоромно грабує його. І.Нечуй-Левицький викрив не лише неробство та паразитизм святих “отців”, а водночас переконливо показав, що цей паразитизм і неробство є характерною рисою всього суспільства.

У наступних творах з життя попівства в “Афонському пройдисвіті” (1890) і “Поміж ворогами” (1893) письменник посилює викривальні інтонації. В оповіданні “Афонський пройдисвіт” І.Нечуй-Левицький зводить чернецтво до рівня звичайних шахраїв, які зайняті скоріше збагаченням, а не спасінням душ. В основу твору покладено бувальщину про злодія, який видає себе за багатого купця і вправно видурює у лаврських ченців гроші.

Письменник протиставляє в оповіданні два плани розвитку подій – план задумів і план діянь чернецтва та Копронідоса і тим підкреслює, що вони майже тотожні. Шахрайство Копронідоса стає наче лакмусовим папірцем, за допомогою якого автор розкриває дворушність чернецтва. Купець “...довго блукав по селах на Україні, продавав кипарисові хрестики, образки й чотки, продавав темним селянам камінці, нібито з Єрусалима”.

Копронідос використовує для збагачення темноту та забитість простої людини. Він торгує “святощами”, хоч знаходить їх поруч: “...камінці збирав на березі Росі, Росави та інших річок, а святу воду набирав у пляшечки просто з криниці, і з ставків”. “Продавав він також свячені помічне зілля і жебрав на Афон”. Шахрайство на вірі він перетворив на промисел, прикривши його удаваною на божністю, “поперед усіх людей у церкву йшов, невтомно бив поклони, зітхав, “знаменувався” до образа богородиці і останнім виходив з церкви”.

Священик Копронідос близький тим ченцям, котрих він хоче обдурити. Так, отець Палладій до монастиря мав багату парафію, де розбагатів. Він теж картинно “б'є поклони” і прагне зажити слави богомільного. Єремія, якому Копронідос пообіцяв великі проценти, коли той позичить гроші, рахує свій скарб. Хитрий грек поступово затягує в свої тенета лаврських ченців, ті йдуть в сіті, сподіваючись обдурить Копронідоса. Взаємне ошуканство завершується перемогою спритного купця.

Письменник в оповіданні показує, що духівництво живе не за тими моральними нормами, що їх проголошує в час служби, прибравши машкару святості, а за законами суспільства збагачення. Воно дослухається тільки до дзвону срібла і тягнеться “до гріховного”.

8. Романи з життя інтелігенції “Хмари”, “Над Чорним морем”. Відтворення картини інтелектуальних пошуків і суперечок украї­нської інтелігенції II половини XIX ст. Публіцистичний стиль оповіді (характеристика соціаль­но-ідеологічних позицій героїв, публіцистичні роздуми, монологи, діалоги дійових осіб). Образна система роману “Хмари”. П.Радюк як тип “нової” людини, освітянина-культурника. Ідея просвіти народу

У творчій спадщині І.Нечуя-Левицького наявні і твори з життя інтелігенції. Перехід письменника від творів з життя селянства до цієї тематики цілком закономірний. Темряву та забобонність тогочасного села І.Левицький розглядав як наслідок кріпосницької системи. Силу, здатну усунути наслідки кріпацтва, він шукав серед сучасних йому суспільних груп та прошарків. Інтелігенція, на його думку, і мала стати такою силою, що зможе вивести український народ із темряви.

У повісті “Причепа” (1869) письменник відтворив наслідки русифікації серед простого народу, що в 70 – 90-х роках стали хронічною хворобою національного життя. Повість розвінчує духовну нікчемність “святих отців” російської православної церкви, покликаних нести освіту в народ, прищеплювати високоморальні поняття. Конфлікт у повісті розгортається між духовно чистими, хоч і знедоленими, людьми праці, інтелігентами, вірними ідеалам народу, і корисливими здирниками, егоїстами, охоронцями самодержавства, яких зіпсували взаємини, які насаджував на Україні царизм.

І.Нечуй-Левицький покладав великі надії на освічену інтелігенцію, яка допоможе народові пробудитися. У романі “Хмари” (1874) він вивів образ “нової людини”. Назва роману символізує національний гніт, здійснюваний російським царизмом на Україні, “символ усіх темних сил, які намагаються денаціоналізувати українську молодь, відірвати її від рідного народу, перетворити в прислужників російського царизму, душителів української національної культури” (О.Білецький). За таких обставин нагальною потребою стали пошуки людей, здатних розігнати ті хмари, людей нового способу мислення і дії.

Герої твору – не надумані люди. Прототипами образів повісті були реальні особи – приятелі та однодумці молодого письменника. “Ще як я був студентом в 1862 році, – пише в одному з листів І.Нечуй-Левицький, – ці моделі секретно завели дві українські школи в Києві і викладали науки по-українськи, вони ж позаводили перші недільні школи і в Полтаві, і в Києві. В Полтаві хотіли навіть заснувати народний театр. Само по собі, що декотрих їх за ці теорії запровадили в Вологодську та Архангельську губернії, правда, на службу. Тип Радюка списаний мною з двох таких діячів: один – мій товариш Олексій Львович Гулак-Артемовський, вже небіжчик, доктор, небіж автора “Пан та собака”, а другий, полтавець, ще досі живе. Це справді були сівачі, бо скрізь бігали, та проповідували, та розкидали усякі книжки – “Сон” та “Кавказ” Шевченків”.

Написав повість І.Нечуй-Левицький в 1870 – 1871 р.р. Але майже продовж сорока років працював над нею. Він вносив чимало змін, удосконалював текст, а також змушений був зважати на цензуру, яка, як відомо, була дуже прискіпливою. Текстологічний аналіз авторських скорочень в повісті, зроблений М.Мандрикою, свідчить, що письменник повинен був вилучити з тексту заклики Радюка до боротьби з існуючого владою, промови про європейський вплив, про цензурні утиски. Ці скорочення, “зроблені під тиском тогочасних обставин, негативно позначилися на повісті “Хмари”. Замість поліпшення тексту, письменник затушовував ті місця у творі, де викривались реакційні діячі, скорочував сміливі висловлювання, об'єктивні оцінки тогочасної дійсності”. Навіть те, що говорив Радюк на сторінках твору, не завжди потрапляло у друк. Так, в згаданому текстологічному дослідженні з'ясовано, що в першому київському виданні “Хмар” (1874) Цензура вилучила всі сатиричні сцени, де було викрито церкву, вище духівництво, русифікаторську політику царського уряду, культурницьку діяльність героїв та висловлювання про національне питання. “Царські чиновники запопадливо викреслювали все те, що на їхню думку могло скомпрометувати тодішній суспільний лад”. І все ж попри всі ідейні та художні прорахунки автора, навіть при недомовленості всього, що хотів він сказати, “Хмари” значним кроком у становленні І.Нечуя-Левицького як письменника-реаліста.

Два покоління “нових людей” показано на сторінках роману – інтелігентів 30-х і 60-х років минулого століття. Серед них автор виводить людей двох типів, таких як Воздвиженський, зайнятих своєю кар'єрою та збагаченням, турботами про власний добробут, й інтелігентів, як Радюк, які бідкуються долею рідного народу. Симпатії письменника на боці останніх. Дашкович і Воздвиженський належать до представників старшого покоління. На початку твору письменник прагне протиставити їх, взаємовідтінити. Воздвиженський і Дашкович обидва навчалися у духовній академії, але подальші шляхи їх розходяться. Завдяки здібностям і нахилам до наук Дашкович старанно вчиться і після закінчення академії посідає посаду професора. Лекції його цікаві і змістовні, вони хвилюють студентську аудиторію. Йому пропонують перейти на кафедру філософії Московського та Київського університетів.

У молоді літа Дашкович захоплюється творчістю народу, його мовою, прагне глибше пізнати життя села. Гнітить професора тяжка доля рідного краю, доля пригніченого, нужденного люду. Дашкович в своїх пориваннях виявляє практичну безпорадність і відірваність від народу. В кінці твору він сам розуміє марність прожитих років. Зовсім протилежний за натурою Воздвиженський. Уродженець з Тули, семінарист Воздвиженський успішно закінчує навчальний заклад й добивається професорської посади. Йому чужі інтереси науки та виховання молоді. Викладацька робота для нього – засіб посісти помітне становище в суспільстві. Воздвиженському чужі інтереси народу, чужа й та робота, яку він вико­нує. Тому лекції читає він при повній байдужості аудиторії, а наміри Дашковича вивчати народ, його мову і культуру викликають у нього тільки саркастичний усміх. Це типовий представник консервативної професури 50 – 40-х років, який сумлінно прищеплював студентам вірність монархічній кріпосницькій державі.

Павло Радюк, синтезує у своїх діях і переживаннях лад думок і почуттів, найбільш характерних для українських інтелігентів тієї доби. Радюк – це романтик, але і просвітитель, пропагандист, представник дворянсько-різночинної молоді. Європейська освіта виробила в Радюка широту поглядів на життя, аналітичний підхід до дійсності. Його мета – національна самоіденфікація, певним етапом якої є наближення до народу (одяг, звичаї, культура), залучення інтелігенції до селянської роботи, просвіта народу, без чого неможлива боротьба за краще життя.звідси й культурницька місія Радюка.

Багатий біографічний матеріал, спогади про навчання в Київській духовній академії, про палкі студентські дискусії на суспільні теми допомогли письменнику в роботі над романом з життя інтелігенції. Прозаїк знав шукання тогочасної молоді, був свідком її боротьби за соціальну справедливість, знав прорахунки українофілів.

Назва роману пов'язана з основною його ідеєю. “Хмари” – символ національного гноблення, символ “усіх темних сил”. У кінці твору Радюк міркує: “Зібрались ті сумні хмари з усіх усюдів і давно вже заступили нам ясне прозоре небо і кинули тінь та мряку на рідний край. І хто розжене ті сумні хмари? І звідки поллється світ на наш край?”.

Письменник так і не зміг дати відповідь на поставлене питання. Його герої, за задумом автора, мали нести просвіту рідному народу. Але вони не здатні до активної дії, тільки резонерствують та виголошують палкі промови.

Редакція київської газети “Друг народа” висміювала за створені ним образи, за “штучність” мови роману, та й взагалі твір “такою розумовою розбещеністю, якої не можна ні виправдати, ні пробачити...”. Журнал “Киевские епархиальные ведомости” намагався довести, що твір не відповідає дійсності і не має ніякого пізнавального значення. Іншу оцінку дав М.Драгоманов. Визначаючи “Хмари” як твір загалом реалістичний і цінний, критик, однак уважав невдалим змалювання Радюка, передусім за його нібито наївну боротьбу і протест проти “чорних хмар”, бо кращі люди того часу займалися конкретними серйозними справами. Критичне ставлення до роману виявив і О.Кониський. Вважав, що письменникові не вдалося зобразити героїв, які б “вивели нас з хмар” або хоча б указали, “коли ж воно виясниться?”. О.Пипін відзначив новаторство письменника, котрий “зробив спробу малювання не тільки народний побут, але і звичаї того освіченого класу, якого до цього часу не торкалися українські оповідачі”.